Раді Вас бачити!

Ірфла

Я пам'ятаю, як я померла. Імператор зрадив нас і напав на мою маму. Хвиля його люті гострим болем пронизала мені груди. Мене ніби розривало на дрібні шматочки, я горіла, моя свідомість ледь чіплялася за цей світ. А потім усе припинилося. Залишилася лише темрява.

Я лежала із заплющеними очима і не відчувала нічого. Тільки легкість та порожнечу. Наче зсередини випалили.

— Донечко, ти жива? — я почула голос матері і ледве розліпила очі, наді мною нависло її стурбоване обличчя. Я відштовхнула матір. Це вона у всьому винна!

— Де ми? — мене лякало це місце, темні, похмурі, покинуті будівлі, тріщини в землі, що світилися, дивні рослини. І тіні, що миготіли то тут, то там.

— Ми потрапили в розлом життя і смерті. Це місце — Обитель неупокоєнних душ. Перший розлом чи план неживих, як його ще називають.

Я чула про Перший розлом. Усі розломи були паралельними вимірами зі своїми особливими законами. Туди не лізли, хіба тільки відчайдушні дослідники у пошуках нових знань. Наші предки збудували свій замок над Першим розломом, підживлювалися звідти темною магією. Але я ніколи не думала, що опинюся тут.

— Що ж нам робити, мамо? — я зітхнула. Як би я не була зла на матір, мені потрібно з нею співпрацювати, адже її знання були глибшими за мої. — Як звідси вибратися? Чому ми взагалі тут опинилися?

— Ти вмирала, доню, — зітхнула мама. — З тебе витікали останні краплі життя і я зважилася на жахливе: перемістити тебе до Обителі неупокоєнних. Ти ж чула легенди про те, що тут душі можуть жити вічно, поневірятися, поки міцний їхній зв'язок із зовнішнім світом? Сюди потрапляють ті, хто не хотів помирати, у кого залишилися незавершені справи, всі, кого в реальному світі щось тримає. Ще сюди можна втекти з допомогою особливого темного заклинання, а також пораненим, і тоді вони не помруть, продовжать жити тут. Тільки назад дороги немає, доню, наскільки я знаю. Принаймні пораненим та мертвим, адже у реальному світі вони загинуть остаточно.

— Але ж ти не вмерла? — я дивилася на матір запитливо. Наскільки я пам'ятала, її не встигли поранити.

— Я — ні, — мама похитала головою. — Але я не знаю, чи можливий шлях назад для живих. Це знання давно втрачено. Напевно, є така можливість, раз у книгах описувався розлом і те, що він являє собою, що зберігає у своєму вимірі, але я не знайшла такої інформації. Тож нам доведеться залишитися.

Я не могла повірити в те, що сталося. Все здавалося жахливим сном. Зараз я прокинуся і життя знову стане колишнім. Але ні. Я тут і виходу нема. Мамо, навіщо ж ти мене сюди затягла? Хай би я вже померла та продовжила цикл перероджень. Ти замкнула мене в клітці, мамо, ключ від якої втрачено. Як ти могла?!

Мені хотілося кинути їй в обличчя всі ті думки, що вирували в моїй голові, але я тільки стомлено опустилася на камінь. Мама хотіла як краще, вона прагнула мене врятувати, адже я — найбільший її скарб. Так вона завжди казала. Нехай ми перестали розуміти одна одну з роками, але вона мене любить і я люблю її, ми готові життям пожертвувати одна заради іншої. Тоді навіщо кидатися образливими словами? Хай краще вони помруть у цій похмурій пустелі.

— Але як ми тут житимемо, мамо? Я не бачу ні їжі, ні води, ні пристойного житла — лише руїни, — навколо нас розкинулася пустеля, темна і непривітна, з дивною незнайомою рослинністю і зруйнованими спорудами, мертві дерева тягли до сірого неба свої кістляві гілки, та ще й камені — такі ж сірі, як і все навколо, височіли то тут, то там.

— Може, нам і не треба їсти й пити, коли ми серед мертвих, — припустила мама. — Може, ми уподібнилися до них і нам більше не потрібно задовольняти фізіологічні потреби. Ось ти хочеш їсти? Або спати? Відчуваєш втому чи біль? Хоч щось? Особисто я — ні.

