Раді Вас бачити!

Феліція

Щойно її ноги відчули землю, Феліція прийшла до тями. Фірніет був поруч і підтримував її за талію, вони більше нікуди не падали. Зробивши кілька глибоких вдихів, Феліція озирнулася: перед нею стояла здивована Ірфла та незнайома світловолоса дівчина.

— Не минуло й півроку! — пирхнула Ірфла.

— Я теж рада тебе бачити, Ірфло, — Феліція усміхнулася. Вона була, рада що з Ірфлою все гаразд.

Зробивши кілька невпевнених кроків вперед на все ще тремтячих від хвилювання і переміщення ногах, Феліція схопила Ірфлу в обійми. У них все вийшло. Вони знайшли її.

— Познайомся з моєю черговою сестрою, Фел, — Ірфла кивнула у бік світловолосої дівчини. — Це Елів. Вгадаєш, чия вона дочка?

— Еділана Сетірама, — на обличчі Феліції з'явилася хитра усмішка.

— Це зрозуміло. А тепер вгадай її матір.

— Я не вивчала особисте життя твого батька, — Феліція знизала плечима. — Фірніете, може, у тебе є якісь припущення?

— Я не так близько знав Еділана. Не чув ні про кого іншого, крім матері Ейтни, — Фірніет похитав головою. Він теж не міг уявити, хто мати Елів.

У чорних очах Ірфли танцювали лукаві вогники. Вона навіть потирала руки у передчутті реакції на особистість матері Елів.

— Ну ж бо, Фірніете, — Ірфла сподівалася, що її гості самі здогадаються, — придивіться уважніше. Невже, крім мого батька, Елів вам нікого не нагадує? Подивіться в її очі! У кого ще були такі самі?

Ірфла дала досить вагому підказку і до Фірніета, нарешті, дійшло, кого вона мала на увазі. Піднявши від подиву брови, він уточнив:

— У Фелли були такі. Але ж не може вона бути її матір'ю?.. У Фелли не було дітей.

— А ось тут ви помиляєтесь.

Задоволена зробленим ефектом, Ірфла розповіла Феліції та Фірніету всю історію Фелли. Вислухавши до кінця, вони не знали, що й сказати. Феліція вже просто була вражена самим фактом, що Феллінія Велланійська, від якої вона отримала силу, знаходиться тут, а Фірніет дивувався тому, як мало він знав про Обитель неупокоєнних.

— Як це все дивно, — тільки й міг сказати Фірніет.

— Ми вам ще багато дивовижного можемо розповісти, але не тут. Ходімо в дім. Батько буде радий вас бачити. І Фелла теж, — Ірфла взяла під руку Феліцію і потягла її вперед, не чекаючи на інших.

Феліція дивилася на всі очі, вбирала кожну деталь цього нового для неї виміру. Їй усе було цікаво: дерева, рослини, навіть камінці під ногами. На її подив вимір виглядав досить звичайним: вона очікувала, що тут буде похмурий світ і привиди заблукалих душ.

— У деяких місцях саме так і є, — пояснила Ірфла, коли Феліція поділилася з нею своїми спостереженнями. — Коли я потрапила сюди, то опинилася в похмурому сірому світі, з мертвою рослинністю та залишками душ. Сама по собі Обитель похмура, але магія допомагає створити на мертвій землі цілющі оазиси. В одному з таких ми живемо.

— Твоя мати теж тут живе? — Феліції не хотілося знову бачити Валідану. Хто б у здоровому глузді захотів бачити того, хто намагався тебе вбити?

— Вона живе з моїми дідусем та бабусею, а я з батьком, сестрою та Феллою. Мама іноді приходить до нас у гості. Але ти не бійся, вона тобі вже нічого не зробить.

— Вона знає, що ти мене покликала?

— Знає. Мама сподівається, що ти зможеш мене витягти звідси. Вона більше не хоче боротися. Вона і з Феллою помирилася. Потойбічне життя змінює людей.

Ірфла привела Феліцію з Фірніетом до гарного двоповерхового будиночка з садом, у якому зараз працювала рудоволоса жінка.

— Це вона… — прошепотів Фірніет, наздогнавши Феліцію з Ірфлою. — Це справді вона.

Фірніет застиг на місці: він дивився на всі очі і не вірив, що знову бачить покійну принцесу Феллінію Велланійську. Він не очікував її тут побачити, коли вирушав зі світу живих. Нехай Ірфла вже розповіла їм, що Фелла з Еділаном теж тут — побачити їх на власні очі було досить дивно.

