Раді Вас бачити!

Чорт! ЧОРТ! ЧОРТ!!!

Казала мені мати: «Перш ніж щось утнути — подумай. Разів сто. Раптом таки вистачить клепки посидіти спокійно». Ага… Це ж я була така розумна, стверджувала, ніби робота некроманта краща за ремесло крадійки? Ну, це ще дивлячись з якого боку подивитися… Недоліки є всюди. Але точно не той бік, в який мене занесло зараз.

– Бі-і-ірм, вилазь, моя хороша… – «зараз тебе вб’ю», аж на язик проситься. – Вилазь, моя золотко… – «повільно й зі смаком вб’ю. Потім підніму. А потім знову вб’ю…» – Бірм! Мати твою! – А от матір мою прошу не чіпати! – все ж озвалась я, бо знала: все одно знайде. – Свята жінка, до речі. – Авжеж! Святіша не буває, – пробурмотів магістр Дорк десь зовсім поруч. – Вилазь звідти! – Бити будете? – уточнила я, не надто сподіваючись на заперечення, але все ж визирнувши з-за прочинених дверей підсобки при академічному морзі. – Зовсім трішечки, – оскалився куратор, уже стоячи впритул і обіцяючи мені криваву розправу. – Ну от скажи, ти зовсім совість згубила? Як ти тільки додумалась… А ось так і додумалась. Воно взагалі випадково вийшло. Абсолютно несподівано.

– Я все можу пояснити! – одразу заходилась запевняти я магістра Дорка. – І взагалі, це було просто життєво необхідно! – Ну-ну. Вилазь і розповідай усе по порядку. – Та що там розповідати…

Вечір був ідіотський. Погода бісилась, як наречена в істериці перед весіллям. То сніг сипав, м’який, пухнастий. Величезні сніжинки прилипали до скла, і тут же згортавшись, танули. То лив мерзенний дощ — такий, що хоч куди ховайся, все одно не втечеш. То вітер вив, наче шалений звір, що рветься з повідка. То раптом тиша така, що аж у вухах лунко. Одне слово — розкіш.

Ті, хто, як Мілка, вважають, що за будь-яку погоду треба дякувати Єдиному, просто не жили на вулиці. І хоча я вже не тиняюсь підворіттями, настрою така погодка все одно не додавала. Виходити з кімнати геть не хотілося. Навіть пропозицію Абрахама піти спробувати новий сорт гарячого шоколаду я лагідно, але твердо відклала до кращого настрою.

А під такий настрій ідеально пасує витворити якусь капость. Наприклад, підлити ворогу проносне в чай або підкинути йому в сумку несвіжу кінцівку покійника — попередньо заморожену. Цього, до речі, мене навчив Його Високість. Страшно уявити, що буде з його підданими, коли він, наше руде сонце, сяде на трон. Бідні його придворні.

– Слухай, Абрахаме, мені потрібна консультація фахівця, – вирішила я таки звернутись по допомогу, щоб не налажати. – І чого мені вже страшно? – пролунало з того боку зв’язку філософське зітхання. – Та не бійся, любий мій. Нічого незаконного.

Важке зітхання прямо в канал зв'язку…

– Викладай. Ну я й виклала.

Проблема полягала в тому, що Еарек Лорас, до якого дійшли чутки про «ганебну поведінку» сестриці, всіляко намагався їй життя зіпсувати. Відкрито він нічого вчинити не міг — ризикував би отримати на горіхи від ректора або взагалі вилетіти з Академії. Але нишком… тихенько… Мілка вже стала нервова й сіпалась від кожного шороху. Додому на вихідні — ні, навіть просто в місто вийти не наважувалась. Ридала, ходила мов у воду опущена… але Алеку — ні слова. Бо ж: «Це та-а-ак со-о-о-ромно!». Мені теж заборонила говорити. Хоча як на мене — треба було. Бо я прагнула справедливості! Цьому білобрисому пройдисвіту, прости Єдиний, можна за кутами дівчат душити, а як Мілка… І взагалі, Алек — він що, не чоловік? Як там казав Високість: «Справжній чоловік повинен робити життя жінки легшим» чи щось таке. Словом, я жадала дій. Мовчати? Добре. Але діяти — ніхто не забороняв.

