Раді Вас бачити!

Феліція

Після того, що сталося, Феліції було незвично повертатися в академію. З того злощасного дня, коли Валідана увірвалася до їхнього навчального закладу, Феліція ніби подорослішала років на 5. Їй здавалося, що вона тут недоречна, до того ж, треба було приховувати їхні стосунки з Фірніетом. Відкрито їх ніхто б не засудив і не заборонив зустрічатися, але проблеми все одно були б, тому вони вважали за краще тримати свої стосунки в таємниці. Знали лише найближчі друзі Феліції та Фірніета.

Феліція хоч і рада була зустріти знову Майренн та Ейтну, але хотіла якнайшвидше піти з занять. Думками вона була не тут і записувала лекції на автоматі, зовсім не вдумуючись в те, що говорили викладачі.

— Ви тепер у його будинку житимете чи все ж таки тут? — спитала Майренн за обідом.

— Не знаю, — Феліція без ентузіазму колупала запечену картоплю, хоч завжди її любила. — Ми не обговорювали. Напевно, залишимося тут, а у вихідні будемо додому їздити. Мені здається, так зручніше. Але нам багато чого треба дізнатися, так що я постійно пропадатиму.

— Що саме?

— Доїдайте і ходімо до нашої кімнати, я там все розповім. Зайві вуха нам ні до чого.

Покінчивши з обідом, Феліція потягла Майренн та Ейтну до їхньої кімнати і розповіла про план порятунку Ірфли та поїздку до Етіренії. Ейтна зраділа до нестями, дізнавшись, що її сестра, можливо, не померла остаточно і її можна спробувати врятувати.

— Ти зробиш усе можливе, правда, Феліціє? — сірі очі Ейтни дивилися з благанням.

— Звісно. Я також хочу врятувати Ірфлу. Вона не заслужила на таку долю.

За півгодини у двері дівочої спальні постукали. Феліції не треба було навіть дивитися — вона знала, що прийшов Фірніет. Взявши сумочку, вона відразу вислизнула з кімнати.

— Ідемо до Імператора? — вона усміхнулася Фірніету, але не ризикнула поцілувати, хоч їй дуже хотілося.

— Ідемо.

Швидким кроком вони дійшли до Ліданії, а звідти вже перемістилися через портал до столиці Велланії — Делавії. Феліція ще не до кінця звикла до цих переміщень, але вони починали їй подобатися. Телепортація дуже скорочує час.

Імператор Ромерік здивувався їхньому несподіваному візиту, але погодився прийняти. Вони розташувалися в особистій вітальні Імператора, де їм подали ароматний гарячий чай і смачні пряники і вони розповіли причину свого візиту.

— Так, я знаю про силу поглинання Еділана, — зізнався Імператор Ромерік. — Він мені все розповів.

— Але чому ви мовчали, Ваша Величносте? — Фірніет був здивований, що Імператор приховав такий важливий факт.

— Та тому, що вона в ньому спала! Передається вона у спадок чи ні, але користі від неї ніякої. Спляча сила не вважається справжньою. От і все. До того ж, жодного зв'язку між Еділаном та Феліцією немає. Отже, я не бачив сенсу в тому, щоб тобі про це розповідати.

— Можливо, якийсь зв'язок і є, — заперечив Фірніет. — На Землі вона сама по собі з'явитися не могла, а тут тільки Сетірами нею володіють, хай і в сплячому вигляді. Решту поглиначів винищив король Детрен невдовзі після загибелі своєї дружини. Тож більше ні з ким зв'язку не може бути.

— Якщо хочеш, навідайся в гості до Сетірамів. Я зв'яжуся з ними та попрошу сприяння. Вони напевне краще знають про свою силу.

— Так і зробимо. Домовтеся з ними на завтра, Ваша Величносте, якщо можливо. Після обіду.

— Не хочеш пропускати роботу, Фірніете? — посміхнувся Ромерік. — Похвально.

— Я завжди серйозно ставився до своїх обов'язків, — кивнув Фірніет.

Імператор одразу ж відправив Сетірамам повідомлення та домовився, що Фірніета з Феліцією приймуть завтра о 16:00. Допивши чай, вони відкланялися і поспішили назад до академії. Фірніет погодився з Феліцією, що жити в академії зручніше, ніж постійно переміщатися порталами з дому.

— Можеш приходити до мене вночі в мої кімнати, — весело підморгнув Фірніет.

— Без стуку? — засміялася Феліція. — І навіть без попередження?

— Тепер так, — Фірніет заключив її в обійми і обдарував довгим, ніжним поцілунком, перш ніж вони повернулися до стін академії.

