Раді Вас бачити!

На парі я думала про що завгодно, тільки не про укуси нежиті. Точніше — саме про них, рідненьких, але трохи в іншому ключі.

На відміну від артефакторів, цілителька викладала легко й жваво. Студенти слухали уважно, старанно шкребли ручками по аркушах. Я ж замість того щоб сумлінно записувати й слухати, розглядала магістресу й намагалася зрозуміти — могла вона вбити Сильвію чи ні.

Вона була не те щоб красуня… занадто великий рот, трохи кирпатий носик, великі світло-карі очі й мідного кольору волосся. Досить висока, як на магиню — всі, яких я тут зустрічала, були середнього жіночого зросту, а до неї мені ще з пів голови рости. І водночас у ній було щось таке, що притягувало погляд, змушувало дивитися саме на неї.

«Не інакше як артефакт якийсь прикупила», — подумала я, усвідомлюючи, що ця думка — прояв чистісінької жіночої заздрості. Ну й хай.

І керуючись то чи цим почуттям, то чи тим самим місцем, яке сигналізувало про небезпеку (і, до речі, ніколи не помилялося), вирішила — могла. Взагалі всі можуть. Головне — правильна мотивація, як полюбляють казати знайомі мені магістри-некроманти.

А мотивація, крім непідтвердженого кохання до Волена, була ще й цілком вагома. Але щоб переконатися, я терпляче дочекалася, коли магістреса перейде до пісень про протиотруту від трупної отрути.

— Перепрошую, можна питання? — підняла я руку.

Уся аудиторія звично обернулася й звично ж уп’ялася в мене неприязними поглядами. Хтось буркнув: «Вискочка», хтось просто тяжко зітхнув. Магістреса ж швидко знайшла мене поглядом.

— Звичайно, Катріно, — усміхнулась вона. — Слухаю тебе.

Від цієї цукрової доброзичливості язик злипався до піднебіння, і хотілося зморщитися. Або навіть труснутися. Чорт. Але все ж спитала:

— Скажіть, а коли й ким було розроблено це зілля?

Отут уже усміхнулася я. Так по-зловтішному.

Бо привітна міміка на обличчі магістреси Олем хоч і не зникла зовсім, але помітно попливла. Погляд став колючим. Вона зволікала. Я мило усміхалася, прикидаючись останньою дурепою. Вона знала, й я знала. Але сказати щось таки треба.

— Зілля від укусів нежиті було розроблене кілька років тому особисто мною. Це була довга, копітка праця, — моя усмішка повільно перетворилася на насмішку, але магістреса продовжувала, мало не скрегочучи зубами й не зводячи з мене погляду. — Уже кілька десятиліть багато цілителів разом із факультетом відьомства займалися його розробкою. Але, певно, саме мені пощастило.

Ага, пощастило. Ще й як «пощастило».

Схоже, це написалося в мене на обличчі, бо магістреса раптом різко запитала:

— Це все, що тебе цікавить, Катріно?

— Так. Дякую.

За нещиру відповідь.

Отже. Ця… цілителька безперечно привласнила працю Сильвії. І що це мені дає? Мотив не міфічний, а цілком реальний. Може, й не надто піднесений, але мені особисто зрозумілий.

Пара закінчилася. Я зібрала свої речі й рушила до дверей. У потилицю дихав Алек. Щось він сьогодні надто активно до мене дихає.

— Катріно, — усміхнулась Ельвізія, коли я порівнялася з кафедрою. — Можеш приділити мені хвилинку?

Ні, не можу.

— Звісно, магістресо Олем, — всупереч усьому, відповіла я.

Двері зачинилися за останнім студентом, і ця мила викладачка миттю перетворилася на щось страшне. Ну принаймні мені так здалося на мить. Її конкретно перекосило — і це було справжнім бальзамом на мою душу.

— Слухай, ти, дрібнота. Думаєш, якщо Абрахам бігає біля тебе, мов біля якоїсь екзотичної тварини, ще й з ложечки годує, то ти вже особлива? — прошипіла магістреса, і я, відповідно, лише переконалася у своїх підозрах.

Тож я задерла підборіддя й нахабно всміхнулася. Вбивати ж вона мене прямо тут не буде.

— У нього таких, як ти, знаєш скільки було?

— Якось не цікавилась, — і, сама не знаючи чому, додала: — Але зараз я в нього одна така. І вже доволі давно.

Причому навіть не збрехала. Навряд чи в магістра є ще одна злодійка на утриманні. Не зібрав же він, урешті, банду.

Та на Ель це справило феєричне враження. Поблідла, посіріла… ще трохи — й усе, мій клієнт. З вигляду точно.

— Не знаю, звідки ти дізналась, що зілля розробила Сильвія, — холодним, зверхнім тоном мовила Ельвізія, — але якщо відкриєш рота, я зроблю твоє життя нестерпним. Повір — я вмію.

