Раді Вас бачити!

Кожній людині іноді потрібно знати, що у світі є щось незмінне. Статичне, так би мовити. Навіть якщо це Квартал Семи Шибеників. Здається, у всьому Горвісі більш постійного місця просто не існує.

Скільки себе пам’ятаю – тут не змінювалося абсолютно нічого. Хіба що обличчя. Та й ті не дуже. Старожили, звісно, розповідали, що колись і тут усе було трохи інакше. Квартал Семи Шибеників майже не відрізнявся від Кварталу Ремісників. Навіть називався інакше: Квартал Семи Апостолів. Чому так? Бо колись, ще коли Горвіх не був столицею Об’єднаних Королівств, а лише містом у складі Ідмирії, саме цей квартал облюбували місіонери Єдиного.

Звісно ж, сюди почали стікатися всі сироти та знедолені. І в такій кількості, що ні місіонери, ні, звичайно, сам Єдиний, прогодувати їх не могли. Так почали з’являтися перші банди. Спочатку дрібні, але оскільки варта заплющувала на це очі… коротше, з часом «сироти і знедолені» почали ділити територію, а потім і працювати не лише в Кварталі Семи Апостолів, а й далеко за його межами.

Звісно, це неабияк стривожило можновладців. І навіть самого короля. Тож вирішено було провести глобальне «прибирання». Місіонери, як і слід було очікувати, вмили руки…

Так у Кварталі Семи Апостолів з’явилася шибениця. Подейкують, що в ті часи вона не пустувала ніколи. І щоб народ проникався урочистістю щоденних страт, місць на ній було сім. За кількістю апостолів Єдиного. Мовляв, богоугодну справу вершать.

Так поступово Квартал Семи Апостолів перетворився на Квартал Семи Шибеників. Кращим чи гіршим він від того не став, зате назва принаймні почала відповідати суті місця. З часом страти скоротили до щотижневих. Бо тоді Академії ще не існувало, а трупи, як відомо, мають властивість розкладатися і смердіти. Ховати їх ніхто не трудився. Що псувало життя не лише мешканцям Шибеників, а й половині міста.

Ось так от. Можна сказати, яскравий приклад того, до чого приводять благі наміри.

Що я відчувала, коли йшла зачовганими брудними вуличками рідного кварталу? А як ви думаєте? Відчувала себе кепсько. І думала, що як би там не склалося з Академією, сюди більше не повернуся. Хоч сконаю – а не повернуся.

— Чуєш, магістре, а ти без мене хоч щось здатен зробити? — звернулася я, звертаючи на базарну площу.

Магістр усміхнувся, перестрибуючи через канаву, забиту сміттям і щурячими трупами.

— Ти ж у мене незамінна, Кет. Та й хто, як не ти, має домовлятись із магом-поза-законом?

Сумнівний комплімент.

— Як навчання? — між іншим спитав Волен.

— Нібито нормально. Хоча… твій любий куратор на тебе трохи розізлився.

— З якого дива? — насупився магістр.

— Я його улюбленого мертв’яка прибила, — нехотя зізналася я. — Тим закляттям, що ти мене навчив.

— Аааа… Уявляю, як лютував магістр Дорк, — усміхнувся Волен.

— Ти навіть не уявляєш, — похмуро буркнула я. — Він мене ледь не прибив особисто.

— Але ж не прибив, — резонно зауважив магістр. — Як просувається твоє основне завдання?

Я скривилася.

— Поки ніяк. Але мені здається, що мій куратор тут ні до чого. Хіба що він так не хотів, аби ти оживив свою Сільвію, що сам замовив медальйон.

— Він взагалі не вірить, що мої дослідження можуть увінчатися успіхом, — зціпив зуби магістр.

І правильно робить. Я й сама вже не дуже вірю, що ця історія з оживленням — не маячня. Але казати про це магістру Волену… мені ще жити хочеться. Та й узагалі, мені наче має бути байдуже до його тарганів. Напевно.

— Слухай, а що ти потім із Сільвією робити зібрався?

— У сенсі?

— У прямому. Ну от, припустімо, ти її оживиш. Припустімо, вона навіть буде нормальною, — у що я, чесно кажучи, вже не дуже вірила. — Думаєш, вона, сповнена вдячності, одразу кинеться тобі на шию і поклянеться у вічному коханні та відданості?

