Раді Вас бачити!

Осінь чхала сирим вітром. Тремтіла жовтим листям. Шморгала під ногами багнюкою. Її морозило мжичкою.

Осінь хворіла, а страждали від цього люди.

Наприклад, я.

Ніколи не любила осінь. Передусім тому, що за нею приходила зима. А зима — важкий час для безпритульної жебрачки. Втім, для безпритульної злодійки він не кращий.

Зима — це завжди холод і голод. А осінь — сирість. Але обидві вони — хвороби. Затяжні застуди, супутниці дірявого взуття й лахміття, що слугувало нам одягом.

Зима й осінь — це завжди озлобленість. Завжди відчай…

Саме восени ми з Лискою осиротіли й потрапили до притулку. Ну, а далі ви й самі знаєте.

Коротше, мені немає за що любити осінь, навіть коли вона прикрашається золотом і багрянцем. А вже коли вона ось така…

Про щось таке я й думала, шльопаючи по калюжах добротними чоботами зі шкіри якоїсь незнаної мені потвори, які магістр Волен придбав для мене в найдорожчій взуттєвій крамниці Горвіха. Осінь не могла дістатись під щільний, чорний — як у всіх некромантів — плащ. І через те злилась поривами вітру й застудно гуділа протягами в порожніх провулках.

А я зловтішалась. Не їй же одній знущатися наді мною.

— Ти впевнена, що нам сюди? — насторожено спитав Алек, незрозуміло навіщо прив’язавшись за мною.

І хай наміри в нього були найкращі й, звісно ж, благородні, але нині він мені був як кістка в горлі. Не треба бути дипломованою відьмою з даром провидіння, щоб передбачити, як він поставиться до моєї ідеї. Та й узагалі, я страшенно не хотіла, щоб він дізнався, хто я є насправді. Так, він, можна сказати, душу мені відкрив, коли про себе розповідав. Але це ще нічого не означає.

Вигнанці суспільства, на кшталт мене, для аристократії завжди залишатимуться вигнанцями. У що б мене не вбрав Волен. Ким би не намагався мене зробити. Я — Спритна Кет. Талановита злодійка з магічним даром, підібрана магістром Абрахамом Воленом з корисливою метою.

М-да… паскудненько.

— Слухай, з якого дива ти за мною волочишся? Іди напийся. Знайди собі дівку й відчепися вже від мене.

Вийшло зло й абсолютно невиховано. А вже етикетом від мене тхнуло за милю.

— Кет, тебе Дорк образив?

Образив? Можна й так сказати.

— Знаєш, Алек, мене дуже важко образити, зачепити за живе, змусити відчути провину або докори сумління. Але й не чекай від мене подяки, співчуття чи шляхетності. Особливості виховання такі.

Майже продиктувавши ці слова, як напам’ять вивчені, які навіть мені здались трохи несправедливими до однієї скромної персони, я знову прискорила крок, намагаючись відірватись від одногрупника.

Та не так сталося, як гадалося.

Не встигла я й за ріг звернути, щоб скоротити шлях через Квартал Неземних Насолод, як він мене знову наздогнав і досить відчутно смикнув за руку, заховану під плащем.

— Слухай, Кет. Що б ти там не надумала — це погана ідея. До того ж ти, мабуть, не в курсі, але цей квартал — не найкраще місце для прогулянок юної міс в післяобідню пору.

Та що там, друже, цей квартал і для містера — не найкраще місце після обіду. А от ввечері... Особливо якщо пройти он тією доріжкою й звернути праворуч… Матінка Олдрі там тебе зустріне з розкритими обіймами. І я віддам золотий проти дірявого чобота, якщо ти захочеш піти звідти до світанку.

— І що ж такого страшного може тут зі мною статися? — чемно прикинулась дурепою, вже уявляючи, як буду відбиватися від його нав’язливої опіки.

Чорт. А ж він же справді хвилюватиметься. Потім ще лаяти мене буде...

