Раді Вас бачити!

Валідана

Я не відчувала себе затишно разом з усім цим натовпом народу, що сидів вдома у Еділана. Навіть власна дочка мені здавалася чужою. Я не впізнавала Ірфлу. Я більше не бачила у ній свого відображення. Цілих 24 роки я думала, що Ірфла як я, а в ній переважили риси її батька. Напевно, я просто не хотіла помічати, як вона схожа на нього, щоб не було так боляче.

Зовні Ірфла все ще залишалася схожою на мене, але в іншому вона була схожа на Еділана. Весь цей час вона була зла, зарозуміла і жорстка, щоб відповідати мені, а втікши з-під мого впливу, вона показала себе доброю і милою.

Я не могла дивитися, як Ірфла тепло спілкується зі своїми сестрами — чужими мені дівчатами, одну з яких я відправила у світ мертвих у животі матері, а на другу — робила замах у дитинстві. Їм начхати було, що мати їхньої старшої сестри бажала їхньої смерті, вони тяглися до Ірфли, вони не бачили в ній мене.

З їхніми матерями мені теж важко було перебувати поруч, з Феллою навіть важче, ніж з Марсібет. Фелла занадто добра, її розуміння і прощення настільки тиснуло, що пробудило в мені давно спочилу совість. З Марсібет було простіше: незважаючи на оголошене перемир'я, вона мене ненавиділа і я відповідала їй такою ж самою неприязню.

З Еділаном все виявилося ще важче. Після того, як він позбувся мого чаклунства і повернувся до Фелли, а потім наклав на себе руки, я заштовхала кохання до нього в найдальший куточок своєї темної душі і щедро присипала його ненавистю та образами. Я намагалася не думати про нього, бо знала, що ніколи більше не побачу.

Все вийшло не так, як я очікувала.

Я знову зустріла його в цьому абсурдному потойбічному світі. І ті почуття, що я так старанно ховала, почали виповзати назовні, знову давати паростки. Тільки я не хотіла їх. Я проклинала себе за них. Моє кохання зруйнувало мені життя. Саме тому я ніколи не звертала уваги на інших чоловіків, боячись, що хтось знову розіб'є моє серце.

Я знала, що Тагон Пелл у мене давно закоханий, навіть якщо він свої почуття вміло приховував. Зазвичай я посилала подалі всіх чоловіків, які виявляли до мене любовний інтерес, але з ним усе було інакше. Тагон не намагався ні зачарувати мене, ні тим більше залізти в моє ліжко. Він просто був поряд. В будь-якій ситуації. Надійний, відданий, уважний. Саме за ці якості я зробила його своїм головним радником, а не свою троюрідну сестрицю Нерту. З Нертою ми не ладнали з дитинства. Вона мені страшенно заздрила, адже мого діда вибрали спадкоємцем роду Етірелей, а не її бабусю, молодшу сестру мого діда. А хіба я винна, що її бабуся народилася пізніше? Є ж черга престолонаслідування.

Та й влада не дає щастя. Я це завжди знала. Я ніколи не була щасливою. Навіть коли зачарувала Еділана, я все одно не могла насолодитися його присутністю: його почуття до мене викликала магія, вони не були щирими.

Тагон же кохав мене щиро. Він не намагався мене спокусити, приворожити зіллям, не благав бути з ним. Тагон обрав бути мені другом. За це я завжди його цінувала. І зараз, опинившись далеко від нього, вперше зрозуміла, що мені його не вистачає. Я так звикла, що Тагон завжди поруч, що його можна будь-якої миті покликати щось обговорити — від королівських справ до прочитаної книги, що без нього тепер почувала себе неповноцінною.

Може, у нас щось вийшло б, якби я так відчайдушно не чинила опір коханню.

Може, варто вирвати з корінням усі ті паростки почуттів до Еділана, що знову сходять під байдужим поглядом його синіх очей і спробувати знайти щастя в іншому чоловікові? У тому, хто мене цінує, кому я потрібна?

Тільки ось я застрягла в Обителі і без дочки ніколи не піду. Я могла бути щасливою, але я прирекла себе на страждання.

Вдихнувши прохолодне повітря потойбічного світу, таке колюче і непривітне, я прийняла тверде рішення: якщо я зумію вибратися звідси, я дам Тагону Пеллу шанс. Я дам його собі.

Занурившись у глибокі роздуми, я йшла, не розбираючи дороги. Поділ сукні чіпляли сухі трави, вітер кидав моє волосся з боку на бік, низько навислі чорні хмари обіцяли грозу. Погода відповідала моєму стану, вона зчитувала його, перетворюючи на реальність. Я відчайдушно хотіла хоч промінчика сонця у своїй долі, але темрява, що вирувала всередині мене, не пропускала ні краплі сонця, ні краплі надії. Все моє життя — суцільна темрява.