— Ваша Високосте! — Фірніет низько вклонився принцесі.

— Я так розумію, ви — Фірніет?

Фірніет ствердно кивнув головою.

— А ви дуже подорослішали з нашої останньої зустрічі.

— Ви мене пам'ятайте? — Фірніет підняв на принцесу здивований погляд.

— Звичайно пам'ятаю. І вас, і вашого діда.

— А його тут нема?

Почувши розмови з надвору, із дому вийшов Еділан Сетірам.

— На жаль, ні, — відповів за Феллу Еділан. — Я й сам був би радий з ним поспілкуватися, але майстер Еворан, мабуть, вирішив, що краще піти на переродження.

— Дідуся ніколи не тягнуло до Обителі. Думаю, якби він тут опинився, то лише випадково. Хоча я до останнього сподівався побачити його тут. Що ж, не судилося. Радий вас знову бачити, магу Еділане, — чоловіки потиснули один одному руки. — Розкажете, що тут відбувається?

— Проходьте у дім. Фелла спекла яблучний пиріг до чаю, як відчувала, що будуть гості.

Фірніет пішов слідом за Еділаном в дім, а за ними і всі інші. Розсівшись на дивані та кріслах у вітальні і отримавши по шматку пирога, всі навперебій почали одне одного розпитувати.

— Чому так довго? — перше запитання було від Ірфли.

— Ми ніяк не могли знайти спосіб сюди потрапити, — відповіла Феліція. — Спосіб твоєї матері нам не підходив. А ти чому не сказала, що тут твій батько та сестра Імператора?

— Хотіла зробити вам сюрприз, — Ірфла задоволено усміхалася.

— Сюрприз вдався, — пробурчав Фірніет. — Давайте до справи. Ти хочеш вибратися звідси, Ірфло, так?

— Так. Разом із мамою.

— Якось я не в захваті випускати назад у світ живих Валідану, — Фірніет насупився. Він ще дуже добре пам'ятав, як темна королева полювала на Феліцію. — Багато діл недобрих вона накоїла.

— Мама виправилася. Я ж казала. Вона навіть із Феллою потоваришувала.

— Так, Фіре, — підтримав дочку Еділан. — Забери її, якщо зможеш. Валідані тут не місце. Я ручаюся, вона більше не стане на вас нападати. Вона тепер інша.

Фірніету зовсім не хотілося поступатися, але якщо за Валідану ручався сам Еділан, то вибору не залишалося. Фірніет завжди довіряв своєму вчителю.

— Гаразд.

— Проблема лише в тому, що треба зцілити Ірфлу, — Еділан нагадав про поранення дочки. — Чи ти зможеш це зробити?

— Я — ні, але я знаю людину, яка вміє зцілювати руками.

— Дійсно? — Еділан виглядав здивованим. — Не знав, що у нас є люди з такими здібностями. Давно я не був у Велланії, зовсім відстав від життя.

— У нас і немає. Він із Муірна.

— Тоді зрозуміло. Отже, одна проблема вирішена.

— А є й інші?

— Повелителі, Фіре, — Еділан поставив порожню чашку чаю на стіл і, почекавши, поки Фелла наллє йому ще, продовжив: — Вони тут усім заправляють і ставлять свої умови. Вони хочуть отримати всі існуючі у Велланії сили поглинання, включаючи сплячі, тільки за цієї умови вони дозволять Ірфлі та Вал піти, а ще випустять у світ живих нашу дочку. І ми отримуємо чергову проблему: я чув, що у твоєї подруги, — Еділан кивнув у бік Феліції, — теж є сила поглинання і вона, як і решта її сил, прив'язана до неї насмерть. Так?

— Так, на жаль, — Фірніет знову насупився. Йому дуже не подобалася ситуація, в яку вони влипли. Він уже почав шкодувати, що вони вирушили рятувати Ірфлу. Як би це їм боком не вилізло.

Еділан повернувся до Феліції і звернувся вже до неї.

— Як же так вийшло, що в тебе опинилася моя сила, дівчинко?

Феліція відчула себе ніяково. Мало того, що перед нею сидів її далекий покійний родич, він ще й принцом був. Нехай Феліції не вперше було спілкуватися з особами королівської крові, вона все одно щоразу бентежилась, а той факт, що і в її жилах тече королівська кров, бентежив її ще більше.