— Це… ну… — чомусь зам’явся й навіть зніяковів Алек. — Тобі краще просто дослухатись до моїх слів.

Та-да. Ти навіть не уявляєш, наскільки мені це було б краще. Враховуючи те, скільки я тут за останнє півріччя наробила і скільки люду мріє мені відірвати голову…

Але ж не всі. Наприклад…

— Гаразд, — здалася я. — Але спершу ти напоїш мене гарячим чаєм з медом.

— Потерпиш до Кварталу Квітучих Яблунь? — усміхнувся Алек.

— Ні.

— І чому я не здивований? — закотив очі він. — Ти навіть не уявляєш, куди саме зібралася йти пити чай.

— Поруч із тобою мені нічого боятись, — усміхнулась я й попрямувала в бік таверни, що горлала п’яними голосами.

***

Таверна «У Рохаса» була найприбутковішим закладом у Кварталі Семи Шибеників. Ні гральні доми, ні підпільні зброярні, ні, тим паче дешеві борделі не приносили такого зиску, як стара, побита життям і недобросовісними відвідувачами пиячка. Прибутковість справи Рохаса хіба що трохи поступалась справам Сноулі Мага й мадам Олдрі з Кварталу Неземних Насолод.

А вся річ у тім, що таверна, що кишіла тарганами, тхнула пригорілим салом і прокислим пивом, була чудовою ширмою для збуту контрабанди.

Завдяки тому, що Горвіх мав вихід до моря, а моряки, окрім зарплатні, не гр***вали підзаробити лівим золотом, такі місця, як «У Рохаса», завжди мали попит — і серед тих, хто товар зливав, і серед тих, хто ним запасався.

У Рохаса можна було знайти все. Від елітного віскі до дурману. Від ароматного тютюну до рідкісних артефактів. Кажуть, якось він навіть продавав палець святого Зівельда. Хоча, чесно кажучи, я сильно сумнівалася в його справжності.

Раніше справу Рохаса прикривав Напівмісяць. Він же й слідкував, щоб на ринок не лізли чужинці, й у старого Рохаса не з’являлась конкуренція. За це Горі отримував свою частку прибутку, і всі були задоволені.

Моїми ж стараннями ця ідилія пішла прахом.

Загалом, дядько Рохас був непоганим. Грубуватим, та не злим. Хоч це більше заслуга його дружини. Сівайя завжди була добра до таких, як ми. Уявіть собі, як ми її сприймали, зовсім не знаючи, що люди бувають добрими. Для мене особисто Сівайя була чимось на кшталт святої Ведаї. Та що там — донька Єдиного, не менше.

Іноді, коли у нас із Рухом були зовсім кепські дні, ми приходили до чорного входу таверни й чекали, коли Сівайя винесе об’їдки чи сміття з кухні. Бо крім сміття вона завжди протягувала в кишені шмат пирога чи бодай окраєць хліба. А бува, ще й по голові погладить. І дивилась на нас з добротою.

Рух казав, що це тому, що в самої Сівайї не було дітей.

Потім, коли ми вже підросли й наші справи стали серйознішими, ми приходили сюди як звичайні відвідувачі. Пити й гуляти… Сівайя ж перестала дивитись на мене так, як раніше. Одного разу вона навіть сказала, що думала: з мене вийде хтось нормальний, та помилилася.

Від її слів ставало… не соромно. Я взагалі не дуже знала, що таке сором. Але некомфортно. І я стала навідуватися до Рохаса все рідше — і здебільшого по справі.

Як того вечора, коли я відвела Сільвію в магістра Волена.

М-да…

Ніби сто років тому це було.

Але була ще одна причина, чому я дедалі рідше з’являлася в таверні. Сівайя захворіла. З вигляду була та сама. І поводилася так само. Але часом на неї щось находило, і вона починала верзти клієнтам нісенітниці. Вони сміялися з неї. Рохас злився. А я не могла бачити, як очі її порожніли, а обличчя ставало сірим. Моторошно було.