— Це не є моєю метою, — якось аж надто сердито й крізь зуби пояснив магістр, і я вирішила, що мені зараз краще заткнутися й помовчати.

Та й що це я, справді, причепилася до нього?

— Чекай тут. А то знову Мага сполохаєш. Потім шукай його по всій Ідмирії, — наказала я, піднімаючись дерев’яними східцями на другий поверх Синього дому, що років сорок як стояв облуплений і занедбаний.

Мене послухалися. Мабуть, образилися, що я такі незручні питання ставлю. Ну й чорт із ним.

Двері у квартиру Сноулі виявилися відчиненими. Що саме по собі вже було не просто дивно, а лячно ненормально.

— Ма-а-аг, — покликала я старого знайомця, та у відповідь — тиша, тільки миші пищать, гризучися за пліснявий сухар.

Пройшлася квартирою… м-да. Здається, тут тиждень ніхто не з’являвся.

От… темрява! І де тепер його шукати? Якщо він уже «заліг на дно»…

Я вийшла з житла Сноулі й сердито грюкнула дверима. Швидко спустилася сходами і, махнувши головою магістру, так само швидко рушила між торговими рядами.

Торгівлю вже згортали. Протирали тухлу рибу олією, щоб наступного дня знову викласти її на прилавки поряд зі свіжозловленою. Змотували нитки, якими підтягували ваги, обдурюючи покупців… загалом, згорталися.

Магістр Волен мене не чіпав. І правильно робив. Я злилася.

Ледь відчутне торкання до пояса. Хоп.

— Тітонько, відпустіть! — заверещав і затіпався спійманий мною за руку хлопчина років восьми-десяти. — Я з вами нікуди не піду! Допоможіть!

— Тихо, Шпонько! Скажи-но, ти зовсім страх втратив — у своїх по кишенях нишпорити?

Малий змовк і нарешті перестав вириватися.

— Спритненька, це ти?!

— Спритненька, я, — підтвердила я. — Ходімо, треба дещо обговорити, — я відвела його вбік, якомога далі від косих поглядів перехожих.

— Ого… То це справді ти? — округлив він великі карі очі на забрудненому обличчі, і я кивнула. — А казали, що ти до демонів втекла, після того, як того Трьохокого… — провів він ребром долоні по горлу. — А ти он яка… що, по-крупному тепер працюєш?

— Можна й так сказати, — поморщилася я, згадавши, як усе починалося. — Слухай, ти не знаєш, де зараз Маг ошивається?

Шпонька знизав плечима й мовчки кивнув на гаманець. Малий гад.

Я всміхнулась, не довго думаючи, витягла срібняк. Із гаманця магістра. А що? Це, між іншим, його недогляд.

Срібна монета застрибала між моїми пальцями, викликавши голодний блиск у карих очиськах Шпоньки, і тут же зникла в долоні.

— Ну то як? — я підняла брову з питанням.

— У своєї дівки. Амали Рудої. У Кварталі Насолод. Був, принаймні.

Ну звісно... могла б і сама здогадатись.

Я усміхнулась, підкинула монету — і Шпонька тут же зловив її на льоту. Витягла другу. Теж із гаманця магістра, який, по суті, на всі ці маніпуляції реагував як ситий удав. Тобто ніяк. Стояв стовпом і дивився.

— Ти мене не бачив, — я підкинула ще один срібняк, який одразу ж зник у кишенях Шпоньки.

— Само собою, — усміхнувся він, продемонструвавши дірку замість переднього зуба. — Ти, Спритна, як що — звертайся. Я ж завжди радий допомогти старій знайомій.

— Котись звідси, — миролюбно напутствувала я його.

У Кварталі Шибеників двічі повторювати не треба. Шмиг — і Шпоньки наче й не було.

— Цікаво... — задумливо пробурмотів Абрахам, ідучи поряд зі мною в напрямку, вказаному Шпонькою.

— Ой, ніби ти з двома срібняками по світу з торбою підеш, — зморщилася я, звертаючи в вузький прохід.

