Спочатку:
На сторінку книги
Квартал Квітучих Яблунь зустрів наше далеко не найпривабливіше тріо звичним передвечірнім спокоєм. Ще гуляли юні міс з компаньйонками або батьками. Деякі вже встигли провернути ризиковану, але винахідливу операцію — вирватися на прогулянку з кавалером або й нареченим. Ризиковану — бо в цьому кварталі, де витає дух надушених панів і напудрених панянок із дуже специфічним і геть відірваним від реальності уявленням про життя, репутація — це все. А яка репутація в дівчини, що, о жах, прогулюється на очах у півсотні людей з чужим чоловіком? Як на мене, ці панянки, які знають про стосунки між чоловіком і жінкою лише з романів, що пахнуть рожевою водичкою, — істоти, застряглі десь у хмарах і не дуже уявляють, як воно — бути звичайною смертною тут, на землі. І правда, що чатуватиме їх разом із шлюбними обітницями під вівтарем Єдиного, дасть їм по маківці з такою силою, що ті й оговтатись не зможуть.
А ми, дівчата, виховані одразу в реальному, подекуди надто реальному світі, таких ілюзій не плекали.
Як казала моя мати — жінка досвідчена й небагато сподівалась від сімейного життя — казала: що б там чоловік тобі не говорив, бачить він тебе або в ліжку, або біля плити.
Слава Єдиному, Абрахам у ліжку мене вже бачив, і, схоже, це видовище його не дуже вразило. Зате до плити мене прилаштувати ще може. Тим паче, що герр досі не отямився, і готувати для мага з розмахом — нікому. Звісно, завжди можна замовити їжу в ресторані майстрині Сольвейґ. Але уявляєте собі страшного й жахливого некроманта, що щоранку зустрічає кур’єра в піжамних штанях на ґанку? Ну гаразд, зі штанами я, мабуть, перебільшила. Але репутація — річ тонка. Її треба берегти. А деяким молодим некроманточкам, що вже влетіли на прочухан, варто бути обачними й пильними.
І ще мовчати, як риба, і вигадувати, як переконати страшного й жахливого, що це не я приспала Алека. Хоча, здається, голосові мого розуму, який мав би наставляти мене на шлях істинний і рятувати від дурниць, дістанеться навіть більше.
Схоже, він і сам розумів масштаб обурення маґістра Волена, якому ладен чи не в рот заглядати. Бо йшов мовчки й вивчав бруківку під ногами. На мої спроби привернути його увагу не реагував. Може, то ще залишковий ефект тасаверійської трави. Але щось мені підказує, що це його сумління бенкет влаштувало. Треба таки поговорити з Воленом і покаятись. А то до ранку від мого совісного одногрупника лишиться тільки скелет.
— Кет! — помахала в бежевій рукавичці дівчина з іншого боку вулиці. Просто навпроти особнячка некроманта.
Я, скоріше машинально, махнула у відповідь, трохи відстала від чоловіків і посміхнулась, упізнавши Міл.
Схоже, вона сьогодні часу теж не гаяла. Не так продуктивно, як я, зате приємніше. Це просто волала нова сумочка в тон до рукавичок і коротенька курточка кольору кави з молоком. Мені б така не пасувала, а от Мілвена виглядала розкішно. Навіть трохи заздрощі взяли. Чому це мені не пощастило потрапити на цілющий факультет?! Або хоча б на артефакторику. Не ходила б, як кладовищенський ворон.
Хоча хто сказав, що якщо ти некромант, то мусиш бути весь у чорному й похмурому? Правильно. Ніхто. Тож хоч завтра хай небо на землю впаде, а я вдягну щось таке...
Чорт. Про що я взагалі думаю?!
Хоча, поки я захлиналась заздрістю й смакувала несправедливу дискримінацію темних магів, Міл встигла перебігти вулицю.
Сира й прохолодна столична погода їй личила. Її аристократичну блідість приємно освіжив ніжний рум’янець, який я не часто бачила в неї на щоках, а неслухняні кучері завдяки всюдисущій вологості ще більше підстрибнули.
— Ну що? — не стала вона тягнути демона за хвіст. І повністю проігнорувала небажану увагу моїх супутників. Хоча, справедливості заради, скажу — ті довго не затримались і вже чекали мене на ґанку. — Вийшло?
— Абсолютно не розумію, про що ти, — не то всміхнулась, не то показала здорові зуби я. — Давай потім.
Мілвена надулась, але не наполягала.
— А ти тут як? Вирішила по магазинах пройтись?
— Можна й так сказати, — скривилась вона. — Брат наречену завів.
— Боюсь уявити ту нещасну.
— Не можу з тобою погодитись. Уперше в житті мені шкода брата, а не дівчину.
— Та невже? Вона що, з найродовитішої родини Пекла?