– Для початку: без Мілвени тобі не обійтись, – одним махом поховав усі мої надії на таємну операцію Абрахам. – А жаааль… – протягнула я, вже уявляючи, як довго доведеться умовляти цілительку взяти участь у некромантському ритуалі. І далеко не факт, що вона погодиться. – Кет, для виклику кровного родича потрібна кров. І хоч ти трісни. – Та зрозуміла я. Що робити треба? – Записуй! – Угу. Уже пишу…

За пів години в мене були детальні інструкції для ритуалу і шалений ентузіазм перевірити, чи справді все працює.

– Дивись, – з’явився за моєю спиною братець, коли я вже, здавалося, все зрозуміла. Тьма! Все ніяк не звикну, як він з’являється де заманеться в стінах Академії. – Якщо ось тут змінити структуру виклику, зафіксувати точку в Тіні і прив’язати її до тебе, то… – Ніхто нічого моєму піддослідному не зробить. Окрім мене. І він стане ідеальним виконавцем, – закінчила я за нього і зловтішно посміхнулася, відкинувшись на спинку стільця. – А отже, мету буде досягнуто! Ти ж мій геніальніший! – Вчися, поки я добрий! – кинув Рікар і знову розчинився в Тіні. Вчуся! Ще й як вчуся.

За годину, коли Горвіх укутали густі зимові сутінки, а хмари на нічному небі трохи розійшлися, відкривши приблизне місце пер***вання місяця, я під світлом єдиного магічного ліхтаря відтанцьовувала джигу під академічним склепом.

До речі, не повірите, але кращого місця не знайшлося. Та й усі зайняті. Хто святкує кінець сесії, хто здає хвости, хто шпори малює, змагаючись у вигадливості. А ще й знайти потім ту шпору!

Одне слово — суцільна метушня.

Мені пощастило. Я вже все здала. І тут мені знадобилося моє везіння. А ще те, що Дорк мене дуже "любить". До глибини душі. А тепер у мене ще й є важелі впливу у вигляді одного родинного лича — теж, до речі, дуже корисно. Тепер я не лише "дорога й золотко", а ще й іноді поважна. Хоча б іноді. Дуже рідко. Але от мої одногрупники — і того не мають.

Цілющі практики в улюбленої магістри Олем мені давалися тяжко. Довелося зубрити разом з Мілкою, аби не лишилося бодай прогалини в знаннях, які мені, відверто кажучи, не потрібні… Ну, то таке. Здала ж. З першого разу навіть.

Зараз я збиралася застосувати знання, які несамовито добувала на парах з некромантії, доповнені авторськими інструкціями Абрахама й скориговані відповідно до настанов мого чудового братика, на практиці — з усією жорстокістю. Уявили собі, що це може бути в МОЄМУ виконанні? От і мені від цієї думки трохи млосно.

Мілка з’явилася якраз у той момент, коли я вже почала щиро бажати їй довгого і щасливого життя разом із совістю, яка, судячи з усього, того вечора залишила її наодинці з Алеком.

— Знаєш, кохання — це прекрасно, але я вимагаю уваги до своєї скромної особи. Між іншим, у некромантів здоров’я гірше, ніж у цілителів. Захворію й помру… — почала я з докором.

— Нічого ти не помреш. Я не дозволю. А заразом ще й реферат про застуди за тебе напишу. А то все руки не доходять, — ого, невже ми вже й уїдливо відповідати навчилися? Схоже, спілкування з однією некроманточкою таки йде цілительці на користь.

— Не жартуй тут мені! Руки в неї не доходять... Вилетиш звідси зі свистом — віддадуть заміж. Алек піде в запій, а я навіть скласти йому компанію не зможу. Мені й досі нічого міцнішого за кисле молоко не можна.

— Іноді ти така зануда, що здається, ніби тобі не вісімнадцять, а всі вісімдесят, — зморщила акуратний носик Мілвена.

