Раді Вас бачити!

— Це ти винен!! — заявила я, вчепившись у товстелезний том про властивості лікувальних трав і притиснувши його до грудей, наче найціннішу реліквію всього мого роду. Якщо що — саме він першим прийме удар. Ну або, в крайньому разі, Абрахам пригадає, що ця книжка вартує рівно стільки, щоб вважатись матеріальною цінністю. Все ж таки, на обкладинці — позолота, вензелі, купа всякої маячні: мовляв, останнє видання пізнього Золотого віку Асамайської Імперії. Та якщо це правда, то за цю книжку можна цілий королівський палац купити разом з усіма придворними. Або попрощатися з життям. Як пощастить. Хоча… хто його знає. Кожен має право сходити з розуму по-своєму. Одні купують коштовності, інші — антикваріат, а хтось взагалі метеликів з Тасаверійських островів привозить і платять за них такі гроші, що… І витягують з дому все, аж до останнього мідяка. Ну, то таке.

До чого це я? А, до того, що ця книженція в моїх руках справді могла виявитися тим, за що себе видає.

Словом, я робила ставку на розсудливість і повну відсутність схильності до марнотратства у магістра Волена. Ну або на те, що книжка такої товщини витримає постріл з королівської гармати, не те що гнів одного некроманта.

Правда, гніватися Його Зміїстість не поспішав.

У бібліотеці магістра Волена, яка ще не зовсім оговталася від нашого попереднього скандалу й через це трохи скидалася на Есселінський континент після падіння метеорита, вже хвилин п’ятнадцять стояла така тиша, що навіть труп заговорив би — аби хоч якось її розрядити. Магістр мовчки й з неправдоподібною зосередженістю перегортав якусь книженцію, зовсім не збираючись починати допит і удаючи, ніби мене тут взагалі немає. Це його зверхнє мовчання страшенно дратувало. Ну, от я й зірвалася.

Каюсь. Грішна. А що вдієш?

— То це я винен? І в чому саме, дозволь спитати? — спокійно закрив він свій талмуд, підпер підборіддя кулаком і уважно втупився в мене. Навіть не кліпав. І, здається, не дихав.

Власне, до того моменту в мене було кілька варіантів відповіді на це питання. Але зараз, під прицілом його зелених очей, жоден не здавався мені достатньо переконливим. Усі заготовлені слова вивітрились і втратили барви. Я, наче дівчина на першій сповіді, тупцювала і не могла дібрати слів, щоб пояснити свою поведінку.

Це було нове для мене відчуття.

Щоб я, Спритна, і не могла знайти, що сказати? Та землетруси на Хасалійській рівнині бувають частіше. Ну або мертві землі Пекла розцвітають.

За останнє не поручусь. Бо звідти ще ніхто не повертався (або я ще чогось не знаю про цей світ), тож достовірних даних не маю. Але суть ви зрозуміли, так?

Я вперше розгубилася. І це боляче било по моїй самоповазі й трохи вибивало з колії.

Втім, довго я не мучилась.

«Не можеш збрехати — скажи правду так, щоб ніхто в неї не повірив», — казала наймудріша жінка під місяцем — моя мама. Та й… що мені, власне, приховувати. Все одно ж не відчепиться. І все одно витисне з мене правду, тож — п’ять хвилин ганьби, і я нарешті залишусь наодинці з найрозумнішою й найвродливішою дівчиною Горвіха. Тобто з собою. І буду ганебно зализувати рани.

— Я хотіла її побачити, — видихнула я, важко опустившись на диван, обняла книжку й ткнулась у її ребро підборіддям. — Маму. Я хотіла побачити маму, Абрахаме.

Чорт. Я точно не планувала, щоб прозвучало це так жалісно. Але що тепер?

А нічого.

Залишається сидіти й чекати, як він сприйме мої слова.

І що ви думаєте?

Абрахам мовчав, сволота така. Схоже, дехто теж не дуже уявляє, як ведуться душевні розмови. Хоча нічого дивного. Страшним і жахливим некромантам не властиво відкривати душу. Та й підставляти власне плече для витиральних сопель не надто розумним дівчатам — теж якось не комільфо.

