Раді Вас бачити!

— Бірм, сонечко моє! — цвів і пах магістр Дорк. — Я вже думав, по тобі поминки замовляти.

В аудиторії пролунали ледь чутні стримані хихотіння. Здавалося б, магістр знущався з мене, але ні. Погляд у нього був важкий, наче монолітна надгробна плита.

— Не дочекаєтесь, — буркнула я у відповідь і попленталась на своє місце.

— Ну й добре, що не дочекаюсь. А то ми, некроманти, народ тендітний, вразливий, усе близько до серця приймаємо. А я до тебе, між іншим, усією душею прикипів. Щовечора б тебе підіймав — помилуватись, побалакати, — розплився він у мрійливій усмішці. — Ми б з тобою по цвинтарю гуляли, ворон на запах приманювали… гм… Ну, ти розумієш…

Зрозуміла. Уявила. Враження — до мурах по спині й волосся дибки.

— Магістр Дорк, а може, поки що без того… е-е-е, з живою? Куди нам поспішати? — обережно запропонувала я.

Дорк схилив голову набік, примружився й вишкірився, явно смакуючи якусь нову гидоту.

— Вмієш же ти, Бірм, переконувати… — замуркотів куратор, і ми дружно засовались на стільцях.

— І чому мені здається, що це знову якась підстава? — прошепотів Едвін.

— Правильно здається, — кивнув Дорк. — Ми, некроманти, без підстав жити не можемо. Тут нам рівних нема. Ну, гаразд, збрехав. Відьми ще гірші. Отже, золотенькі мої, підняли свої дупці й за мною — бігом!

Що «бігом» — то не перебільшення. Бо довелося справді бігти, щоб не відстати від магістра. Добре хоч, із фізпідготовкою в усіх було більш-менш, тож тримали темп, майже не спотикаючись.

Куратор сам не біг. Він плив у повітрі, навіть не обертаючись.

Минули хол, площу, ворота. І лише тоді він опустився на землю та швидким кроком — що дорівнював нашому повільному бігові — рушив у бік Кварталу Ремісників.

Алек біг поруч. Дихав рівно — не як маг, а як справжній боєць. І я йому трохи по-доброму заздрила, бо сама вже серйозно починала захекуватись. Чорт би їх усіх забрав. Дратівливість брала своє. Тож я зупинилась і зробила кілька глибоких вдихів. Спокійно, Кет. Тримай себе в руках.

Алек теж зупинився.

— Як ти?

І в голосі стільки щирої турботи, що язик не повернувся ляпнути щось колюче.

— Нормально. Побігли, а то зараз повернеться — знову почне глузувати.

— Сумніваюсь, — знову рушаючи, сказав Алек. — Дорк хоч і заноза в… хм… п’ятій точці, але провокувати тебе на зрив не буде.

Я не відповіла. Навіть не тому, що не знала, що сказати. Атому, що берегла подих, а висловити свою думку щодо куратора і його "турботи про студентів" коротко — не виходило. Хіба що у формі не зовсім цензурній. І точно не властивій шляхетно вихованим панянкам. Ба більше — від таких слів панянки театрально зомлівають і падають в обійми першого-ліпшого лицаря, який після такого, за всіма правилами честі, мусить на них одружитися.

За Кварталом Ремісників ми різко звернули на вуличку, що вела до міських воріт. Погана здогадка залізла під ребра, й закортіло дременути назад в Академію, поки ноги носять. Але ж магістр пильнує. Не був би він магістром, аби не пильнував.

— Це тільки мені здається, що ми проводжаємо тебе на побачення? — пробурмотів запихаючись Сіг, влаштовуючись зліва від мене.

Не йому одному. Бо погляди студентів, що кидались у мій бік, із насторожених швидко ставали обпікаюче злими. Перетинали позначку «дуже злі» й добирались до «скажено люті». Один лише Фаул, хоч і спотикався, хекав і задихався, усміхався, як блаженний біля порога храму Єдиного.

— У нього там з головою все гаразд? — не витримала я, кивнувши на Фаула, що летів попереду.

— Сумніваюсь, — підтвердив мої підозри Алек.

До міського цвинтаря ми добігли в такому стані, що готові були лягти й зайняти перші-ліпші могили, аби ніхто більше не чіпав. Навіть Фаул завалився на землю й хапав повітря ротом, наче риба, викинута на берег.