Мілвена всміхнулась і похитала головою.
— Гірше. Пам’ятаєш Івайлу Мор? Мою одногрупницю. Брюнетку.
— А-а-а-а... прости, Єдиний. Через неї ж навіть гуртожитські таргани в чергу до цілителів записуватись почали — нерви підлікувати. Хоча братцю так і треба.
— Воно-то так… — скривилась Міл. — Але віддуватись доводиться мені. Бо ж не годиться, щоб дівчина йшла з кавалером на побачення сама. І от… блукаю тепер за цією парочкою.
Останні слова вона видала крізь зуби, вирахувавши в натовпі згадану парочку.
Я не втрималась і глянула туди ж.
М-да. Не те щоб вони правила пристойності порушували, але братець Лорас дивився на пискляву брюнетку так, що навіть мені, не кажучи вже про Міл, було зрозуміло — голубів з паперу він сьогодні ввечері з нею робити точно не збирається. Міс Івайла тим часом усіма силами намагалась зобразити невинність і жах яке збентеження. І так невдало, що мені аж язик засвербів, захотілося щось таке... ляпнути.
І от з такими лишати єдину подругу?
Та нізащо!
Рішення прийшло раптово.
Іноді, виявляється, дуже корисно вивчати законодавчу базу. Ну й що, що гортала я її тільки тому, що на першу відпрацювання в морг по дурості притарабанила в сумці тонкий бутерброд і «Класифікацію металів для артефактів-вмістилищ». Повірте, протокол поведінки мага в надзвичайних ситуаціях — значно цікавіше чтиво, ніж підручник з артефакторики. А ще — корисне, як виявилось.
— Мілвено, сам Єдиний зіштовхнув нас сьогодні!! — вигукнула я в найкращих традиціях мандрівних акторів так, що аж голос зірвала. І на нас не озирнувся хіба глухий. А Лорас, який таки знайшов сестрицю, аж спіткнувся посеред площі, мало не розпластавшись, і загубив на тому ривку брюнетку, що висіла в нього на руці. — Ти просто зобов’язана мені допомогти!
— Ти чого? — занепокоїлась нічого не розуміюча Міл.
— Від тебе зараз залежить чиєсь життя! — знову заверещала я, і погляди перехожих зійшлися на моїй подрузі, червоній, як мак.
— Кет, ти що витворяєш?
— Позбавляюся твоїх родичів, — тихо прошепотіла я, а потім знову завела істерику, змішавши крик із скигленням так, що навіть кінь, який дотюпав поруч, злякано відскочив. — Він при смерті-і… і-і…!! Ти просто зобов’язана допомогти-иии!
— Що тут відбувається? — нарешті дістався до нас брат Мілвени зі своєю, прости Єдиний, нареченою. Побачивши мене, він стиха прошипів крізь зуби, зло прищурившись: — Ти…
— Я заявляю, що згідно з протоколом надання допомоги постраждалому, студентка цілющого факультету просто зобов’язана оглянути хворого. І якщо вона цього негайно не зробить, то вже завтра я подам скаргу в Магістрат. А тоді...
— Не кричи ти, — пер***в мене Лорас і цапнув Міл за зап’ястя. — Тоді тебе, сестричко, нарешті виженуть з Академії.
— Саме так! — підтвердила я й додала: — А ще накладуть штраф у розмірі від півтори до трьохсот тисяч золотом і заборону на майбутню практику.
Мілвена, вчасно второпавши, до чого вся ця вистава, то чи зіграла, чи справді уявила наслідки, але переляк виглядала дуже правдоподібно. Я навіть сама повірила. Принаймні в її величезних округлих очах можна було потонути.
Схоже, не тільки я повірила. Або ж Лорас просто не наважився зганьбитись — себто зіпсувати репутацію і собі, і сестрі. Тож, смикнувши її за руку, запитав:
— Де хворий?
— Тут недалеко, — розплившись у передчутті, показала я на особняк маґістра Волена.
Ви коли-н***дь бачили, як блідне чоловік? Або те, що себе таким вважає? Незабутнє видовище. Репутація — страшна сила. Особливо якщо це репутація маґістра найтемнішої магії та фахівця з кривавих ритуалів.
— Сюди, будь ласка! — люб’язно відчинила я хвіртку й зобразила страхітливу міну для чоловіків, що чекали на мене.
Слава Єдиному, мене зрозуміли без слів. Принаймні Абрахам лупонув усе ще трохи затуманеного, не дуже синхронізованого з реальністю Алека в живіт так, що той склався навпіл.
— Казала ж тобі: не їж той пиріжок. Хто зна, чи нявкало в ньому м’ясо, чи гавкало. Але ж ні… — і, обернувшись до Мілвени, я заговорила швидко-швидко: — Зовсім кепсько. Ні з того ні з сього скрутило. Я саме за цілителем бігла, а тут ти… Та нас просто Єдиний зіштовхнув!
