Раді Вас бачити!

Якщо для некромантів існує пекло, то воно біле, тхне ліками, а заглядає за тобою там магістр Ельвізія Олем.

Так-так. Усе саме так, як ви зрозуміли. Мене так просто не доб’єш.

Хоча ця, прости Єдиний, цілителька дуже старається. І взагалі, зважаючи на те, що я дізналася від Рендела, її могли б притягнути як співучасницю. Але схоже, її участь у дослідах артефактора співучастю не вважають. І ця, прости Єдиний, цілителька тепер з особливою жорстокістю мене лікує. А щоб не було свідків її знущань, до мене нікого не пускають, а мене вже другий тиждень нікуди не випускають.

Єдина людина, яку до мене пустили за цей час, з’явилась як у тумані — я досі не впевнена, чи це мені не наснилося.

А все тому, що він був підозріло схожий на Абрахама. Він нічого не казав, просто сидів поруч і тримав мене за руку. Але коли свідомість остаточно до мене повернулася — я була сама. Сама-самісінька в білій кімнаті, що тхне ліками. Моє особисте пекло.

— Бірм, золото моє! — увірвався в палату куратор, обійшовши злу, як голодний вурдалак, Ельвізію Олем. — Якщо ти думала, що смерть звільнить тебе від сесії — навіть не сподівайся. І від досліджень також. Працюватимеш, як кінь Чорного Лицаря.

— Тобто постійно й задарма? — уточнила я перспективи.

— А ти як думала? Ще не доросла працювати за гроші. Назвемо це практикою.

— Як же я рада вас бачити, магістр Дорк... — всміхнулася я, намагаючись піднятись на ліктях.

Не вийшло.

— Лежи вже. Ладно, на пари тобі ще зарано — ще сплутають з навчальним посібником, упокоять, а мені потім Абрахаму пояснювати, як так вийшло...

— Наче йому не все одно... — образилася я.

Дорк плюхнувся на стілець біля ліжка, закинув ногу на ногу й схрестив руки на грудях.

— Ну, якщо зараз він у магістраті з піною біля рота доводить твою невинуватість… якщо не побоявся викликати в ролі свідка справжнього дорослого ліча… якщо просив Гарольда ні за яких умов не пускати міську варту на територію Академії, а мене — стерегти тебе, як дракон стереже своє золото… то, гадаю, йому не все одно.

Я роззявила рота, потім одразу його закрила — навіть не знала, з чого почати розпитування.

— За що мене судять? — вирішила я все ж почати з головного.

Дорк зсунув губи, мабуть, думаючи, як би відповісти так, щоб мене не добити. Або добити — але вже напевно.

— Розумієш, Бірм, для мене ти — безцінний унікум із маловивченими здібностями. А для магістрату — просто крадійка, яка обманом пробралася в Академію. Представниця найнижчого стану, вирок якій один — запечатання й страта. Ну, або тільки запечатання. Як пощастить.

Мене пройняв холод. Згадалася Сівайя, що перетворилася на мумію. Жах. І навіщо тоді мене виривати з рук кістлявої, щоб тепер пафосно страчувати? Або приректи на долю висохнути й збожеволіти? В довільному порядку. Хоча щось у цьому було…

— То навіщо тоді цей суд? І чи суд це взагалі?

— Абрахам наполіг саме на суді. Думаю, він робить ставку на те, що ти нібито знатного роду. І вже навіть нібито виправдана. Хоча з іншого боку — ти просто вдалий експеримент Рікара Ролдена… тож далі як Єдиний вирішить і як магістрату настрій буде.

— Та не може бути…

Магістр кивнув.

— Величезний плюс — ліч. Нежить не бреше вправному некроманту. А Абрахам — один із кращих. Тож залишиться лише довести, що ти справді втілена Катріна Ролден. Навіть компенсацію за моральну шкоду отримаєш.

Ого. Оце так.

— А як я це доведу?

— Вставай, одягайся. Все дорогою розкажу.

