Раді Вас бачити!

— Бірм, давай. Маленьке закляття тимчасового підняття трупа, — скомандував Дорк.

«Трупа… трупа… трупа…» — відлуння закрутилось у склепі з парою пошарпаних саркофагів і клаптями павутиння під стелею.

— І май на увазі, знову щось зіпсуєш — уб’ю.

«Уб’ю… уб’ю… уб’ю…» — не вщухало відлуння.

Прямо таки. Один раз помилилася — і тепер мені треба нагадувати про це кожні п’ять хвилин?

— А чому я завжди перша? — справедливо обурилась я.

— Може, ти мені подобаєшся… — протягнув магістр Дорк, а щоб я раптом не повірила в цю маячню, гаркнув: — Швидко підняла труп!

Швидко йому. Як вийде. До речі, бетонну плиту, що служила кришкою труни, жодна сволота не потрудилася мені допомогти посунути. Сама пихтіла. Гаразд, Дорк. Але ж одногрупники? Ось тобі й благородна кров. Мовляв, твої проблеми — твій головний біль.

Нарешті кришка зсунулася, небезпечно перекосилась, але втрималась. Усередині лежало щось сухе. Ну от як скелет, загорнутий у коричневий папір, з рідкими волосинками на маківці. Навіть якось сумно стало — всі ж такими станемо.

Ладно.

Як там… А! Пальці скласти в позицію геамо. Сконцентруватися…

— Теамо ес, — коротеньке закляття і трохи сили. І закріплення підпорядкування. — Сікх.

І знову — пшик. Я бездарність.

У мене з першого разу ніколи нічого не виходить. Взагалі нічого.

Зробивши найпокаяннішу пику, я розвернулася до одногрупників і магістра й розвела руками. Мовляв: «Не пощастило!»

І саме в цей знаменний момент мені на плече лягло щось холодне, сухе й кістляве.

Ніколи не думала, що вмію одночасно підстрибувати, верещати мале закляття упокоєння та ще й сплести пальці в правильному порядку — у стрибку. Аж ні. Я талант. Та ще й який.

Те, що було навчальним посібником, гепнулося назад. Не диміло. І на тому дякую.

— Ось! Вчіться, мої золоті, яскравий приклад того, що в екстремальній ситуації слід діяти винятково на інстинктах. Закляття мають бути на рівні рефлексів… — розплився в усмішці Дорк. — А ти не така вже й безнадійна, як я думав, Бірм. Молодець. Завжди казав: правильна мотивація — запорука успіху.

Це він мене щойно так похвалив?

— Дякую, магістре Дорк, — скривилася я і зиркнула на те, що лежало в саркофазі.

— Нема за що. Кірк, тепер твоя черга. Тільки не верещи, як Бірм — у мене досі у вухах дзвенить.

Сіг підійшов до саркофага. Склав пальці. Шурх. Кришка труни закрилася.

— Це щоб ви пам’ятали: якщо некромант — то це ще не означає, що не дівчина. А щоб напевно…

Бумц. Зверху гепнулась плита з сусіднього останнього пристанища нещасного посібника.

А я що… А я й не збиралася приховувати злорадну усмішку, дивлячись, як пихтить кістлявий Сіг, відсовуючи одразу дві плити.

***

— Провідність срібла для магічного потоку зламу гама дорівнює… — гундосив голосом хронічного пияка магістр Рендел.

Рррр… який ідіот вирішив, що некромантам потрібна артефакторика? Який дурень прийняв мага Філа Рендела на посаду викладача? Та факультет артефакторів має всім суцільно виплачувати компенсації просто за те, що вони ходять до нього на пари. А тим, хто на цих парах не засинає — безкоштовний абонемент у психлікарню. Бо нормальна людина просто не здатна не заснути під це бурмотіння.

— Магістре Рендел, — підняла я руку, перервавши жваву й надзвичайно захопливу лекцію. Магістр невдоволено почмокав губами й втупився в мене, наче я вселенське зло, а пара студентів відірвали зім’яті пики від парт. — Магістре Рендел, а чи можна використовувати срібло для створення Артефакта Ролдена?

Мене окинули підозрілими поглядами, загуділи… Але невдовзі посміхнулись.

— А з чого такий інтерес…

— Катріна Бірм, — представилася я. — Та так. В одній книжці натрапила на його опис. Тепер от цікаво стало, — безсоромно збрехала я.

