Раді Вас бачити!

За дверима виявилися сходи.

Не повірите, але Спритна Кет жодного разу не пхала сюди свого цікавого носа. Не те щоб мені не було цікаво — просто якби що, то той самий ніс Рохас укоротив би швидше, ніж я б встигла чхнути.

Але це не заважало мені фантазувати.

Коли я була молодшою, уявляла тут щось на кшталт вівтаря у Храмі Єдиного. Або покої — обов’язково з позолотою і темним деревом, з фруктами на блюдах, безліччю свічок…

Ставши трохи старшою, уявляла собі склад контрабанди, яку звозили сюди партіями з усього світу. Або катівню — для тих, хто таки наважився перевірити, що золота й коштовностей там немає.

Тепер я взагалі не знала, що очікувати побачити.

Хоча треба було б здогадатися — нічого особливого.

За дверима були сходи. Найзвичайнісінькі: скрипучі, старі й круті. На стінах — кілька світильників, у яких тремтів живий вогонь під скляними ковпаками у формі кулі. І ще одні двері — нагорі.

Усе.

Жодних скарбів, жодної контрабанди, навіть жодного добре схованого трупа. Ніяких складів із дивовижами, ніяких гір золота й самоцвітів.

Чесно — я була розчарована.

Хоча, якщо подумати тверезо, все логічно. Яким дурнем треба бути, щоб зберігати незаконно ввезене в Об’єднані Королівства добро на видноті у власному домі. Навіть маючи дах у вигляді міської варти. Ніколи не знаєш, хто наступить комусь на хвіст і ким доведеться пожертвувати, аби зберегти тепле й головне — прибуткове місце. На місце Рохаса прийде інший, і начальник варти теж не незамінний. Але ні один, ні другий не горять бажанням віддавати свої доходи комусь ще. І точно ніхто з них не хоче тонути в лайні, якщо можна втопити ближнього. Але всяке буває. І ті золоті гори, які нажив Рохас, чекають свого часу десь… Рохас його знає де. Ну та й годі.

Відкинувши непотрібні думки, я піднялася по сходах і штовхнула другі двері.

Вони виявилися не зачиненими, але відгукнулися не скрипом, а справжнім виттям — я аж голову в плечі втягнула й очі заплющила: не люблю гучні привітання.

— Заходь, Катріно!

Голос, що покликав мене на ім’я, був сухий і ледве чутний. І хоч кімнатка, маленька й майже не мебльована, була доволі добре освітлена, я не одразу зрозуміла, звідки він долинає.

Але ослухатись не наважилась. Увійшла.

Нічого особливого, скажу вам. Якщо ти не досвідчений злодій, оцінювач чи аристократ у надцятому поколінні, то просто пройдеш повз і навіть не озирнешся. Тільки обізнані могли оцінити тонку майстерність і дороге оздоблення. М’який диван, обтягнутий темною парчею, і столик із червоного дерева. Шафа з книжками, вартість яких — дві, а то й три села з худобою й людьми. Килим… Чо-о-рт! Навіть якби тут було золото насипом, це справило б на мене менше враження.

— Мені сказали, що ти хотіла мене бачити, — уточнила я, чи справді хотіла.

— Так! — відповів той самий голос, і я нарешті її побачила.

Це була не Сівайя.

Це не могла бути вона.

Зрозуміло, що роки нікого не прикрашають, але не до такої ж міри, пробач, Єдиний.

Жінка, яка підвелася з крісла біля вікна, більше скидалася на курсову роботу студента-некроманта. Висушений, щойно піднятий труп, що розмовляє.

Гм… Це у мене нервове.

А подумати тільки — я ж бачила її трохи більше як пів року тому. Звичайна жінка: невисока, русоволоса, синьоока, трішки повненька, але така тепла, домашня. З доброю усмішкою… Я завжди дивувалася, як їй у голову прийшло вийти за Рохаса. Кажуть, родом вона з заможної, порядної селянської родини. Могла б обрати собі кращу долю — жити хоча б у Кварталі Ремісників або мати будинок у селі. А не тулилася б у кімнатці над шинком, де ані вдень, ані вночі не знайдеш спокою. Та ні, зустріла вона Рохаса. Ще років двадцять тому, коли живіт у нього був менший, але дохід — стабільний, хоч і не надто законний. Хоча щось мені підказує, що справа була не в грошах. Страшна штука — Любов. Постукала в двері сільського будиночка і забрала звідти не надто гарну, але добру й дбайливу Сівайю.