— Між іншим, я хвора.

— Ну, тоді лежи далі — і будеш мертва.

Зрозуміла. Встаю. Одягаюсь. Цікаво, що там заведено вдягати на власну страту, аби вона була хоч красивою? Думаю, цей білий лікарняний халат — саме те.

Почувалася я кепсько. Не треба бути видатним цілителем, щоб зрозуміти: я майже знову повернулася з-за Грані. І самопочуття в мене було відповідне. Навіть зілля, яке, бурчачи і матюкаючись словами, що не личать жінці її положення, вливала в мене магістреса Олем, не надто допомогло. Так, я змогла підвестись — але на цьому мої звершення закінчились. Я сиділа на краю ліжка й кліпала очима, вдивляючись у стілець, що раптом обзавівся двійником.

Одягалася й збиралася я значно довше, ніж хотілось би. Може, тому що страшенно поспішала. І навіть із допомогою Мілки, яку під натиском авторитету Дорка таки впустила до палати магістреса Олем, справи не пішли швидше.

Подруга виглядала кепсько. Наче й справді переймалась. Очі червоні, сама осунулась. Жах.

— Ти дуже нас налякала, Кет. Більше так не роби, — видушила мученицьку усмішку Мілка, яка чи то не знала, що в мене вже мотузка навколо шиї в’ється, чи просто не вірила, що все так серйозно. А може, просто хотіла мене заспокоїти й підтримати.

Скажемо, що в неї це вийшло.

— Що там було, після того, як я… ну, ти зрозуміла.

— Нічого хорошого. Гвалт, крики, ти вся в крові, злющий і блідий магістр Волен, напіврозкладений труп… — Мілку пересмикнуло, мабуть, згадала ту жахливу картину. — Пізніше встановили, що це був труп магістра Рендела. Ох, Кет, досі не можу повірити, що все це справді сталось. Міністр Лірель під конвоєм… жах.

Та вже. Справжній жах. А я все пропустила.

— Давай, Бірм. Магістрат тільки на тебе й чекає, — не дочекавшись дозволу ввійти, влетів у палату Дорк.

— Не терпиться справити по мені поминки?

— Ну, якщо до цього дійде, то саме час узгодити меню. До того ж рідна моя, невже ти справді думаєш, що відкараскаєшся від нас таким банальним способом?

Справді. Що це я?

Насправді до магістрату було не так уже й далеко. Хвилин п’ятнадцять пішки. Але пішки ми не пішли. Благо, куратор сьогодні захворів на милосердя й найняв екіпаж. Мабуть, щоб я не здохла по дорозі. Хоча, з іншого боку — скільки проблем би відпало…

Магістрат Об’єднаних королівств зустрів нас парою вартових біля входу й тишею. Біля нього не товпились зіваки, не проходили випадкові перехожі. І це, скажу я вам, не додавало оптимізму деяким некроманткам-злочинницям. Якщо раптом кричатиму й кликатиму на допомогу — ніхто навіть не почує.

Вартові перевірили нас за допомогою прозорого каменя, підвішеного на шнурку. Я не уточнювала, що саме має з ним статися, аби нас не пустили, але, схоже, нічого підозрілого в нас не виявили.

Далі були коридори. І знову коридори. Потім сходи — і знову коридори. Підозріло нагадувало підземний хід якогось велетенського хробака. Ледь підсвічений ліхтарями на стелі. Прогулянка цим місцем наганяла таку жахіття, що хотілося розвернутися й бігти світ за очі. Але поруч ішов зосереджений і незвично мовчазний куратор. І щось мені підказувало, що навіть якби я спробувала щезнути просто зараз — він не дозволив би.

Нарешті коридор закінчився. І жодних тобі дверей, ні воріт із золота — просто прохід. Точніше, не такий уже й «просто». Бо, зробивши крок у зал, до якого, власне, й вів коридор, відчуваєш, наче продираєшся крізь тугу плівку. А коли проходиш її — на мить глухнеш і сліпнеш.