Дуже хотілося спитати, скільки золотих за новинку осіло в кишенях магістреси. Прямо так на язиці й вертілося. Але я рішуче його прикусила.

— Я вас зрозуміла, магістресо Олем, — кивнула я. — Але й ви будьте обережні. Чутки — страшна річ. Вони породжують сумніви. А сумніви — змушують шукати правду.

Стиснуті в лінію губи були її відповіддю.

— Знала б, яка ти тварюка, залишила б тебе здихати, — прошипіла вона.

— Боюсь, здихати мені все одно б не дали. Абрахам усе ж таки дуже трепетно ставиться до моєї персони, — я переможно оскалилася. — Всього доброго, магістресо Олем. І… дякую за лекцію.

Усе. Розмазала Ельвізію по рингу, як дрібного здохлика. І з найгордовитішим виглядом залишила аудиторію, залишивши її задихатися у власній отруті.

***

На виході я з подивом натрапила на Алека. Стояв, підпирав стіну біля дверей.

— Недобре підслуховувати, — пробурмотіла я, прямуючи в бік їдальні.

Мої слова пройшли повз його вуха, він відклеївся від стіни й пішов поруч. Мовчки. Що ще за… Але я промовчала. Йде — то нехай собі йде.

І все ж мій погляд раз по раз з’їжджав на цього дивного одногрупника. Спитати, який упир його вкусив, не наважувалась. А він своєї пильної уваги не коментував. Мене це не те щоб бісило, але насторожувало.

Не витримала я в той момент, коли Алек, плюнувши на звичну компанію одногрупників, гепнувся за наш із Мілвеною стіл.

— Слухай, ти що, з кимось посперечався? — спитала я, мало не скрегочучи зубами.

— Ні! — коротко відповів він, наминаючи картоплю з відбивною.

Мілвена зацікавлено поглядала то на Алека, то на мене. І загадково всміхалася — видно було, вже вигадує собі романтичну історію в дусі недолугих аристократок-підлітків — про велике й світле кохання.

— А що тоді? Дорк приставив? — не зупинялась я, вирішивши, що всі питання краще вирішуються на повний шлунок, і закинула в рот картоплинку.

— Ні! — і цього разу багатослівністю він не вразив.

Я пережувала, постукала пальцями по столу, а тоді різко нахилилась до нього й запустила пальці в коротке чорне волосся.

— Знаєш, ти мені теж із першого дня сподобався, — усміхнулася я, копіюючи зітхання профі з Кварталу Неземних Насолод і намагаючись зобразити щось, що хоч трохи нагадувало безмежне кохання.

Алек аж поперхнувся й витріщився на мене. Увесь його вигляд кричав: «Ти зовсім з глузду з’їхала, чи прикидаєшся?!»

А мене вже понесло. Я провела долонею по його плечу, торкнулася гладенької щоки. Заглянула просто в карі очі, повні то здивування, то жаху.

— Ти навіть не уявляєш, як важко було боротися з почуттями. Я не раз хотіла сказати, але ти був такий далекий і неприступний…

— Бірм… — приголомшено пер***в мене Алек. — Ти… ти… ти припини це!

— Як же я можу. Це ж почуття. Та й ти, судячи з поведінки, не байдужий до мене…

Мілвена на цих словах мрійливо зітхнула й зірвала погляд до потрісканої стелі, ніби звідти могло звалитися на неї благословення Єдиного. Ага, звісно. Крім штукатурки та пилюки — нічого з тієї стелі на тебе не впаде. Незаперечна істина Горвіха.

— Усе, досить! — усвідомив повний масштаб халепи одногрупник.

— То з чого це ти за мною всюди волочишся, як упир за дівицею? — вже нормальним тоном спитала я, прибираючи руку й повертаючись до своєї любові — картоплі з м’ясом.

— Потім, — розслабився він і вичавив із себе щось віддалено схоже на усмішку. — Ну ти і…

— Така, яка є, — погодилась я з тим, що він не договорив, але явно подумав не надто лагідне.

Алек похитав головою й повернувся до поглинання обіду. Мілвена розчаровано зітхнула й надула губи.

Схоже, тільки їй одній не сподобався такий фінал.

Ех, кімнатні аристократки. Начитаються всякої чортівні… й нічого життя їх не вчить. Як казала моя мамка, жінка розумна, досвідчена й обачна: «Любов — це глибока омана, ніби ти комусь потрібна просто так. А просто так навіть муха на купу лайна не сяде». І оскільки досвідом було доведено, що мамка ніколи не помилялася, сумнівів у правдивості цих слів у мене не було.

***

— Отже. Я вся — суцільна увага, — буркнула я, плюхаючись на лавку.

