Раді Вас бачити!

До будинку мого... роботодавця, чи що? Ми добрели вже на світанку. І я навіть не здивувалася — анітрохи — коли виявилося, що маєток цей стоїть просто в центрі Горвіха. Прямісінько навпроти ратуші та салону пані Велемтайн. Того самого, де один пояс від сукні коштує приблизно стільки ж, скільки половина Кварталу Семи Шибеників — разом з усіма його мешканцями. Навіть зараз, ще зачинений, він притягував погляд: магічні ліхтарі, сукні й костюми у велетенських вітринах викликали в мене хіба що шлункові коліки.

— Рота закрий, — наполегливо порадили мені.

Я скривилася. Ну як тут забути про його величність — себе, коханого. А я, між іншим, тут бувала хіба що раз. Та й то… Просто тому, що таких обірванок, як я, з Кварталу Квітучих Яблунь, звідси викидали миттю. Років до дванадцяти я ще намагалася сюди пробратися, бунтуючи проти соціальної несправедливості, а потім… Що мені тут робити? От правильно — нічого. Тож і сенсу викручуватися не було.

От не опинись я в такій ситуації — обов'язково б пораділа і покрутила головою, розглядаючи красоти Кварталу Квітучих Яблунь.

А так...

Кульгала я слідом за магом у його темне й похмуре лігво. Збрехала. Лігво було цілком пристойне. Знову збрехала — маєток був розкішним.

Що, в принципі, лише підкреслювало, як мало я сюди пасувала.

Але мага це не бентежило — отже, й мене не повинно. Зрештою, це ж він мене сюди й приволік.

Загарчав пес, щойно відчинилася хвіртка. От брешуть люди, що злодії собак не бояться. Хоча… я й сама до цього моменту так думала. Але це чудовисько й псом назвати важко. Щось кудлате, мені по пояс, загрозливо вишкірене. Ще й очі у цього... ну, нехай буде пса, світилися зеленим.

Я заплющила очі. Якщо це чудовисько ще й загавкає... буде соромно.

Та ні. Пес ліг на місце — біля якогось кам’яного спорудження, що мало б бути його будкою, але радше нагадувало склеп.

Та затримуватися мені й далі не дали. Штовхнули між лопатками — для прискорення, і кивком вказали напрям до дверей. Я закусила губу й попленталася.

Маг коротко, навіть якось нервово, постукав у двері — й ті відчинилися. У проході з’явився рівний, наче натягнута струна, слуга невизначеного віку.

— Магістр Волен, — коротко кивнув він і поступився місцем, впускаючи нас до будинку.

Ну, а я, нарешті, дізналася, з ким маю справу. Якось усе не наважувалася спитати, як же величати мага, якого обікрала. Та й, здається, не дуже й хотіла.

— Бажаєте вечерю? — поцікавився той самий слуга.

— Я не голодний. Для всіх мене нема, якщо що, — відповів магістр, навіть не спитавши, чи я голодна. Хоча, чого я очікувала.

Маг плеснув у долоні — й на стінах загорілися світильники. Я ж, геть забувши, у чиєму домі пер***ваю, захоплено присвиснула. Та тут і чхнути страшно — раптом щось дорогоцінне розіб’єш. А я на таке мастак.

— Пані Катріну розмісти на другому поверсі, — роздавав накази магістр Волен. — Знайди їй щось перевдягнутись, — і, звертаючись до мене, додав: — Кет, сподіваюся, в твоїй голові ще лишилося досить розуму, щоб не наробити дурниць?

— Вистачить, — буркнула я.

— Ото й чудово. У такому разі — надобраніч. Чи вже добрий ранок? — сказав Волен і побіг сходами нагору, залишивши мене роззиратися довкола з неприхованим здивуванням.

Ненадовго. Слуга — чи як їх там називають — делікатно покашляв, привертаючи увагу.

— Пані Катріно, дозвольте провести вас до вашої кімнати.

— Боїшся, щоб чогось не поцупила? — з іронією схилила я голову. — І правильно робиш. Веди, як тебе там?

— Гер Ед Солем, — представився він. — У разі чого можете звертатися з будь-яким проханням.

— Прямо з будь-яким? — прищурилася я.

— У межах розумного, — миттєво уточнив гер.

Я ж чарівно усміхнулася й по-приятельськи ляснула його по плечу. Гер витримав — навіть не скривився.

— Слідуйте за мною, — і, всупереч власним словам, пропустив мене вперед, жестом вказавши на сходи.