— Я ваша далека родичка, Ваша Високосте, — опустивши погляд на підлогу, ніби відчуваючи провину за свою несподівану спорідненість, відповіла Феліція.

— Не називай мене Високістю, я тебе прошу. Просто маг Еділан. Так усі мене звали. Я Високість лише на офіційних заходах. То що за спорідненість така?

Феліція почала говорити, але швидко заплуталася і замість неї продовжив Фірніет. Він розповів про предків Феліції і про те, як вони всі дізналися і підтвердили спорідненість зіллям. Еділан слухав із сумішшю радості та здивування на обличчі. Коли Фірніет закінчив розповідь, Еділан підвівся, присів поруч з Феліцією і міцно її обійняв.

— Ласкаво просимо до сім'ї Сетірамів, дівчинко. Я дуже радий, що мої втрачені родичі знайшлися. Мені завжди було цікаво, що з ними сталося. Виходить, твоя мати була моєю троюрідною сестрою?

Феліція ствердно кивнула. Вона була в певному шоці від того, що принц Еділан поводився з нею як зі старою знайомою. Він не був схожий на принца, він виглядав як звичайнісінька людина.

— Як її звали? Теж на «Е»?

— Так. Її звали Елліною. Тільки мене одну з нашого роду названо не за традицією. Навіть моїх троюрідних сестер, онучок другого сина Емрана, звуть на «Е».

Розмови про родинні зв'язки несподівано перервала Ірфла. Вона підскочила з дивана, ледь не проливши на себе чай і закричала на всю кімнату.

— То це і з тобою ми родички, Феліціє?

— Саме так, — Феліція усміхнулася. Її розвеселила бурхлива реакція Ірфли.

— Я у цілковитому захваті! — Ірфла поставила чашку на стіл і кинулася обіймати Феліцію. — А я ж тебе мало не вбила.

— Все в минулому.

Атмосферу загальної радості розвіяв невдоволений голос.

— А що це тут за зібрання, а мене навіть не запросили?

Феліція здригнулася і обернулася на голос. У дверях стояв до болю знайомий силует темної королеви.

— До нас нарешті прибула Феліція з Фірніетом, мамо, — Ірфла підійшла до своєї матері.

— І ви знаєте шлях назад? — Валідана підійшла до Феліції і зазирнула тій просто у вічі. Феліція прийняла її погляд спокійно, без страху. Адже вони більше не вороги. Здається. Їй нема чого боятися.

— Знаємо, — відповів Фірніет. Він підійшов до Валідани та Феліції, затуливши собою кохану від темної королеви. — Але чи варто тебе забирати назад до Велланії?

— Я не нападатиму більше на Феліцію, якщо ти про це. Ми з Феллою помирилися. Я тут багато чого переосмислила.

— Добре якщо так. Але Імператор все ще на тебе злий.

— Я не можу змінити минулого, — Валідана знизала плечима і присіла на диван. — Але, гадаю, Імператорові стане легше, якщо я приведу йому племінницю і повідомлю, що сестра його цілком непогано облаштувалася в Обителі.

— Думаю, ми зможемо переконати його тебе помилувати, коли так, — Фірніет сів навпроти Валідани і посадив Феліцію поряд.

— А як щодо Ірфли? Її можна зцілити?

— Так, я знаю мага з Муірна з цілительськими здібностями. Він допоможе нам.

— Залишилося діло за малим, — на обличчі Валідани з'явилася хитра посмішка. — Віддати Повелителям усі сили поглинання і тоді вони відпустять Ірфлу та Елів назад у світ живих. Ти готова її віддати, Феліціє?

— Я віддала б, але вона в мене прив'язана, самі знаєте.

Еділан підвівся зі свого крісла і вийшов на середину кімнати. Він виглядав стривоженим — щось його дуже непокоїло.

— Не подобається мені ця ідея з силами… — сказав він задумливо.

— Чому? — спитала Валідана. — Жаль розлучатися зі своїм даром?

Еділан похитав головою.

— Не шкода, адже я не користуюсь і ніколи не користувався силою поглинання. Справа взагалі не в цьому. Я боюся того, що Повелителі можуть зробити з нашими силами. Не до добра воно, ой не до добра.

— Може, все обійдеться? — Валідана дивилася на нього з надією. — Хіба ти не хочеш дати шанс нашим дітям на нормальне життя?

