Раді Вас бачити!

Чорт! Чорт!!! ЧОРТ!!! Я хвилювалася, як ніколи раніше у своєму житті. Крутилася перед дзеркалом у своїй кімнаті — в домі маґістра Волена. Поправляла зібране волосся. Перевіряла складки сукні. Ідеальної сукні! За таку ціну вона просто не мала права бути неідеальною. Кольору чистого нічного неба, розшита крихітками місячного каміння. При світлі магічних ліхтарів мала виглядати саме так, як треба — точнісінько як нічне небо. З короткою, ледь до коліна, нижньою спідницею і довгою тонкою мереживною верхньою. Рукава з такого ж мережива й широкий пояс. Жодних глибоких декольте — лише злегка відкриті ключиці. Не повірите, але така краса — аж дух перехоплює.

А тепер — найголовніші плюси.

А саме: верхню спідницю легко можна було відстібнути, а в широкому поясі були кишеньки для жіночих дрібничок, куди ідеально вмістилися відмички. Треба було б ще й ніж узяти про всяк випадок, але його не вдавалося приховати так, щоб не було помітно. Волосся я акуратно завернула й уклала, щоб, не дай Єдиний, не заважало. І заколола довгими гострими срібними шпильками. А взуття вибрала м’яке, зручне, майже без підборів. Мілка сопіла, обурювалася, пані Валентайн хапалася за серце й капала собі заспокійливе, але я була непохитна. Завершував мій образ вечірній, трохи затемнений макіяж, який, по суті, вигадала і відрепетирувала Мілка — залишалось лише повторити. І — вуаля! Я чудова, неперевершена й готова на будь-які подвиги.

І все одно трусила. І не тому, що мала залізти до дому мага, а тому що… ех, мені було важливо — сподобається чи ні ось та приваблива дівчина маґістру Абрахаму Волену. Дуже хотілося, щоб сподобалась…

Вдих-видих. Спритна, ти чого? Нічого з тобою не станеться, якщо що. Наче вперше, чесне слово.

З цими думками й натягнутою нервовою посмішкою я зайшла до вітальні. Абрахам гортай якусь книжку. Теж при повному параді. У традиційних кольорах некромантів. Як завжди — нічого зайвого. Але сьогодні він був привабливішим. Особливо коли відірвався від книги й нарешті підняв на мене свої яскраво-зелені очі.

На мить мені здалося, що вони потемнішали. А сам некромант затамував подих. Або мені просто хотілося, щоб так було. Хотілося побачити захоплення на його обличчі. Повірити, що я — найпрекрасніша у підмісячному світі. І… може, я, звісно, собі щось там понапридумувала, але вираз обличчя Абрахама Волена був саме таким, як мені хотілося: захоплено-приголомшеним.

— І що, мовчатимеш далі? — безсовісно напросилася я на комплімент. — Невже все настільки погано, що й сказати нічого?

Абрахам зрозумів мій хід безпомилково й, здається, вирішив підіграти. Бо посміхнувся і, відклавши свою книжку, підвівся й підійшов. Навмисно повільно. Як хижак. Але мені подобалося. Було в цьому щось… у його хитрій посмішці, у темних, мов найкоштовніші смарагди, очах.

— Ти просто неймовірно красива, Кетрін. Казково прекрасна… — прошепотів він мені на вухо, торкнувшись шиї теплим диханням.

Ну і що, що ці слова довелося випросити? Я в них повірила. По-перше, я й сама собі подобалась. А коли собі подобаєшся — легко повірити, що тебе вважають казково прекрасною.

— Дякую. Рада, що змогла догодити твоєму прискіпливому смаку, — усміхнулася я. — Ти готовий? Тоді з'явімося, як найскандальніша пара року.

— Ти справді цього хочеш?

— Просто мрію. Уявляєш, як зійдуть на піну перші красуні Академії, побачивши тебе з дрібною непримітною першокурсницею-некроманткою. А який захват буде у твоєї Ельвізії… Ммм… Навіть не уявляєш, як це потішить моє гігантських розмірів самолюбство.

Абрахам хмикнув і докірливо похитав головою.

— Добре. Тоді почекай хвилинку. Якщо вже влаштовувати скандал — то такий, щоб ніхто не лишився байдужим.

Він розвернувся, підняв зі столу чималеньку шкатулку з чорного інійського дерева. Я затамувала подих. Зазвичай у таких коробках зберігають не найдешевші речі. Родинні коштовності, спадкові артефакти… колись я навіть мріяти не могла про те, щоб приміряти таке багатство. Цікаво, у минулому житті в мене були подібні речі? Щось підказувало — так.