Потрібен був час, аби протерти очі й озирнутися. Тож я удавала шоковану й трохи пришиблену.

Чорт! Вийшли ми так, що опинилися прямо на видноті у всіх присутніх. І, звісно, всі одразу обернулися в наш бік.

Ні, ну треба було тікати, поки така можливість була...

Представники магістрату сиділи за довгими столами по праву та ліву руку — семеро праворуч і троє ліворуч. Ліворуч — темні. І це було зрозуміло не лише через те, що всі вони були в чорному й похмурому, а й тому, що їх було менше. Так зване рівновагу магістрату. Просто перед нами відкривалася площа, на якій до нашої появи тривав допит із пристрастю.

Абрахам Волен допитував ліча у присутності всього магістрату, з’ясовуючи подробиці ритуалу вселення душі.

— Добрий… день… – пробурмотіла я, сором’язливо.

І — тиша. І тут у голові закрутилась така карусель, ніби мій мозок перемішали ложкою й витягли через вухо.

Від болю я впала на коліна. Здається, кричала, як різана. Піднявся гул. Хтось щось кричав. Але я чула лише звук, без змісту.

І так само раптово все закінчилося.

Я ледь змогла сфокусувати погляд на Абрахамі, що стояв прямо переді мною. Він був блідий і страшний. У буквальному сенсі цього слова. Некроманти взагалі страхітливі в гніві.

— Приголомшливо, — промовив худий довготелесий тип із довгим сріблястим волоссям, зібраним у високий хвіст, із рисами обличчя, що підозріло нагадували щура. На перший погляд — років тридцять п’ять, хоча насправді могло бути й усі триста п’ятдесят. — Він казав правду. Дівча справді є носієм душі Катріни Ролден.

Говорив він тим тоном, яким зазвичай оголошують, що в пекарню майстра Хулга завезли свіжий хліб. Жодних емоцій. Сухо й по суті.

— Ти впевнений? — глянув на мене чолов’яга, що нагадував одного з амбалів Гори Півмісяця. — Як на мене, не схожа...

— Повір, якби ти, Сивелю, поспілкувався з цією юною особою, то зрозумів би: в ній набагато більше від Катріни, ніж здається на перший погляд, — подала голос магістр Тоері, що сиділа зліва. Відьма сьогодні була особливо гарна — з розпущеним волоссям і в незмінно вузькій сукні.

— Вона унікальна, — нарешті подав голос Дорк, і я здригнулася від несподіванки. — І я прошу передати дівчину під мою опіку й відповідальність.

Абрахам розглядав носаки свого взуття, і як би я не намагалася зловити його погляд — нічого не виходило. Здається, магістр щосили намагався опанувати себе — і в нього навіть трохи виходило. Принаймні, волосся більше не ворушилось.

— Я за те, щоб залишити дівчину живою, — сказав Гарольд Сольв, що сидів праворуч.

— Може, ще й в Академії? Це суперечить роками усталеним традиціям, — прокрякав дідок із ріденькою борідкою й у кумедній шапочці, яка, схоже, мала прикривати лисину — бо прикривала лише маківку. — Ми не знаємо, до чого може призвести таке втручання в задум Єдиного.

— А ти думаєш, що все знаєш про Його задуми? — обізвався дідок зліва, стукаючи по столу кісточками пальців. — Завжди ви, світлі, вдаєте з себе найрозумніших. І чим це закінчується?

Дідок у шапочці почервонів і підхопився, готуючись накинутись із відповіддю й забризкати слиною опонента.

— А закінчується все вічними сварками й придурками на кшталт Ліреля при владі, — прохрипів Рікар.

Він виглядав не краще, ніж того вечора в домі Рендела. Та сама оскалена мумія з чорними проваллями замість очей. Тільки сьогодні він був "при параді": в нашийнику, що стримував його й повністю підкоряв некроманту. Сумно, звісно. Але боюсь, що інакше його сюди просто б не пустили.

