Раді Вас бачити!

Ірфла

Я стояла і дивилася на світловолосу дівчину, мама та бабуся теж застигли за моєю спиною. Дівчина, усміхаючись, підійшла ще ближче і хотіла простягнути до мене руку, але я зробила крок назад і виставила перед собою руки, наче захищаючись.

— Хто ти?.. — голос видавав мій переляк, але мені було байдуже. Я мала право бути наляканою.

— Твоя сестра, — дівчина широко усміхнулася, її смарагдові очі просто-таки засяяли і вона знову спробувала простягнути до мене руки, мабуть, хотіла обійняти. Але я не готова була так легко з нею обійматися.

— Яка ще сестра? — я обернулася до мами, шукаючи підтримки.

— Мабуть, твій татусь шукав втіхи не в одних обіймах матері Ейтни, — фиркнула мама. — Ти дочка Еділана Сетірама?

— Так, — кивнула дівчина, не перестаючи усміхатися. — Мене звуть Елів.

— Елів! Це ж треба! — мама знову фиркнула. — Твоя мати що теж була темною?

— Ні! Що ви! — смарагдові очі дівчини округлилися від подиву і тут я згадала в кого ще такі були. За мить дівчина озвучила мої здогадки. — Моя мати — Феллінія Велланійська.

Тепер прийшла наша черга округляти очі. Ми стояли і витріщалися на Елів, не в змозі що-небудь вимовити. Хіба мертва принцеса могла народити дитину? У таке неможливо було повірити.

— Але як? У Фелли не було дітей, — мама перша повернула собі дар мови.

— Вона була вагітна, коли ви її вбили. Мною.

— То ти знаєш, хто я? — мама продовжувала фиркати. Здавалося, вона не може інакше розмовляти із цією дівчиною.

— Якщо я знаю, що Ірфла — моя сестра, то й про вас, звичайно, знаю, — більше вона не посміхалася.

— Але ж ти доросла... — мама безперечно не розуміла, що відбувається, не кажучи вже про мене. — Як таке можливо?

— Мої батьки самі вам все розкажуть. Ходімо зі мною, вони чекають на вас.

— Еділан… Він теж тут?.. — мама виглядала розгубленою. Ніколи раніше я не бачила розгубленості в її погляді. Моя завжди сильна, впевнена в собі мати, зараз випромінювала ніяковість і навіть певний страх.

— Так. Йдіть за мною.

Моя чергова сестра попрямувала вперед, лише на мить обернувшись, щоб переконатися йдемо ми чи ні. Вона ковзала безшумно, ніби була привидом, але вона безперечно складалася з плоті та крові. Дивно! Невже тут можна народити дитину і вона виросте в дорослу людину? Але тоді все не так погано, як мені здавалося. Але не це питання мене зараз непокоїло, а нова сестра. Ще одна. Занадто багато сестер у моєму житті з'являється останнім часом. Я міркувала про те, як світлим магам спало на думку назвати свою дочку на честь темної магеси, ще й нашого предка, коли Елів перервала мої думки:

— А хто така Ейтна?

— Ще одна наша сестра. Наймолодша. А ти про неї не знала?

— Тато розповідав лише про тебе. Напевно, про іншу він просто не знав.

— Так, справді. Ейтна казала, що він помер до того, як її мати розповіла йому про вагітність.

— Цікаво. Я думала, що ти єдина моя сестра.

Ми йшли недовго. Рідкісні дерева поступово змінилися чагарниками і якби у нас не було супроводжуючого, то ми легко загубилися б тут. Незабаром Елів звернула в ледь помітний просвіт між густою рослинністю, провела нас крізь чергову вузьку ущелину і ми опинилися посеред мініатюрної долини, оточеної грядою скель по всьому периметру. Тут розташувався лише один будиночок, але який! Затишна двоповерхова споруда з акуратним садком перед ним настільки вибивалася з усього, що я тут бачила, що це приховане від сторонніх поглядів місце здавалося квітучим оазисом посеред пустелі.