Я дослухалася до власних відчуттів. Я намагалася знайти хоч якесь бажання — може, водички попити чи тістечко з'їсти, чи якийсь біль у тілі, але нічого не було. Все та ж легкість і порожнеча, яка з'явилася відразу після того, як я прийшла до тями.

— Нічого я не хочу, — похитала головою. — Тільки вибратися звідси.

— Це не фізіологічна потреба.

— Так, але хоч щось. Думаєш, ми й спати не будемо?

— Цілком можливо.

— Жах який!

Мене лякало вічне безсоння. Я любила занурюватись у сни, збігати в них від проблем та турбот. Я непогано вміла контролювати сни, усвідомлювала їх та насолоджувалася процесом. Не можу навіть уявити, як це ніколи не спати! Я не хочу такого життя. Я не хочу вічного життя!

— А тут можна померти? — запитала я маму.

— Сумніваюся. Сюди втікають від смерті, фізіологічні потреби тіла відсутні, а значить, померти тут не можна.

— Якщо випадково, то ні, а коли хочеш померти?

— Ти що хочеш померти, Ірфло?! — в очах матері спалахнув гнів. — Я тебе не для того рятувала, щоб твою смерть побачити.

— А ти хочеш тут жити, мамо? Вічно?! Я не хочу! Ти не питала в мене, чого я хочу, рятуючи. Хіба це спасіння? Це тортури! Якщо вже мені судилося померти, то краще б я померла і переродилася в новому житті, нехай забула б це все, але не поневірялася б вічність у похмурому вимірі з такими ж заблукалими душами. До речі, де вони? Я нікого не бачу, мамо. Схоже, ми тут самі.

Мама мовчала. Вона дивилася в далечінь, сподіваючись, мабуть, когось роздивитися. Нікого. В Обителі неупокоєнних було лише дві душі, які не могли знайти спокій: я та моя мати. Одні серед мертвих дерев, каміння та будинків, одні посеред мертвої пустелі. Молодець, мамо, чудовий вчинок!

— Ходімо вперед, — мама спробувала взяти мене за руку, але я висмикнула свою долоню з її. Я все ще ображалася. Мама тільки ледве вловимо зітхнула, але не спробувала знову до мене торкнутися. Вона знала — якщо я злюсь, мене краще не чіпати, доки не охолону. — Може, далі зустрінемо когось. Який сенс стояти на місці і сперечатися?

Я кивнула і пішла за нею. Нехай голос її звучав стомлено і без ентузіазму, але в нас безперечно не було іншого виходу, окрім як рухатися вперед. Постояти на місці ми завжди встигнемо, а до того треба розвідати становище.

Ми йшли і йшли, зовсім не відчуваючи втоми, наче нас позбавили тіла і пересувався лише наш дух. Тільки тіло все ж залишилося, я відчувала легке коливання повітря на шкірі, великі камені під підошвою черевиків, дотик одягу до тіла, але ніякої втоми чи натертих взуттям ніг. Я не знала, скільки часу ми йшли, його не відчувалося тут — сонця не було, тільки якесь рівномірне світіння через щільну завісу хмар, день не змінювався на ніч. Ми могли блукати тут всього годину, а могли й цілих п'ять — час наче завмер. Він і не потрібен був тут, для вічних, блукаючих душ не мало значення, скільки вони тут пробули — рік чи сто років, катування було нескінченним.

Нехай тіло і не втомлювалося від довгої прогулянки, але душа просила відпочинку. Опинившись поряд з поваленим деревом, я запропонувала матері перевести дух.

— Ти відчуваєш втому? — здивувалася мама.

— Ні, мені просто набридло йти. Хочеться трохи посидіти, подумати.

Ми присіли на повалене дерево і просто мовчали. Не знаю, про що думала мама, але всі мої думки були зайняті тим, як звідси вибратися. Нехай там, у реальному світі, я помру, зате не ходитиму тут як неприкаяна. Не хочу я такого життя. Не хочу і все!

— Здається, там вдалині видніється хатинка, — мама перша перервала мовчання. — І вона виглядає цілком пристойною.

— Гаразд, пішли до хати. Сподіваюся, там буде м'який диван, — пробурчала я, підводячись із дерева.

Хатинка виявилася непоганою. Не палац, звичайно, але й не розвалини. Простий, одноповерховий будиночок з вітальнею, двома спальнями, кухнею та лабораторією. Мама відразу ж скинула чобітки і залізла з ногами на диван, а я сіла навпроти неї в кріслі.

