Раді Вас бачити!

До Академії, всупереч запевненням Абрахама, я поверталась у дещо нервовому стані.

Точніше, стояла навпроти вхідної брами, перекочувалась з носка на п’ятку, сунувши руки в кишені, й думала: а може ну його все… дременути кудись подалі. Наприклад, на перший-ліпший корабель, куди Єдиний повелить. А там… У кишені дзвенить золото. Деякі вміння маються, отже, вгамувати неспокійних мерців зможу і хоч якісь грошенята зароблю. В крайньому разі — руки вмілі, майстерність не проп’єш. Тож голодною не залишуся, хоч би куди подалась.

Тільки щось не пускало. Наче прибило до місця — ні туди ні сюди. Совість, чи якесь досі не знане відчуття відповідальності, чи то бажання викрити вбивцю Сільвії. Хоч кого я обманюю. Хай там як, а в Академії мені подобалося. Хоч і специфічна вона була, та все ж.

Мабуть, саме це усвідомлення й штовхнуло мене до воріт. З дещо розгубленим і невпевненим виглядом я пройшла крізь люб’язно розчинені двері.

У дворі було звично пусто й похмуро. Ніхто мене не чатував, щоб закидати камінням за мій злодійський вчинок і гріх вбивства. Блискавка не вдарила... щоправда, й фанфарами ніхто не зустрічав. Лише холодна крапля осіннього дощу плюхнулась за комір, змусивши мене здригнутись і рушити далі.

Байдужість стін Академії до моєї скромної персони мене трохи потішила і навіть вселила надію. Закралася малодушна думка: «А може, магістр Дорк нічого не помітить?» — і тут же була похована під усвідомленням марності цих сподівань. Помітить! Сто відсотків помітить. І в нагороду осипле сарказмом, настановами й колючими фразочками у своєму некромантському дусі.

Чорт. Знаєте, чому вчать злодія змалку? Не привертати зайвої уваги. Оце в мене в цьому учбовому закладі якось із першого ж дня не склалося.

Отже, тверезо оцінивши, що гірше вже не буде, а за моє вбивство ніхто не візьметься, я попленталась до гуртожитку по книжки, аби потрапити на пару з некромантії у мого «улюбленого» куратора.

Швидко схопила книжки, запхала під подушку той пам’ятний ножик, позичений у Півмісяця й залишений собі на згадку магістром Воленом. І помчала на пару, розуміючи, що все одно запізнилася і по шапці отримаю в будь-якому випадку.

Як не дивно, пара проходила у нас у навчальному корпусі. І навіть в аудиторії. Що, в принципі, ще нічого не означало, бо початися вона могла тут, а закінчитися — у кращому випадку в морзі, у гіршому — в лазареті. Це якщо не дуже добре вчився або дуже повільно тікав.

Вперше з початку року я запізнилася на пару. Ну, як запізнилася — це магістр уперше прийшов вчасно.

Він кинув на мене короткий погляд, ледь помітно всміхнувся і тут же надів найсерйознішу міну, на яку був здатен.

— Вітаю, Бірм! — буркнув він і кивнув у бік мого місця.

Фух. Я думала, буде щось таке, від чого й очі підняти буде соромно. Але ні. Усе навіть дуже пристойно. Навіть незвично. Якось аж надто.

Я окинула поглядом одногрупників, які явно не розуміли, що це найшло на нашого куратора. Тільки Алек незадоволено піджав губи, втупившись у парту. А так — усе в межах норми.

— З чим тебе Дорк вітав? — прошепотів Сіг, нахилившись через парту.

— День народження в мене. Був. Вчора, — збрехала я, не готова ні до такого привітання, ні до раптового інтересу одногрупника.

Сіг відкрив рота, щоб щось іще спитати чи сказати, та одразу ж його закрив і сів на місце, помітивши невдоволений погляд куратора.

— Отже, мої дорогоцінні студенти, — розплився той у знайомій до оскоми посмішці. — Сьогодні за навчальним планом у нас — виклик душі покійника. Заняття захопливе. Не дуже складне, але потр***є уваги й зосередженості. Сподіваюсь, ви вивчили пентаграму виклику. А якщо ні… я сьогодні до обридлого добрий і дозволяю користуватись підручником. Колеме! — гаркнув магістр, кинувши на мене погляд і вчепившись у Сіга. — Давай, сьогодні в тебе почесна місія — першовідкривача.