— Хочу, але не ціною страждань усіх живих. У мене погане передчуття, Вал. Мені здається, Повелителі задумали щось страшне.

— У будь-якому разі, ми поки що не знаємо, як віддати Повелителям сплячі сили і вже точно — як віддати прив'язану, не вбиваючи Феліцію. Ми можемо просто їм пообіцяти, що зробимо все, як вони хочуть, але нам потрібен час на реалізацію. Раптом нам щось вдасться придумати?

— Все може бути…

Феліція та Фірніет вирішили залишитися на деякий час в Обителі. Вони хотіли вивчити це місце та розібратися із ситуацією, в яку вони влізли. Ірфла показувала їм, що тут і як, розповідала про свої зустрічі з Повелителями. Феліція уважно слухала, а Фірніет постійно робив нотатки у блокноті, ставлячи багато уточнюючих питань. Тільки Ірфла мало що знала, тому після короткої екскурсії вона передала Фірніета в руки свого батька і продовжила прогулянки з Феліцією та Елів.

Одного вечора троє дівчат як завжди сиділи біля річки, яку так полюбила Ірфла. День потихеньку хилився надвечір, тільки небо знову було сіре, навіть не видно, як сонце сідало. Лише темно-фіолетова пляма з тоненькою золотою ниткою на заході говорила, що десь там сонце йде на спокій. Дівчата вже збиралася повернутись до хати, як раптом на горизонті з'явилася самотня постать. Ледве переставляючи ноги, спираючись на різьблений посох, до них наближався древній сивокосий старий.

— Доброго вечорочка вам, любі дівчата! — старий зупинився за метр від них і усміхнувся.

— Доброго вечора. А ви хто? — Ірфла вийшла вперед.

— Сучасну молодь зовсім не вчать шанувати предків, — старий похитав головою, але посмішка залишилася на його обличчі. — Зрештою, я знаю, у вас усіх були причини мене не знати. Я Еміван Сетірам, ваш прапрадід, дівчата.

— Той самий, котрий убив свою першу дружину силою поглинання? — Ірфла дивилася на старого без посмішки. — Здається, саме вона була нашою з Елів прапрабабусею?

— Вона. Я не хотів, щоб так трапилося. Все вийшло з-під контролю, — старий почав розповідати, як усе сталося насправді, хоч Ірфла його й не просила. Мабуть, йому треба було сповідатись. — Мій брат спокусив мою дружину, я страшенно ревнував, розлютився, напав на нього. Ми боролися з братом за жінку, я розійшовся, почав поглинати всю його силу, а Ерфілія кинулася між нами, бажаючи його врятувати. Я вже не міг зупинитися, бо взяв надто багато, і згубив свою дружину. Брат ще дихав, коли я зрозумів, що накоїв. У гніві я просто добив його, щоб хоч якось справитися з тим болем, що затопив мою душу. Я кохав Ерфілію, я не бажав їй смерті, незважаючи на зраду, але моя ревнощі, моя лють, моя сила поглинання її згубили. Я втік разом із сином у крихітне поселення посеред лісу, де багато часу провів, вивчаючи свої сили. Там мені й допомогли приспати силу поглинання. Я хотів назавжди її позбутися, але мене відмовили. Сказали, що вона може стати в нагоді моїм нащадкам і я не в праві її у них забирати. Ось що сталося насправді.

— Через кохання люди роблять безумства. Мені не знати, — Ірфла, нарешті, трохи усміхнулася предку.

— Так, ти — дитя безумства своєї матері.

— Але що ви тут робите, магу Еміване? Ви ж не для того прийшли, щоб розповісти нам свою сумну історію? — Ірфла знову стерла з обличчя посмішку.

— О, кличте мене просто дідом Еміном. Ви всі, дівчатка. Близькі завжди моє ім'я так скорочували, — Ірфла коротко кивнула йому і він продовжив. — А прийшов я, щоб допомогти вам. Я знаю, як пробудити сплячу силу поглинання, щоб ви могли передати її Повелителям. Не впевнений, що це гарна ідея, але вирішувати вам.

— І як же її розбудити? — запитала Ірфла. Феліція та Елів усе ще мовчки стояли за її спиною, роздивляючись свого предка.