Не зупиняючись ні на мить, я тягла подругу до ґанку за праву руку, на лівій у неї теліпався приголомшений Лорас. Алек і Абрахам мужньо мовчали: Алек — бо був приголомшений, Абрахам — щоб не зареготати і не зіпсувати всю спецоперацію з порятунку однієї цілительки.
Голос він подав лише раз — коли ми з Міл і «пацієнтом» ввалилися в дім.
— Містер Лорас, не думаю, що ваш візит до мого дому, ще й у такий пізній час, буде доречним. До того ж ваша супутниця не оцінить, якщо ви залишите її одну чекати надворі.
У цей момент я пошкодувала, що так поспішала. Хоч би одним оком зиркнути на цього...
Двері клацнули, зануривши дім у густу темряву.
— Ну, Кет… — прохрипіла Мілвена, ще до пуття не оговтавшись. — Я цього не забуду. Обіцяю. Таке влаштувати! Та там тільки сліпі й глухі не дізналися. Стільки зевак... О, Єдиний, завтра вся столиця гудітиме…
— Завжди до ваших послуг, — я плеснула в долоні, активуючи магосвітильники, й заплющила очі від яскравого світла. — Абрахаме, у нас є щось їстівне? Якщо я негайно не з’їм шматок м’яса — помру.
— Вічно ти лише обіцяєш! — долинуло з їдальні.
— Це він голодний, от і бурчить, — змовницьки прошепотіла я все ще приголомшеній Мілвені. — До речі, Алек і справді трохи прихворів. Не наївся, правда, а напився і нанюхався. Але ти ж цілитель — розберешся, — я відчинила двері до вітальні й кивнула на вхід. — Практикуйся.
***
Нічна темрява опускалась на Горвіх, розбавлена світлом вуличних ліхтарів і місяцем, що сором’язливо визирав з-за хмар, які здавались суцільною, непроглядною масою. Жовте листя з безсоромно роздягнених дерев зривалось і падало на бруківку, щоби бути втоптаним екіпажами, що мчали дорогою. З вулиць зникали ті, хто вважався пристойними городянами, й з’являлися ті, хто такими лише прикидався.
Я ліниво спостерігала за картиною за вікном, подумки молячись Єдиному, щоб у Абрахама раптом проявився старечий склероз і мені не довелося пояснюватися за свій візит у Квартал Шибеників. Якщо чесно, дуже вже не хотілося заводити настільки особисту розмову. Особистого в мене й так майже нічого не лишилося.
Мілвена щосили користувалася можливістю практикуватись не на трупі. В хід пішов увесь її арсенал цілительських знань — від магічного впливу до підозрілих на вигляд і запах відварів. Додати їм рейтингу в моїх очах не допомагало те, що інгредієнти для цієї мікстури знайшлись у підсобці маґістра некромантії. Дивно, правда ж? Хоча, якщо подумати тверезо, нічого вже й не дивного. Не треба бути дипломованим магом чи відьмою, щоб знати — одна й та сама трава може бути й ліками, й отрутою, й просто гарною квіткою. Але той сморід, що ледь зеленавою хмаркою завис над усім особняком, якось не сприяв вірі в чудодійну силу цієї травички. Хоча, може, це Міл так вирішила добити Алека — щоб уже не мучився?
Алек, здається, думав у тому ж напрямку, але добровільно піддавався лікуванню. Хоча, схоже, ще годину тому й гадки не мав, наскільки хворий. Як виявилося, звичайна тасаверійська трава, така ж буденна в нижніх кварталах, як щури й бродячі пси, має такі побічні ефекти, що й назви в них лякають довжиною й заумністю. Страшно стало не лише йому, а й мені — баченій у житті не одне. Було підозріння, що Мілвена трохи перебільшує й усе це — заради науки. Але що зробиш із практикою голодного студента? Та ще й такого гарненького. Щось мені підказувало, що Алек давиться тим відваром зовсім не з любові до науки, і навіть не через страх перед наслідками. Принаймні, я вже вмію розрізняти такі погляди. Так не дивляться на лікарів, якщо вважають їх виключно лікарями.
Чесно кажучи, я почувалась поруч із ними третьою зайвою. Але залишати збудоване з теплих вовняних пледів гніздечко в глибокому кріслі не дуже хотілося. Передусім тому, що ризикувала зіштовхнутись носом у ніс із кудись подівшимся Абрахамом. З одного боку, страшенно цікаво, де його, гада, чорти носять. А з іншого — я ще не вигадала настільки правдоподібну версію своєї паломницької мандрівки в не зовсім святі місця, щоб він у неї повірив. І чесно кажучи, брехати не дуже хотілося. Навпаки. Прямо свербіло вилити на нього все, що я думаю — про нього, про маґістра Дорку і взагалі…
Одне слово, я цілеспрямовано себе накручувала, щоби зустріти долю з потрібним настроєм.