— Та ні, звісно. Але знаючи місцеву шпану, він би й за мідяк усе розповів…

Я зупинилась і різко розвернулась до магістра. І от щось так мене розлютило в цій його кривій, насмішкуватій усмішечці…

— Ти взагалі уявляєш собі, як живеться таким, як він?! — не переймаючись тим, що з вікон повисло кілька голів, — повитріщатись на чергову вуличну бійку, — і тут же, не побачивши нічого цікавого, сховались назад. — Шпонька, між іншим, з нормальною родини був. Поки батько й мати були живі — нормальне дитинство мав. А як померли, родичі його до притулку й здали. Коли Сем його з притулку забрав, той ночами ридав, душу вивертав. Це ми звиклі з пелюшок. А він, між іншим… Та пішов ти…

Я глибоко вдихнула-видихнула. Клятий Квартал Семи Шибеників. Завжди щось у повітрі літає. В ніс, мабуть, якась гидота потрапила, бо аж запекло — аж сльози на очі навернулись. От і потерла ніс. І, особливо не переймаючись тим, чи йде за мною магістр, майже бігом подалася до дому Амали Рудої.

***

— Здрастуйте! — привіталась я з Амалою, вдягненою у тонкий прозорий пеньюар персикового кольору, який абсолютно не приховував її повністю оголене тіло. — А Мага можна?

— Не викаблучуйся, — скривилась господиня цього невеликого, цілком пристойного з вигляду будиночка в Кварталі Неземних Насолод, ледь зморщивши свій гарненький кирпатий носик. — Навіщо тобі Сноулі?

— По справі.

— По якій?

— А ти, дивлюсь, уже й тут свого носа встромила? — відштовхнувши її плечем, я зайшла в дім.

— Кет. Не нахабній, — попередила мене Руда. — А то...

— Лякана, — пер***ла я тираду, яка вже готова була вирватися з Амали. — То де Маг?

Амала махнула головою в бік дверей, що вели до підвалу:

— Зайнятий він.

— Та ну. Невже й три десятки золотих не змусять його відірватись від надзвичайно важливих справ?

Погляд Амали одразу змінився. В очах закрутились монетки…

Я похитала головою. Амала раніше була найкращою працівницею в домі матусі Олдрі. Але любов творить дива. Або неймовірні дурниці. Бо ж Сноулі Маг, не бажаючи ні з ким її ділити, викупив Амалу за шалені гроші й оселив отут. Любов це, чи просто бажання користуватися нею одноосібно… хтозна. Але Амала ні в чому потр*** не знала, а Магу була вдячна настільки, що готова була хоч кістками лягти, аби з ним нічого не сталось. Щоправда, з такими як ми, щось завжди загрожує. Тому Руда завжди була трохи нервова. Чи кохала вона Сноулі — не знаю, а от золото любила. Щиро й віддано. І воно відповідало їй взаємністю, постійно перекочуючи з гаманця Мага до її загр***щих ручок. Над цим жартував кожен другий у двох кварталах.

— Де ти стільки грошей взяла?

— Справу вигідну провернула.

— Це після того, як Сема грохнула?

— Гадки не маю, про що ти, — збрехала я й сіла на диван із бежевою оббивкою та парою плям від кави. — Клич Мага.

Вона сумнівалась секунду. Три десятки золотих. Я б і сама на її місці не зволікала. Амала жваво чкурнула в ті двері й вже за двадцять секунд повернулась разом зі Сноулі.

Маг був не старий. Але й не молодий. Не гарний і не страшний. Трохи сивий. Непримітний. З маленькими чорними очима й гачкуватим носом. Одним словом — ніякий. Розвернеться спиною — і вже не згадаєш, як виглядав.

— Ну? — буркнув Маг, стоячи в дверях. — Навіщо прийшла?

— І я за тобою скучила, Сноулі. Прямо як за улюбленою бабусею…

— Не корчи дурепу. Говори що треба — і вали геть.

Я широко всміхнулась. От бачите… Я ж казала, Академія Магії та Чаклунства — цілком миролюбне, привітне місце…

— Магвідмички потрібні, — одразу серйозно мовила я.

— Скільки?

— Одні. Але не разові.

— Немає таких. Бери кілька.