Ввечері Феліція трохи позаймалася в бібліотеці, їй усе ще треба було отримати більше знань про магію, щоб бути нарівні з іншими студентами. Вона засиділася за підручниками допізна і вийшла з бібліотеки, коли вже перевалило за північ. Бібліотекарка дозволила їй залишатися, скільки потрібно. Вона поважала студентів, які прагнули знань. Позіхаючи і хитаючись від втоми, Феліція пішла вниз — у кімнати Фірніета. За той недовгий час, що тривали їхні стосунки, Феліція встигла звикнути засипати поряд із коханим. Він ще не лягав, досліджував свої книжки. Феліція помітила, що вони стосувалися порталів.

— Шукаєш спосіб потрапити до Обителі неупокоєнних? — спитала Феліція, позіхаючи на весь рот. Їй хотілося якнайшвидше забратися в ліжко і забутися в рятівних обіймах сну та Фірніета. Але коханий спати не поспішав.

— Переглядаю, може, знайду щось.

— Але ж ми можемо знайти спосіб у лабораторії Валідани. Навіщо ти дарма час витрачаєш?

— А можемо не знайти. Мені все одно не було чим зайнятися ввечері. Після того нападу в Ліданії аптекар мені більше не давав замовлень. Мабуть, думає, що я на нього образився і більше не хочу співпрацювати. Треба буде зайти до нього на шляху до порталу. А то я не можу без діла сидіти.

Феліція посміхнулася і, піднявшись на носочки, поцілувала Фірніета у куточок губ.

— Ходімо краще спати.

— Гаразд, вмовила. Тільки вранці встань раніше. Ще не вистачало, щоб хтось помітив, що з моїх кімнат зранку студентка виходить.

Феліція знову не могла всидіти на заняттях: слухала одним вухом, відволікалася і ніяк не могла зосередитися на темі лекцій, не кажучи вже про практику. Навіть прості заклинання Ілюзій у неї не хотіли виходити.

— Ваші думки десь не тут, Феліціє, — завжди доброзичливий маг Брідеван почав її суворо відчитувати. — Так не можна. Коли ви створюєте заклинання, ви повинні думати тільки про нього, а не про сторонні речі, інакше все може вийти з-під контролю.

— Вибачте, магу Брідеване, — Феліція винувато похилила голову. — Я намагатимусь бути більш зібраною.

— Я розумію, — пом'якшив маг Брідеван, — усіх нас вибила з колії пригода з темними магами, але заняття ніхто не скасовував. Чим краще ви будете навчатися, тим легше вам буде протистояти темним силам.

— Гаразд, я виправлюсь, — кивнула Феліція.

— В якості покарання доручаю вам написати реферат до наступного заняття — «Найкращі заклинання Ілюзії для боротьби з темними магами та особливості їх застосування». Опишіть щонайменше п'ять штук. Запам'ятали, Феліціє?

— Запам'ятала, — зітхнула Феліція. Вона і так постійно просиджувала в бібліотеці, набираючись необхідного мінімуму. Тепер до нього ще й приєднався додатковий реферат. Та що за невдача така?

Нашвидкуруч пообідавши, Феліція переодяглася і разом із Фірніетом вирушила до Ліданії. Дорогою до порталів, вони зайшли поговорити з аптекарем. Той видихнув із полегшенням, дізнавшись, що Фірніет не тримає на нього зла і з радістю повернувся до співпраці. Він тут же дав список необхідних йому зіль та мазей і пообіцяв подвійну оплату за них як компенсацію.

— Що ж, з однією проблемою розібралися, — Фірніет був радий поновленню співпраці з аптекарем. Він непогано підзаробляв, постачаючи цілющі зілля в Ліданію. — Тепер на черзі Сетірами. Сподіваюся, на цьому сьогодні закінчимо.

— Це ти закінчиш, а в мене безсонна ніч у бібліотеці.

— Чого це? Ти ж непогано опанувала магію вже.

— А мене твій Брідеван покарав рефератом за неуважність на заняттях.

— Маг Брідеван, — буркотливо поправив Фірніет. Він не любив, коли інших викладачів при ньому називали фамільярно на ім'я, якщо вони самі цього не дозволяли. — І правильно зробив. Нема чого відволікатися під час магічної практики.

— Та як я можу не відволікатися, Фірніете? — обурилася Феліція. — Усі мої думки про Ірфлу, а я змушена сидіти на заняттях і старанно записувати все до зошита.

— Вчись абстрагуватися. Якщо ти не можеш вирішити проблему зараз — не розшарпуй себе нею. Займайся необхідними справами. Коли буде можливість, то берись за проблему. Інакше ти нічого взагалі не зробиш — ні з проблемою, ні з рештою справ.