Я хмикнула, ще раз усміхнулася і віддала жартівливий уклін. Нічого. Я не Спритненька Кет, жодного разу не спіймана слідством, якщо не вигадаю, як викрутитися з цієї ситуації. І з цими думками я шкутильгала коридором другого поверху маєтку магістра Волена, рахуючи двері — всі, до речі, були лише зліва. Невдовзі гер відчинив треті.

— Прошу, пані Катріно, — кивнув Ед, клацнув — і загорілося світло. — Там є ванна, — він показав на двері праворуч. — Зараз принесуть одяг на зміну.

— Дякую, Едді. Доки житиму — твоєї доброти не забуду, — пообіцяла я… О! Згадала: дворецькому. І він таки скривився.

— Радий служити гості господаря, — без особливого ентузіазму промовив він.

— І не сумніваюся.

І ось на цій лицемірній ноті мене лишили наодинці в спальні.

Скромно, як на фоні передпокою, і безлико. Ліжко, шафа, тумбочка біля ліжка й дзеркало. Ну ще й килим. Світлий. Ні, усе, звісно, коштовне — аж у пальцях свербить. Але якось… ніяк. Наче просто наставили всього, аби не пусто. Хоча… знайшлася ж цінителька. Сама ще зранку прокинулася в комірчині Трьохокого Сема на ліжку, де й дитині було б тісно, і під ковдрою, що кишіла блохами.

Тож, геть не переймаючись, що мої забруднені чоботи можуть навіки зіпсувати дорогущий килим, я підійшла до дзеркала.

Ох, і вигляд у тебе, Спритна Кет. Наче тільки що з кулачного бою. На щоці синяк. Волосся — чорт його зна, якого тепер кольору, темне, зваляне, мов у бездомного пса. З тебе лишилися тільки сині витріщкуваті очі… Ну, і щоб остаточно впевнитися в жалюгідності свого стану, я стягнула сорочку з єдиним вцілілим рукавом і трохи повернулася до дзеркала лівим боком.

Та твою ж… точно ребро зламала. Он — синяк уже від грудей до пояса, цілком однозначного чорного кольору. Злегка торкнулася пальцями того місця, де, ймовірно, був перелом. Завила. І вирішила, що якось минеться. Вперше, чи що?

Сичачи прокльони в бік магістра, покрокувала до ванної. Завмерла на порозі.

Знаєте, що таке ванна в Кварталі Семи Шибеників? У найкращому разі — тазик, у не найкращому — смердюча Вісла, куди після дощу стікає вся грязюка Горвіха.

А тут — пряма ванна. Ні, ВАННА. Та мені таке й не снилося. Тож часу я гаяти не стала: відкрутила кран, і тепла вода тут же почала наповнювати овальний, білосніжний резервуар. Перебрала флакончики з милом, понюхала — обрала найнейтральніший аромат. Швидко скинула чоботи, штани, білизну й… О, Єдиний! Там мені ще якусь магічну цяцьку вкрасти не судилося?

Єдиний, звісно ж, не відповів. Що мене, правду кажучи, неабияк потішило. Не дивно було б і з глузду з’їхати після всього, що сталося за останню добу.

Не знаю, скільки я там відмокала. Скільки шкребла запашним милом шкіру, яка й не пам’ятає, коли востаннє бачила таке щастя, як гаряча ванна. Та певно, просиділа б у теплій водичці добу, якби хтось лагідно не постукав у двері.

— Нема мені спокою ніде, — пробурчала я, загортаючись у рушник, що ледь прикривав стегна, й вийшла в кімнату, що мені відвели.

Герр почервонів, побілів і відвів погляд. Та невже! Ніби жіночих ніг не бачив.

— Вашого розміру в домі не знайшлось. Сподіваюся, вас не образить така вбога одежа.

З цими словами він виклав на ліжко довгу чоловічу сорочку, другу — коротшу, простеньку білизну та штани, що вже на перший погляд мені не підходили. На додачу мені вручили капці й делікатно спитали, чи можна позбутися моїх старих речей.

— Ага, — повернулася я до ванної, непомітно витягла набір відмичок і худенький гаманець, у якому ледь чутно дзенькнули мідяки. — Викидай, — простягла я герру-дворецькому свої лахи.

Він узяв. Двома пальцями й з таким виразом на обличчі, що я знову не стримала усмішки. Гидуєте, герре? Терпіть, коли вже служите «гості маґістра Волена».

Гостя, тобто я, анітрохи не бентежачись того, що Ед, виходячи, не потурбувався зачинити за собою двері, розмотала рушник. Двері від того гримнули так, що, здається, аж вікна задзвеніли.