Чим ближче ми підходили до будиночка, тим більше нервувала мама і тим більше хмурилася бабуся. Я не знала, що й думати. Я ніколи не відчувала ніжних почуттів до батька, я не переймалася тим, що його не було в моєму житті. Все своє усвідомлене життя я думала, що він нас покинув заради світлої і тільки Феліція розплющила мені очі на правду. Феліція… Весь той час, що я була тут, я жодного разу про неї не згадала. Зараз мені стало сумно при думці про неї. Цікаво, як там вона?.. Чи сумує за мною? Я встигла прив'язатися до цієї дівчини. Вона поставилася до мене по-людськи, незважаючи на те, що я наробила таких справ, за які вона мала мене зненавидіти.

Замислившись, я не помітила, як ми підійшли до хати. З лави в саду піднялася пара: рудоволоса жінка та світловолосий чоловік. Я бачила їхні зображення, тому не могла не впізнати: принцеса Феллінія та мій батько. Вони обоє усміхалися, йдучи нам назустріч. Я зупинилася. Мама також. Вона схопила мене за руку і я відчула, як вона тремтить.

— Привіт, Вал, — батько залишив свою принцесу і підійшов до нас. Мама тільки сильніше вчепилася в мою руку, стиснувши її до болю.

— Еділане...

Вони стояли і дивилися один на одного, не знаючи, що сказати. Я теж мовчала, краєм ока розглядаючи батька. Ми не дуже були схожі, хіба що формою очей і брів, і Ейтна так само, ми обидві більше від матерів взяли. А ось Елів була на нього сильніше схожа.

— А зі мною привітатись не хочеш, Валідано? — мовчанку, що незграбно повисла над нами грозовою хмарою, порушила принцеса Феллінія, підійшовши до нас.

— Не чекала, що побачу тебе знову, — хмикнула мама і відпустила мою руку.

— А я підозрювала, що ти рано чи пізно тут опинишся.

Батько відразу встав між ними, але повернувся у бік своєї Феллінії.

— Тільки без бійок, дівчатка, я прошу.

— Її зусиллями я зосталася без магії, Еділане. Мені залишається хіба що їй волосся повисмикувати. Тільки немає дурних пертись на темну магесу з голими руками. Та й я не в образі. У нас тут цілком непогане життя, чи знаєш, Вал, — Феллінія з особливим наголосом вимовила звернення «Вал», ніби посміюючись з певної симпатії батька до моєї матері. Може, він і не кохав маму, але ставився до неї тепло. Мені так здалося.

— Я за вас дуже рада, — у голосі мами радості зовсім не відчувалося. — Тільки я назавжди залишатися тут не хочу. Ти знаєш, як звідси вибратись?

— А навіщо ти сюди прагнула потрапити, як не хочеш залишатися? — здивувалася Феллінія. — Треба було вмирати, як зазвичай.

— А з чого ти взяла, що я померла? — мама навіть розреготалася. — Я сюди просто втекла. Від твого мстивого братика. Він, чи знаєш, досі мені спокою не дає.

— А що ти хотіла? Вбила мене і думала, що тобі це подарують?

— Звісно, не думала. То ти шлях назад знаєш?

— Ні. Сюди не так часто тікають живі. А нам, тим, хто помер або був смертельно поранений, дорога тільки до Колиски на переродження. Нам за щастя тут дожити свого віку. У Колиску ми поспішати не хочемо, а повернення назад нам замовлено. Древні знали спосіб втекти, але я ним ніколи не цікавилася. Може, знайдете тут якусь стару душу, люди іноді набагато довше затримуються в Обителі, адже дух може жити вічно. Але краще шукати у світі живих.

— Можна подумати, що з ними є зв'язок!

— У певній мірі є.

— Поясни?

— Ми за бажанням можемо спостерігати за нашими близькими через особливі портали та проникати у їхні сни, — пояснила Феллінія. — Власне, так я Еділана сюди й покликала.

— Ти штовхнула його на самогубство! — обурилася моя мати.