Тим болючіше було бачити, у що вона перетворилась. Це була бабуся. Та й годі. Навскидку — років п’ятдесят-п’ятдесят п’ять. Волосся — колись густе й довге — стало рідке, сиве й підстрижене. Повне обличчя перетворилося на суху зморщену маску. А пальці, що стискали хутряний комір, нагадували гілки осіннього дерева.

— Доброго… — кивнула я, коли здолала… ну нехай буде «здивування». — Скажіть Рохасу, що дружину не тільки любити, а й годувати не завадить.

Обличчя тітки Сівайї тріснуло скупо посмішкою, і вона кивнула на диван.

Я сіла. Не без остраху, скажу чесно. Якщо навіть Рохас каже про її божевілля, то нехтувати безпекою не варто.

Сівайя ж осіла на підлокітник, згорбилася й вчепилася в мене уважним поглядом.

— Ти змінилася, Кет.

Та годі вже. Хіба що розповніла на дармових харчах.

— Ти теж.

Вона кивнула так різко, що я злякалася: а чи не хрусне зараз її тонка шия, обтягнута жовтуватою шкірою.

— Не всім магія йде на користь.

Опа! Та ну?!

— Тільки не кажи, що й у тебе в роду магічна братія топталася.

— Не знаю… — прошепотіла вона.

Ага! Понавчаться всякі, а нам, некромантам, потім упирів за ними прибирати. Але якось мені стало ніяково поруч із нею. Навіть не «моторошно». Страшно.

Чесно скажу — я різко пошкодувала, що приперлася до кімнати божевільної. Надіялась, що вона пригадає своє тепле ставлення до мене? Ха. Божевільна — то ще пів біди. А от божевільна з магічним даром…

— Слухай, а давай якось іншим разом побалакаємо? Часу — в обріз. Справ повно. Невідкладних. Чесне слово. Я от на тижні заскочу. Домовились?

Але втекти швиденько не вдалося.

— Сідай, — гаркнула хазяйка, і мені здалося (якщо здалося), що по кутах ворухнулися тіні, протяг прошурхотів по дорогому килиму, запахло грозою. Озон хлюпнув у лице. Блискавка влучила в кований підсвічник.

Оце поворот.

— Тьотю Сівайя, слухай, давай не будемо нервуватись, це ж шкідливо. Це я тобі як студентка Академії Магії та Чаклунства кажу — і, між іншим, не найгірша. Мене навіть куратор хвалить. Іноді. Чесне слово. Ти б чула, як він мене називає — дорогоцінна, золота, дорога, найрозумніша…

— Гм, розумною він тебе не називав жодного разу. А от «дорога»… Кет, люба моя, ти справді дорого мені обходишся, — промовив мій куратор, переступаючи поріг кімнати власників таверни «У Рохаса».

— А-а-а-Абрахаме?! Як же я рада тебе бачити…

Сівайя, не надто задоволена його появою, зашипіла. Між її кістлявими руками сформувалась невеличка, але дуже життєствердна кулька лілового кольору з розрядами блискавки.

— Вірю. Але раджу вже зараз починати вигадувати пояснення — що ти тут робиш, щоб твоя радість раптом не перетворилася на прикрість.

— У мене для тебе кілька варіантів на вибір! — підскочила я до нього й малодушно сховалась за неширокою, але, чорт забирай, надійною спиною.

Я скоріше відчула, ніж побачила, як він усміхнувся. І одразу полегшало. Якось одразу повірилось, що все буде добре. Що про це є кому подбати.

Абрахам не став чекати, поки божевільна господиня таверни перейде до рішучих дій. Не скажу точно, що саме він зробив, бо навіть не встигла прослідкувати за його переміщенням кімнатою. Раз — і він уже біля Сівайї, тримає її за руки, а на зап’ястях спалахнули зеленим полум’ям якісь закарлючки — руни. І знаєте, я, звісно, не майстриня в писемностях, але чуйка підказує: нічого хорошого ті руни не означають. Принаймні, я б собі таке татуювання точно не захотіла.