— І я в цьому винен? — перепитав він, мабуть, не придумавши нічого кращого.

Не знаю, чого я від нього очікувала, але хотілось чогось... теплого. Хоча про що я взагалі?

— Ну так. Якби у вас з Дорком не стався приступ нервового тику, і ви, замість того, щоб виставити мене за двері в повному невіданні, нормально мені все пояснили, то я б не поперлась на міське кладовище… — спалахнула я. — А так — прекрасний привід побачитись з родичами, як гадаєш? Прийшла, мовляв, розпитати, хто та падлюка, що зробила мою матір вагітною мною, а потім зникла в невідомому напрямку.

— Я б не поспішав із висновками і не вішав ярлики, Кет, — поморщився магістр, очевидно, не в захваті від мого формулювання. Але вибачайте, якось інакше сказати я не могла. — До того ж кладовище, якщо мені не зраджує пам’ять, у трохи іншому боці.

— Вирішила скоротити шлях. І відірватися від няньки, яку ти приставив до мене, — тут же відтараторила я вже підготовану відповідь.

Хоч до чогось я змогла підготуватись, а не втуплюватись у паркет, мимрячи щось нерозбірливе.

Абрахам якось криво всміхнувся і відкинувся на спинку крісла.

— І це єдина причина, чому тебе занесло до Кварталу Семи Шибеників?

— Абрахаме, хто-хто, а ти мав би знати: це єдине місце, яке я знаю настільки добре, що якщо захочу, мене там ніхто й ніколи не знайде. А тоді мені дуже хотілося самоти. Заспокоїти нерви.

Тут я, звісно, трохи кривила душею. Є купа таких же, як я, волоцюг, які за три мідяки й окраєць черствого хліба знайдуть кого завгодно і де завгодно за дві секунди. Вони так само всюдисущі, як миші в коморі, і так само всевидющі, чуючі й пролазячі крізь найменшу шпаринку. Я й сама була такою, і ще рік-два тому не погр***вала б таким заробітком. Це зараз я пригрілась біля страшного і жахливого магістра некромантії й вигадала собі, що тепер у мене все буде добре. Дурепа.

— Я її зовсім не пам’ятаю, — вирвалось у мене, і я сама злякалась власної щирості. Але відступати було нікуди. Раз уже почала, то… — Я майже забула її голос, манеру говорити, її усмішку. Щодня я нагадую собі про неї. Стараюся згадати, як вона виглядала, що любила, що говорила, як відкидала волосся з чола. І з кожним днем це все складніше, Абрахаме, — слова давались важко, ніби я не ділилася сокровенним, а виривала його з себе. Тому голос був тихим і хрипким до невпізнання. Здавалося, це не я розповідаю. І від того ставало трохи, але легше. — Я боюсь, що одного дня від усіх моїх спогадів залишаться тільки її очі. Великі сині очі, і то лише тому, що в мене такі самі. Поки такі самі. Хто його знає, як мене ще спотворить магія Межі. І може, одного дня навіть очей її не згадаю.

У цей момент я ганебно схлипнула.

От…

Демон!

Сором тобі, Спритна Кет. Розкисла, розпливлася… Сором і згадувати.

— Чому ти не сказала мені цього раніше? — запитав Абрахам, трохи помовчавши, даючи мені тим самим час трохи отямитися.

— Ти знущаєшся? — зірвалася я. Не стільки від обурення через саме питання, скільки від злості на себе. Терпіти не можу, коли хтось бачить мою слабкість. Слабкі живуть менше — і гірше. Тому я й оскалилася, як вовк, загнаний гончими. — Ти ж сам ніколи й нічого про себе не розповідаєш, а я мала душу перед тобою вивертати? Ага, зараз! З мене досить.

Повисла саме та незручна пауза, яку наче й варто чимось заповнити, та тільки чим — незрозуміло.

Абрахам знову замовк. Уважно розглядав обкладинку тієї самої книги, яку нещодавно так завзято читав, і водночас дратівливо барабанив пальцями по підлокітнику крісла. А я не знала, куди себе подіти.