Коли перші краплі дощу впали мені на обличчя, я ніби отямилася від поганого сну. Озирнувшись навколо, я з жахом усвідомила, що мої ноги привели мене в найнеприємніше місце у всій Обителі.

Я стояла перед входом в ущелину, що вела у володіння Повелителей. Я вже збиралася повернути назад, надто вже похмуро тут було навіть для мене, але, почувши їхні голоси зовсім близько, я вирішила обережно підібратися до них і послухати, про що вони говорили. Повільно рухаючись крізь туман, що заповнив ущелину, я увійшла в долину і під прикриттям гір і високих каменів підібралася ближче до Повелителів. Я дуже ризикувала бути поміченою, але моя цікавість взяла гору. Не може бути, щоб вони постійно все бачили і знали! Якщо я поводитимусь тихо, то Повелителі мене не помітять.

— Я все ж таки вважаю, що найкращим рішенням буде умертвити цю дівчинку, — почула я, коли підібралася досить близько до Повелителів.

Страх холодною змією заповз мені під одяг. Про кого вони говорять? Аби тільки не про Ірфлу! Хоча вона й так майже мертва, але раптом вони хочуть її з якоїсь причини добити?

— Я теж підтримую це рішення, — сказав інший голос. — Із силою Ейтни Інаді у нас з'явиться невелика перевага, десь 5%. Гадаю, її буде достатньо, щоб вийти знову у Велланію і здолати тамтешніх магів.

Звісно, Ейтна! От я дурна. Звичайно, Повелителі могли говорити або про Ейтну, або про Феліцію, адже в обох сила поглинання прив'язана до них. А я так трясусь за свою дочку, що тільки про неї й думаю.

— Може, варто ще трохи сил набрати? — третій Повелитель висловив сумніви. — Минулого разу велланійці нас легко загнали назад.

Минулого разу? Вони ж говорили Ірфлі, що ніколи не бували у Велланії, вона мені розповіла про їхню розмову. Виходить, Повелителі їй збрехали? Але чому?

— Скільки можна збирати ці сили? — обурився той, що говорив першим. — Я вже втомився стирчати в цій Обителі. Хочу повернутися до життя, хочу влади, хочу підкорити цих проклятих людців! Гарна вийде забава.

— Якщо ми знову програємо, — третій продовжував сумніватися, — то відкотимося далеко назад. Знову доведеться століттями накопичувати сили. Та й стирчати тут так довго ризиковано. Нам доводиться витрачати багато магії на підтримку життя Обителі. Я вважаю, що треба дочекатися, коли Феліція принесе нам кристал із силами Сетірамів і лише тоді діяти.

— Та я ж не пропоную діяти зараз! — заперечив перший Повелитель. — Просто вб'ємо дівчисько, щоб підстрахуватися в разі чого.

— А якщо решта тоді відмовиться з нами співпрацювати? — спитав третій. — Етірелі — сильні маги, якщо об'єднаються, то нам можуть суттєво нашкодити. Згадай, як нашкодила нам Ерта.

— Не нагадуй мені про цю чортову стару! — обурився перший. — Іноді мені здається, що вона сильніша за нас усіх. Стільки магії набрала й не поділилася. Хитра погань!

— А що ви думаєте? — третій Повелитель звернувся до двох інших, які за весь час дискусії не промовили жодного слова.

— Треба все ретельно зважити, — відповів один із них. — Давайте не будемо поспішати. На кону дуже багато чого стоїть.

— Я теж вважаю, що поспіх нам лише нашкодить, — погодився з ним другий. — Давайте ще раз усе підрахуємо, щоб бути повністю впевненими в позитивному результаті.

Решті довелося погодитися з ними. Побачивши, що Повелителі пішли у бік озера, що розлилося своїми чорними водами посеред долини, я зрозуміла, що мені час йти. Я обережно пробралася назад до ущелини, все ще боячись, що мене помітять, і з полегшенням видихнула тільки тоді, коли опинилася за межами моторошної долини.

Потрібно все повідомити своїм. Нехай я не відчувала прихильності до Ейтни, але справа була не тільки в ній, а й у долі всієї Велланії. Я не могла її підвести. Навіть якщо не зможу повернутися, я не хочу, щоб мій світ був захоплений демонами.

Темно-сіре небо розрізали спалахи блискавок, гуркіт грому, що послідував за ними, мало не оглушив мене. Дощ падав на мене великими холодними краплями, змушуючи тремтіти від холоду. Підхопивши поділ довгої сукні, я побігла. Я маю встигнути все розповісти перш, ніж Повелителі зрозуміють, що я їх підслуховувала.