І все ж…

Щоб працювати на території Рохаса, треба було мати від нього особливий дозвіл. Щоб зайди не наробили лиха. Міська варта, звісно, теж гріла руки в кишенях контрабандиста. Але всьому є межа. Місцеві ж подавали знак. А за окрему плату можна було й допомогу отримати.

Якщо чесно — коли я буквально тягла Алека до найвідвідуванішої таверни у Шибениках, я найменше сподівалася, що Рохас згадає про наші колись цілком теплі й вигідні стосунки. І все ж, щойно зайшла, подала той самий знак, що означав: я працюю.

За останні пів року дядько Рохас змінився. Зсутулився. Схуд. І взагалі, мало був схожий на того міцного, хоч і немолодого чоловіка, що тримав у своїх лапищах всю місцеву пиятику. При вході з’явився викидайло — чого раніше в цій таверні й близько не було. Рохас завжди казав, що ніхто краще за господаря не збереже його майна.

Тим більш дивною була присутність громили біля дверей.

Я чекала. Не зрушила з місця, очікуючи дозволу від господаря закладу.

Рохас зволікав. Хмурився, накручував на палець довгого вуса й задумливо мружився, дивлячись, як я скидаю чорний плащ із нашивками Академії. Нарешті він дав відповідний знак, і я видихнула. Можна. Але він мені не помічник. Ну, на безриб’ї й рак — риба.

— Ти впевнена, що хочеш пити чай саме тут? — запитав Алек, недовірливо оглядаючи завсідників.

А на що там дивитися? Он той шулер біля вікна вже обчистив кишені молодика, що, схоже, вирішив спробувати щастя в картах. Троє п’яних у дим чоловіків наполегливо штовхали четвертого, аби той замовив їм ще пляшку. В кутку сидів хтось у чорному плащі, навіть не знявши його, й грів руки біля димлячого каміна. Руки ці були типові для людей, що займаються ювелірною справою. Щипачі, ювеліри, музиканти й маги. Тобто оті самі «курячі лапки», якими славився магістр Абрахам Волен.

Чомусь навіть згадка — хай і подумки — про магістра найтемнішої магії та спеціаліста з кривавих ритуалів добряче похитнула мою впевненість у правильності задуму. Але дороги назад не було.

— Абсолютно впевнена, — запевнила я одногрупника. — До того ж я майбутня некромантка. Дорк був би у захваті від нашої безстрашності.

— Він був би в жаху від нашої дурості, — буркнув Алек у відповідь.

— Ой, ну я тебе прошу. Дурістю студентів викладача не злякаєш, — запевнила я, плюхнувшись на лаву за найчистіший зі столів і кивком покликавши рознощицю.

Вона саме розставляла курильниці, з яких піднімалися тонкі ниточки запашного диму.

— Люба, а у вас тут подають чай? — вирішила я не гаяти часу.

Дівчина, на вигляд ненабагато старша за мене, широко всміхнулась, очевидно сподіваючись заробити на цю усмішку кілька зайвих мідяків на нові панчохи, і, кивнувши, стрімко зникла за стійкою.

Алеку ж не залишалося нічого іншого, як змиритися з моїм примхуватим настроєм і просто перетерпіти його як неминучість. Хоча весь його вигляд просто волав, що він думає про мене як про якесь шаленувате дівчисько. Терпи, друже, якщо вже взявся опікуватись!

— Та не надувайся ти, мов підстрелена ворона, — примирливо мовила я, краєчком ока спостерігаючи за тим, що коїлось за стійкою.

Рохас не зводив із мене погляду, все так само накручуючи вуса на палець і киваючи на слова дівчини-рознощиці. Стало якось незручно. Цікаво, що про мене пурхали чутки в Шибениках? Щось мені підказує — нічого хорошого.

— Кет, що трапилось?