Та що б вони не значили, подіяли вони швидко. Куля між долонями Сівайї почала танути, як сніжка, кинуте в багаття (до речі, з таким самим шипінням), а сама жінка — чи хто вона тепер там — повільно осідала і закочувала очі.

— Ей! Що ти з нею зробив?! — нарешті отямилась я й одразу спалахнула праведним гнівом. — Тебе взагалі до людей пускати не можна! Мучитель…

На мене звернули рівно стільки уваги, скільки звернули б на вуличного пса, що уявив себе породистим вовкодавом і подав голос.

Абрахам підняв Сівайю на руки, поклав на диван і швидко, з досвідом, почав мацати зап’ястя з рунами, підняв поділ майже до колін. Із коротких, м’яких черевиків на теплій хутряній підкладці тяглися такі ж самі письмена, тільки масштабніші — йшли аж до колін. Або від колін — як писали, так і є. Сів просто на підлогу біля дивану і почав чаклувати. Я, ясна річ, плюхнулась поруч, намагаючись уловити суть дійства. Руни поволі наповнювалися життєствердним зеленим світлом, спалахували — і гасли. Але щойно я відкрила рот, щоб висловити все, що думаю про цього персонажа, він мене зупинив лише однією фразою:

— З нею все буде добре.

І хоч як я в тому сумнівалась, на душі стало спокійніше. Особливо коли худюща грудна клітка Сівайї почала, хоч і нерівно та судомно, але все ж підійматись. Дихання поступово вирівнялось…

— Вона що, спить? — обуренню моєму не було меж. — Ти її приспав?

— Побічна дія закляття.

— Рохас нас уб’є. Щойно зайде, побачить, як ми знущаємось з його дорогої дружини — і мінус два темних маги у світі. Клянуся.

— Один із половиною. Ти ж до цілого мага не дотягуєш, Кет. І, мушу сказати, не дотягнеш, моя хороша, якщо й далі шастатимеш сама в таких небезпечних і зовсім не призначених для прогулянок місцях, — нарешті магістр Волен залишив Сівайю в спокої й зміряв мене осудливим поглядом своїх зелених очей. — І нічого мені сказати не хочеш?

— Ні! — занадто швидко випалила я, повільно відповзаючи назад. Потім збагнула, що втікати нікуди, а найкращий захист — це напад. До речі, істина перевірена століттями. Тож, набравшись сміливості, задрала підборіддя й пішла в наступ: — А ти що тут робиш? Слідкуєш за мною? Не довіряєш? Я, між іншим, доросла й самодостатня жінка!

Хвилину в кімнаті панувала тиша, яку порушував лише хрип, що лунав від дихання Сівайї. А потім… Не знаю, що саме такого я сказала, але Абрахама наче демон обсів. Він сміявся так голосно й щиро, що я аж надулась і згорбилась.

І стало образливо. Просто капець. Згадалось усе, що довелось пережити через цього гада. Наше знайомство в цьому гостинному закладі, зустріч у глухому куті Кварталу Семи Повішених, Лиска, Гак і Едд, його глузування, недомовки, таємниці, магістр Олем, Сільвія… І так шкода стало одну дуже вдалу злодійку й не надто вдалу дівчину. Так…

Я так глибоко поринула в думки, що легкий, невпевнений дотик до потилиці, до розтріпаного волосся, відгукнувся розрядом блискавки вздовж усього хребта. Стало жарко, і чомусь серце закалатало, прилила кров до щік. У мить усі образи, що я так старанно знову підіймала з памʼяті, зникли й розчинилися, щойно я глянула в його очі. І навіть подумати не могла, що можна отак завернутись у погляд, як у теплу пухову ковдру…

Абрахам притягнув мене до себе й обійняв. Мовчки. Жодного слова, жодного звуку. Лише стукіт його серця й нерівне дихання.

От би вічно так сидіти. Навіть якщо це тепло й спокій — не справжні. Швидкоплинні. Бо щойно він відпустить, я знову стану звірятком, що виживає як уміє, і робить це сама. Але поки — хотілось побути маленькою й слабкою. Хоча б трохи. Щоб потім знову стати сильною.

— Ти все одно розкажеш мені, що тут робила, — спокійно сказав Абрахам, погладжуючи мене по спині долонею.

Ага! Як би не так!