— Іди до мене, маленька, — мама тепло мені посміхнулася і поплескала по дивані поруч із собою, запрошуючи сісти.

— Не хочу, — я невдоволено похитала головою. Мене дратувало, коли вона кликала мене маленькою. Я ж не дитина!

— Все ще сердишся? — мама не переставала посміхатися, що ще більше мене виводило з себе.

— А ти, як я подивлюся, радієш! — я насупила брови.

— Ми обидві уникли смерті сьогодні. Чим не привід для радості?

— Так, тільки відсвяткувати нічим, — я не втрималася, щоб не ужалити.

— А знаєш, мені навіть хочеться їсти. Тільки це відчуття не у шлунку, а щось у голові. Як це буває з нудьги — просто хочеться чогось жувати без почуття голоду. У тебе такого відчуття нема?

— Хочу вина. Рахується?

— Думаю, так, — мама кивнула, все ще не прибираючи з обличчя посмішки. — Може, ми не єдині з такими бажаннями тут? Може, в хаті знайдеться якась їжа?

— Гаразд, я подивлюсь, мамо.

Я залишила маму у вітальні, а сама пішла на кухню — не стільки, щоб задовольнити її прохання, скільки щоб не бачитись з нею. Мені потрібно було побути на самоті хоч хвилинку.

Порившись у кухонних шафках, я виявила пару-трійку банок з консервацією, сухарі, чай і — диво! — бутель з вином. Я відкрила одну із банок з консервацією, усередині виявилося дрібнорублене м'ясо. Понюхавши, я вирішила, що пахне апетитно і ризикнула скуштувати шматочок. На смак також нічого. Я знала, що прості люди часто зберігають готове м'ясо в банках, але самій ніколи таке їсти не доводилося. У палацовій кухні завжди готують свіже м'ясо.

Я хотіла поставити чайник, але води у крані не було. Тоді я вийшла надвір у пошуках колодязя. Він знайшовся в саду поруч із кухнею. Сподіваюся, вода там є, і вона нормальна. Так дивно було самій набирати воду з колодязя — я звикла, що всю чорну роботу виконують слуги, а тут доводилося робити все самій. Я могла б, звичайно, розвернутися і піти кудись, хай би мама сама все робила, але, незважаючи на мої образи в її бік, я все одно її любила.

Я приготувала чай для мами, взяла банку з м'ясом, трохи сухарів і, поклавши все це на піднос разом з вином, винесла у вітальню.

— Скромний обід. Або вечеря, — я зробила спробу посміхнутися, мені було соромно за те, що я так на маму злюся. Неважливо, що вона неправа, вона намагалася мене врятувати і тільки це має значення, навіть якщо мені її порятунок не був потрібен. — Без поняття, який зараз час доби. Мій годинник не йде. А твій, мамо?

— Теж, — мама кинула сумний погляд на кишеньковий годинник на ланцюжку, який завжди носила на поясі. То був єдиний подарунок тата, як вона казала, до мого народження. — Що ти знайшла?

Мама нахилилася до таці, яку я поставила на кавовий столик біля дивана і прискіпливо оглянула її вміст.

— Ти впевнена, що це м'ясо можна їсти? — мама зневажливо смикнула носом.

— Я спробувала. Досить непогане.

Мама невпевнено наколола вилкою малесенький шматочок і відправила до рота.

— Згодиться, — кивнула вона і почала їсти.

— Вино будеш?

— Буду. Відкривай.

Я відкрила бутель і ми з'їли цілу банку м'яса, мокаючи сухарі в підтале желе від нього і запиваючи вином.

— Якщо тут є готова їжа, то десь мають бути тварини, овочі та плодові дерева, — зробила висновок мама. — Тільки незрозуміло, навіщо це все, якщо по суті фізичного почуття голоду та слабкості без їжі ти не відчуваєш.

— Може, річ у звичці? — припустила я. — Люди люблять їсти, тож навіть у світі мертвих продовжують харчуватися, хоч воно їм і не треба.

— Може і так.

— І магія тут також працює. Я піч розпалила вогняною кулею.

— Це добре.

— Я хочу пройтись, роздивитись, що довкола будинку. Ти підеш зі мною, мамо?

— Ні, я хочу полежати. Може, навіть вийде заснути. Дивне таке почуття — ніби й утомилася, і водночас ні.

— Тоді я сама.

— Тільки не довго, Ірфло, і далеко не йди. Не заблукай тут, будь ласка.