Мені повірили. Мабуть. Бо з цього зім’ятого обличчя навіть досвідчений шулер не зчитав би емоцій.

— Які цікаві книжки ви читаєте, студентко Бірм… — оцінив мене поглядом Рендел. — Вельми дивно для такої… юної особи.

— А для некроманта саме те, — обурилася я й гордо задерла підборіддя, зображаючи глибоку образу.

— Атож, атож… — покивав Рендел, відклавши листок з тезами лекції. — Відповідаючи на ваше питання… — і тут у Рендела ніби щось вселилось. Просто засвітився зсередини. Як голодний упир у пункті збору донорської крові. — Артефакт Ролдена — унікальна й надзвичайно рідкісна річ. Навіть маючи схеми мага Ролдена, відтворити його вдалося лише одній людині. До речі, гордість нашої Академії. Скільки магів-артефакторів витратили майже пів життя, щоб створити щось бодай віддалено схоже… Та дарма — ритуал вміщення душі надто складний. І — так! Для створення Артефакта Ролдена срібло — найвідповідніший метал. Але! Воно не є вмістилищем.

— Справді? А я думала…

— Ні, Бірм. Вмістилищем душі є камінь. Частіше — опал. Рідше — нефрит.

— Тобто щоб помістити душу в артефакт, треба довго й ретельно готуватись? Підібрати камінь, оправу…

— Саме так! — похвалив мене Рендел.

— А я читала, що під Артефакт Ролдена підійде будь-який виріб… — замислено мовила я.

— Виріб — так, але… так, раз вже ми зачепили тему каменів-вмістилищ, пишемо підзаголовок: «Класифікація й особливості каменів для артефактів-накопичувачів», — з не властивим йому ентузіазмом продиктував магістр, від чого хтось у залі тяжко застогнав, а я вирішила, що до гуртожитку піду перебіжками і через сад. Так спокійніше.

А те, що я щойно почула… Або магістр щось недоговорив, або сам у цьому замішаний — хоч і не хочеться вірити, — або просто вирішив особисто мені нічого не казати. У будь-якому разі, я йому все-е-е скажу. І не просто скажу — викладу з пристрастю. Бо справа ця смердить нещасним випадком із обтяжуючими. Дуже особливими.

Ну… магістр Абрагам Волен. Тобі капець.

— А можна ще питання? — знову підняла я руку.

— Так, Бірм?

— А зворотний ритуал? Тобто вилучення душі з каменю… хтось таке робив?

— А навіщо?

— Як це «навіщо»? Хіба мета створення не зберегти душу, щоб потім повернути її в тіло?

Магістр Рендел скривився.

— Артефакт Ролдена створювався як в’язниця для душі. Вічна.

От же ж козел цей Ролден, виявляється. Самого б його в той артефакт. До кінця віків.

— А тому вилучення душі неможливе. Хоча згаданий мною студент — нині вже магістр — намагався розробити зворотний ритуал. Але, наскільки я знаю, безуспішно.

Ну… магістр Волен… от же ж ти сволота.

***

— Уже сто разів пошкодувала, що не вступила на якийсь жіночий факультет, — пробурмотіла я, розвалившись на ліжку й накривши голову «Класифікацією нежиті».

— А я вже сто разів пошкодувала, що взагалі вступала, — зітхнула Мілвена, шурхнувши по столу «Будовою людського тіла». — Вони тут усі якісь… колючі, — скривилася вона й для надійності грюкнула книжкою.

— Колючі — це ще м’яко сказано, — стягла я книжку з обличчя й влаштувала її на грудях. — Особливо наш куратор. У тебе хоч з цим не так… складно.

— Та ще й як складно. Магістр Дорк — препаскудна особа. Хоча… наша кураторка тільки на вигляд така… аж у чай замість цукру клади. Але мені вона не подобається.

Опаньки. Недарма ж я цю магістру-цілительку з рахунків не списувала.

— Та ну, гірше за нашого куратора? Та облиш.

— Зате він хоч каже, що думає. А наша… якась вона несправжня. Наче обгортка без цукерки.

Я б це трохи по-іншому назвала. Ну та нічого.

— І з чого такі висновки?

Мілвена знизала плечима й знову розгорнула книжку. Потім закрила й втупилася у вікно.