— Не штовхнула, — заперечила Феллінія. — Запропонувала приєднатися до мене. У нас, чи знаєш, взаємне кохання. Тобі все одно нічого не світило, Валідано.

— Проїхали. Розповідай, як потрапити до чужих снів.

— Тон зміни, темна принцесо, — пирхнула Феллінія. — Я тобі нічого не винна. Навпаки — за тобою боржок.

Мій батько весь цей час мовчки слухав їхню суперечку, але тепер узяв Феллінію за плечі і повернув обличчям до себе.

— Давай їй допоможемо, Фелло? Ти ж не хочеш, щоб вона тут весь час перед очима мелькотіла?

Феллінія насупилась, надула губи, але зрештою махнула рукою.

— Гаразд, допоможу тобі. Я ж світла, мені не личить творити гидоту. Це у вас, темних, заведено вбивати всіх, хто не до вподоби. Тільки проникати у сни треба до тих людей, які мають доступ до будь-якої інформації. В тебе є такі люди?

Мама замислилась. Мить і їй спала на думку ідея.

— Думаю, Тагон Пелл, мій радник, що завгодно знайде. Він має до мене слабкість.

Я ж не була впевнена в Тагонові. Нехай він маму і обожнював, але зв'язків у нього не було. Він міг залізти тільки в наш архів і то, якщо Нерта Нагор йому дозволить, а вона та ще стерва. Вона давно в бік трону поглядає, не здивуюся, якщо Нерта скористалася ситуацією, щоб влаштувати переворот і стати на чолі темних магів. У мене виникла краща ідея.

— Нам треба звернутися до Феліції з Фірніетом, — запропонувала я. — Вони й до імператорських архівів дійдуть, якщо знадобиться.

— Фірніет? Фірніет Діманні чи що? Мій учень? — здивувався батько.

— Саме він, — кивнула я, вперше подивившись батькові прямо в очі. Незважаючи на схожу форму, кольори у нас відрізнялися. Що цікаво, ніхто з дітей не успадкував його колір очей. У мене були чорні, у Ейтни сірі, а в Елів взагалі зелені.

— А з чого йому допомагати темним? — батько здивувався. — Він же світлий маг.

— А з того, що Феліція моя подруга. Ну, у певній мірі.

— А до чого тут Феліція і хто вона така взагалі?

— А так, ви ж тут нічого не знаєте, — зітхнула я. — Феліція Фульмінаррі успадкувала силу Феллінії і прийшла до нас із немагічного світу, із Землі. А ще вона дівчина Фірніета, тож Фірніет на нашому боці. На мойому, точніше. З мамою він не ладнає. Я мамині методи теж не все поділяю.

— У тобі так не до місця прокинулася світла магія, доню… — пробурчала мама.

— Цікава ситуація… — сказав батько. — Що ж, проходьте до хати. Обговоримо все докладніше у більш затишній обстановці.

Бабуся не стала з нами заходити. Вона сказала, що піде до діда і повернеться за нами за кілька годин. Зрозуміло, що вона почувала себе не у своїй тарілці поруч зі світлими магами. А я… А я не знала, що й відчувати. Ось переді мною стояв мій батько, на якого я все життя ображалася і тільки нещодавно дізналася, що він ні в чому не винен, а кашу заварила моя мати. Я звикла жити без батька і не варто було, мабуть, уже щось міняти, але тихий голос усередині мене шепотів, що треба спробувати. Адже не кожному випадає шанс зустріти померлого батька.

— З чого почнемо? — запитав мій батько, коли ми всі розташувалися в їхній затишно обставленій вітальні, а на столику перед нами з'явилося домашнє печиво та чашки з чаєм. Не королівський палац, але й не занедбані руїни — невеликий, добре обставлений будинок радував око і тішив серце.

— Як вийшло, що Елів тут народилася і виросла? Я завжди думала, що в Обителі неупокоєнних люди не старіють, — мене більше всього хвилювала історія сестри.

— Фелло, ти розкажеш? — звернувся до своєї принцеси батько. Чи то він не хотів сам мені все розповідати, чи то вона знала краще.