Треба було б щезнути, поки не наговорила чогось, за що потім ще більше себе ненавидітиму. Сховатись від нього, доки не заспокоюся, не візьму себе в руки й знову не стану звичною для всіх Спритненькою Кет. Або Катриною Бірм. Кому як зручніше. Але ноги відмовлялися слухатися, голова не працювала, а душевних сил боротися з апатією, яка вже вчепилася в мене пазурами, просто не залишилось. Тож я сиділа, обійнявшись із томом про лікарські трави, і героїчно стримувала сльози, що постійно підступали до очей.

А ще я чекала, коли магістр скаже: «Ну поговорили — і досить. Відпочинь і марш назад в Академію. Вчися! Живи своїм життям. Шукай Артефакт Ролдена. Псуй життя Дорку. Не створюй проблем і не мороч мені голову…» — ну або щось подібне.

Тож те, що сталося далі, було як відро крижаної води…

З льодом…

За комір.

— Гаразд, вставай, йдемо, — раптом зірвався він з місця і вихором підлетів до дивану, зачепивши по дорозі якісь аркуші, що м’яко й ліниво сповзли зі столика на підлогу.

— Куди йдемо? — я марно намагалася висмикнути руку з його сталевого захвату, при цьому впустивши той самий том, який планувала використати або як щит, або як подушку, якби мовчанка затягнулася ще на трохи.

Гупнув він так, що в мене серце стиснулось. Це ж як можна так з антикваріатом…

— Робити найбільшу дурість у своєму житті!

Оце так новина.

І заради цього він так довго мовчав… Всі чоловіки однакові.

— Е-е-е-е! Абрахам! Я ще не готова до серйозних стосунків! — забилася я, відчайдушно впираючись ногами й чіпляючись вільною рукою за все, що траплялося під руку. — І взагалі: я дівчина порядна і дурощі чиню тільки після весілля!

Абрахам спіткнувся, вилаявся і зупинився перевести подих. Потім повернувся до мене обличчям і всміхнувся.

— Ти якраз дурощів не робитимеш. Чуєш? Запам’ятай це і, що б не сталося, не забувай, — сказав магістр, очевидно, намагаючись мене цим хоч трохи заспокоїти.

От тільки чомусь спокійніше мені не стало.

***

У лабораторії магістра найтемнішої магії та спеціаліста з кривавих ритуалів Абрахама Волена було сиро, мокро, не надто світло і дуже похмуро. А ще всюди лежав шар пилу і тхнуло затхлою ганчіркою.

Чомусь у цей момент мені згадався Академічний склеп, мумія в саркофазі та хлопці, які зараз… цікаво, а чим вони зараз займаються?

Варіант, що вони паряться над підручниками, здався не просто нереалістичним, а абсурдним. Може, пиячать? Або щось вигадують? Тренуються? Бігають полігоном… А я ж так і не попросила показати, якою буває бойова магія… Ну або просто сидять по кімнатах.

М-да. Могла б зараз сидіти з ними, гризти горіхи і цукерки, запивати теплим молоком.

А замість того досліджую похмуре підземелля, яке хтось називає лабораторією, і відводжу очі, щоб не дивитися на магістра Волена, який повзає навкарачки по холодному камінню. І починаю непокоїтись, аби він собі артрит не нажив. Професія і так не з приємних…

Ну та гаразд. Що це я розкисла?

Поки Абрахам підправляв, домальовував і витирав пентаграму, накреслену на підлозі, я безсоромно досліджувала святу святих будь-якого мага.

Не скажу, що була вражена. Може, тому що уявляла її більш… хм… моторошною. Ну там — трупи, кістки… опудала, зрештою. Колби з консервованими жабами, в крайньому разі. Ріки крові…

Насправді ж лабораторія магістра темної магії та спеціаліста з кривавих ритуалів була вельми нудним видовищем. Взагалі не вразила.

Якщо кабінет Дорка був прикладом творчого, неочікуваного й досить специфічного безладу, і я лише могла уявити, якою була академічна лабораторія некромантів… То Волен міг би хоч вигляд створити. А то…

Сувої, аркуші, креслення, метали, каміння, колби… знову сувої й креслення. Стіл, стілець і величезна пентаграма на підлозі.