— Мені від мами дісталися деякі здібності емпата. Слабенькі, але відчуваю, коли людина каже правду, а коли бреше. Так от: її усмішки, співчутливі зітхання, навіть участь, із якою вона слухає студентів… усе це — просто порожнє тремтіння повітря.

— Круто, — протягнула я, втупившись у стелю. А на здивований погляд подруги пояснила: — Здібності твої. Я б теж так хотіла.

— У цьому немає нічого хорошого, — відрізала Мілвена. — Уяви, як воно — знати з самого дитинства, що всім на тебе начхати. Усміхаються, іграшки купують, водять за собою, як собачку, щоб похизуватись перед подругами… а насправді — пшик.

— М-да… — скривилася я.

Мені, звісно, це знайомо. Ну й що з того, що мене не водили в люди в лялькових сукенках? Зате те, що здохни я сьогодні — завтра ніхто й імені не згадає, я засвоїла ще… з притулку. Отак от. Якою б мамка в нас не була — жорстка, колюча, за словом у кишеню не лізла… а нас із Ліскою любила. От просто понад усе на світі. Ліска казала, що через нас її й повісили. Хотіла трохи підзаробити й втекти з Горвіха в якусь глушину. Щоб ми виросли нормальними. А вийшло… не відпускають Шибеники своїх дітей.

Від цих думок стало зовсім зле. От зовсім.

— А брат твій? — запитала я, повертаючись із власних спогадів.

— А що брат? Для нього честь родини й гроші — понад усе.

— Щось я зовсім не здивована, — пробурмотіла я.

— Це все через батька, — прорвало Мілвену. — У нього є певна… слабкість. Тільки я прошу тебе, нікому не кажи.

Та не питання.

— Та німа — як родинний склеп, — піднялась я на ліктях.

Мілвена скривилася.

— Ніяк не звикну до твого гумору, — і, зітхнувши, почала виводити пальцем химерні візерунки на стільниці. — У нашого батька є одна слабкість… — вона зам’ялася, очевидно соромлячись її озвучити. — Загалом, він любить засісти в закритому клубі за партією в покер, — сказала й подивилася на мене так, наче зізналася, що втопила рідну бабцю.

Я знизала плечима й філософськи мовила:

— У кожного свої вади.

Мені здалося, чи Мілвена видихнула якось різко, наче весь цей час не дихала? Ох, Єдиний! Знала б ти, які «слабкості» у зброду, що населяє квартал Шибеників. Та там тільки за картковий борг за тиждень по троє чоловік зникає.

— Боюсь, його слабкість зайшла надто… далеко, — тим часом продовжила Мілвена. — Наші рахунки швидко спорожніли, з дому почали зникати дорогі й антикварні речі… Мама згодом зрозуміла, в чому справа. Вона менталіст, тому вжила радикальних заходів і втрутилась у його свідомість, заблокувавши потяг до азартних ігор. Та було пізно. Він програв усе. Навіть ті гроші, що нам з Еареком відкладали на навчання. Коротше, батьки не вигадали нічого кращого…

— Як віддати тебе заміж, — закінчила я замість неї.

Мілвена кинула на мене короткий погляд, кивнула й опустила голову.

М-да. Виходить, родовід ще не показник людяності. Якщо ти сволота — то хоч у Шибениках живи, хоч у Яблунях, а ти все одно сволота.

— Це так соромно, Кет…

— Кому?! — я аж підскочила на ліжку. — Тобі соромно?! — на що вона ледь помітно кивнула. — Навіть не смій більше нікому таку дурницю казати! Зрозуміла? Це твоєму татусеві має бути соромно. І мамі. І навіть брату. Кому завгодно — тільки не тобі!

Мілвена стиснула губи й хлюпнула носом.

От біда!

— Не плач. Ми щось обов’язково вигадаємо.

— Що? — схлипнула голосніше моя подруга.

— Поки не знаю. Але вигадаємо, зу… слово даю. А якщо брат буде чіплятись — мені скажеш, не соромся.

Вона подивилась на мене якось так… з недовірою і такою вдячністю. От… біда. Точно щось вигадаю. Та хоч з тим Еареком поговорю. По душах.

— Він бойовий маг. Другокурсник, — зауважила Мілвена, трохи заспокоївшись і навіть слабо усміхнувшись. — Ти поряд з ним як миша поряд із вовкодавом.