Коли я влетіла мокра і розпатлана в будинок Еділана всі витріщилися на мене з подивом.

— Щось сталося, Валідано? — спитала Фелла.

Я впала в найближче крісло і насилу видихнула.

— Сталося. Але можна мені для початку води?

Фелла пішла на кухню і за хвилину повернулася зі склянкою води. Жадібно осушивши склянку в одну мить, я зробила кілька глибоких вдихів і, переконавшись, що у вітальні присутні всі, повідомила:

— Я випадково опинилася поблизу володінь Повелителів і таке дізналася!..

Я розповіла все, що почула. Коли я замовкла, у вітальні запанувала тиша. Усі обмірковували слова Повелителів.

— Схоже, справи у нас погані … — першим порушив тишу Еділан.

— Погані?! — підхопившись з крісла, я подивилася на Еділана з обуренням. Він що не розуміє всієї глибини проблеми?! — Вони жахливі, Еділане, прокинься! Повелителі — зло в чистому вигляді. Вони хочуть зруйнувати Велланію. Вони хочуть все знищити. Ви думали, вони такі благодійники, дозволили вам жити тут в обмін на сили, народити дитину… Як би не так! Вони переслідують винятково корисливі мотиви. Вони далекі від співчуття.

— Я просто не хотів драматизувати. Заспокойся, Вал, — Еділан підійшов до мене і спробував посадити назад у крісло, але я його відштовхнула. Він окинув мене здивованим поглядом, мабуть не чекаючи, що я так поведу себе з ним, але більше до мене не торкався.

Я й сама дивувалася, але після сьогоднішніх роздумів у мені щось змінилося. Я вирішила, що вирву з корінням всі почуття до Еділана і я це зроблю, навіть якщо мої дії приведуть нас до сварки.

— А я, на твою думку, драматизую?! — його спокій, я б навіть сказала, апатія, мене злили. Руйнується весь наш світ, а він просто з сумом за цим спостерігає. Чи Еділана так мало зачіпає доля Велланії, бо він мертвий? Але я теж майже мертва, адже без дочки я не покину Обитель, а мені не байдуже! Навіть якби я померла, я все одно переживала б за Велланію. Може, вся справа в тому, що я довгі роки була принцесою Етіренії, а потім королевою? Еділан лише останні 10 років життя провів, допомагаючи своєму світу, до цього він просто був дитиною. Я ж віддала йому добрячих 30 років. Схоже, мені, темній магесі, доля Велланії важливіша, ніж йому, світлому магу. Дивно так.

— Вал, не кричи, — Еділан зробив крок у мій бік, але я виставила перед собою руки.

— А що мені робити? Мовчки спостерігати, як кляті Повелителі руйнують мій світ? Я так не можу! Мені не байдуже!

— Мені теж не байдуже, — заперечив Еділан. — Але ж я не кричу. Криком нічого не зміниш. Потрібно діяти, складати план захисту. Тільки так ми зможемо допомогти Велланії, але не криками та істерикою.

Я розуміла, що певною мірою Еділан правий, але мені не подобалася його пасивність, його надмірний спокій. Можливо, я просто намагалася знайти в ньому недоліки, щоб було за що зачепитися в моєму прагненні розлюбити його. Але мені справді хотілося більшої емоційної віддачі у відповідь на мою новину. Мені хотілося, щоб усі кричали, переживали, горіли за Велланію. Але ні, всі сиділи мовчки, похнюпившись, наче доля Велланії вже вирішена наперед і нічого змінити вони не можуть.

— Вам усім байдуже! — я зло виплюнула їм в обличчя своє обурення. — Ви всі мертві зсередини! Обитель висмоктала з вас не лише сили, а й почуття!

Гучно грюкнувши дверима, я вискочила надвір. Дощ уже майже перестав лити, але вітер все ще шаленів, а блискавки раз за разом розрізали похмуре небо. Я спустилася з ґанку і пішла у бік ущелини. Не хотілося нікого з них бачити зараз, піду до батьків, може хоч від них буде більше підтримки. Вибравшись за межі долини, я збиралася піти вниз, але ноги самі повернули ліворуч, звідки я щойно прийшла. Пройшовши вперед, я опинилася на улюбленому мною плато з обгорілими руїнами, де я часто сиділа, роздумуючи про своє життя. Я вже збиралася сісти на камінь, щоб заспокоїтись, як раптом вдалині помітила силует. Він повільно, але впевнено наближався до мене і зовсім скоро я змогла побачити, що він належить древній старій. Вітер розвівав її чорну старомодну сукню і довге сиве із залишками чорного волосся, трохи стримуване дещо знайомою срібною короною. Стара зупинилася за три кроки від мене і, усміхнувшись, привіталася.