Та виявилася не мокрою після недавнього дощу, але цілком собі вологою й холодною. Тож я одразу ж підвелась і скривилася.

Першокурсники — двоє бойовиків (рудий та блондин з обличчям справжнього аристократа, ніби зранку оцту напився), один стихійник, що губився на фоні плечистих бойовиків, і один некромант, якого можна було б сплутати з бойовиком, якби не блідість та чорне, як смола, волосся — оцінили мій маневр і синхронно скривилися. Та ще б. Я й сама в неописуваному захваті.

— Тут якось сиро для балачок, — озвучила я свою думку, і на підтвердження слів із гілки зірвалася добряча холодна крапля і плюхнулася просто на тім’я рудого.

— Тоді ходімо до мене, — запропонував він, задерши голову й оцінивши перспективу стояння саме тут.

— Краще вже до мене, — буркнув Алек.

А мені було все одно, аби тільки тепло й сухо. Тож я додала:

— Вирішіть по дорозі, — і першою рушила в бік чоловічого гуртожитку.

Той стояв метрів за десять від жіночого. І нічим особливим не вирізнявся — такий самий сірий, похмурий і убогий. Та й усередині я великої різниці не помітила.

А от у кімнаті, таки Алека, — різниця проглядалася. Порівняно з моєю. Якось порожньо й безлико. Наче він тут не жив, а просто ночував. Жодного комфорту чи надмірностей. Хіба що пляшка червоного на полиці з книжками та склянка.

Не чекаючи запрошення, я впала на ліжко, займаючи одне з небагатьох зручних місць.

Бойовики розсілися по стільцях. Стихійник — худорлявий та високий хлопець — сором’язливо м’явся біля дверей, поки Алек по-господарськи не буркнув:

— Сідай уже. Не тупцюй, як дебютантка на королівському балу.

Ого, як завертає аристократія! Та стихійник плюхнувся поряд зі мною й почервонів аж до коріння волосся.

— Отже… — потер долонями коліна рудий.

— Мене звати… — підказала я.

Рудий звів брови й грюкнув себе долонею по лобі. Виглядав при цьому дуже кумедно і навіть трохи по-дурному.

— Ну так. Я — Евер, це, — тицьнув він пальцем у блондина з кислою міною, — Ревель. А він, — кивнув у бік стихійника, — Асмар.

— Можна без титулів, — кинув кислий.

— Кет, — усміхнулася я. — Кланятись не обов’язково.

Рудий розсміявся й стукнув кулаком по плечу свого одногрупника.

Той хмикнув і скривився. Авжеж. Для них я — необтесана провінціалка. Знали б, яка я насправді крадена — були б обережніші. Та й гаразд.

— А тепер викладай свій план, — великодушно дозволила я, вмощуючись зручніше.

— Отже. План простий до неможливості. У четвер увечері перша група, тобто я й ти, пробираємося через академічний сад до вікон аудиторії цілительства. Друга група, тобто вони троє, «випадково» затримуються в бібліотеці. Ти пролазиш у вікно, відчиняєш двері й впускаєш Алека. Він оживляє скелет…

— Підіймає, — поправила я.

— Підіймає скелет, — слухняно повторив Евер. — Його успішно маскує або робить невидимим Асмар, а Алек наказує йому вийти в коридор. А ми з Ревелем стежимо, щоб вас не засікли.

— А як ми всі виберемось? Ну, я ще вікном, а інші? — спитала я, сама дивуючись, що мене це взагалі турбує.

— Можеш у вікно, а можете разом попросити чергову, щоби випустила. Мовляв, засиділися, втратили лік часу…

— Зрозуміло.

Я краще через вікно. Світитися не дуже хочеться.

— Тож ми разом зі скелетом виходимо на вулицю…

— Можемо залишити його в холі. Я створю ілюзію, — сказав стихійник і знову почервонів.

Якийсь він аж занадто сором’язливий. І як його в цю авантюру занесло?

— І триматимеш її всю ніч? — протягнула я з сумнівом. — Та й Алеку буде важко. Ми ж тільки студенти. Краще відразу винести його на вулицю, сховати… хоч у саду. Потім зібратись трохи раніше й повторити фокус із невидимістю… хоча круто було б додати трохи ефекту. Там, синій туман, завивання…

— Завивання не зможу, а от синій туман — спробую.

— Вирішено, — ляснув у долоні рудий і підвівся. — Бірм, ідеш?

— Угу, — буркнула я. — Трохи пізніше. Нам ще книжки треба переглянути.

— Аякже, — багатозначно вишкірився Ревель.

Та я його натяк благополучно проігнорувала.

— До четверга, — попрощався з нами Евер і, підштовхуючи решту, вигріб із кімнати.

— Бувай… — похмуро буркнув Алек у бік зачинених дверей, втупившись кудись, тільки не на мене.