— Ну і що, що миша? Зате зла, темна, ще й некромантка до того ж. Яка, до речі, вже вміє підіймати мертвяків. Так що слухай сюди: буде чіплятись — одразу до мене. Зрозуміло?

Вона кивнула. І тільки рота розтулила, а я вирішила, що телячих ніжностей на сьогодні досить.

— Давай вчи, — кивнула я на «Будову людського тіла». — Поганий цілитель — потенційний клієнт некроманта, — підняла я повчально палець і знову втупилась у «Класифікацію нежиті».

***

— Тааак, мої розумненькі й кмітливі студенти, — пританцьовував магістр Дорк, крокуючи в бік спорожнілого полігону, де донедавна мешкала знешкоджена вашою покірною слугою нежить. — У нас велика радість. Просто величезна.

Ми тієї радості не поділяли, бо вже зрозуміли: те, що тішить куратора, для нас — головний біль. Ще свіжі були в пам’яті спокійне упокоєння нежиті й підняття трупів… А ще — зальоти. Принаймні свої я пам’ятала відмінно.

До речі, я таки дізналась, чим було те жахіття за життя, яке я так необачно позбавила хоч якогось людського вигляду. Нічим хорошим. Якийсь різновид болотного пса. І, як виявилось, після смерті воно майже безпечне. Але от за життя — дуже образливе створіння. Бррр...

— Щось я вже не дуже впевнений, що після сьогоднішньої пари ми залишимось живими та здоровими, — пробурмотів Алек, копнувши камінь, який весело застрибав по траві.

— Зате відразу буде видно, хто не відкривав підручник із «Заклять і обрядів», — уже звично повчально й авторитетно зауважив Фаул.

— Та йди ти… — буркнув Алек. — Здається, ніби ти тільки те й робиш, що закляття зубриш.

— Ну… принаймні, у мене ще не було проблем із їх застосуванням, на відміну від деяких, — нагадав Фаул про останню пару з некромантії.

Ту саму, де ми піднімали древній труп.

Весело було. Всім, крім Алека, коли він переплутав заклинання підняття з… якимось зовсім не тим, і трупик замість того, щоб спокійно встати, почав витворяти якісь кульбіти, а потім узагалі кинувся його обіймати. І все це — під дикий регіт студентів і, що зовсім не дивно, куратора. І його їдкі коментарі. Ех…

— От, якщо такий розумний — перший і підеш… виконувати практичне завдання, — подав голос Сіг.

— Я б і не проти, — не став відмовлятись Фаул. — Але, на жаль… у нас же Бірм завжди починає практику. Традиція, так би мовити. Мабуть, Дорк до неї таки має слабкість.

О, так! Чи має Дорк слабкість — не знаю, але що мені це боком вилазить — факт.

— Ну що ж, мої любі, сьогодні за навчальним планом — повне підкорення нежиті, — блищав свіжовідлитим злотником магістр Дорк.

— Та наче ж уже немає підходящої нежиті, — з надією, яку словами не передати, промовив Воден.

— І не мрійте! — усміхнувся куратор. — Хто шукає — той завжди знайде.

Проблеми собі на… ну, неважливо.

— До того ж магістр Волен, усвідомивши весь масштаб шкоди, завданої студенткою Бірм, люб’язно надав нам новий навчальний експонат.

Магістр зробив якісь маніпуляції руками, яких ми, то чи на щастя, чи на жаль, ще не вчили. Щось пробурмотів собі під ніс. І вуаля. На полігон зі склепу, де спочив знищений мною покійник, виповз… Хто б ви думали? Хук.

Я розплилася в усмішці, ніби побачила старого друга. Або, що ще краще — рідного брата.

— Дивлюсь на тебе, Бірм, і не розумію: то в тебе таке прагнення до навчання з’явилося, чи ти зараз уявляєш, як мені мститимеш, — замислено сказав куратор.

— За що це?

— За те, що зараз усім нам продемонструєш, як вивчила домашнє завдання.

— Знову я?

— Не знову, а “буде зроблено”.

– Буде зроблено, – буркнула я.

– Отак… До того ж у тебе аж надто задоволений вигляд, і це кидає тінь на мою репутацію, — протяг магістр. — Давай-давай, Бірм. Не затримуй бажаючих. Бачиш, як одногрупники твої нетерпляче тупцюють. Ледве стримуються, щоб не рвонути першими.