— Я скоро повернуся, не хвилюйся, мамо.

Я взяла бутель з вином, у якому залишилося трохи менше половини, і вийшла з дому. Неквапом я обійшла будинок навколо, але нічого цікавого не знайшла, окрім старої яблуні. Мабуть, вона була із зимових сортів, бо з десяток яблук на ній все ще висіли. Я зірвала одне з них, витерла об спідницю і відкусила — дуже смачне яблуко виявилося, соковите, з легкою кислинкою, як я люблю.

Вдалині гострими кам'яними зубами в небо впивалися похмурі сірі скелі, приховуючи все, що за ними було. Я попрямувала до них, щоб дізнатися, що там. Вино потихеньку закінчувалося, скелі наближалися, перед ними я виявила вузьку, але стрімку річечку, яка пробила собі шлях крізь гірську породу. Я з ентузіазмом пробралася крізь вузьку ущелину, обережно ступаючи берегом річки і практично притискаючись боком до зелено-бурого моху, що ріс безладно на неприступних схилах. Діставшись до кінця ущелини я з подивом виявила, що стою на вершині, дорога далі петляє вправо — вузька така стежка, видовбана в скелі, тільки самогубець нею піде. Втім, я відразу згадала, що тут усі мертві і така небезпечна стежка не повинна нікого лякати. Неможливо померти двічі, а будучи мертвим — так тим паче.

Річка обривалася вниз мерехтливим водоспадом, перетворюючись унизу на невелике озеро. Я насилу впоралася із запамороченням, зазирнувши обережно вниз, все-таки висота мене лякала. Моєму погляду відкрилася долина — неясна, з туманом, що клубилися то тут, то там і рідкісними вогниками. Я змогла роздивитися лише озеро, широку дорогу та різноманітні будівлі. Якби я не знала, що знаходжусь в Обителі неупокоєнних, вирішила б, що дивлюся на звичайнісіньке місто. З такої висоти особливо не роздивишся, а спускатися вниз небезпечною, вузькою стежкою мені не хотілося, тому я повернула назад.

Почало темніти. Здається, я зробила поспішні висновки і день тут все-таки змінюється ніччю. Сіре небо стрімко чорніло і я ледве не побігла, як тільки вибралася з ущелини. Мені хотілося скоріше дістатися до мами, зараз я відчувала дикий страх, ніби сама темрява пробиралася мені під одяг і холодними пазуристими лапами гидко дряпала шкіру. Крізь темряву почали проступати сріблясті тіні, одні невеликі, інші розміром з мене — вони торкалися мене, як вітер, і від їх дотиків мороз пробігав по шкірі. Хто вони ці тіні? Душі померлих? Ті самі, що мешкають в Обителі неупокоєнних? Але мені здавалося, що вони повинні бути схожими на мене — хай навіть прозорі, але з чіткими формами, з обличчям і волоссям. Ці ж тіні були схожі на безформні згустки енергії.

Швидше! Не витримавши жахів підступаючої ночі, я рвонула щосили до нашої хатини у вікні якої горіло світло. Мабуть, мама запалила свічку. Я бігла і бігла, не відчуваючи ні задишки, ні втоми, і тільки, коли опинилася поряд із старою яблунею, зупинилася і зрозуміла, що ледве можу дихати. Легені горіли вогнем, черевики натерли ноги. Все ж таки я відчуваю біль і втому, я не зовсім мертва.

Тільки зараз мені спала запізніла думка, що треба було переміститися порталом. От дурна голова! Перевівши дух і посміюючись над своєю дурістю, я зайшла на кухню і в один ковток осушила склянку води. Стало набагато легше. Тепер можна і до мами.

Увійшовши до вітальні, я застигла на порозі. Мама міцно спала на дивані, а поряд із нею сиділа темноволоса жінка і тримала маму за руку.

— Ви хто?.. — з жахом прошепотіла я.

Жінка здригнулася і обернулася на мій голос. Я позадкувала до стіни. Щось невиразно знайоме було в її обличчі, але я не могла зрозуміти що.

— Вітаю, Ірфло! Не чекала на тебе так рано, — жінка залишила мою матір у спокої і попрямувала до мене.

Я втиснулася спиною в стіну, не розуміючи, чому так її боюсь. Вона простягла до мене руку і я з жахом заплющила очі, забувши про все, чого мене вчили на заняттях з бойової магії.