Я фиркнула, натягла довгу сорочку й труси. Решту речей, не заморочуючись, повісила просто на дзеркало, пожитки сунула до кишені штанів і влізла під ковдру.

Здавалося б, пережиті потрясіння мали б вибити з колії… але я миттєво вирубилась. Щоправда, спала, як завжди — чуйно, з рукою під подушкою. Звичка. У Сема в домі я завжди ховала там тоненький ножик.

Та, як виявилося, сон у цьому домі — розкіш. Принаймні, для мене.

***

Незаперечна істина Кварталу Семи Шибеників — якщо ти зранку прокинувся, значить, не все так погано.

І справді — не посперечаєшся. З будь-якого лайна можна виповзти. Якщо, звісно, ще живий.

Так я думала, коли двері розчинилися й до спальні влетів маґістр Волен. Не встигла я й рота розтулити, як ковдра з мене злетіла, а сам чолов’яга сів на край ліжка й витріщився на мене, не мигаючи.

Я підвелася на ліктях — і одразу знову впала на подушку. В очах потемніло від болю.

Навіть не одразу збагнула, що сорочка, яку мені люб’язно видали, почала стрімко задиратись догори.

— Е! Дядечку, ми ж про таке не домовлялися! — запанікувала я, раптово усвідомивши, що повернення медальйона — ще не все, чого від мене хоче маґістр. — Це ви не за адресою. Я — крадійка, а не хвойда.

— Та потрібна ти мені, — скривився маг, не звертаючи жодної уваги на мої спроби стягнути сорочку донизу.

Та він, певно, вирішив, що возитися зі мною — не його рівень, і просто тицнув пальцем у зламане ребро. Я захлинулась від болю й ледь не втратила свідомість.

— Ну ти й потвора, — вичавила я, щойно спромоглася знову думати й говорити.

Відповіддю було мовчання й новий спалах болю, коли Волен, скориставшись паузою, таки задер сорочку й почав мацати місце перелому.

— Щоб ти здох, — побажала я йому від щирого серця.

— Повторюєшся, Кет. Я вже це чув.

— Та мені не важко хоч сто разів… — і тут я зашипіла, втративши нитку розмови й відчуття часу й простору. — Вибач, погарячкувала. Щоб ти здох у страшних муках.

— Вставай. Сніданок холоне, — поплескав мене по нозі Волен, не звертаючи уваги на мої прокльони.

Я спробувала підвестися — і з подивом зрозуміла, що ребро майже не болить. Ну, не зовсім, але вже без темряви в очах.

— Це ти мене підлікував, чи що? — стягуючи сорочку, спитала я.

— Можеш не дякувати.

Оу… Неочікувано!

— Вставай уже. Час не чекає.

— А ми поспішаємо кудись?

Погляд, яким мене нагородили, змусив ніс засвербіти. А потім ще й долонею по щоці провели, щось прошепотіли — навіть повторити важко. Брову підняли багатозначно.

— Встаю-встаю. Може, даси переодягнутися?

— Ти мене зовсім не бентежиш, — запевнив маг. — Але починаєш дратувати.

— Зрозуміла. Не кип’ятись.

Я зіскочила з ліжка. Майже як новенька. Стягнула сорочку, швидко вдяглася. Взулася в капці. Зрозуміла, що розчісувати волосся — довго й боляче, тож скрутила щось схоже на вузол і врізала жартівливого поклона маґістру, що не зводив з мене очей.

— До ваших послуг, маґістре Волене, — вишкірилась я.

— Не вдавай з себе блазня, — порадив Волен. — Ходімо. Терпіти не можу, коли сніданок холоне.

Сніданок — це добре. Для такої справи мене двічі кликати не треба.

***

— Отже, Кетріно, — озвався Волен, акуратно надрізаючи ножем повітряний омлет із хрумким беконом. — Я подумав і вирішив: найкращий варіант розвитку подій — твій вступ до Академії.

Я вдавилася останнім шматком омлету, який тільки-но змела зі своєї тарілки.

— Слухай, маг... магістр. Я, звісно, дівчина талановита, але з чого ти взяв, що мене там хтось чекає?

Маг скривився, спостерігаючи, як я витираю губи тильним боком долоні, і простягнув мені серветку. Взяла. Не час випендрюватися.

— Читати, писати, рахувати вмієш?