— Потрібно відвідати поселення Тоан, що посеред лісу на Сутінковому острові та знайти одну із жриць лісового храму. Вони зберігають давні таємниці, які недоступні іншим магам. Одна з таких жриць, Сована, допомогла мені приспати свою силу, але їхні знання допоможуть і пробудити її. Обов'язково згадайте ім'я моєї жриці та моє теж, тоді вам допоможуть. Я сказав їй, якщо одного разу мої нащадки захочуть повернути свою силу, то їм мають допомогти, і Сована погодилася. Феліціє, — Еміван Сетірам підійшов до неї, — дівчинко моя, ти єдина, хто зможе вибратися звідси і дістатися Сутінкового острова. Тож ось тобі мій амулет, — Еміван зняв з шиї мідний амулет із зображенням дерева, укладеного в коло, внизу якого висіла підвіска у вигляді трилисника. — Мені дала його Сована, це символ їхнього культу. Вони поклоняються лісу, їхня магія тісно пов'язана з природою. Покажи його теперішній головній жриці і вона тобі допоможе.

Феліція взяла амулет із рук Емівана та повісила собі на шию.

— Дякую вам, дідусю Еміне, — вона єдина з компанії щиро йому усміхнулася і стиснула зморщену старечу руку. Скільки часу провів тут цей старий? Він виглядав таким древнім. Феліція вирішила прямо запитати його: — А чому ви так довго тут? Скільки часу вже минуло?

— Багато, моя дівчинко, багато. Цілих 58 років. Я помер, коли мені було 83. Зараз мені 141 рік.

— Але хіба можна так довго залишатися? Я думала, людина доживає тут стільки, скільки їй належить, ну там, до 100 років максимум.

— Найчастіше так і трапляється, але дехто з нас затримується на більший термін. Кожен має свою долю. Я не можу піти. Мене не відпускають Повелителі. Адже я теж не віддав їм своєї сили. Я ж не знаю, як пробудити її самостійно. Так що все залежить від тебе, Феліціє.

— А ви вважаєте, що варто віддавати силу поглинання Повелителям? — Феліція, як і Фірніет, були згодні з Еділаном, що Повелителі задумали щось погане з їхніми силами.

— Не впевнений, але я не маю вибору. Я не хочу тут провести цілу вічність. Я хочу піти. Хочу переродитись і почати спочатку. Мені набридло тут стирчати.

— Але що, як приходити буде нікуди? — Феліція зазирнула старому просто у вічі. І в них вона побачила відбиток власних сумнівів.

— Не думаю, що Повелителі хочуть знищити наш світ. Може, змінять, так… Мені так здається. Але краще жити справжнім життям, дотримуючись їхніх порядків, ніж томитися вічність між життям і смертю. Я дряхлий старий — яка мені радість від такого існування? Я навіть жінку знайти собі не можу, — Еміван винувато опустив погляд. — Обидві мої дружини пішли у нове життя.

— Що ж, значить, виконаємо їхні умови і будь що буде, — підсумувала Феліція.

Еміван усміхнувся своїм праправнучкам і обернувся, щоб піти, але Ірфла його зупинила.

— Ходімо до нас на чай, дідусю Еміне, батько буде радий з вами познайомитись. Адже ви померли ще до його народження.

— Раз за життя з правнуками не встиг познайомитися, то хоч після смерті їх взнаю. Веди нас, Ірфло, я буду радий провести трохи часу з вашою родиною.

Всі разом вони повернулися в будинок Фелли та Еділана, чим неймовірно здивували його мешканців. Еміван знову розповів історію загибелі його першої дружини та розповів про жрицю з лісу на Сутінковому острові. Мабуть, він переживав, що дівчата могли неправильно запам'ятати його слова та щось перекрутити.

Після його візиту Феліція з Фірніетом вийшли надвір, щоб поговорити наодинці.

— Треба повертатися, Фел, — тихо сказав Фірніет. — І якомога швидше. Не подобається мені все це. Щось тут нечисто із цими Повелителями.

— Тоді вирушаємо вранці, так? — спитала Феліція.

Фірніет не встиг їй відповісти. Перед ними з фіолетового туману постала темна постать. Злякавшись, Феліція відскочила назад і мало не впала, спіткнувшись, але Фірніет її своєчасно підхопив.

— Не так швидко. Вас поки що ніхто не відпускав, — з-під низько насунутого капюшона пролунав грізний голос.

Вже від одного його голосу Феліція вся затремтіла, а коли він відкинув капюшон і оголив свій обгорілий череп із сяючими темно-синім полум'ям очима, ротом і носом, вона, скрикнувши, знепритомніла. Такого моторошного видовища вона не очікувала побачити.