Я стрепенулась і всміхнулась так щиро, що майже сама повірила: у мене все гаразд.

— Алек, послухай, мій любий, добрий друже, — в цю мить він чомусь скривився так, що я миттєво згадала Кислого з його вічно незадоволеною пикою. Але нас такими речами не збентежиш! — Чесне-пречесне слово, нічого такого не трапилось, щоб ТИ мав через це хвилюватися.

В принципі, й мені ще зарано панікувати. Паніка — перший ворог хорошого… мага. Тобто крадія… Та врешті-решт — ворог будь-кого. Особливо, якщо ти ще нічого достеменно не знаєш, а деякі особи не відчепляться — то й не дізнаєшся. Тим більше, що саме ці особи точно не дадуть мені зробити те, що я задумала…

— Саме тому ти втекла з Академії й приперлась у найнебезпечніший квартал столиці?

Відповісти мені не дала дівчина, яка саме вчасно з’явилася з двома глиняними кружками чаю.

Вони ледь парували в задимленому й гарячому приміщенні, пахли запашними травами й медом. Але дівчина справді з’явилася вчасно — бо мені зовсім не хотілося відповідати на питання одногрупника. Саме тому я тут же зробила ковток. І, прошу відзначити, майже не скривилася, навіть коли обпекла язика і піднебіння. Ну добре, майже не скривилася. Навіть усміхнулася і поглядом запропонувала другу скуштувати напій Єдиного!

— Я б радше випив червоного вина, — скривився Алек, зазирнувши в кружку.

Я в цей момент трохи здалася й із посвистом втягнула повітря. Стало трохи легше. Язик оніміло, і пекти майже перестало. Але Алек, звісно, це помітив. І все ж треба віддати йому належне — глузувати не став і мовчки, обережно, зробив ковток.

— Не повіриш, але я теж. Але, на жаль, мені не можна — баланс, раціон і тверезий розум… — почесала язик об верхні зуби я.

— Шкода, що всі троє живуть окремо від тебе, — вставив він.

— А от пер***вати дівчину — це некрасиво. Де тебе виховували? На міських нетрях?

— Як ти могла таке про мене подумати? — усміхнувся Алек, делікатно сьорбаючи чай маленькими ковтками.

— Закралася думка… Вибач.

— Подумаю!

— От і правильно. Ти — думай тут, а я піду куди йшла.

— Кет…

— Нічого не Кет. Не знаю, що ти там собі накрутив, але якщо так ти вирішив відплатити Волену, то нічого в тебе не вийде. Це найгірший спосіб. Чесно-чесно. Йому на мене плювати…

— Ти справді так думаєш?

І такі інтонації… Наче це він пройшов за свої вісімнадцять років сім кіл пекла й школу виживання на вулицях нижніх кварталів Горвіха.

От чорт! Він що, сприймає мене за якесь наївне дівчисько? Та я, між іншим, у людях розуміюсь краще, ніж уся їхня магічно-аристократична братія разом узята…

Я не встигла завершити цю думку, бо мого супутника помітно хитнуло, погляд затуманився — і вже за мить він із гучним гуркотом звалився зі стільця на підлогу, яка давно не знала ні віника, ні ганчірки.

Майже інстинктивно я схопилася й одразу перевірила пульс — як нас учила на парах моя улюблена магістр Олем. Хоч щось добре можна згадати про неї. Особливо коли зрозуміла, що з Алеком усе наче гаразд. Принаймні — живий.

Я трохи перевела подих, намагаючись збагнути, до чого все це — на краще чи на гірше. І в ту мить у голову, мов блоха, вповзла підленька думка — зникнути звідси, поки не пізно. Але за мить мені стало соромно… Та ні, брешу. За себе — ні. Навпаки, я пишалася собою, бо ту блощицю роздавила з хрустом. От яка я шляхетна!

Хоча заспокоєння це не принесло. Насправді я давно не почувалась такою дурепою.