— І що я, по-твоєму, ними ялинку прикрашатиму? Одні. Якісні. Фуфло тільки спробуй втюхати. І май на увазі — я теж деяким азам магії навчилася…

Маг усміхнувся, але не здивувався.

— Так і думав, що ти в щось вляпалась. Сема — це ти?

— А от і ні. Сема — не я. Хоч і хотілось. Але ми ж не про те…

— Прийдеш за тиждень — будуть відмички. Чотири десятки золотом.

— Три.

— Три з половиною — і ні мідяком менше.

— Домовились.

— Десять наперед.

Справедливо. Я витягла з гаманця десяток золотих і сипонула на стіл, заставлений брудними чашками.

— Май на увазі, надуєш…

— Кет… ти ж не з вуличною шпаною справу маєш, — поблажливо усміхнувся Сноулі.

Я кивнула. І справді.

— Чеши звідси. І… Кет, у Шибениках пикою не світи. Тебе там деякі особи шукають — для задушевної бесіди.

Оце паскудство…

— Хто?

— Краєм вуха чув, як Горі згадував, що дуже хоче перекинутись словечком з тим, хто Сема прибрав.

Пітьмаа... Поки Трьохокий був живий, у половини Кварталу Шибеників руки свербіли йому горло перерізати. А як здох — так одразу й знайшлись шукачі справедливості. А все чому? Бо щоб підім'яти під себе тих, хто раніше Сему підкорявся, треба або його самого грохнути, або того, хто це зробив.

— Ясно, — кивнула я й вийшла з дому, відчуваючи, що Єдиний таки мене любить, якщо сьогодні я з Кварталу Шибеників вибралась живою й неушкодженою.

***

— Отже, так, магістре, — я взяла якийсь списаний аркуш і ручку, й почала в стовпчик виводити імена підозрюваних. — Перше почесне місце у списку тих, кому твій медальйончик міг знадобитись, у нас, звісно ж, за Герольдом, — підсумувала я, записала ім’я ректора і прикусила кінчик ручки.

Магістр кивнув і сьорбнув чаю, не зводячи з мене уважного погляду.

— Далі Дорк… тут я сумніваюсь, Абрагаме. Мені здається, йому той медальйон як п’ята нога собаці, — магістр замислено прищурився, відпив чаю і кивнув, мовляв, продовжуй. — Потім цілителі… До речі, у Сільвії з викладачів родичі не лишилися?

— Ні, наскільки мені відомо.

— Шкода, — знову прикусила я ручку і нашкрябала наступне ім’я: — Ельвізія Олем, декан факультету цілителів.

— Не думаю, що це вона.

— А з чого така радість?

— Просто не думаю, — скривився магістр. — Вона, звісно, трохи дивакувата, але не вірю, що здатна не те що зв’язатися з кримінальним світом, а навіть просто з’явитись у Кварталі Шибеників.

Та-ак, пан магістр Волен щось таки недоговорює. Ну й нехай. Але скидати цілительку з рахунків не варто.

— Потім — декан артефакторів. Слухай, а він, бува, не прикладається зранку? — згадала я старенького, який приймав у нас перший іспит і проводив вступне заняття з артефакторики.

Перший і єдиний раз, коли я заснула на парі. І наче ж виспалась. Але тааак "цікаво" було… Жах.

Абрагам захлинувся чаєм і закашлявся.

— З чого ти взяла?

— Та якийсь він… ніби ранок з самогону починає.

Магістр хрюкнув, намагаючись не розсміятись.

— Чесно? Я не задумувався.

— Дарма. Він же молоде покоління виховує. Поганий приклад подає… гаразд. Може це магістр Рендель? А чому б і ні.

Сама запитала — сама й відповіла. От яка я розумничка.

— Хто там у нас іще?

— Троє некромантів.

— Ах так… слухай, магістре, — сперлась я ліктями на стіл і уважно подивилась у ті його зелені-презелені очі. — А може, це не одна людина? От вирішив Герольд Сільвію воскресити. Сам він хто? Бойовик. А значить, нічого сам не зробить. Хіба замовить медальйон. Але… хто сказав, що на посаді ректора не можна… попросити когось про послугу? А? Ну от, наприклад, Ренделя — щоб розібрався з артефактом, магістерку Олем — ще щось, та хоч би й Дорка, щоб воскресив… а чому б і ні?