— Заткни свою нежить, Абрахам, — спалахнула руда жінка невизначеного віку справа. — Інакше, клянусь Єдиним — обох вас перетворю на спогад.

— Магістр Авла, ви боїтесь виглядати не надто виграшно на фоні звичайного ліча? — хмикнув Дорк. — Боїтесь, що нежить розумніша за вас?

— Досить! — викрикнула та сама руда. — Ніхто не стане відступати від законів і традицій лише тому, що некромант закохався в жебрачку й крадійку з міського дна…

Я, вже подумки приміряючи мотузяну петлю, й абсолютно не розуміючи, хто тут «за» мене, а хто «проти», і навіщо Дорк мене взагалі сюди приволік, молилася Єдиному, пригадуючи всі свої найстрашніші гріхи. Усе це нагадувало затяту сусідську сварку, в якій головне — не вирішити щось, а поскандалити. Типу: «Нам не важливо, за що — головне погавкатися!» Потроху вигуки перемішались і в моїй досі хворій голові перетворилися на суцільний гул.

— Тиша. Принц Евериліан Третій, Спадкоємець Престолу Об’єднаних Королівств! — пролунав голос згори.

Ну і тут мене остаточно позбавило мови. Бо після цих слів до зали увійшов Рудий. А в двох кроках позаду нього — Кислий.

Матінко ж моя…

Якщо виживу після всього цього — онукам розповідатиму, як пішла «на справу» зі спадкоємцем престолу. І байдуже, що крали ми скелет. Суть же не в деталях.

Магістри, як по команді, встали. Абрахам і Дорк вклонилися. І поки Високість ішов до єдиного вільного крісла посередині — усі так і стояли. Лише коли Евер сів — усі синхронно опустилися на свої місця.

Чорт. Я не могла відвести від нього очей. І це наш спадкоємець престолу? Ну, зараз він справді виглядав як представник королівської родини. Такий собі — зверхній і холодний, як статуя Єдиного в Головному Храмі. І що вже говорити про Ревеля?..

— Ваша присутність на слуханнях необов’язкова… — почав було дідок у шапочці, але Рудий різко підняв руку, закликаючи до мовчання.

Ого! І це той самий рудий шибеник, з яким ми вигадували ілюзії на Свято Осінніх Вогнів? Та бути цього не може.

— Це мені вирішувати, магістр Кавельн, чи потр***є ця справа втручання Корони. Майстре меча, будьте ласкаві, оголосіть вирок Катріні Бірм.

— Корона не має права… — почала руда.

— Це ви мені будете розповідати про права Корони?

Ох ти ж… Ні, це точно не Евер. Не може людина так змінитися. Наче мечем відрубали. Магістреса аж поперхнулася всіма своїми заготовленими фразами. Еге. Таке потрібно вбирати з пелюшок. І то не кожному дано.

— Майстре меча, не будемо затримувати магістрів. У них ще купа важливих справ.

А от Ревель як був Кислим, так ним і залишився.

— Іменем Корони Об’єднаних Королівств, — зачитав він із листа мій вирок, — короля Вітманна Сьомого, званого Всемогутнім, і волею спадкоємного принца Евериліана Третього, першого спадкоємця престолу, студентка Академії Магії та Відьомства Катріна Бірм та її опікун магістр Абрахам Волен визнаються винними в обмані й привласненні чужого імені — крадійкою на прізвисько Хитра Кет. Але з огляду на її заслуги перед Короною та неоціненну допомогу в розкритті змови проти магістрату та Корони обом дарується помилування й прощення. На магістра Волена накладається штраф у розмірі триста золотих, а студентка Бірм переходить під опіку магістра Рідвела Дорка.

У цей момент принц нахабно мені підморгнув і різко підвівся. За ним — і приголомшені магістри.

— Вирок остаточний, і оскаржити його можете в мого батька. Але я б вам не радив. Останнім часом у нього не найкращий настрій.