— Тільки після вас, пане магістре Абрахаме, — відповіла я якось… надто м’яко, чи що. Треба брати себе в руки. І терміново. — Ти за мною стежив. Навіщо?

— Я не стежив за тобою, — зітхнув він і, щойно я спробувала вислизнути з його обіймів, притиснув міцніше. — Сиди так. Мені зручно.

— А може, мені незручно… — пробурмотіла я. Збрехала, звісно. — Ну?

— Раз на три місяці я приходжу в таверну Рохаса й перевіряю печаті Сівайї.

— Що ти робиш?

— Перевіряю печаті, — я таки вислизнула з його рук, сіла зручніше, схрестивши ноги перед собою, і старалася не дивитися на сплячу хазяйку.

Абрахам якось незадоволено стиснув губи, але нічого не сказав. Натомість підвівся й підійшов до шафи, де на цілій полиці стояли різні хмільні напої.

— Тобі не пропоную, — мовив, наливаючи собі щось темне, майже чорне. Я не образилася. Ще бракувало — напитися й рознести все тут до біса. Дядько Рохас цього мені точно не простить. — Кожної другої середи третього місяця я приходжу сюди й перевіряю печаті, які наклав на Сівайю магістрат. Їй запечатали магічний дар.

Чесно кажучи, до мене не відразу дійшло.

— Як це — запечатали? Так хіба можна?

— Ну, якщо зробили це з нею, то можна. Щоправда, є з тим певні проблеми. Сила проривається, й печаті треба підживлювати. Оскільки вона світла, основна магічна енергія в печатях — темна, сам розумієш. Темні маги, попри те, що там верещить магістрат, на вагу золота. У таких випадках тільки ми й можемо впоратись.

— Стій! Давай спочатку. За що її запечатали?

Абрахам мовчав. Я не квапила його. Натисни на нього трохи сильніше — і взагалі нічого не скаже. Тож, як чемна дівчинка, я сиділа на надзвичайно дорогому килимі й буквально пронизувала його поглядом.

— Ні за що, Кет, — нарешті промовив він, осушивши келих. — Академія не приймала «брудної» крові. Тобто раніше не приймала.

— «Брудна кров» — це я, наприклад? Ой, пробач, давай, продовжуй.

— Кет…

— Усе нормально. Я все розумію. Не відволікайся.

Абрахам стиснув губи, але все ж за якусь хвилину продовжив:

— Сівайя вирішила вступати до Академії, навіть попри це. Поставила на це все своє життя — покинула дім, приїхала до Горвіха. Ну і, звісно, не вступила. Натомість її звинуватили в незаконному використанні магії, запечатали і викинули на вулицю без права залишати столицю.

А ось як бідолашна опинилася у Кварталі Повішених… Ще й пощастило, можна сказати.

— Я так розумію, саме тому в неї немає дітей?

Абрахам кивнув і знову налив собі тієї гидоти.

— Я тоді був першокурсником. Сам участі не брав, але чудово все бачив. І повір, навіть для мене це було занадто. Після того я Сівайю більше не бачив. Але два роки тому магістрат направив мене сюди — стежити за її печатями. Іноді їх прориває, якщо дар дуже сильний. Маг божеволіє. Спочатку повільно, потім… загалом, ти й сама все бачиш.

О так! Я бачила. І те, що я бачила, вразило мене до глибини душі. А мене, між іншим, з деяких пір взагалі важко чимось вразити.

— Я задовольнив твою цікавість? Тоді, будь ласка, відповідай мені взаємністю…

— Обов’язково. Тільки секундочку. Зачекай… Абрахаме, а хто знав, за яким графіком ти навідуєш Сівайю?

— Це ти до чого?

— До того, що той, хто замовив медальйон, точно знав, що саме того вечора ти будеш тут. Треба було з цього й починати. Хто знав, що ти будеш саме тут?

Абрахам замислено постукав пальцем по келиху, дивлячись кудись у стіну.

— Поговоримо про це вдома, Кет, — різко розвернувся, залишив келих і ривком підняв мене на ноги, навіть не пригальмувавши по дорозі до дверей.

— Тільки поговоримо, Абрахаме, а не вкотре промовчимо, бо маленькі дівчатка погано сплять після твоїх історій.

— Дуже добре, що ти все пам’ятаєш. Значить, не забудеш і про те, що й сама прагнеш поділитися зі мною потаємним.