Зануда… Може, й зануда. Але вже якось так вийшло, що марнувати милість Єдиного я не звикла. Кохання — річ приємна, звісно, але хто його знає, як життя обернеться. А диплом за пазухою — це вже назавжди!

Ну, гаразд. Кожен має вирішувати за себе.

— Отже, можеш зараз випендрюватися й падати в непритомність, але мені все одно потрібна твоя допомога.

Мілка на мить насупилася, очевидно, уявивши урочисте жертвоприношення, не менше. Але одразу зібралася й рішуче кивнула:

— Завжди готова допомогти, Кет. Якщо це в межах моїх сил.

Та ну?! Справді? І навіть театрально втрачати свідомість не будемо? І кричати: «Ти за кого мене маєш? Я порядна цілителька!» — теж ні? Навіть якось нецікаво…

— Ходімо, — пожвавилася я й кивнула в бік склепу.

Мілка зітхнула так, ніби її ось-ось стратять, і, як справжня аристократка, була готова зустріти смерть з гідністю. Ох вже ці упередження…

— Та ходімо вже. Клянусь улюбленим мерцем, вбивати тебе не збираюсь.

— Я нічого такого й не думала, — надулася Мілвена, радше тому, що її наскрізь розкусили.

Ну так, звісно…

Склеп зустрів нас так, як і має зустрічати склеп: тишею, холодом і запахом затхлої ганчірки, який, до речі, досі не вивітрився. А це про що говорить? Правильно — ми постаралися на славу. Взагалі — бідні мумії. Я б на їхньому місці звільнилася й затаскала некромантів по судах за особливо жорстоке поводження.

Жартую…

Це в мене нервове.

Все ж не щодня зважуєшся на таке.

— Ну… Єдиний, допоможи, — я запалила товсту свічку, по-своєму приліпила її просто на кришку саркофага й зітхнула, опускаючись на коліна для художнього малювання пентаграми.

Мілка вирішила допомогти, чим могла, й підвісила мені над головою маленьку світлову кулю. Дуже доречно, бо при світлі свічки (навіть маючи некромантське зір) похибки видно погано. Тож довелося повністю перевіряти схему… а потім ще раз… і ще…

Коротше, я так боялася облажатися, що аж жах.

Коли вже перевіряти було нічого, всі закарлючки були на місці, все відповідало схемі, й далі зволікати було безглуздо — я підвелася й зробила кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїти серце, яке шалено калатало. О Єдиний, та ж я ще така молода!

Ладненько…

— Дай руку, — скомандувала я Мілці, і вона мовчки простягнула мені долоню.

Вона була холодна й тремтіла так, що довелося стиснути її міцніше, щоб не промахнутися.

Та в усьому іншому я діяла швидко й максимально безболісно. Різкий надріз по долоні. Кілька крапель крові на пентаграму.

— Рікар! — покликала я, знаючи, що він все одно десь поруч і з мене насміхається.

Не помилилася. Він з’явився негайно.

Від чого нерви Мілки все ж здали — вона пискнула й відступила ближче до дверей.

— Ну? — поцікавився він, чим може бути корисним.

— Допоможи з переходом.

Я й досі не вмію переходити в Тінь свідомо. І ви навіть уявити собі не можете, як це засмучує магістра Дорка. Але про це згодом.

— Коли ти вже навчишся хоч щось робити сама? — буркнув Рікар. — Від зміни тіла характер не змінюється. Як їздила на мені, так і їздиш.

Та все ж змахнув руками — і світ навколо звично посірів…

Тут, у Тіні, пентаграма виглядала не краще, ніж у реальному світі. Хіба що — через просочення кров’ю — трохи мерехтіла. Як жарини. Чорна… з червоними прожилками… Гарно.

— Не стій стовпом. Час, — нагадав мені мету мого пер***вання тут братик.

Та-а-ак… Я розумна і щаслива. Усе вийде.