Гучний, наполегливий стукіт у двері вирвав мене з роздумів. Я почекала кілька хвилин у надії, що хтось пригадає, хто тут господар, і мені не доведеться виповзати з тепленького кубельця. Але, дочекавшись другого, ще гучнішого стуку, зітхнула, пом’янула всіх родичів маґістра Абрахама Волена і його самого, і таки попленталась відчиняти пізньому гостеві.
Точніше — гості, як виявилося. Бо на порозі стояла найпристойніша жінка столиці. А, що там столиці — усіх Об’єднаних Королівств.
— Добрий вечір, міс Марґарет! — пробурмотіла я, запізно розчепірившись у тому, що сама називала реверансом, а міс Марґарет — судомами паралізованої жаби.
Строга, манірна, трохи повненька й завжди прискіплива до найменших дрібниць, міс Марґарет у житті, здається, надавала стільки уваги формальностям і пристойності, що тепер, коли репутація вже ніби не мала особливого значення, ніхто й не намагався її зачепити. Хоча насправді вона була жінкою непоганою. І могла б стати чудовою, щобільше — зразковою дружиною й матір’ю. Але, як виявилось, зразкові — нікому не потрібні.
— Не змушуйте мене думати, що я даремно витратила час, намагаючись виховати в вас бодай якісь манери, юна міс, — буркнула вона, так і не дочекавшись від мене реакції, на яку сподівалась.
— Прошу вибачення. Проходьте, — запросила я її до будинку. — Дозвольте зняти плащ?
Ви навіть уявити не можете, як це складно. В Академії магії й відьомства я давно забула цей клятий етикет, але й гепнутись обличчям у бруд не хотілося — жах. Бо людина ж старалась. З маніакальною впертістю прищеплювала мені манери. Вони, звісно, облітали з мене одна за одною, щойно з’являлися. Але то вже інше…
— Дякую, не варто, — відгукнулась міс у звичній ввічливо-зверхній манері. — Маґістр Волен удома?
А чорт його знає, де його носить…
— Був, наскільки мені відомо. Я повідомлю про ваш візит.
— Не відривайте його від справ, — жінка скривилась і трохи буркотливо додала: — Він просив послугу; в його будинку затрималась молода особа, і я погодилась супроводити її до Академії.
Насправді тут затримались аж дві особи, яких не завадило б доправити до Академії. Але чомусь про мене з таким трепетом і турботою ніхто не подбав.
— Міс Марґарет! Добрий вечір! — буквально злетів сходами Абрахам і, не гаючи часу й не зменшуючи ходу, схопив міс Марґарет за руку й торкнувся губами її перчатки, чим остаточно вибив надмірно пристойну Марґарет із рівноваги.
— Добрий… — розгубилася міс і спробувала було дотриматися всіх норм етикету, але хто ж їй дасть.
— Не можу висловити, наскільки я вдячний вам за надану допомогу. Юна міс Лорас виявилася такою великодушною і чуйною, що просто не змогла пройти повз людину, якій була потрібна допомога цілителя.
Після цих слів вираз обличчя міс Марґарет чарівним чином змінилося зі скептичного на шанобливе, і Мілвена, коли вийшла з вітальні, вже була не «молодою особою» і навіть не «юною міс», як ваша покірна слуга, а «дитиночкою».
Кинувши трохи стурбований погляд спершу на мене, потім на Алека, і отримавши у відповідь підбадьорливу усмішку, Міл, як вихована дівчина, побажала всім доброї ночі, почервоніла від щирих слів подяки, подякувала за турботу про свою честь і відбула.
— Про мою честь ти так не дбав, — пробурмотіла я, коли за жінками зачинилися двері.
— Тебе це так хвилює?
— Не дуже. Але трохи прикро.
— Мені, мабуть, теж не варто залишатись, — пробурмотів Алек, пильно вивчаючи відполіровану ще герром підлогу.
Маґістр трохи подумав, але все ж вирішив, що катувати нас буде не гуртом, а по черзі. Так би мовити, розтягуючи задоволення.
— Так. Усього доброго, Алеку. Наша розмова може почекати до наступного разу.
Я із заздрістю провела поглядом Алека, що хутко зник. І зробила кілька глибоких вдихів, перш ніж розвернутися до Абрахама.
— Тепер ми нарешті можемо нормально поговорити, — усміхнувся магістр Волен своєю вже майже забутою зміїною усмішкою.
— Я все можу пояснити, — повідомила я, чомусь не надто вірячи у власні слова.
— Дуже на це сподіваюсь.