— Але ж я так не можу!

— Зможеш. Я ж можу. Самодисципліна рятує від нав'язливих думок. Я не байдужий, як зі сторони може здатися, я просто вмію контролювати себе і дозволяти собі почуття тоді, коли маю на них час.

— Але якщо постійно придушувати почуття, то можна довести себе до нервового зриву, — заперечила Феліція. Їй не подобався цей холодний самоконтроль Фірніета. Було в цьому щось неприродне, він справді в такі моменти здавався їй байдужим, хоч Феліція й знала, що це не так.

— Не придушувати, а притримувати, — Фірніет залишався зовсім спокійним, незважаючи на Феліцію, яка вся бушувала від емоцій. — Наприклад, тобі за день потрібно виконати роботу, зробити певні справи для себе — ти їх робиш, не думаєш ні про що інше, зосереджуєшся тільки на роботі, а ввечері, коли у тебе з'являється вільний час і тобі хочеться випустити емоції — ти їм дозволяєш вирватися назовні. Я ж не завжди спокійний, Фел, — на обличчі Фірніета заграла сумна усмішка. — Я часто дозволяю собі розслабитись, тільки мене таким ніхто не бачить. Розумієш, коли життя тебе не балує, раз-по-раз підкидаючи всіляку гидоту, то хочеш не хочеш, а одягнеш броню. Інакше життя тебе зламає, розітре в порошок. А я не хочу, щоб тебе воно зламала, люба.

— Я намагатимуся, правда, — Феліція потяглася до коханого за поцілунком і, отримавши його, заспокоїлася. Поцілунки завжди діяли на неї заспокійливо.

Сутінковий острів зустрів їх густим хвойним лісом відразу позаду порталу. Незважаючи на велику кількість будівель попереду, у Феліції зовсім не було відчуття, що вона в місті. Вона ніби опинилася в лісовій гущавині — запашній, тихій, затишній. Тим не менш, вони знаходилися в столиці Сутінкового острова — у місті Тімакі.

— Здивована? — спитав Фірніет, помітивши, з яким інтересом Феліція озирається довкола.

— Так. Не чекала, що тут суцільні ліси.

— Сутінковий острів здебільшого безлюдний. Тут лише три великі міста та п'ять сіл. Проте людям тут подобається. Єднання з природою, віддаленість від темних магів — що ще потрібно людині для простого щастя?

— Комусь більше до вподоби великі міста, — заперечила Феліція.

— Для них є материкова Велланія. А тобі що більше до вподоби, Фел?

— Природа. Вона заспокоює. Занадто галасливі міста на мене тиснуть. Твій будинок якраз на мій смак.

— А я через роботу його зовсім закинув. Що ж, будемо там заново обживатися. Нам ще канікули у ньому проводити.

За розмовами вони непомітно дісталися королівського палацу. Феліція вже їм не дивувалася. За такий короткий час, що вона перебувала у Велланії, Феліція звикла зустрічатися з королівськими особами і відвідувати їхні палаци. Палац Імператора Велланії, палац темних магів в Етіренії, а тепер і палац Сетірамів — правителів Сутінкового острова. У житті на Землі вона собі такого навіть уявити не могла, а тут вона спілкувалася з ними, ніби й сама була королівської крові. Втім, сила в ній текла саме королівська, можливо, це і впливало на самооцінку Феліції.

Біля воріт палацу, поруч зі стражниками, на них чекав витончено одягнений підліток років 15-16. Ледве побачивши їх, він широко посміхнувся, несподівано підморгнув Феліції і, недбало торкнувшись рукою свого довгого світлого волосся, привітав гостей:

— Ласкаво просимо до палацу Сетірамів, майстре-магу Фірніете та Феліціє! Я Еділан II і сьогодні я ваш гід.

— Я так розумію, ви наймолодший з дітей Евікура, Ваша Високосте? — Фірніет усміхнувся, звертаючись до хлопчика.

— Саме так, — кивнув юний принц. — Але прошу вас, не називайте мене високістю, я надто молодий для всього цього.

— Як забажаєте, юний Еділане. А чому ви самі нас зустрічаєте? Невже слуг не знайшлося?

— Ах, майстре-магу Фірніете, тато вважає, що мені треба займатися чимось корисним, наприклад, супроводжувати гостей у дім та розважати їх до його появи. Це краще, ніж якби я страждав від безділля і внаслідок цього шукав пригод на свою… голову.

— Розумно, — погодився Фірніет.