Оце так новина. А як же я? Це ж моя почесна обов’язковість — відкривати практичне заняття. Навіть якось прикро стало. Не сильно прикро і не сильно захотілося, але все ж. Хоча ні! Не захотілося. А навіть навпаки. Дякую, що хоч у цьому мені сьогодні перепала поблажка.

Схоже, це нововведення здивувало не лише мене, а й усіх моїх одногрупників. Особливо палаючого ентузіазмом Сіга.

Він якось приречено поплентався до дошки, взяв крейду й почав виводити знаки пентаграми просто на підлозі, час від часу звіряючись із книжкою.

Втім, це дійство мало кого цікавило. Більше студентів хвилювало, що ж таке трапилось, що куратор раптом змінив улюбленця. У те, що це через мій так званий день народження, не повірив абсолютно ніхто. І зиркали на мене зі змішаним виразом здивування й жалю. Як на мене — абсолютно недоречного. Бо особисто мене той факт, що мене посунули з першого місця в списку жертв некромантських експериментів, не дуже-то засмутив.

Нарешті, Сіг припинив вовтузитися. Ще раз звірився з малюнком у книжці, адже на власному досвіді знав, що нам, некромантам, помилятись не варто — і почав наспівом вимовляти заклинання виклику:

— Есферіо атем, — чиркнув ножиком по долоні, крапля крові впала на малюнок крейдою. — Отвело.

Опа. А з яких це пір в аудиторію пускають із холодною зброєю? Гаразд. Потім уточню в одногрупників, що це за така поблажливість.

Тим часом у приміщенні, й так не надто теплому, помітно похолоднішало. Потягнуло грозою. І всередині пентаграми заклубочилось щось, схоже на грозову хмару. Як і годиться — з розрядами й фіолетовим туманом.

Дорк якось нервово піджав губи, примружив очі й схрестив руки на грудях. Це свідчило або про те, що все йде за планом, або про те, що все зовсім погано. Хай там як, ми напружилися й приготувались, про всяк випадок, дременути.

Щось почало поступово ущільнюватися, набувати форми, і за хвилину в колі стояло щось маленьке, ледь мені до коліна, синє, з короткими ріжками, витягнутою мордочкою… і цілком миролюбного вигляду. Ну, було б, якби не ікла, що стирчали з непропорційно великої пащі. Щось усміхалося і лизалося роздвоєним язиком. Голодними червоними очима, за формою й розміром схожими на мідяки, воно обводило вже остаточно притихлих нас.

— От скажи мені, Колеме, ти зовсім дурник чи прикидаєшся? — протягнув надто вже спокійно магістр, обходячи призване чудовисько по колу. — Що це ти мені в стіни Академії викликав?

Сіг затремтів і ступив назад, загнано зиркаючи то на монстра, що зʼявився на його заклик, то на магістра, що зараз здавався страшнішим за всіх монстрів усіх світів разом узятих, то на нас, що нічого не розуміли.

— Хто мені скаже, кого це так необачно викликав студент Колем? І за що він сьогодні буде відпрацьовувати в склепі з новонабутим мерцем у ролі прибиральниці? — звернувся до нас магістр, повернувшись спиною до монстра, що облизувався й намагався пробити стіну пентаграми, яка не випускала його у широкий світ.

Очікувано підняв руку Фаул — ледь не перевернув лаву й парту разом від бажання показати, які ми насправді нерозумні.

— Ліс рук і охочих мене порадувати, — скривився куратор. — Ну давай, Тімер, покажи нам ступінь своєї занудності.

Фаул, якщо й образився, то вигляду не подав.

Наче його вкусили в належне місце, він підскочив з лави й відрапортував не гірше, ніж стражник перед слідчим:

— Кеорас. Малий демон з родини стихійних, — тараторив він із виглядом черевика, начищеного вправним шевцем. — Любить шкодити по дрібницях. Приміром, дощ на голову мандрівникові або щось у цьому дусі. Суттєвої шкоди завдати не може, але щойно підживиться негативними емоціями...

— Досить, сідай уже, — пер***в його Дорк.

І чого це він його, такого розумного, недолюблює? Мабуть, тому що й причепитися ні до чого.