Але коли Абрахам відкрив кришку…

— Це кольє моєї матері. Вона дуже любила темне каміння й срібло, — сказав Волен, дістаючи витончене срібне кольє з чорними діамантами. Оцінивши на око його вартість, мені різко перехотілося його надягати. Але мене, власне, ніхто й не питав.

— А ти не боїшся, що я з цими діамантиками розчинюся в просторі — й більше не побачиш ні мене, ні їх?

— Боюсь, — сказав Абрахам, защіпаючи застібку. Вийшло ідеально. Срібне плетіння щільно облягло шию, ніби створене саме під цю сукню. — Боюсь, що більше не побачу тебе.

Ой, звісно ж. Красиво говориш…

У цю мить його пальці торкнулися моєї шкіри — й мені здалося, ніби мене пронизала блискавка.

Чорт! Спритна, знайшла час млості. Давай, бери себе в руки та йди визволяти його кохану з лап чудовиська. Хоча якщо він ще трохи так мене пеститиме, то вже ніякої Сільвії й близько не буде. Ех, звідки в мені це благородство? Нормальна жінка давно б уже плюнула на цей клятий медальйон, пустила сльозу… Абрахам побісився б трохи — і забув. Але ж ні…

Мабуть, тому, що сам ритуал ми з Рікаром розробляли ще в минулому житті. От і наздогнала мене справедливість Єдиного. А може, це пам’ять моєї душі? Всі незабутні відчуття полонянки артефакту я відчула на собі. Тож Єдиний не дозволяє забути.

До речі: напередодні я таки поставила свічки в Храмі. Тож на допомогу вищих сил дуже-дуже навіть розраховувала. Будемо сподіватися, що отого десятка свічок вистачить, аби сьогодні не заробити собі другу смертну кару.

— Гаразд, — вирішила я більше себе не накручувати, ніж цього вимагала ситуація. — Пам’ятаєш, так? Що б там не сталося — ти відволікаєш маґістра Рендела. Хоч вчепись у нього й кричи: «Тату, я тебе нарешті знайшов!», але тримай при собі, поки я не повернуся.

— Кет, мені здається, ти помиляєшся щодо маґістра Рендела.

Тема «Філ Рендел не міг так зі мною вчинити» була вже обговорена вздовж і впоперек. Абрахам доводив, що таке просто неможливо. Я погоджувалася. «Та звісно, не міг. Але перевірити ж не завадить».

Тож мені поступилися й дозволили, кинувши коротке: «Роби, як знаєш!»

Тепер я просто підняла брову з питанням: «Знову?»

Мене зрозуміли абсолютно правильно й замовкли. Вочевидь, вирішили не повторюватися.

— Ну, Єдиний допоможи! — видихнула я, поклавши долоню на лікоть Його Темнішества.

***

Горвих гув і співав. Відгомони Свята Осінніх Вогнів, що вже вирував у Ремісничому кварталі, розносилися всією столицею. Завзяті пісні й музика так і підштовхували пуститися в танець. Навіть їх відлуння. А що ж тоді коїлося там…

Не знаю, як це було за часів мого життя Кетріною Ролден, але коли я була просто Спритною, то це свято не пропускала ніколи. І не лише тому, що п’яні зеваки — легка здобич для кишенькової злодійки, а тому, що сама атмосфера, запах булочок з корицею й яблучного сидру допомагали не втратити віру в краще. Відчути тепло, якого мені так не вистачало. Відчути себе нормальною людиною.

Так і хотілося плюнути на все й побігти туди. Відтанцьовувати джигу й польку до темряви, пити пінний ароматний сидр, куплений за монети зі щойно знятого гаманця якогось зевакуватого панка, а потім милуватися магічними вогнями з даху якогось будинку.

Але, Спритна, спочатку — справа, потім — гульки. Йди й маринуйся в свіжих плітках, приправлених заздрісними поглядами. Хоча… щось у цьому таки було… Вчорашня бродяжка-попрошайка натерла носа найкращим красуням вищого світу. Прекрасно.

Як ви, мабуть, уже здогадалися, Свято Осінніх Вогнів для не простого люду відбувалося в Академії Магії й Відьомства.

На честь такої події, а радше — задля високопоставлених гостей — саме похмуре приміщення Академії прикрасили гірляндами з осінніх квітів або принаймні якісними їх ілюзіями. Виглядало якось так… Академія — окремо, квіти — окремо, але Єдиний з ними, з квітами. В повітрі пахло осінню та яблуками. Над головами висіли величезні кулеподібні ліхтарі. Пиликала тужлива мелодія якогось популярного меланхолійного придворного композитора. Одне слово — все було влаштовано так, аби я, не дай Єдиний, не відволіклася від завдання й не схотіла розважитися.