— Таааак, мої дорогоцінні… — протяг магістр, намагаючись привернути нашу розпорошену увагу.

А дорогоцінні уваги не звертали. І, здається, не звернули б навіть якби він підняв весь цвинтар і нацькував його на нас.

— Встали, я сказав! — рикнув Дорк.

Прямий наказ — це вам не «тааак», тож ми, нехотя, спираючись одне на одного, почали підводитися, бурмочучи собі під носа щось на адресу родичів куратора й некромантії загалом.

— Сором, — скривився магістр і розвернувся до воріт кладовища. — Я тут ночей не сплю, думаю, як урізноманітнити вам заняття. А вони… Ладно, — і рикнув так, що у нас мало не заклало вуха: — Устис! Ми прийшли!

Приповзли, краще б уже так і сказати. Навіщо людей дурити?

Устис з’явився не одразу.

Спершу долинуло кректання, потім сопіння, далі нерозбірливе бурмотіння й тріск гілля. Потому — лайка. І нарешті разом із: — Чого верещиш, мов різаний? Думаєш, якщо старий, то зовсім оглух? — з’явився дідок.

Хоча правильніше буде сказати — древній, як світ. Як він досі не розсипався? Біля такого й дихати страшно.

Устис був зігнутий настільки, що якби не ціпок, на який він спирався, певно, носом землю рив би. Пальці, зціплені на опорі, покрутила якась хвороба, а шкіра — восково-жовта, вся в потворних пігментних плямах — більше скидалася на шкіру несвіжого мерця. При цьому голова в нього була лиса, за винятком трьох довгих хвилястих волосин на маківці. Які він тут же сховав під каптуром якогось буро-брудного безформного балахона. Одне слово — красень ще той.

Нас він удостоїв лише одного погляду. І чомусь мені здалося, що той погляд підозріло схожий на погляд Гука. Особливо якщо того з тиждень не годувати.

— А він узагалі живий? — озвучив загальне питання Воден.

Відповів нам сам об’єкт нашого подиву. Так, що морозець по шкірі пробігся:

— Я ще тебе переживу й могилку тобі вирою.

І наче нічого такого не сказав, а всі ми дружно здригнулися. Я навіть уявила, як цей восковий горбун знімає з мене мірки на останній костюмчик. Огидна особа.

— Що, знову своїх жовторотих припер, щоб налякати? Коли ж уже второпаєш, що мертвим спокій потрібен? Тут тобі не бродячий цирк. Треба ж хоч якесь повагу мати, — проскрипів, мов розсохлий віз, Устис.

— Бурчиш? То бурчи, — спокійно сказав Дорк. Щоправда, гарчати крізь слово він перестав. — То що там у тебе?

— А чорт його зна. Ти мені тоді навіщо? Дізнавайся, — і раптом устромив у мене погляд. — А ти, дивлюсь, до матусі прийшла. Правильно. Давно до неї ніхто не навідувався. Те місце, де її кістки трухнуть, уже травою поросло.

Чорт! Ще мені бракувало, щоб якийсь маразматик легенду зіпсував. Тому вдягла найлюб’язнішу усмішку й почала:

— Та що ви, шановний, я…

— Ага, ага… — здається, слухаючи виключно себе, знову заговорив старий. — Кому мертві потрібні, коли з живими й слова спільного не знайдеш.

Тут ми одностайно вирішили, що дід сповна з глузду з’їхав, і трохи розслабилися.

Я перевела погляд на Дорка — той саме вивчав мене поглядом задумливим і пронизливим.

Ось тобі й маєш…

— Що? — не витримала я.

Куратор цокнув язиком і обернувся до Устиса.

— То навіщо кликав?

— Неспокійно мені щось. Мертвим спокою нема. Вже тиждень, як темна сила з землі підіймається й за людським теплом тягнеться.

Дорк кивнув, обернувся до нас і вишкірився. Ну гаразд — усміхнувся. Але так… хижувато.

— Отже, мої любі, що скажете?

— Треба перевірити місцевість на темні ритуали! — тут же вигукнув Фаул.

— Всі ви, темні, тільки й умієте, що горлати. Жодної поваги до мертвих, — забурчав Устис, морщачись і стаючи схожим на запечене яблуко.

Дорк кивнув і коротко наказав:

— Давай, перевіряй.