Феліція дивилася на молодого принца з усмішкою. Він виглядав гідною молодою людиною, освіченим і вихованим, але в його очах виблискували задерикуваті вогники, які говорили про те, що хлопець той ще бешкетник. Схоже, він бавився, одягнувши на себе маску величного принца.

— Ви ж добре знали мого покійного дядька, так? — принц засипав своїх гостей запитаннями, проводжаючи до палацу. Навколо нього розкинувся величний сад з соснами, ялинами, дубами та кленами, який більше скидався на маленький ліс і без проводжника справді можна було заблукати.

— Так. Я мав честь у нього навчатися, коли був вашого віку.

— Він справді був неперевершений і мав велику популярність у жінок?

— О так, він міг звести з розуму будь-яку, — засміявся Фірніет. — Навіть самій темній принцесі. Ось тільки любив він завжди одну і кордонів з доброї волі не переходив.

— Ах, мені б його чарівність!.. Жаль, у мене не такі проникливі очі, як у дядька. Сині — вони такі загадкові, а в мене лише блакитні, — хлопчик сумно зітхнув. Схоже, його справді засмучували власні очі.

— Блакитноокий блондин — це гарно, — підбадьорила хлопця Феліція. — Ви чарівні, принце Еділане.

— Ви зачаровані мною, леді? — принц грайливо підморгнув Феліції.

— Юний принце, ця леді для вас застара буде, — осадив хлопця Фірніет. — А ще вона моя.

— По-моєму, це ви старуваті для неї, — засміявся принц і, відчинивши перед ними двері палацу, поспішив увійти всередину.

— Зухвалий юнак, далеко піде, — замість розсердитися, Фірніет навпаки розвеселився. Повернувшись до принца, він спитав: — Куди нам далі?

— До кабінету. Тато чекає на вас там. Слідуйте за мною.

Принц Еділан провів їх до кабінету свого батька і, постукавши, увійшов першим.

— Гості прибули, любий батьку! — принц награно вклонився і пропустив гостей до кабінету короля Евікура Сетірама.

— Закінчуйте блазнювати, Еділане, — король Евікур насупився, але на губах його грала посмішка. — Краще попроси слуг подати нам чаю.

Принц кивнув і миттю зник, зачинивши за собою двері. Евікур Сетірам підійшов до своїх гостей і, привітавши, вказав на крісла.

— Що ж, розташовуйтесь. Зараз нам подадуть чай з пирогом, а поки що викладайте з чим прийшли. Імператор мене заінтригував.

Влаштувавшись зручніше у кріслі, Фірніет розповів про причину свого візиту — інтерес до сплячої сили поглинання Сетірамів. Король Евікур уважно його вислухав, не перебиваючи, в тому числі й про наявність такої сили у Феліції. Він поклав собі в чай ложку цукру, розколотив, зробив пару ковтків і тільки тоді заговорив.

— Я не очікував, що сила поглинання ще існує, — король Евікур виглядав задумливим, здавалося, він хотів щось повідомити, але сумнівався, чи варто. — Справа в тому, що ми були останніми її власниками після того, як темні маги винищили інших. Тільки є тут таке діло…

Фірніет із Феліцією завмерли в очікуванні. Що ж король Сутінкового острова їм повідомить? Але він не поспішав ділитися інформацією.

— Імператор Ромерік просив сприяння, Ваша Високосте, — нагадав Фірніет, коли пауза затяглася.

— Так-так, звичайно, — Евікур розсіяно помішував цукор, що давно вже розчинився в чаї. — Просто це сімейна таємниця.

— Ми не маємо наміру оприлюднити ваші таємниці, — запевнив короля Фірніет. — Те, що ви розповісте — суто для особистого користування. Тільки для нас з Феліцією та Імператора.

— Добре, я вам розповім, — король відставив чашку з чаєм і підвівся з крісла. Він сів на край письмового столу, в зовсім некоролівській позі, і почав розповідь. — Розкажу з самого початку. У мене немає причин не довіряти Імператору, а якщо він довіряє вам, то я теж. Все почалося з мого прадіда Емівана Сетірама, коли той випадково вбив свою дружину Ерфілію. Вона фліртувала з братом Емівана, він їх застукав, але хотів покарати тільки брата, оскільки дружину все ж таки кохав. Ось тільки Ерфілія в останній момент закрила собою коханця і Еміван поглинув її магію. Бачив, що робив, але він уже забрав у брата забагато і зупинитися не міг. У певний момент шляху назад немає, якщо хтось інший не нападе на поглинача. Так ця сила працює. Брат його у відчаї сам себе добив, він не хотів жити без коханої. Еміван поїхав у глушину із сином, йому допомогли створити легенду про загибель дружини та брата, тодішній Імператор не знав правди, а Ромеріку вже немає діла до минулого наших предків. Після повернення до столиці, Еміван провів ритуал з приспання сили поглинання і з того часу вона продовжувала жити в нас, але ми не мали до неї доступу. Усі тутешні Сетірами ніколи не стануть її пробуджувати, вони знають, яким злом може обернутися сила поглинання, так що турбуватися нема про що. Тільки не всі Сетірами тут, у Велланійській Імперії. Молодший син Емівана, Емран, разом з дружиною Таліною та сином Едованом, боячись, що сила поглинання може мимоволі прокинутися в його батькові та в ньому знову, втік у немагічний світ. Перші роки він кілька разів повертався сюди, щоб побачити рідних, а потім перестав. Про його подальшу долю нічого не відомо. Тож ми не знаємо, залишилися в нього спадкоємці чи ні і що стало з їхньою силою поглинання.