— Нууу... як тобі сказати... рахувати — так. А от з рештою якось не склалося, — неохоче зізналась я у своїй малограмотності. — Знаєш, у Кварталі Семи Шибеників стільки шкіл, що я прямо й не знала, яку обрати.

Маг постукав виделкою по тарілці.

— Нічого. За три місяці до вступу — навчишся, — підсумував він і знову взявся до важкої справи розрізання омлету. — Деякі зачатки дару в тебе є.

— Це ще з якого дива? — знову вдавилася я, цього разу ватрушкою.

Мене нагородили усмішкою. Тією самою — зміїною, від якої по спині повзе мороз.

— Скажи мені, Кет, ти прикидаєшся чи й справді дурненька?

Я образилась. Мене як тільки не називали. Особливо за останню добу. Але дурепою — ніколи.

— А ти не задумувалась, яким узагалі чином тобі вдалося щось поцупити у мага? А?

— Не було часу на такі дурниці, — пробурмотіла я, відчувши, що, схоже, дала маху. І справді — варто було подумати.

— Отож, у тебе є всі шанси вступити до Академії. До того ж — непогана можливість почати життя з чистого аркуша, як вважаєш? Зможеш отримати диплом. Знайти роботу й не лазити більше у вікна чи зрізати гаманці. Тож, можна сказати, я надаю тобі безцінну послугу.

Ні, раціональне зерно в його словах було. Але...

— Якось усе у тебе занадто солоденько виходить. Прямо аж нудить, — мовила я, вже відчувши на язиці смак сиру в мишоловці.

— Не маю наміру тебе переконувати. Та все ж настійно рекомендую замислитися над своїм способом життя. Скільки тобі? П’ятнадцять?

— Сімнадцять, — буркнула я.

— От бач. А вже в такому плачевному стані. Ще трохи — й без голови залишишся. У кращому разі — за рік-два.

І це теж чистісінька правда. Моя матір дотягнула до тридцяти. І то лише тому, що вважалася найвдачливішою злодійкою Кварталу Семи Шибеників. Але вдача — пані примхлива й непередбачувана. Не встигнеш оком змигнути — вже висиш у петлі на базарній площі. Вітер колише твоє холодне тіло, яке потім ще й студенти-цілителі розпотрошать, як їм заманеться. Або ж підвернешся під руку комусь більш фартовому під час п’яної бійки...

— Гаразд. Що треба робити?

Магістр Змій усміхнувся — і мені чомусь стало ну просто зовсім зле.

— Поки що вчитись. Завтра ж і почнеш. І не забувай, що моє благородство має межі. А ти, гадюко така, маєш у першу чергу думати, як повернути мені мій медальйон.

— А дядечко магістр не підозрює, кому він міг знадобитися? — відкинулась я на спинку стільця.

— Дядечко магістр, — передразнив мене Волен, — навіть не здогадується, кому міг знадобитися його медальйон.

Бреше. П’ятою чую, що бреше. Але не скажу. Хай думає, що я йому вірю.

— Але зверни увагу на викладацький склад. Не думаю, що студенти бодай щось тямлять у тому, що собою являє Артефакт Ролдена.

О, хоч дізналася, що за цяця мені дісталася.

— Сем не казав, замовник був мужик чи баба? — спитала я, усвідомлюючи всю глибину ями, в яку втрапила. Обікрасти другого мага поспіль... скільки ж то треба фарту мати?

— Чоловік чи жінка, — поправив мене магістр Волен. — Не знаю. Але ж у мене є ти. От і дізнаєшся, кому там жити набридло в Академії.

— Авжеж, — ляпнула я, зовсім не бажаючи продовжувати цю розмову, яка позбавляла найменшої надії на хоч якесь майбутнє.

***

— Дядечку магістре Волене, — завила я, усвідомлюючи, що від цих закарлючок уже рябить в очах. — Дайте хоч трошки передихнути.

За тиждень у домі мага я вже встигла зненавидіти його, його дурнувату ідею, міс Марґарет, що навчала мене етикету, цю кляту бібліотеку... Пом'янути лихим словом Трьохокого Сема, медальйон і власну жадібність. Разів сто себе пожаліти. Брехня. Більше.

— У труні відпочиватимеш, — потішили мене. — І не пригадую, щоби в моєму родоводі значилась Спритна Кет. Тож я тобі не дядечко, а магістр Абрагам Волен. Можеш просто — магістр. До того ж, Катріно, ніхто ж не казав, що буде легко. Але — важко в навчанні… як то кажуть, — повчально підняв він свій пташиний кістлявий палець.