На площу перед входом у святу святих кожного мага Королівств стікались маги всіх шкіл, рангів і вікових категорій. Стихійники, бойовики, цілителі, відьмаки, менталісти, артефактори… ну і найхаризматичніші, найпривабливіші, найталановитіші й просто чудові — некроманти. Тут усе буквально кричало про гроші. Непристойні гроші, витрачені лише на те, щоб ефектно блиснути перед іншими. Розкішні вбрання, коштовності з фантастичними цінами…

О, Єдиний, не введи в спокусу! Ех…

— Не роби такого стражденного виразу обличчя. Ти й так найвродливіша тут.

Ну, припустімо, страждала я не з цього приводу. Я ж тепер, ніби як, порядна дівчина й перспективна юна обдарована, а не злодійка без роду і дому. Але продовжуйте в тому ж дусі… мені подобається.

Наша поява як пари справила ефект каменя, кинутого в воду. Шепіт розходився колами все далі й далі, а досягнувши краю — повертався назад. Підозрюю, що навіть люди, абсолютно байдужі до міських пліток, нині вважали своїм обов’язком обсмоктати наші відполіровані до блиску кісточки.

Але справжнім бальзамом на моє самолюбство було вираз обличчя деканки цілителів. На мить мені здалося, що вона, якщо й не вчепиться мені в волосся, то точно от-от лусне. Хоча ні. Стрималась. Але настрій ми їй зіпсували добряче.

На цьому тлі навіть поява всього викладацького складу Академії залишилася майже непоміченою. Принаймні доти, доки куратор особисто не вирішив вшанувати своєю увагою вашу покірну слугу.

— Бірм, моя коштовна, радий бачити, що ти нарешті схожа на дівчину, а не на субтильну істоту невизначеної статі, — «похвалив» мене магістр Дорк. — Бо, чесне слово, єдина дівчина в групі, й навіть не похизуєшся.

Пам’ятається, дехто сам казав, що на пари слід одягатися зручно… ну та й гаразд. Від нього іншого й не варто було чекати.

— Магістр Волен, мені потрібно з тобою поговорити. Якщо не боїшся залишити Бірм без нагляду, аби не вкрали…

Абрахам зиркнув на мене — і я кивнула.

— Якраз думала, як би від тебе позбутись, — усміхнулася я. — Тим паче, мене вже чекає натовп шанувальників.

Зайве я це сказала.

Обличчя маґістра тут же набуло зміїних рис. Але за мить Абрахам опанував себе й, нахилившись до мого вуха, прошепотів:

— Але перший танець — мій.

Я ж тільки за. Тим паче, якщо сьогодні я таки поверну Сільвію, цей вечір може стати останнім.

— Але май на увазі: якщо запізнишся — ставай у чергу, як усі. Ніяких поблажок, — повідомила я йому, й маґістра знову перекосило.

— Я швидко.

Мені залишалося тільки посміхнутись і піти першою, щоб не виглядало так, ніби мене кинули біля входу в Академію. Хоча ми б і так розійшлися. Бо мені ще дуже потрібно було перетнутись з Асмаром, Евером і Ревелем, знайти Алека й Мілвену. Все мало пройти ідеально.

Цікаво, за зрив Свята Осінніх Вогнів з Академії відраховують?

Бойовики й стихійник знайшлися швидко. Прямо дуже швидко. Можливо, самі мене шукали. Красені. Евер і Ревель — у сталевих костюмах, Асмар — у синьому. Виглядали вони вражаюче. Недарма цілительки й артефакторки зводилися слиною, озираючись їм услід.

— Ти неймовірна! — видихнув Евер, явно не одразу мене впізнавши.

— Ти теж нічого так, — не залишилася я в боргу. Узагалі не люблю боргів. Завжди знайдеться хтось, хто захоче їх стягнути в найнезручніший момент. — Готові? — Асмар кивнув і почервонів. — Ну й чудово. До речі, Алека з Мілкою ніхто не бачив?

— Бачив. Вони щойно з жіночого гуртожитку вийшли. Мабуть, уже десь тут, — відповів мені Кислий, який волів говорити лише тоді, коли мав перевірені факти.

Ну й добре.

Ми довго з нею вирішували, як буде краще. І дійшли висновку, що, аби не псувати ні собі, ні людям настрій, краще їй напередодні не повертатися додому й плюнути на правила пристойності й традиції. Мало що її припудрений братик вигадає. І взагалі, хай бігає зі своєю нареченою.