— Так, — Феллінія кивнула і, зробивши великий ковток чаю, почала свою розповідь. — Я була вагітна, коли все сталося. Я розуміла, що не виграю битву з Валіданою. У мене був один вихід: викинути силу і піти в Обитель неупокоєнних. Я не знала, що стане там з моєю ненародженою дитиною, але я сподівалася, що зможу так її вберегти. Якби я здалася і померла, то Валідані дісталася б моя магія, а я і моя дитина загинули б. Я ризикнула і витратила останні сили не на битву, а на примарний порятунок: викинула сили та перемістилася до Обителі. Опинившись тут, я зустрілася з Повелителями — вони дуже здивувалися, що сюди потрапила людина без магії. Зазвичай люди, що викинули сили, гинули, а я зуміла переміститися в Обитель. Мабуть, мені допомогла магія доньки. Я домовилася з Повелителями, щоб Елів народилася тут і виросла, а натомість пообіцяла їм її сили та сили Еділана, коли він сюди потрапить. Я мусила його сюди привести. Такою була моя з ними угода. Іноді з ними можна домовитися на особливі умови, але й плата тоді нестандартна. Ми проживемо тут тихо до старості, а потім перейдемо до Колиски на переродження. Ось і вся історія.

— А хто такі ваші Повелителі? — я пригадала, що їх уже згадувала бабуся, але вона пішла, а мені хотілося дізнатися про все зараз, хай і не дуже приємно було розмовляти з Феллінією. Надто довго мати налаштовувала мене проти неї і я звикла бачити у Феллінії зло, жінку, яка вкрала у мене батька, тоді як злодійкою виявилась моя мати.

— Повелителі — господарі цього місця, — пояснила Феллінія. — Вони створили Обитель неупокоєнних, щоб харчуватись силами тих, хто хоче ще трохи пожити. Сили все одно розчиняються після смерті людини і повертаються в першоджерело, тож людям все одно кому їх віддавати — Повелителям чи першоджерелу. Щоправда, зазвичай сили віддають, коли закінчують життя в Обителі, але ми мали особливу умову через доньку. Втім, тут і без магії непогано живеться.

— А що Повелителі роблять з усією цією силою?

— Підтримують життя Обителі. Потрібно багато магії, щоб вона могла існувати.

— А яка їм вигода в існуванні Обителі? — мені здавалося підозрілим, що якісь магічні сутності з доброти душевної створили вимір для небажаючих вмирати. Напевно, у них є приховані мотиви.

— Ось цього я не знаю, — Феллінія знизала плечима.

— У них має бути якийсь прихований мотив, — висловила я свої сумніви вголос. — Мені так здається…

— Може, він і є, — погодився батько. — Тільки ми ніколи про це не думали.

— А як зустрітися з ними?

— Якщо ти їх зацікавиш — самі знайдуть. Якщо ні — то я відведу.

— А ти так само, як і моя бабуся, відчув, що ми тут чи побачив у цих ваших порталах?

— Елів відчула. У неї тільки частину сил забрали Повелителі, у мене — всі. Без них неможливо відчути, що сюди прибув хтось із родичів. Ми потім вже подивилися в порталах, щоб переконатися і побачили вас, тоді Елів і зголосилася вас привести.

— А що собою являють ці портали? — продовжувала я сипати запитаннями. Якщо я тут застрягла, то треба знати, як влаштований тутешній світ.

— Вода із зачарованого озера показує світ живих, — пояснив батько. — Ми наливаємо її в чаші чи інші посудини та спостерігаємо за близькими.

— Жах! — думка про те, що за мною постійно стежили, лякала мене до чортиків. — А як же особисте життя?

— Не хвилюйся, вода не показує людину, якщо вона роздягнена, приймає ванну або робить ще щось непризначене для сторонніх очей.

Я видихнула з полегшенням. Ну, якщо так, тоді можна.

— А що зі снами? — мама приєдналася до нашої розмови. — Як поринути в сни живих людей?