— Ні. Розумієш, Кет, щоб перемістити душу з артефакта в тіло, потрібно, щоб попередня душа те тіло покинула. І на все про все є секунд тридцять. А це означає…

— А це означає — когось треба грохнути, — похмуро підсумувала я. — А потім швиденько вилікувати, щоб душенька прижилася й не втекла.

І чому я раніше над цим не замислювалась?

— Абсолютно вірно. А таке, як розумієш, краще робити або за згодою того, в кого вселяють душу, або… не зовсім легально.

— І багато ти вже таких… практикував?

— Поки що все лише в теорії.

Мда…

— Але це ще не означає, що замовник був лише один.

— Не означає… — замислено постукав пальцем по столу магістр. — Добре. Потім ще подумаємо. Ходімо вечеряти й спати. День був не з легких.

Ще б пак. Один лише похід у Квартал Шибеників — суцільний стрес. Здається, у аристократів це так зветься. Після новин від Сноулі пхатись назад у рідний квартал — собі дорожче. Хоча… ми не з таких, щоб лякатися.

— І, Кет, — озвався магістр темної магії та спец із кривавих ритуалів. — Можеш і далі називати мене по імені.

Мені якось ніяково стало. А з чого це він? Я ж… здається, жодного разу його на ім’я не назвала? Я нервово всміхнулась.

— А чого така щедрість?

— Мені подобається, як ти його вимовляєш, — усміхнувся Абрагам. — І так… погодуєш Хука. Аби далі мова не шкутильгала.

Я розсміялася. Голосно й від душі.

— Та без питань. Я тут нещодавно таку нежить упокоїла… мене тепер нічим не злякаєш.

— Справді? Шкода, — не зводив із мене замисленого й якогось дивного погляду магістр. — Ну-у… У мене фантазія багата. Щось придумаю, — пообіцяв він.

— Навіть не сумніваюсь, — з якоїсь причини усміхаючись, я вискочила з кабінету Волена й попленталась у їдальню, не бажаючи чекати, коли його осяє. І вже з коридору крикнула: — До речі, Абрагаме, ти мені винен сорок золотих монет!

— Здається, тридцять п’ять? — долинуло здивовано з кабінету.

— Це для мене тридцять п’ять. Для тебе — сорок, — визирнула я з-за косяка і, побачивши зморщений лоб магістра, задоволена попленталась відновлювати баланс магічних і фізичних сил.

***

— Давай, ворушися, Кет. Повільний некромант — мертвий некромант.

— Магістре, в мене ж сьогодні вихідний, наче? — застогнала я, ухиляючись від тичків довгою палицею, яку він гордо звав посохом. — Я ж мала лежати й відпочивати. Набиратись сил, так би мовити.

— Ще встигнеш відпочити, — заспокоював мене Абрагам. — Колись.

— У гробу, — нагадала я йому його ж слова.

— От там точно відпочинеш.

— Знаєш, я вже починаю думати, що це не такий уже й поганий варіант.

— Ага. Поки якийсь недовчений некромант не вирішить на тобі потренуватись.

Чорт. І справді. Нема від цих некромантів спокою — ні за життя, ні після смерті.

Тиць. У стегно.

— Боляче ж! — обурилась я, відскакуючи вбік.

— Потім підлікую, — озвучив погрозу Волен із гадючою усмішкою.

— Та ні вже, дякую. Якось переживу.

— Тоді крутись давай, швидше.

— І сволота ж ти… Абрагаме.

Подіяло. Посох він опустив. І, здається, образився.

— Та ну тебе. Подумаєш — вирвалось, — буркнула я, раптово почуваючись якось ніяково. — Але й ти безсовісний. Міг би хоч у вихідний не знущатись. Я ж теж людина, жива, між іншим.

Магістр скривив пику, щось у стилі: «І що мені з тобою, бідолашною, робити?»

— Гаразд. Йди перевдягайся.

— Навіщо?

— Ти ж так і не спробувала той шоколадний торт? От і виправимо цю кричущу несправедливість.

Я засяяла, як щойно відлитий злотник, неусвідомлено чмокнула магістра в щоку й помчала перевдягатись. Життя прекрасне, Кет. Насолоджуйся.