Формула закляття була такою довгою, що я мимоволі порівняла її з освідченням у коханні якогось бродячого менестреля. Та, кого він вирішив ощасливити, встигне постаріти, поки він дійде до «Чи згодна ти…». Мені теж здавалося, що цьому немає кінця-краю. Але я читала. Навіть правильно дихання розподіляла. І все ж ближче до фіналу голова почала крутитися.

Ох… А це ж ми проходили мале закляття. Те, що без прив’язки, без умов — просто виклик і підкорення. У бою дуже корисна річ: викликав, підкорив і відразу в атаку, не з’ясовуючи, хто і що. А от як у мене — то це важко. Навіть важче, ніж було Абрахаму, коли він витягував мою матір із-за Межі.

Ну, то таке…

Тим часом темрява, яка досі віддано обплітала застиглого збоку Рікара, повільно поповзла до мене. Наче гіпнотизована змія, вона здіймалась стовпом заввишки з десяток метрів і гойдалася з боку в бік, наче її намагався зігнути неіснуючий вітер. І продовжувала рости.

В якийсь момент вона досягла таких розмірів, що доводилось докладати певних зусиль, аби голос не здригнувся, і все це багатство темної енергії не накрило мене з головою. Страшнувато, скажу я вам.

— Сіаро тім Отвелло, — нарешті завершила я схему й завмерла.

Ну, якщо що піде не так, був один беззаперечний плюс — Дорку просто нікого буде вбивати.

Темрява гойднулась іще раз, зметнулась угору й в один момент обвалилась прямо в центр пентаграми. На мить усе спалахнуло блакитним світлом. Жахливо виглядало в повній тиші… Я ледве встигла заплющити очі, аби яскраве світло не виїв мені зір…

…А коли розплющилася, побачила примару маленької сухенької бабусі з високою зачіскою у моді того ж століття, що й облуплений портрет у вітальні Волена. На ній була сукня з високим комірцем і довгою до підлоги спідницею, які перестали носити ще з часів падіння Есселінського метеорита. І що, в роді Лорасів нічого кращого не знайшлося?

Загалом, запланований ритуал виклику впливового родича Лорасів можна було визнати доволі успішним. Хоча я очікувала, що найвпливовішим виявиться якийсь дядько під два метри з обличчям голодного вовкодлака, а не старенька з гачкуватим носом. Але… може, у них чоловіки взагалі всі такі слабовольні тряпки, здатні показувати свою силу лише перед жінками та дітьми. А от жінки — навпаки.

— Добрий день! — вирішила я, що ввічливість — запорука успіху.

Бабця скривилась, ставши схожою на гібрид сушеної груші й Кислого під час нашої останньої вилазки до таверни «У Рохаса» (на особисте прохання Високості), але випендрюватись не стала. Все ж некромант — це сила, з якою треба рахуватись. Тому мене вшанували величним, хоч і стриманим, кивком.

Вона що — була королевою за життя?

Здається, я пробурмотіла це вголос, бо Рикар одразу відповів:

— Ні. Першою фрейліною Ігусти Золотоголосої.

— А ти звідки знаєш?

— А хто її не знає? Ця дама берегла честь придворних панночок так, що дивно, як дворянство не вимерло в її часи.

— О, навіть так? — ухмильнулась я не гірше за Його Зміїстість магістра Абрахама Волена. — Як вдало ви викликалися, місіс Лорас.

— Місіс Сейго, — прогудів привид таким голосом, що в мене волосся стало дибки. При цьому вона зиркнула на мене так і скривила таку гримасу (і, здається, подумки обдарувала мене добірною колекцією епітетів), що мені захотілося піти й прийняти душ.

І це вона — привид. Уявляю, на що ця особа була здатна при житті.

Б-р-р-р…

— Отже, місіс Сейго, думаю, моє прохання не стане вам тягарем і жодним чином не заплямує вашу репутацію, — вирішила я спробувати домовитись із бабулею по-хорошому.

Коли на тебе працюють добровільно — результат значно кращий.

— Тссс! Все зіпсуєш, — прошипіла я, тикнувши ліктем у Рудого, який витіснив мене з місця біля замкової шпарини в моїй кімнаті.