— Потрібен чай і кристали, — відповіла Феллінія. — Я приготую до завтрашньої ночі.

— Добре, тоді ми підемо, — мама підвелася й потягла мене за руку. Мені теж довелося підвестися, хоч я й хотіла ще залишитися.

— Бабуся ще не прийшла, — я спробувала їй заперечити, але, схоже, мамі хотілося якнайшвидше звідси піти.

— Гадаю, я сама її знайду.

Мама кивнула батькові на прощання і потягла мене до виходу. Я тільки-но встигла махнути Елів, як уже опинилася надворі. Я висмикнула долоню з маминої руки і невдоволено поплелася позаду.

Ми зустріли бабусю на виході з ущелини. Вона відвела нас до дідуся та його двоюрідного брата — вони жили по сусідству. Їхні будинки теж виглядали цілком затишними, але оздоблені були у звичних для мене похмурих тонах — сіра цегла, темне дерево. Житла інших людей відрізнялися від наших — у когось яскравіша хата, у когось просто світліша. Кожен будував на свій смак. У поселенні, що розкинулося посеред долини, жили не просто різні люди — тут пліч-о-пліч жили темні та світлі маги.

Я була така рада знову побачити дідуся, обійняти його, поговорити. Тільки він сумував, що я прийшла до нього так рано. Нехай він і скучив за мною, але хотів би, щоб я прожила до старості, а не померла у розквіті літ.

Ми провели приємний вечір у родинному колі, тепліший, ніж у будинку батька, адже тут були ті, кого я добре знала. Хоч бабусю я і не знала за життя, але я любила її з розповідей дідуся. Він багато мені про неї розповідав.

У будинок батька ми повернулися лише наступного вечора. Я хотіла прийти раніше, але бабуся з дідусем мене не відпускали, показували своє поселення, розповідали про своє життя тут, та й мама не особливо рвалася до батька. Їй важко було бачити його в компанії іншої жінки, у неї все ще були почуття до нього, незважаючи на злість і образу. Мама страждала від того, що навіть смерть їх не розлучила, а навпаки — з'єднала та подарувала щастя, яке мій батько та його принцеса втратили через матір.

Я дивно почувалася поряд з батьком, втім, він теж. Я більше тяглася до Елів. Мені завжди хотілося мати сестру, але мама була однолюбкою і вступати в нові стосунки, заводити ще дітей вона категорично відмовлялася. Я так зраділа, коли дізналася про Ейтну, а зараз у мене аж дві молодші сестри! Жаль тільки Ейтна і Елів не можуть познайомитися. Хоча, якби Ейтна прийшла сюди… Але я не повинна її сюди кликати. Вона слабкий маг, тут більше користі буде від Феліції.

До нашого приходу Феллінія підготувала все необхідне для занурення у чужий сон. Вона вручила нам мішечок з трав'яною сумішшю і кілька прозорих, трохи блакитнуватих кристалів на мотузку.

— У мене буде одне прохання в обмін на допомогу, — Феллінія говорила тихо, ніби боялася, що її хтось почує. У її лабораторії ми були лише втрьох.

— Яке? — запитала мама.

— Вал, якщо знайдеш шлях назад, забери з собою мою доньку. Вона ж не мертва, — у зелених очах принцеси світилося таке благання, що на місці мами я відразу б погодилася. — Вона стане втіхою для моїх батьків та брата. Елів зробить так, що за тобою перестануть полювати. Вона всіх примирить.

— Ти хочеш примирення? — здивувалася мама.

— Я ж світла, — усміхнулася Феллінія, а в її очах заблищали сльози. — Я не хочу зла. Я давно тебе пробачила. Нехай світ стане кращим. Час закопати сокиру війни в землю. А я подбаю про твою дочку тут, якщо вона не зможе покинути Обитель. Згодна, Вал?

— А що про це думає Еділан?

— Він не хоче відпускати Елів. Тому й говорю пошепки. Але сама Елів мріє побувати у справжньому світі. Нам слід давати нашим дітям жити тим життям, якого вони хочуть, а не тримати їх біля своєї спідниці до старості. Хіба ні?