Я пробіглася поглядом по обличчях присутніх — і вичепила з натовпу фізіономію маґістра Рендела. Дивно, але й справді: дивлячись на цього старенького, нізащо б не подумала, що він здатен убити людину. Навіть на співучасника не схожий. Хоча, пригадаймо: років п’ять тому в Кварталі Надземних Насолод орудував серійний убивця, що розправлявся з молодими повіями, розчленовував їх тіла й скидав рештки в море. І нічого б не сталося, ніхто й не кинувся б його шукати, якби однією з жертв не виявилася улюблена іграшка начальника міської варти. Отоді й узялися. Шукали десь із півтора-два роки. А знайшли випадково — завдяки всюдисущій вуличній шпані. Виявився ним щупленький чоловічок з абсолютно звичайною зовнішністю. І якби не рештки у його лабораторії, де він експериментував, намагаючись винайти еліксир молодості, ніхто б і не подумав, що саме він був тим убивцею.

До чого я це все? До того, що Рендел за тими мірками був не просто вбивцею, а серійним вбивцею.

— Почалося... — буркнув Евер, і ми всі одночасно витягнулися, мов по команді. — Сам прем’єр-міністр, власною персоною.

Взагалі-то мені не завадило б знайти своїх некромантів, ну або магістра Волена... але, як то кажуть, запізно.

Гучно прогуркотів колесами по бруківці екіпаж, запряжений трьома парами солових коней, вилизаний до того, що здавались відлитими з чистого золота.

Натовп, що шипів, наче сотня змій, стих, немов за помахом чарівної палички. Завмер в очікуванні. Кого?

Я готувалась. Чесне слово, готувалась. І навіть думала, що готова до всього. Але не тут-то було.

Дверцята карети з червоного дерева, розписаної золотими вензелями, відчинилися — і перед присутніми постав сам прем’єр-міністр Об’єднаних Королівств Івес Лірель.

Чорт. Думаю, ви вже здогадалися — саме той жовторотий сухорлявий тип, що був присутній при моєму другому народженні. І, здається, безпосередньо брав участь у його зачатті. Ну принаймні дочки Сонеї.

За сімнадцять із добрячим хвостом років він анітрохи не змінився.

Зізнаюся. Побачивши його, я розлютилася. Настільки, що світ навколо мене почав тьмяніти.

Лише на кілька миттєвостей. Довгих миттєвостей.

— Час знайшла! — гаркнув Рикар, опинившись просто поряд.

І кольори світу повернулися.

А він тут якого біса робить? Саме його мені бракувало для повної сімейної ідилії.

І поки я в розгубленості вдивлялася в те місце, де щойно стояв мій брат, прем’єр-міністр зупинився просто навпроти мене.

Схоже, такій високій посадовій особі належало вклонилися або принаймні звернути на нього увагу. Напевно, саме цього хотів від мене Евер, коли штовхнув мене ліктем у бік. Ну, а Спритна — від несподіванки, не інакше — видала:

— Добрий вечір!

Брови прем’єра злетіли так високо, що здавалося — от-от відлетять зовсім.

— Добрий вечір...

— Катріна. Катріна Бірм, — не зважаючи на стогін Ревеля, підказала я.

— Катріна, отже... — стисло вуста міністр і звузив очі до тонких щілинок. — Я запам’ятаю.

А ти, дивись, не забудь. Паскуда.

Хотілося сказати це вголос і прямо в обличчя, але я просто вишкірилося в усмішці такій, що Лірель побілів, більше нічого не сказав, розвернувся, ковзнув поглядом по нашій компанії — і пішкував до зібрання викладачів і решти поважних гостей. Мене охопило неприємне передчуття, горло звело спазмом. Немов я вже знала — щось станеться. І не могла зрозуміти — що саме.

— Ти що, з глузду з’їхала? — прошипів Ревель. — Тобі спокійне життя набридло? Пригод захотілося?

— А ти чого так перейнявся?! — обурилася я. — Взагалі, яка тобі до цього справа?

— Дійсно. Ніякої, — пирхнув Кислий і широким кроком зник у темряві.

У прямому сенсі. Здається, вирішив домовитися з нервами наодинці.

— Кет, ти справді граєш з вогнем. Івес Лірель — не найгідніший представник влади, — сказав зі знанням справи Евер. — Так, він талановитий управлінець, але на цьому його чесноти закінчуються. Повір, якщо така людина ставить перед собою мету — вона її досягає. І Ревель знає це краще за інших.

— Та невже? І чому ж?

— Захоче — сам розповість.

Ага. Ну й добре. Власне, мені ж яка різниця? Правильно — ніякої.