На що вищезгадані ентузіасти якось нервово загуділи. Всі, крім Фаула. Той якраз палав нетерпінням, як очі Хука — голодом.

— Привіт! — вийшла я на полігон і зупинилась за крок від нежиті. — Вляпався ти, Хук. Прямо як і я, — поспівчувала я, а він висолопив синій язик, підбіг до мене й підставив голову.

А кажуть, нежить — безмозка…

Я вже майже звично почухала його за вухом. За що куратор за спиною зітхнув.

— Ні, Бірм, от умієш же ти зіпсувати, до дідька, навіть найцікавіший практикум, — засмутився магістр Дорк. — Вилазь звідти. Дивитись огидно, — скривився куратор і окинув поглядом пожвавлену групу. — От — Колем зараз зі штанів вистрибне від нетерпіння. Давай, Колеме. Покажи цьому мертвякові, хто в склепі господар.

На арені все ті ж. Сіг спокійно подивився на мене, на Хука, мабуть, вирішив, що все не так страшно, як могло здатися, і поплентався практикуватися. І за хвилину…

— Твою ж… — розливався бальзамом на моє самолюбство краєвид того, що буває зі занадто самовпевненим некромантом.

Це мене Хук, можна сказати, любить. А ти, дорогий Сігу, бігай-бігай. Не мені ж одній по полігону круги намотувати.

***

– Давно хотіла тобі сказати, Абрахаме, – пробурмотіла я, ховаючись із головою під ковдрою в кімнаті студентського гуртожитку. – Ти – егоїстичний, самовпевнений гад.

– Мда… – пролунав голос через екстрений зв’язок. – Приголомшливий і, головне, дуже обнадійливий вступ. Що це тебе так осінило?

– Та мене давно вже осінило. Все забувала тобі сказати.

– Навіть не знаю, що тобі на це відповісти… – задумливо протягнув магістр.

– Краще мовчи, – порадила я магу, але тут же передумала. – Ні, скажи: ким треба бути, щоб ув’язнити душу людини в медальйон, навіть не уявляючи, як її звідти витягти? Ти ж її наче любив… Знаєш, краще вже бути у тебе в ворогах, ніж у друзях. Якось спокійніше.

– Кет, ти забуваєшся… – спробував обірвати мене Абрахам.

І, мабуть, таки вдалося.

– Гаразд, – вирішила я не загострювати увагу на моральному образі свого роботодавця. У самої з цим образом не дуже гладко й красиво. – Тепер до справи.

– Я весь сама увага, – хмикнув магістр.

– Дуже на це сподіваюсь, – вирішила я трохи вколоти. – Отже. Ти, магістр Абрахам Волен, або щось мені недоговорюєш, або просто недобачаєш.

– Це ще з якого дива? – обурився для годиться Волен.

– Чому мовчиш – не знаю. А от якщо друге… Вибач. Може, від перенавантаження, може, спадковість погана… Але ти сам краще знаєш.

На тому кінці зв’язку хтось обурено засопів. І так голосно, що я аж виразно уявила, як це особисто мені може відгукнутися.

– Не кип’ятись. З кожним буває, – вирішила я його заспокоїти. А то ще доведеться в Академії сидіти безвилазно. – Отже. Я дійшла однозначного висновку, що твою Сильвію вбили.

– З чого такий однозначний висновок? – після короткої паузи напружено спитав магістр.

М-да… А чи варто йому взагалі це казати? А якщо це він її… того?.. А тепер і мене в придачу. За зайву прозорливість. Чорт.

– Н-ну?.. – протягнув магістр якось аж надто нервово.

– Не напружуйся, – буркнула я. – Просто мені так здається.

– Але ж на чомусь це «здається» базується, – не вгамовувався голос у слухавці.

Ех… тьма з тобою, магістр Абрахам Волен.

– Так от слухай, – я сіла на ліжку, відкинувши ковдру і схрестивши ноги. – Хоча ні. Давай ти краще чітко мені розкажеш, як усе було. Сухі факти. Ніяких здогадів.

У вухах гучно клацнуло й заскреготіло. По-моєму, зубами.

– Тримайте себе в руках, магістр. Нерви треба берегти, – порадила я, а звук тільки посилився, ще й додалося щось схоже то на голосне сопіння, то на тихе гарчання.