Слід було одразу здогадатися, що Рохас просто так мене не відпустить. Наробила ти, Кет, шуму в Кварталі Семи Шибеників — не чекай обіймів. Готова б’юся об заклад: нова війна за владу в нижніх кварталах аж ніяк не завадить йому, при нагоді, перерізати горлянку одній нахабі, яка понадіялась на колишні добрі стосунки. І не з ним навіть, до речі…

Та найгірше в усьому цьому — що через мене постраждає Алек.

До речі, раптове падіння одного з клієнтів таверни «У Рохаса» не схвилювало абсолютно нікого. Не те щоб я була здивована — просто, щоб ви розуміли ситуацію. Помреш тут — переступлять по дорозі до стійки, спіткнуться — на зворотному шляху. І хоч клич на допомогу, хоч бийся в істериці, хоч молись Єдиному — усе одно.

Але коли я вже готова була видати гнівну тираду й гарячково думала, як буду вибиратись з чергової халепи, підійшла та сама дівчина й із абсолютно недівочою силою підняла Алека під руки й потягла до бічних дверей, що вели в господарські кімнати, кинувши, між іншим:

— Рохас хоче з тобою поговорити.

— Та ну? Справді хоче?

Чорт! І що тепер робити?

— Справді-справді, Спритна! — басовито підтвердив дядько Рохас на весь зал — так, що на мене озирнувся незнайомий шулер, випарувався його напарник по грі, і навіть сусідні п’яниці на мить завмерли. Лише тип у чорному продовжував незворушно гріти лапки. — Дуже хочу. І не перший день.

Я змирилася з неминучим і попрямувала до стійки. Треба ж хоч вигляд тримати — без розгубленості. Сіла на високий стілець і голосом, сповненим впевненості у власній могутності, заявила:

— Якщо з ним щось трапиться — тобі кінець, Рохас. Це я тобі обіцяю.

Рохас здивовано звів брову й з тим самим огидним спокоєм продовжив накручувати вуса на палець. До речі, ті вуса йому пасували, як корові сідло. Не пригадую, щоб раніше він мав теплі почуття до рослинності на обличчі. Але, може, на старості в кожного з нас з’являються якісь примхи. Цікаво, яка буде в Волена? У мене, схоже, жодної — бо щоб дожити до старості, треба вдома панчохи в’язати, а не по тавернах у Шибениках тинятися.

— Це ти мені зараз як шавка Триокого тявкнула чи як та, що прибрала Напівмісяця?

Якось воно так прозвучало… Хтось інший на моєму місці образився б. Може, й у бійку поліз. Але ми були з ним у різних вагових категоріях. Тож я натягла найвпевненішу посмішку й якнайспокійніше відповіла:

— Це я тобі кажу як некромант, Рохас. Як маг, який навіть після смерті тебе в спокої не лишить. І зауваж: якщо здохну я, тобі ж буде гірше. Вразило? Молодець. Що ти йому підмішав у чай?

Рохаса справді вразило. Він одразу посерйознішав, залишив у спокої злощасного вуса й заговорив… О Єдиний! Невже я дожила до цього моменту? Заговорив до мене як до рівної. Чесно, аж носа захотілося задерти. Але то вже потім. Коли виберусь звідси — жива, неушкоджена і з Алеком.

— Це трава тасаверійська. Нічого йому не буде. Поспить кілька годин — і все. Ну, може, голова трохи поболить.

Я ледь стрималась, щоб не видихнути з полегшенням.

— Про що ти хотів поговорити? — вже м’якше спитала я.

— Засумував. Давно тебе не бачив. Ні? Ну й гаразд. Ти наробила слідів, Спритна. Порушила усталений порядок і вляпалась по самі вуха.

— Мене будуть шукати?