— Ти маєш рацію, — несподівано для мене погодилася мама. — Я вже достатньо напартачила зі своєю донькою, щоб зрозуміти: я не просто погана людина, я — погана мати. Настав час все виправляти. Демони з тобою, Фелло, давай попрацюємо разом.

— Чудово, — Феллінія витерла сльози і її посмішка з сумної та втомленої перетворилася на радісну. — Кристал вішається на шию, — пояснила вона нам з мамою, — щоночі новий. Чай повинен настоятися протягом півгодини, а перед його прийомом потрібно лягти і подумати про людину, в сон якої хочеш проникнути. Ти відразу провалюєшся в сон, чай має сильний снодійний ефект до того ж.

— Зрозуміло, дякую, — кивнула мама і потягла мене до виходу. — Ходімо, доню.

— Ні, — заперечила я. — Я залишусь тут. Хочу, щоб мене проконтролювали. Можна ж мені залишитися на ніч?

Я впевнено дивилася в очі Феллінії, без благання, але і без зухвалості. Я хотіла узнати її краще, хотіла зрозуміти, чому батько вибрав її, а не матір. До того ж, якщо я залишуся тут, а мама піде, вона за мною буде приглядати. Вона пообіцяла моїй матері. Думаю, слово світлих має вагу, воно — не порожня обіцянка.

— Звісно, залишайся. Тільки в нас немає гостьових кімнат. Або диван у вітальні, або спи разом з Елів, у неї ліжко велике. Думаю, вона не буде проти.

Я бачила, що мама нахмурилася і дуже хоче сказати щось погане, але вона стрималася. Мовчки кивнула і пішла. Вона на мене образилася, так, але я мала право так вчинити і мені не було соромно.

Залишок вечора пройшов у ніякових розмовах і спробах краще дізнатися один про одного. Батько мене розпитував про моє дитинство, Елів ставила питання про життя в реальному світі, Феллінія в основному мовчала, але поводилася дружелюбно. Вона нагодувала нас смачною вечерею і напоїла чаєм із пирогом. Те відчуття порожнечі, відсутність втоми, бажань та природних потреб було перехідним етапом між життям та смертю. Тут люди так само харчувалися і спали, жили звичайним життям. Деякі могли обходитися і без їжі, тому що двічі померти не можеш, але люди звикали їсти за життя та відчували психологічний, а деякі навіть фізичний, дискомфорт без їжі та сну. Так мені пояснив батько. Єдине, чого не могли тут робити люди — розмножуватися. Елів стала винятком, тому що зачата була за життя і потрапила сюди ще живою. Батько з Феллінією вважали, що такі випадки могли бути і до них, але нічого про це не чули. Вони взагалі мало цікавилися тим, що відбувається в Обителі, просто доживали свій вік в тиші та спокої.

Пізно ввечері я влаштувалася зручніше в ліжку Елів, поряд зі своєю сестричкою, і випила приготовлений Феллінією чай. Не встигла я покласти голову на подушку, як поринула в сон. Я опинилася на галявині в Зачарованому лісі, а попереду мене збирала гриби Феліція, як у той раз, коли ми там зустрілися.

— Феліціє! — гукнула я.

Вона з подивом обернулася на мій поклик.

— Ірфло! Ти тут? — Феліція усміхалася, вона була рада нашій зустрічі.

— Так. Мій дух справді у твоєму сні. Ми з мамою в Обителі неупокоєнних. Я смертельно поранена, вона — ні. Знайди спосіб нам повернутися. Я розраховую на тебе.

— Ми з Фірніетом знали, що ти там, — закивала Феліція. — Ми вже шукаємо. Ми прийдемо до тебе, обіцяю.

— Я буду чекати.

Я розчинилася у звичному для мене фіолетовому диму і провалилася у звичайний сон. Я сказала достатньо. А щодо моїх родичів і Феллінії — нехай це стане для Феліції сюрпризом.