Евікур Сетірам замовк. Очевидно, це був кінець історії.

— А в який світ утік ваш родич? — спитав Фірніет, хоч уже й почав здогадуватись в який.

— На Землю, — підтвердив здогад Фірніета король.

— Я з Землі, — повідомила королю Феліція. Вона говорила тихо, ніби боячись цієї правди, але її почули.

— Може ми далекі родичі? — Евікур підбадьорливо посміхнувся, бачачи розгубленість своєї гості.

— В моєму роду не було нікого з прізвищем Сетірам і з такими незвичайними іменами. Ми маємо зовсім інші імена на Землі.

— Так Емран же зі своєю родиною змінили імена. Тільки я не пам'ятаю на які. Але я точно знаю, що у сімейних архівах є про це записи.

— Чи могли б ви їх знайти, Ваша Високосте? — попросив Фірніет, розуміючи, що Феліція занадто розгублена, щоб попрохати сама. — Нам дуже важливо це дізнатися.

— Звичайно, але це може зайняти час. Я надішлю вам повідомлення, коли знайду. Це все, що ви хотіли дізнатися?

— Так, — Фірніет підвівся з крісла і Феліція встала слідом за ним. — Дякую вам за допомогу, Ваша Високосте, і за чай теж.

Попрощавшись, Фірніет із Феліцією покинули палац, знову у супроводі юного Еділана. Він щось їм розповідав, але вони його не слухали і майже не відповідали. До порталів вони також дійшли в повній мовчанці. Феліція поринула в глибоку задумливість, а Фірніет був надто тактовний, щоб лізти до неї в душу. Тільки коли вони вийшли з порталу в Ліданії і йшли звичною дорогою до академії, Фірніет все ж таки зважився запитати:

— Ти думаєш, що ті Сетірами, що втекли на Землю, можуть бути твоїми предками?

— Я не знаю, що й думати, Фіре, — Феліція зупинилася посеред дороги і подивилась у небо. Вже почали з'являтися перші зірки — чудовий вечір для прогулянки з коханим, тільки не тоді, коли думки зайняті таємницями минулого. — Це звучить так неймовірно… Але хіба може бути інше пояснення сили поглинання в мені?

— Навряд чи може бути щось інше, але магія часто підносить сюрпризи. Її ніколи досконально не вивчиш, бо вона не підкоряється звичним нам законам фізики. Магія перемінлива і непередбачувана.

— Тоді нам залишається лише чекати на повідомлення короля.

Феліція знову залишилась у кімнатах Фірніета. Вона не хотіла навіть зайвої секунди чекати, вона мала дізнатися про все відразу. Фірніет здобув на кухні в академічному кафе рештки вечері і приніс до себе, але Феліція майже не торкнулася їжі. Вона була надто схвильована, щоб їсти.

Повідомлення від короля прийшло на початку першої ночі, коли Фірніет уже вмовляв Феліцію лягти спати. Феліція ледь не підстрибнула, коли побачила, що поряд із Фірніетом зависла сяюча куля. Насилу дочекавшись перетворення кулі на папір із текстом, Феліція вирвала листочок із рук Фірніета і пробігла його очима.

«Емран Сетірам змінив ім'я на Еміль Сатіров.

Його дружина Таліна стала Евеліною.

Їхній син Едован став Едуардом».

— Сатіров… — прошепотіла Феліція. Листочок вислизнув з її тремтячих рук, але Фірніет відразу його підняв.

— Тобі знайоме це прізвище? — відповідь була зрозуміла і так по реакції Феліції на повідомлення, але Фірніет все одно уточнив.

— Так… — голос Феліції тремтів, вона вся тряслася від хвилювання. — Едуардом Сатіровим звали мого діда. Маминого батька.