Фаул на різкість магістра відреагував спокійно й жваво всівся на місце.

— Отже, мої любі студенти, щоб викликати саме привида, а не невідомо що, в першому складі заклинання говоримо жорстко: «Есфéріо», а в останньому — навпаки м’яко: «Отвелó». Інакше може з’явитися щось гірше, з чим ви, мої ріднесенькі, ще не готові змагатися, — повчально мовив магістр Дорк. — Кімо терасо, — кинув, між іншим, і ми здогадалися, що це — заклинання вигнання демона.

Хоча брешу. Фаул, он, знає й не таке — цим він у всіх присутніх викликав гострий напад зубного болю.

Чудовисько ображено нявкнуло й обернулося на ту ж хмарку, яка одразу ж розвіялася.

— Гаразд. Вільні, — дозволив нам іти Дорк.

Та щойно я зібрала підручники, він додав:

— Бірм, затримайся.

Ой... лайно. А я ж уже сподівалась, що обійдеться. Ага, як же.

— Так, магістре Дорк, — опустила я голову й плюхнулась на лаву, очікуючи, поки всі інші залишать аудиторію.

Студенти рвонули звідти з жвавістю молодих лошат, що вкусили вудила.

— Колем, знайди мене після пар, — не забув нагадати магістр, що деяким тут призначено відпрацювання.

На що Сіг зморщився, пробурмотів щось незрозуміле, але погодився.

— Отже, Бірм, дорога моя. Дорогоцінна, — розплився Дорк у повній радості усмішці. В мене ця радість викликала виключно спазм у шлунку й приступ печії. — У нашому некромантському строю несподіване поповнення. Що мене особисто шалено тішить.

Ще б пак, ніхто й не сумнівався.

— Не питаю, як усе відбулося. Мені це не цікаво, — продовжив Дорк. — Раз у газетах нічого особливого не написали, отже, особа, яку ти вбила, не буде мститися нам через слідчий комітет.

Я знітилася й кивнула, швидше з інерції, підтакуючи його словам.

— Але мене хвилює не це. А якщо хвилює мене — має хвилювати й тебе. У найближчий місяць-два ти будеш дещо нестабільна. Можливі кошмари, сплески. І все, що з цього випливає. Тож намагайся чарувати якнайменше й під наглядом когось, хто зможе впоратися з наслідками.

— Зрозуміло, — буркнула я, аби заповнити тишу, що повисла в аудиторії.

— Це добре, що зрозуміло. Бо тепер ти справжній некромант, а отже, енергетичний викид може спричинити руйнування, з якими не зрівняється навіть місцевий Апокаліпсис. Тому бережи нервову систему й контролюй потоки. Я, звісно, постараюся за тобою наглядати… але ти й сама не нехтуй обережністю.

Я кивнула, даючи зрозуміти, що все ясно й буде виконано негайно й з належним запалом.

— Ну, раз ти в мене така тямуща й розумна, гайда на пари. І не забувай, що якщо вб’єш когось у стінах Академії, пенькова не буде з’ясовувати, випадково ти це зробила чи навмисно, — повчав мене куратор.

Довго вмовляти мене не довелося — щойно пролунали заповітні слова, я вискочила з аудиторії, як добра гончак, що взяв слід.

***

Справді неприємна розмова справила на мене незабутнє враження. Пригадалися натяки Волена щодо «просвітлення». От же ж… Гад. Не міг прямо сказати? Чекав, що я сама зацікавлюся своїм новим статусом. Версія про те, що Абрахам таким чином беріг мої почуття, була відкинута як нежиттєздатна.

Втім, чарувати під наглядом і контролювати емоції — не найгірше, що могло зі мною статися.

З цими оптимістичними думками я дісталася величезної аудиторії, де за розкладом мала бути лекція з цілительства.

Для нас, некромантів, вона була так, більше для галочки. Як, утім, і для бойовиків, які зайняли всі задні парти й щось жваво обговорювали, розриваючи аудиторію, що й без того гуділа, мов вулик, вибухами сміху. Цілителі ж зосередились ближче до викладача — логічно вирішивши, що саме їм неуважність на лекції обернеться провалом на іспиті. Я усміхнулася Мілвені, яка помахала мені рукою, а потім розвела руками: місць поруч із нею не було. Вище сиділи стихійники, які, здається, взагалі не розуміли, що вони тут ро***ь. Але сиділи — раз треба. Мої одногрупники розташувались трохи нижче бойовиків. Рівним темним плямцем із шести осіб, залишивши одне місце для мене. Туди я й присіла.