Рохас кивнув. Раніше я б утекла, поки є можливість. Утекла б, як уже не раз збиралась. Може, на корабель, може, пристала б до якогось каравану. Все одно, в який бік. Так, я ціную своє життя. Але тепер… У мене ще є час, аби Абрахам навчив мене деяких фокусів. Тим самим, що показував у крамниці Сема й у лігві Гори. Та й узагалі, я потрібна Волену. І поки потрібна — він мене не покине. Так, не говоритиме як з рівною, приховуватиме дев’яносто п’ять відсотків інформації, навіть якщо вона стосується мене безпосередньо… але не кине. У цьому я впевнена. І ця впевненість — ніби за моєю спиною не один некромант, а ціла армія Об’єднаних Королівств.

Кладучи руку на серце — я й зараз могла б покликати його. Але не хотілось би відривати такого зайнятого чоловіка від справ. А він прийде. Точно прийде.

— Хто? — спитала я, чомусь посміхаючись, мов божевільна.

— Яка різниця, хто? Головне, що коли знайдуть — тобі буде несолодко.

— А це ми ще побачимо. Але давай вже скажи, що тобі від мене потрібно. Ти ж не про мої майбутні проблеми хотів теревенити, — Рохас хитнув головою. — А про що?

— Про Сівайю.

Що завгодно була б готова почути, тільки не те що він заговорить про свою божевільну дружину. Вочевидь, моє збентеження яскраво відбилось на обличчі, бо він насупився. Довелось хутко взяти себе в руки й зобразити живу цікавість.

Хоча, правду кажучи, зображувати нічого не треба було. Насправді мені було страшенно цікаво… гаразд. Я хвилювалася за Сівайю. Вона була найсвітлішим спогадом із не найсвітлішого періоду мого життя.

— Я вся — увага.

І замість того, щоб почати розповідь, Рохас витяг з-під стійки два стакани й пляшку бурштинового напою. Віскі. Контрабандного. Хорошого. Дорогого.

Налив обом по пальцю й один підсунув мені.

У мене аж руки похолоділи.

— Тільки не кажи…

Дядько Рохас здивовано глянув на стакани, ніби лише зараз подумав, як це виглядає збоку, і гучно видихнув.

— Чорт! — вилаявся він і одним махом випив свій. — Жива вона. Але… Загалом, Спритна, вона не в собі.

Ото новина…

— І… вона хоче тебе бачити. Уже другий тиждень кличе й бормоче… Коротше, ти просто зобов’язана їй показатися.

А оце — вже новина.

Я ж була впевнена, що Сівайя вже не пам’ятає не те що імені якоїсь кишенькової злодійки, що колись бігала для Триокого Сема, а й свого обличчя в дзеркалі зранку. Але чесно — мені було лячно з нею зустрічатись.

Навіть захотілось наслідувати приклад гостинного господаря — хильнути односолодового й ввічливо відмовити. Але той факт, що Рохас зараз говорив спокійно і ніби просив — зовсім не означав, що, відмов йому, я не поповзу до Сівайї на карачках, під бадьорі копняки його вишибали й захлинаючись кров’ю на кожному повороті. Я навіть сумнівалась, що його зупинить те, що я — маг. Коли справа стосується його дружини, Рохас готовий на все й геть не думає про наслідки. І, повірте, я зараз анітрохи не перебільшую. Якби я раптом опинилася серед небіжчиків, Рохас найняв би некроманта, щоб той викликав мій примарний дух — і Сівайя нарешті заспокоїлась би.

Залишалось лише кивнути.

— Вона у себе?

Тепер уже кивнув Рохас.

Я нічого не сказала, нічого не спитала — просто мовчки, не озираючись, попрямувала до тієї самої двері, за якою зник Алек. Байдуже, все одно він не оцінить. Ще й образиться, або зробить щось іще дурніше. Краще вже зробити, як просять — і звалити звідси якнайшвидше.

Коли я вже майже зникла за дверима, за спиною голосно стукнув об стійку другий порожній стакан. Хотілось обернутися. Я навіть на мить спинилась.

— Вали вже! — долинуло вслід.

Нічого, якось наступного разу…