— Мені ж нічорта не видно! — обурився спадкоємець трону, який нізащо не пропустив би нагоду розважитися. — І взагалі, ти мені на ногу наступила.

— Ну знаєш, Евер… Я тебе на виставу року покликала, а ти…

— Все, усвідомив. Виправлюсь, — як завжди, Високість не став сперечатися. — Але все ж… що ми тут робимо?

— Вивчаємо класифікацію напіврозумної нежиті, — сунула я йому під ніс книжку.

— Ти знущаєш…

Договорити він не встиг. Бо коридор жіночого гуртожитку Академії Магії та Відьомства пронизав істеричний дівочий вереск такої сили й частоти, що таргани, які давно відвідували цілителя-психолога, зібрали пожитки й твердо вирішили: ця житлоплоща таких жертв не варта. Навіть я, готова до всього, такого не очікувала, й майнула думка: «А чи не баньші тут пробігла?» Виявилося — ні.

Пробігла не баньші, а вкрай вересклива брюнетка, ім’я якої я так і не змогла запам’ятати за пів року навчання в Академії. Вона буквально вилетіла зі своєї кімнати в чому мати народила, незграбно притискаючи до грудей щось, що на перший (і на другий) погляд було чоловічою білизною.

Звісно, на пісню голодної сирени в її виконанні з кімнат повистрибували дівчата — подивитись, кого ж тут убивають з особливою жорстокістю.

Ми з Евером, у цілях конспірації обійнявши підручники з «Класифікації нежиті», не відстали від більшості. Навпаки — були в перших рядах.

За кілька секунд, лаючись і згадуючи когось, невідомого сучасному суспільству, з тієї ж кімнати виповз брат Мілки, на ходу натягуючи штани. А слідом за ним випливла бабуся Сейго в повній бойовій готовності. І всім своїм виглядом вона давала зрозуміти, що смертна кара була б для цих двох значно милосерднішою, ніж те, що їх чекало від колишньої придворної наглядачки честі й совісті, яка не виявила в них ні одного, ні другого.

— Мені с-с-соромно за вас-с-с, молоді люди! — плювалася примарною блакитною слиною бабця. — Як можна так низ-з-зько падати…

І далі в такому ж дусі. При цьому вона обзавелася примарною тростиною й потрясала нею то перед носом у «розпусної дівки, яка й уявлення не має, що таке честь», то в «похітливого самця, для якого інстинкти важливіші за виховання та репутацію».

Бабця так розійшлася, що я на мить подумала — от-от вріже тією тростиною брюнетці по розпухлому від істерики носі. Та вже не верещала, а просто ревіла, схлипувала й намагалася влаштувати труси Лораса то вище, то нижче. Хоча сенс щось прикривати вже був відсутній. Тим більше, що всі інші вже сповзали по стінах від реготу.

Лише Мілка стояла стовпом, не зводячи з брата суворого погляду, і здавалося, ледь стримувала сльози. Якби я не знала, що вона годину тренувалася перед дзеркалом, то й не сумнівалася б — вона щиро розчарована в єдиному братові.

На вереск, крики, сміх та істерики прибігла комендантка. Жабка в своєму репертуарі оглянула всіх разом і кожного окремо таким поглядом, що всі одразу припинили ржати, брюнетка — ревіти, бабуся зникла, а я несміливо зробила крок назад, маючи намір сховатися за Евера, якщо що.

— І як це розуміти? — все ж вирішила уточнити ситуацію «вельминеприємна особа», як любить її називати Мілвена.

«Виховний процес», — ледь не ляпнула я, але інстинкт самозбереження вчасно вимкнув мені язик.

І, звісно, нічого я не сказала.

— Це все ти! — нарешті, зібравшись із думками, заревів братець Лорас. — Ти, дрібна тварюко! Всюди свого носа пхаєш…

І з виглядом голодного зомбі, що винюхав свіженький мозок і має намір негайно його з’їсти (ну, або хоча б прикінчити його власника), рушив у мій бік.

Ага. Ага. Зараз.