— Ось ми й зустрілися, Валідано.

Я дивилася на стару розгублено, намагаючись зрозуміти, кого вона мені нагадує, а вона продовжувала усміхатися, терпляче чекаючи, коли я її впізнаю.

— Невже це?.. — за моєю спиною пролунав здивований зойк доньки.

Обернувшись, я виявила, що Ірфла разом з Феллою та Елів стояли позаду мене. Вони що кинулися за мною, щоб наздогнати та заспокоїти? Не чекала, що їм до мене є справа, навіть дочці. Надто вже вона віддалилася від мене за час перебування в Обителі.

— Здається, твоя дочка кмітливіша, ніж ти, Валідано, — стара мені підморгнула. — Хіба я нікого не нагадую тобі?

Я вдивилася в її обличчя, почеркане зморшками. У цих лініях, що розповідали про довгі роки життя, важко було розгледіти щось знайоме. Але очі! У них я побачила знайомий вогонь. І корона. Я згадала! Я бачила її на старих портретах своїх предків!

Я вдихнула і забула видихнути. Невже переді мною вона, та сама? Та, через яку все почалося: темна магія, нескінченні війни, Повелителі, Обитель.

Невже переді мною стоїть та сама Ерта Етірель?!

— Ви Ерта Етірель? — спитала я стару.

— Саме так, — кивнула вона, розтягнувши тонкі старечі губи в усмішці.

— І ви всі ці роки, ні, сторіччя, провели тут?!

Я дивилася на свою родоначальницю і не могла повірити: вона досі живе в Обителі, вона стоїть переді мною! Я навіть у найнеймовірніших фантазіях не могла собі уявити, що зустріну одного разу саму Ерту Етірель!

— На жаль, так, — усмішка зникла з лиця Ерти. — Я так само прив'язана до Обителі, як і Повелителі. Весь цей вимір тримається на нас.

— Але… Чому?.. Як?.. — сотні запитань крутилися на моєму язиці і я не знала, яке з них поставити першим. — Ви прийшли до нас?

— Так, Валідано, — Ерта кивнула. Черговий порив вітру підняв її волосся і поділ сукні. Стара невдоволено подивилася в небо, погрозивши кулаком, і вітер миттю затих. — Час життя Обителі добігає кінця.

— Як же так? — ахнула Фелла. Вона притиснула свою дочку, боячись за її долю. Вона так мріяла показати своїй дівчинці світ живих чи бодай дати їй можливість прожити тут до старості.

— Повелителі — кровожерливі демони, необережно випущені мною із паралельного світу. Все, що вони хочуть — поглинути Велланію, підкорити її собі, увібрати нашу магію і зруйнувати наш світ. Я вже шкодую, що колись дозволила їм прийти до Велланії, проломивши землю. Велика сила — велика біда.

— Але навіщо ж ви прикликали їх до нас? — Фелла вся тремтіла, в очах її застиг жах.

— Якби ж я тільки знала, чим закінчаться мої дослідження! — Ерта сумно усміхнулася і підійшла до Фелли. Та зробила крок назад, потягнувши за собою свою дочку. — Не бійся мене, Феллініє. Я не завдам тобі шкоди.

— Я не боюся, — Фелла розправила плечі і подивилася на Ерту з викликом.

— Але ж ти стережешся. З чого тоді назвала свою дочку, як мою, якщо не довіряєш темним?

— Довіряю, але не всім.

— Ми на одному боці, Феллініє. Я проти Повелителів, як і ви. Я зрадила їх, вони мене вбили. Я прив'язала їх до Обителі, але тоді вони були слабкими. Чим більше сил вони отримають, тим складніше буде мені їх утримувати в цьому вимірі. Іноді мені вдається перехоплювати деякі сили, але Повелителі хитріші. Їх п'ять, а я одна.

— Ви тепер не одна, Ерто, — я підійшла до своєї родоначальниці і торкнулася її руки. Жива легенда! Я відчула, як під моєю долонею пульсує сила. Ніколи раніше такого не знала! Скільки ж сил у себе ввібрала Ерта Етірель? Неймовірно! — Ми з вами.

— Чудово, мої любі, — Ерта взяла мою долоню в свої руки і тепло усміхнулася, немов добра бабуся. У ній зовсім не відчувалося темряви. Так незвичайно. Вона була зовсім іншою, не такою, як ми, її нащадки. — Тоді ходімо до вас. Підступні плани не будують на вулиці.

Ерта Етірель попрямувала у бік ущелини, наче знала, де знаходиться будинок Еділана та Фелли. Втім, вона тут так давно, що цілком могла знати кожен куточок та кожного мешканця. Схоже, у Ерти тут не менше влади, ніж у Повелителів. Добре, що вона на нашому боці.