Від такого кредиту довіри Фаул аж засвітився, мов ліхтар, і помчав попереду всіх перевіряти місцевість.

— І поки наш містер «Я все знаю» полює на чорну кішку в темряві, проведемо маленьку лекцію.

Ну, а хто б сумнівався. Чесно, мені Фаула навіть трохи шкода стало. Ну ладно був би якийсь невіглас, а то ж до знань рветься, мов кінь у шорах. А куратор його просто об підлогу катає. За що, питається?

— За що ви з ним так? — не витримала я.

— За те, Бірм, — уп’явся він у мене поглядом, — щоб пам’ятав: ми, некроманти, не можемо дозволити собі пиху. Інші можуть — ми ні. Бо наша сила не звідси, а з-за Межі. Вона чужа цьому світу. І носа задирати не варто. Фаул вважає себе найрозумнішим, найгарнішим і найдивовижнішим. А темна магія цього не терпить. Її неможливо повністю підкорити. А от вона, при нагоді, підкорить тих, хто уявив себе великим магом. Про це й буде наша маленька лекція. Оце, — магістр обвів рукою кладовище, — місце, де грань найближча. Саме звідси проникає у світ темна сила, бо саме тут її найчастіше перетинають. Душа залишає світ на сьомий день (якщо все з нею так), і в місці воріт тимчасово виникає проріха, через яку проходить сила, яку ми, некроманти, використовуємо. Тому, поки Тімер шукає темряву у темряві — а, можливо, й знайде щось, — ви, мої пташенята, подумайте, що могло порушити спокій мертвих і живих.

— Некромант? — несміливо припустив Сіг, за що був нагороджений поблажливим поглядом від куратора.

— Може й так. Ми ж, некроманти, такі дурні, що тільки там, де купа мертвих, і працюємо. Уяви, що ти середнячковий некромант — нащо тобі пертися на цвинтар?

— По силу. У мене могло бути виснаження, от і прийшов.

— Добре. Умовно. Хто відчув зміни магічного фону останніми днями?

Усі дружно помовчали. Тільки Алек крадькома глянув на мене — й одразу відвернувся.

— Отже, мої золоті, викиду темної магії такої сили, щоб некроманта скрутило так, що він би примчав на цвинтар, не було. Тому… Бірм, як думаєш, що тут сталось?

А звідки я знаю? Але я випросталась, підтяглась і запитала в Устиса:

— А коли, власне, все почалося?

— Тиждень тому, дівонько, — проскрипів той у відповідь.

— А перед тим були похорони когось, ну… не дуже доброго? Кого вважали, скажімо, відьмою чи злим чаклуном?

— Було. За три дні до того, як усе закрутилось. Поховали Дарку. Її всі вважали злою відьмою. Поговорювали, людям шкодила. Під поріг хвости бичачі підкидала, яйця заговорені…

— Це може бути упир, — одразу припустила я. — Для цього некромант не потрібен. Її власної сили досить. Тільки не розумію, як її додумались на цвинтар нести. Таких зазвичай ховають на березі річки, щоб вода змила залишки сили.

Куратор мовчки спостерігав за ходом моїх думок. Постукував пальцем по підборіддю й періодично хмикав. Невідомо — схвально чи глузливо. Вирішила не з’ясовувати, бо куратор з тих, хто сам скаже, якщо ми того варті.

— І що ти зараз збираєшся робити?

— А що, ще й щось робити треба?

— Ну а як же! Є упир. Молодий і зелений. Причому зелений у прямому сенсі цього слова. Що ти з ним робитимеш? Теоретично.

— Ну, якщо теоретично… Тоді краще б упокоїти, поки молодий. Бо, судячи з усього, йому десь із тиждень. Якщо ще не добрався до живих і не засів у якому погребі, значить, слабкий. А отже, впоратись із ним буде не важко. Ну, теоретично.

Дорк кивнув і знову вишкірився. Щоб тебе чорт боднув, некроманте поганий. У мене аж мороз пішов по спині — від передчуття лиха.

— Тепер Бірм піде й доведе свою теорію на практиці.

Я зболено застогнала й скорчила найбезталанніше личко, яке тільки могла. Мені ж, наче, не можна чаклувати без нагляду. Магістр, схоже, теж про це згадав, бо додав:

— А ми всі дружно подивимось, як наша улюблена й безцінна Бірм боротиметься з упирем, маючи при собі неоціненний багаж знань, ентузіазм і нашу підтримку.