Дуже цікава пентаграма. Як недовчена некромантка я змогла впізнати лише захисні кола — зовнішнє й внутрішнє, та кілька символів. Точніше, два — один призову, другий підпорядкування. Що означали інші закарлючки — не уявляю. Але точно було видно: частина символів — статичні, а частина — змінні. Наприклад, відомі мені руни були вирізані в камені й засипані якимось жовтим порошком, як і захисні кола. Решта — просто намальовані чорним вуглем або червоною крейдою. Виглядало вражаюче. Фаул би душу продав, щоб дослідити це витвір мистецтва. І ще б тут оселився.

Уявила.

Вразилась.

Факели на стінах шипіли, мов роздратовані кішки… Фу, що за архаїзм? Із його-то становищем міг би й магічні світильники придбати. Хоча — яке мені, власне, діло?

А, точно!

Кров, до речі, все ж таки була. Не ріками, звісно, а в банці. Теляча. Для герра Едда.

Він уже, здається, трохи отямився, але Абрахам сказав, що той ще нестабільний і краще його не випускати. І хоча в клітці сидів майже людина, трохи втомлений, дуже блідий і з синцями під очима, навіть без кайданів, я обходила його камеру великою дугою вздовж стінки. Так безпечніше.

До того ж магістр краще знає, чи можна виводити свого домашнього вампіра «в люди». Зрештою, це ж він уже два тижні їсть бутерброди, давиться наймерзеннішою в світі кавою власного приготування і шукає свої шкарпетки по всьому дому. Як виявилось, репутація Страшного і Жахливого може обернутись проти тебе. Наприклад, коли потрібно знайти покоївку або кухаря замість тимчасово недієздатного вампіра. Так що, власне, магістр Волен у цій ситуації найбільше зацікавлений у її вирішенні.

— Іди сюди, — покликав він мене, і мені нічого не залишалось, як поплентатись у тапках до тієї самої пентаграми.

Каюсь. Я певний час просто милувалась нею. Не щодня побачиш таку тонку, майже ювелірну роботу. Це тобі не каракулі Сіга. Робота майстра. Точніше — магістра. От я й розглядала, як заворожена. Рівно до того моменту, коли Абрахам ніжно, обережно, наче боявся злякати чи завдати болю, взяв мене за руку. Прокляття. Це у всіх так? Мене мов струмом прошило. Виявляється, його «курячі лапки» на дотик зовсім навіть приємні. Особливо якщо просто тримають за руку. Не тягнуть крізь весь дім, не лікують з жорстокістю. Просто — тримають. І чомусь саме в цей момент стало і жарко, і моторошно.

Особливо тоді, коли він нахилився до мого обличчя так, що на моїх губах осіло його дихання. Я несвідомо злизала його. І в цю ж мить злякалась, що знову зробила щось не те. Бо його очі потемніли, магістр ковтнув слину і прошепотів тихо-тихо, так, ніби нас міг почути хтось окрім пліснявих стін та хворого Еда:

— Довірся мені. І нічого не бійся. Гаразд?

— Гаразд! — мов зачарована, погодилась я, дивлячись у його зелені очі. На мить мені здалось, що його губи були надто близько. І… чорт. Мені страшенно захотілось дізнатись, які вони на смак. Поцілувати його. Обвити руками шию. Запустити пальці в молочно-біле, м’яке волосся…

І поки я віддавалася грішним мріям і ще не встигла по-справжньому злякатися, він перевернув мою руку долонею догори — і полоснув по ній лезом, гострим як бритва.

Демон! Щоб тебе…

Спершу я навіть не зрозуміла, що сталося. Ні болю, ні звичного печіння — тільки кров. Майже чорна при цьому освітленні, вона збиралась у долоні, стікала вниз і капала на підлогу. Прямо на пентаграму.

Я дивилась, як малюнок наливається синюватим сяйвом, як спала*** жовтий порошок, наповнюючи і без того затхле повітря ядучим запахом паленої сірки, і відчувала себе обдуреною, як дитина. О Єдиний, чого я, власне, чекала від некроманта та безсоромного гада? Кет, навіть не думай закохуватись. Не дарма ж мама казала…