Магістри вклонилися, проводжаючи Його Високість. І лише коли Евер і Ревель зникли за дверима, повалилися на свої крісла. Справа запанувала гнітюча тиша, а зліва — переможна, насмішкувата.

— Ідіть, діти мої, — ліниво кинув дід ліворуч. І, обернувшись до мене, додав: — Якщо буде зухвалою — скаржся мені особисто.

І тільки тепер я помітила, які в діда ліворуч великі зелені очі. Точнісінько як у Абрахама. Родич? Батько?

— Дід, — підказав мені той, із хвостом. — І на майбутнє, юна міс, постарайся навіть подумки не називати його Високість Рудим, а майстра меча — Кислим. Думаю, якщо вони дізнаються, як ти їх кличеш, не оцінять.

Абрахам не дав мені відповісти. Навіть подякувати. Схопив під руку і потягнув звідти з такою швидкістю, що я ледь встигала переставляти ноги.

— Все-все. Зупинись, поки не добив, — вперлася я ногами в підлогу, намагаючись хоча б трохи загальмувати.

Вийшло.

Абрахам різко зупинився, розвернувся і обійняв мене так, що мені здалося — зараз ребра тріснуть.

— Задушиш… — просичала я.

Він трохи послабив хватку.

І тільки зараз я повною мірою усвідомила, як близько пройшла повз Кістляву. Як вона манила мене пальчиком… бр-р-р.

— На чому ми зупинилися? — поставила я провокаційне запитання магістру, натякаючи на те, що відбулося між нами на вежі Академії Магії, й намагаючись відволікти і його, і себе.

— На верховій їзді, — не довго думаючи, відповів Абрахам.

— На чому?! Ні, я, звісно, не маленька дівчинка й розумію, що між дорослими людьми рано чи пізно всяке буває…

— Кет, я мав на увазі заняття з верхової їзди, до яких у нас так і не дійшли руки.

Я згадала те чорне страховисько, до якого в мене руки не дійшли, але від якого ноги втекли пречудово.

— Ти не можеш так зі мною вчинити. Я нізащо не вилізу на того монстра. Він мене зжере — й не подавиться…

— Коні — травоїдні.

— Це звичайні коні — травоїдні. А твій — хижак, і не переконуй мене в протилежному.

— Замовкни вже. Зараз ідемо додому, і я спатиму дві доби. І тільки спробуй за цей час знову влізти в якусь халепу.

— Тільки після вас, дядечку магістр Волен.

— Тільки разом зі мною, Кет. Завжди тільки зі мною, — перейшов до погроз Абрахам, торкнувшись губами мого скроні.

— А як же Сільвія? — спитала я про те, про що воліла навіть не думати.

Абрахам обійняв мене за плечі однією рукою і повів убік, ймовірно, до себе додому.

— Знаєш, Кет. Поки я розберуся з ритуалом приживлення душі за вельми туманними й неоднозначними поясненнями твого брата… Поки, в разі успіху, Сільвія доросте до того віку, коли дівчата починають цікавитися хлопцями… Ти, рідна моя, заженеш мене в труну і з особливим задоволенням вбиватимеш у неї цвяхи.

— О, ну прям-таки…

— Все, мовчи вже. Ед приготував вечерю, і сьогодні я планую провести вечір у твоїй компанії — спокійно.

Ну і гаразд. Сам напросився. Ти ще не раз пошкодуєш, що сказав це.

Поп’ю я ще трішки некромантської кровиночки…

Ми йшли до будинку магістра найтемнішої магії та спеціаліста з кривавих ритуалів, обійнявшись і абсолютно начхавши на перехожих, які, побачивши нас, дружно косилися. І мені вперше за всю мою коротку життя захотілося повірити, що все буде добре.

А якщо раптом ні... Тоді кожен, хто ризикне зіпсувати життя некромантам — ласкаво просимо до лав їхніх майбутніх клієнтів.

Голову даю на відсіч. Не бути мені Спритною Кет!