Мене миттєво прикрив собою Евер, недвозначно даючи зрозуміти, що щоб дістатись до мене, доведеться спершу мати справу з кимось рівним за силою. Я, звісно, злобний некромант, але в рукопашній хіба що плюнути йому в око можу.

— Краще тобі сюди не лізти, — прошипів крізь зціплені зуби напівголий брат Мілки.

— ТИ мені будеш розповідати, що для МЕНЕ краще? — запитав Евер тим самим тоном, яким зазвичай затикав магів магістрату. У мене аж мурашки побігли.

— ЗАМОВКНІТЬ ОБОЄ!!! — скомандувала комендантка, і мені чомусь здалося, що Високості ще є куди рости. — Ви двоє, — кивнула на розбишак, — все поясните ректорові. Ви обидві, — тобто я й вересклива лахудра, — викладаєте свої версії деканам своїх факультетів. Розійшлися по кімнатах. Чоловіки — на вихід.

Чорт. Треба терміново шукати собі ділянку з гарним видом на міському цвинтарі…

— От якось так, — зітхнула я, завершуючи свій короткий, але доволі емоційний звіт.

Дорк перекотився з п’ятки на носок, стиснув губи й сів на залізний стіл, потіснивши щойно привезений труп.

— Ну гаразд. Із цим усе зрозуміло. Я, звісно, твої методи не схвалюю, але мета благородна… А чого ти привид не відпустила? Ти ж знаєш правила некромантії. Ця бабця вже стала нічним жахом для всієї жіночої половини Академії. Тоері ледь не вибила двері в мій кабінет після того, як твоя блюстителька моралі вигнала її з лекції про приворотні зілля через “непристойний вигляд”. Бірм, ти колись бачила відьму в гніві?

— Ні.

— Некроманти — це налякані кошенята у порівнянні з цими фуріями. Ну так що..?

— Я не знаю, як…

— Що значить «не знаю, як»? — щиро обурився Дорк. — Бірм, я тобі за що «відмінно» в заліковку поставив? Все! Перездаєш мені весь матеріал по викликах. І з практикою.

— Стандартна формула не працює, — вирішила я все ж захищатися. — Потрібна інша, і, здається, ритуал треба звертати теж у Тіні.

Я хутко схопила ручку, вирвала аркуш з журналу реєстрації новоприбулих трупів і почала креслити схему виклику.

— Бачите? Ось, схоже, саме тому й не працює, — тицьнула я в закарлючку, що відповідала за закріплення.

— Оце… Бірм, я навіть не знаю, що з тобою робити — хвалити чи шмагати.

На це я несміливо посміхнулась і розвела руками, мовляв, «вам видніше».

— Ладно. Нумо розбиратися з твоїми схемами. Хоча шию тобі все ж треба надерти…

— Воно було того варте. Принаймні, тепер брат Мілки й рота боятися відкрити. Відзначився так, що ого-го… — посміхнулась я. — А після візиту до ректора — й поготів.

— Ну, це — так, — хмикнув куратор, ледь стримуючи посмішку. — Ладно, Бірм, ще трохи — й я почну тебе хвалити. А це вже не педагогічно. Тому — три чергування в морзі й літня практика в моїй підгрупі. І навіть не думай, що тобі пощастило. Я з тебе сім шкур здеру.

— Єсть, сім шкур здерти! — радісно підстрибнула я. — А де практика?

— На Проклятих болотах. Разом із відьмами і парою бойовиків. Хочеш, підсоблю, щоб Його Високість із нами практику проходив?

— Ще питаєте?!

— Тоді сідай і думай, як звернути твій ритуал. Можеш підключати свого брата, Абрахама, хоч короля Об’єднаних Королівств, але щоб звільнила мені Академію від цієї бабці. Зрозуміло?

— Як сльоза! — кивнула я, старанно зображаючи покаянну фізіономію.

Заради цієї практики я не те що привида за Межу відправлю — я сама туди збігаю й назад повернуся. А що? Уже уявляю, якою буде ЦЯ практика…

Кінець.