От завжди так. Людині хочеш допомогти – і маєш. Правильно казав Сем: «Роби свою справу, а решта — тільки головного болю додає».

– Гаразд, – начебто спокійно сказав Волен. – Усе це сталося сім років тому.

– Скільки?! – перепитала я. – То тобі зараз двадцять вісім? – швиденько прикинувши приблизний вік мага.

– Ну… ніби так, – невпевнено відповів він. – А що?

– Ох ти ж… і старий же ти, виявляється… – пробурмотіла я.

– Ну… Кет…

– Все-все. Далі давай. Не відволікайся на дрібниці. З якої радості закохані вешталися полігоном із нежиттю? Іншого місця не знайшлося?

– А я знаю? Гарольд сказав, що Сильвія призначила йому побачення саме там.

– От! Перше, що тебе мало насторожити. З якої радості цілителька призначає побачення серед нежиті? Не думав?

– Думав. Сильвія, як і всі студенти, працювала над проєктом. Розробляла протиотруту від укусів нежиті.

Ага. І вирішила випробувати її на собі.

– Далі, – не стала я акцентувати увагу. – Отже, Сильвія прийшла, і тут на неї – нежить табунами. А де наш ректор у той час був?

– Затримався, – буркнув магістр. – Принаймні, так сказав.

– Припустимо. Йдемо далі. Прийшов Гарольд, а там… жах та й годі. Чому він побіг саме до тебе?

– А я знаю? Шок, напевно.

– Припустимо, – зітхнула я. Шок – він такий. – Далі що було, коли ти прийшов?

– Я ж казав.

– Мені потрібні подробиці.

Магістр глибоко вдихнув. Видихнув.

– Сильвія ледь дихала…

– А нежить?

– Що – нежить?

– Куди вона поділася?

– Згоріла! Гарольд – бойовий маг. Він акуратно упокоювати не вміє.

– Ясно. Далі.

– Далі я провів обряд створення артефакту Ролдена.

– Стоп! Тобі не здалося дивним, що на Сильвії випадково, але дуже вчасно був саме той медальйон, який підійшов для створення артефакту? Магістр Рендел казав, що для цього не будь-яка цяцька підходить. Метал, камінь… ну, ти розумієш.

– Якось не задумався. Не до того було.

– А от дарма, магістр. Бо просто так нічого не буває. Закон Єдиного, між іншим, – повчально зауважила я. – Особливо коли йдеться про вбивство благопристойної магині. Вона ж була благопристойною? Мовчиш? От і мовчи. Отже, здається мені, все було так. Хтось дізнається, що Сильвія й Гарольд зустрічаються на полігоні. І провертає все так, щоб вона опинилась наодинці з голодною й розлюченою на весь світ нежиттю. Надягає на неї медальйончик – і тікає. А щоб її не знайшли завчасно – або сам, або за допомогою спільника відволікає ректора. Потім з’являєшся ти – і ще більше псуєш і без того жахливу ситуацію. Отак.

– І кому ж могло знадобитися вбивати Сильвію?

– Ось тут у мене кілька версій. Або хтось терпіти її не міг…

– Точно ні. Її всі любили.

– Те, що тобі в обличчя зуби скалять – не значить, що лю***ь всім серцем, – повчально сказала я. – А другий варіант – твоя робота над артефактом.

– Ти це серйозно?

– Авжеж. Наскільки я зрозуміла, ця штука рідкісна. А повторити досвід Ролдена вдалося тільки тобі. Та й то в стані глибокого стресу. Як думаєш, міг хтось, хто знав, чим ти займаєшся у вільний час, трошки підштовхнути тебе до рішучих дій? А може, взагалі два в одному: і від неї позбутись, і тобі з практикою допомогти.

– Тоді це могло б пояснити, чому медальйон замовили саме тоді, коли я майже завершив розробку зворотного ритуалу.

– І хто ж, на твою думку, це міг бути?

Настала така тиша, що аж у вухах зазвеніло.

– Ей, магістр! Ти там живий?

– Так!

– А чого замовк?

– Думаю, – буркнув магістр.

– От і правильно. Ти думай, а я – спати. У мене завтра важкий день, між іншим.

– На добраніч, – пролунав голос із того боку.

– Угу, – відповіла я, задоволена власною кмітливістю й проникливістю.