А от те, що прем’єр — покидьок… Можна подумати, я цього не здогадувалась.

Тим часом Івес Лірель піднявся на невеличке підвищення, привітав представників маґістрату, розшаркався перед викладачами, комусь кивав, комусь тиснув руку — і виглядав при цьому задоволеним і щасливим.

А я собі думала — а чи знає він, що, можливо, маґістр Рендел, з яким він мало не цілувався, міг бути причетний до смерті його сина? Чи, може, колись співпрацював із Філом Ренделом, аби домогтися моєї страти? З одного боку — розумію. Все-таки дитина. Тут і душу демону продаси, аби лиш покарати винного. Але з іншого — навіщо ж карати невинного?

До речі, питання — а чи могла я це зробити? — чомусь викликало в мені такий спротив, що голова йшла обертом. Тому однозначно — якщо й могла, то лише не з власної волі.

Музика стихла. Гості принишкли. Настала тиша, от та сама — коли хочеться чхнути, аби перевірити, чи все гаразд зі слухом.

— Друзі мої, — тим часом почав міністр. — Дозвольте привітати вас зі Святом Осінніх Вогнів…

А далі був довгий, нудний текст про подяки, цілі та прагнення, винятковість і значущість… Сім мішків гречаної вовни, від яких мене почало хилити в сон. Тож я знову і знову прокручувала в голові план дій.

— Ти хоча б не позіхай так явно, Кет, — прошепотав Його Зміїство мені на вухо. Схоже, я так захопилася, що не помітила, як він підійшов.

— А хіба маґістрам не належить бути он там, — кивнула я на підвищення, — серед рівних собі за становищем?

— Знаєш, Кет, найбільший плюс некромантів у тому, що вони можуть дозволити собі трохи відхилятися від загальноприйнятих правил. І головне — ніхто не здивується. Ніхто не здивується, якщо один некромант просто на очах у всього товариства обійме іншу некромантку… — промовив він, обіймаючи мене за талію.

— Абсолютно не переймаючись її репутацією…

— Кет, з яких це пір тебе почала хвилювати репутація? — щиро здивувався Абрахам.

— З тих, як я стала нібито не дівчиною з підворіття, а улюбленою племінницею Алги Бірм, — усміхнулася я. — І взагалі...

— Правильно. Тобі ж ще заміж іти. Потім будуть полоскати твоє ім’я на кожному розі. А нам це треба? Правильно — не треба.

Що ж, щодо заміжжя — я якраз сумнівалася. Яке ще заміж? Мати моя… Або не мати?

Мої думки обірвали оплески. Схоже, міністр уже завершив. Договорив. Я долучилась до загального в’ялим поплескуванням. Ну старався ж чоловік. І тут зазвучала музика…

— А ось і мій танець. Міс Бірм, ви зробите мені честь?

Звісно, я чекала на це запрошення, але все одно всередині приємно щось дзенькнуло.

— Та ти диви, навіть так умієш? Вмовив! — поклала я свою руку в його долоню.

— Ще б пак. Боюсь, як дозволю тобі танцювати з кимось іншим, наша легенда про шляхетну провінціалку лусне з гучним тріском. А невдачливі кавалери шикуватимуться в чергу до госпіталю з відтоптаними ногами.

— Ой, та звісно…

— Все. Помовч хоч трохи!

Ті кілька хвилин, поки ми кружляли в танці серед інших пар, мені здавалося, що тут і зараз існуємо тільки ми. А може, мені просто хотілося, щоб так було? Та й байдуже! Головне — що я, та й Абрахам, схоже, теж, просто насолоджувались танцем. Лише на мить я відволіклась, коли побачила серед танцювальників Мілвену й Алека. І все. Світ знову звузився до його зелених очей.

Мені навіть стало трохи шкода, коли ця мелодія стихла, й зазвучало щось, чого я навіть приблизно не знала, як танцювати. Ба більше — не знала, як це взагалі називається. Тож на пропозицію Евера обережно, але твердо відмовилася. Він, щоправда, не особливо й засмутився. Одразу запросив артефакторку з другого курсу. Ревель так і не з’явився, а Асмар топтався збоку, так і не наважившись нікого запросити.

Потім був ще один танець, на який Абрахам буквально затягнув мене силоміць. Але зробив це так, що ніхто навіть не помітив, що я ані кроків не знаю, ані ритму не тримаю, а просто якось тупцюю в такт. Та якщо чесно — мені було байдуже.

— Скоро почнеться, — прошепотів маґістр мені на вухо. — Хочеш, покажу, звідки я люблю дивитися на виставу?

— Давай! — погодилась я.

Гуляти — то гуляти!