— Гей, темна! — гукнув хтось із задньої парти. Ага, звісно. Благородні особи на «гей» не озиваються. Тому я опустила голову, мовляв, не до мене це. — Бірм! — пригадав хтось надто наполегливий за моєю спиною, як мене звати.

Ну, «Бірм» — це вже не «гей», тож я повернулася напівобертом і зробила якнайбільш непривітне обличчя.

Хлопець, якому спокійне життя явно остогидло, усміхнувся в усі 32 зуби. Смішний був — кирпатий і рябий, зеленоокий і рудий. На таких глянеш — і хочеться усміхнутись.

Але ж я — некромант. Сувора, темна й зла. Тож просто підняла брову: мовляв, чого тобі?

На нього це не справило враження. Як, утім, і те, що Алек, який сидів поряд, занервував.

— Слухай, Бірм. Є одна справа.

Я ледь не захлинулася повітрям. Бо всі неприємності в моєму житті завжди починаються з цих слів. І, як показує практика, закінчуються в на***лючіших місцях. Але з вигляду я зробилася дуже уважною.

Натхненний моїм мовчазним зацікавленням, бойовик продовжив:

— Слухай, Бірм, у першокурсників щорічна традиція. Щось поцупити з Академії й винести на площу — перед або під час урочистостей із нагоди двох тижнів навчання.

Я хмикнула.

— І що ж ви надумали вкрасти? — якнайпохмуріше спитала я, намагаючись не звертати уваги на бісів, що танцювали в очах рудого.

Спритна Кет, не вивітрена з мого внутрішнього «я» Катріна Бірм, уже тішилась: справа явно за її фахом. Поцупити, обчистити, обікрасти…

Я придушила її професійний інтерес титанічним зусиллям і з найбільш байдужим виглядом стала чекати, що скаже рудий.

Той витримав таку паузу, що всі актори мандрівних театрів удавилися б на власних краватках, і випалив, наче з гармати:

— Скелет. З цілительської.

І світиться, як новенький магосвітильник.

— Та-а-ак? — протягнула я з насмішкою. — І як саме ви збираєтесь витягти його з аудиторії цілителів, протягти через увесь корпус і винести на площу?

— От для цього нам і потрібен некромант.

Алек поряд пирхнув. Я розсміялася. Але рудого це не знітило.

— То ти з нами? — блиснув зубами бойовик.

— Ні, не з вами, — буркнув замість мене Алек.

Я обурилась. Але промовчала. Швиденько нагадала собі, що я — нестабільний некромант, і суворо наказала своїй дурній голові не встрявати куди не слід. Злодійка всередині мене засмучено здулася.

— Я так і знав, що ви злякаєтесь, — не діждавшись реакції, фиркнув рудий.

— Я замість неї піду, — тоном домашнього диктатора відрізав Алек.

Звісно ж, я обурилась. Але після тику ліктем під ребра — благо розумно заткнулася.

— Ти не підходиш. Треба хтось дрібний, щоб у вікно пролізти.

Я щиро розсміялася. В мене що, на лобі написано, що я кватирниця? Хоча… тут вже були сумніви. Все ж нормальне харчування і таке інше… Сідниці обросли, що в ту форточку й біса навряд протиснеш. Та що там, у вікно й так лізти важкувато. Ну гаразд, це я перебільшую. Але не завадило б пригальмувати з цим балансом. Побачив би мене зараз Трьохокий Сем — помер би вдруге. Від інфаркту.

— А скелет теж через вікно будете викидати? — поцікавилася я.

— Ага! — усміхнувся рудий. — Двері зсередини відчиняються. До того ж стихійники з нами…

Я замислилася. Алек мовчав. Та й нехай. Це ж… традиція, чи як?

— Після пари в академічному саду, — резюмувала я, повертаючись до Ельвізії Олем, яка щойно ввійшла до аудиторії.

— Увага, студенти. Пишемо тему лекції: «Укуси нежиті, способи боротьби та протиотрути».

Опаньки. А чи не це було проєктом покійної Сильвії?