Щоб ти провалився, некромантська скотино.

— Звісно, магістре Дорк, — мовила я вголос. — Шановний Устисе, не могли б ви провести нас до могили згаданої Дарки?

— А чом би й ні? Міг би. Ходімо за мною, дівонько.

І так рукою махнув — просто запрошуючи, ніби не на цвинтар вів, а пиво пити в таверну.

Міський цвинтар зустрів нашу компанію надгробками, криками ворон і зловісним шелестом дерев. Здавалося, з усіх боків на нас дивляться сотні, а то й тисячі пар очей давно спочилих мешканців Горвіха. А, може, й не таких уже давніх.

Одне слово — моторошно мені було.

Хоча раніше — ні.

Пам’ятаю, одного разу, коли тікала від Сема, ховалась на цьому цвинтарі. Он навіть той склеп, що став мені домом на одну ніч. Але Сем, гад такий — щоб і на тому світі йому не спалося — мав арсенал магічний, якому й артефактор позаздрив би. І виявилось, що він по одному волоску може знайти власника. А моїх волосин у домі Трьохокого лишилося вдосталь. І вранці його вірний пес притяг мене назад до лавки Семюеля Деборві. І той же пес — шляхом філософського вбивання палицею життєвих істин у м’язи сідниці — пояснив мені, де я була неправа. Зрозуміла. Запам’ятала. Але спроб залишати не стала. Хоч утекти мені так і не вдалося. Принаймні, до появи в моєму нікчемному житті магістра Абрахама Волена.

Так про що це я? Ах так. Ось тоді цвинтар мене не лякав. Навіть здавався спокійним, тихим. Холоднуватим, як і зараз. Ні, тоді, мабуть, холодніше було. Сніг тоді летів, не дощ. Точно. Але загалом… добре мені тут було. Краще, ніж у комірчині Трьохокого.

А зараз… От уявіть, що йдете берегом моря. Просто біля урізу води. І хвилі то й діло вистрибують на берег — чи то щоб затягнути вас у море, чи то щоб викинути назовні. Уявили? Отак я себе почувала. Ніби ця сила не хотіла, щоб я тут лишалася. Вимагала. Або туди, або сюди.

Я навіть озирнулася на хлопців, що важливо чвалали позаду мене й скорченого Устиса, який викликався показати дорогу до могили потенційного упиря. Але ні тривоги, ні сумʼяття на їхніх обличчях не побачила. Сіг узагалі був у майже блаженному стані — бо рот, на щастя, не відкривав і наочним прикладом не став. На відміну від деяких. Деякі ж сердились на свій довгий язик. Але діватися нікуди — сунулися вперед по практичні знання про боротьбу з самопіднятою нечистю.

Так, Кет, не про те ти зараз думаєш. Згадуй, що знаєш про упирів.

А знаю я не так уже й багато.

Наприклад, що упирі — люті, сильні, підступні кровопивці без крихти інтелекту й позбавлені відчуттів. Тобто болю не відчувають. Інстинкт самозбереження лишився. Пожерти, сховатись, потім знову пожерти. Наш молодий — ще не сформований. Ще не жрав, тому сили в нього мало. Зате ентузіазму — хоч греблю гати. Ще б пак, такі ласощі самі в рот лізуть. З часом він набирається сили й досвіду — і впоратись із ним стає складніше. Тому душити треба поки він… ем… личинка, чи що. Хай буде личинка.

Способи боротьби…

На упирів магія діє слабенько. На старших, тобто дорослих, — узагалі не діє. А отже, я проти нього — як благородна пані, що намагається вишивальною голкою заколоти лицаря в повному обладунку.

Уявила. Засмутилась. І що тепер робити?

Он певна, куратор і пальцем не поворухне, коли я носитимусь по кладовищу, намагаючись не стати вечерею. Він узагалі мені мститься за щось? Хоча ні. Якби мстився — я б так легко не відбулася. Тому, подавивши гостре бажання озирнутися і… а що, власне, «і»? Погрозити пальчиком хіба що. Та й то — якщо не зламає одразу.

Засмутилася ще більше. Повернулася до способів боротьби з упирями. Там хоч якась надія є.