— Чорти б вас узяли, — буркнула я, а потім, миленько усміхнувшись, додала: — Магістр Абрагам Волен.

Маг похитав головою і тяжко зітхнув.

— Едде, принеси нам чаю з медом, — наказав він, навіть не повертаючи голови.

Мовчазна статуя при дверях, знана як герр Едд, зрушила з місця й рушила виконувати вказівку.

— Не любить він мене, — промовила я, коли в бібліотеці залишилися тільки ми й мудрість, яку століттями накопичували предки Волена.

— А за що тебе любити? — цілком резонно відказав магістр. — Уяви, що він бачив і чув від тебе за тиждень пер***вання в моєму домі. Нахабствуєш, огризаєшся. Свого жаргону ніяк не позбудешся. А він, між іншим, особа з тонкою душевною організацією. До такого дівочого поводження не звик.

Я скривилась, але хоч раз промовчала.

— Гаразд, не будемо про сумне, — вирішив Волен не розпікати мене далі. — Поки Едд готує чай, займімося магією.

Я застогнала й поклала голову на руки, складені на столі.

— Убий мене, — попросила я магістра.

— Бажання жінки... але не сьогодні. Ну ж бо, Кет. Не випробовуй мого терпіння.

Я зітхнула й пересіла зі стільця на диван.

Так. Що там треба? Ага... розслабитися, відчути потоки в собі. Сконцентруватися... скласти пальці у порядку альфа... й прошепотіти закляття малого світлового шару.

— Ко уро ав, — промовила я — і... нічого.

— М’якше останні два слова. Це ж не цвяхи забиваєш. І не втрачай концентрації та контролю над потоками.

Я зціпила зуби й повторила все, з урахуванням зауважень Волена.

І знову нічого.

— Я бездарність, — роздратовано знизала плечима я.

— Навіть не сперечатимусь, — несподівано підтримав мене маг. — Але не в цьому випадку. Іди-но сюди.

Я слухняно підійшла. Магістр підвівся з глибокого крісла і став за моєю спиною. Взяв мої руки в свої й поправив конструкцію, яку називали «порядок альфа».

— Заплющ очі. Тепер вдихни, — прошепотів він майже у вухо, від чого шкірою побігли мурахи. — Сконцентруйся. Уяви, що ти — згусток чистої енергії. Що ти складаєшся з розрядів.

Я уявила. Так яскраво, що аж у пальцях закололо.

— Добре. А тепер повтори закляття, тільки м’якше, й уяви, що одна з блискавок скручується між твоїми долонями.

— Ко урьо авь, — прошепотіла я.

У повітрі запахло грозою. У пальцях стало тепло.

Я обережно розплющила одне око — і пискнула, наче справжнісінька благородна панянка, що помітила мишу. Між долонями світилася куля розміром з яблуко, з якої розсипались іскри.

— Тихо, — не відпускаючи моїх рук, сказав магістр. — Тепер у зворотному порядку, але без закляття.

Я знову заплющила очі й усе зробила, як треба.

— Вийшло! — підскочила я. — Я маг!

— М-да. До мага тобі ще — як до Тулії рачки. Але непогано.

Ніби й похвалив… а ніби й ні. Що за людина така? Та навіть він не зміг зіпсувати мені настрій у цей момент.

— У тебе в роду маги були? — повернув мене до реальності Волен.

— А я звідки знаю? — скривилась я. — Маман, здається, звичайною злодійкою була. А батечка свого я й в очі не бачила.

— А куди він подівся?

— Та хто його знає. Я навіть не знаю, ким він був.

— А Лися не розповідала?

Я знизала плечима.

— Та ні. Вона теж його не знала. Її татка повісили, коли їй було два роки. А коли моя матінка мене нагуляла — їй усього шість було. Та й взагалі, маман при нас своїх коханців не світила.

— Ясно, — підсумував цю надзвичайно неприємну розмову магістр.

А настрій зіпсувався. Вщент.

Гримнули двері.

— Абрагаме! — вигукнули від входу. Магістр скривився, але одразу ж усміхнувся.

— Герольде, радий тебе бачити.

Я мало не хмикнула, поглянувши на його обличчя на мить раніше. Та де там та радість. Узагалі.

До нас швидко підійшов чоловік приблизно такого ж віку, як і Волен. Коротко стрижений, високий, до болю схожий на начальника міської варти. Позаду винувато м’явся герр Едд.

— Пробачте... — почав було він.

— Усе добре, Едде. Чай, — нагадав Абрагам і, вже звертаючись до гостя, запитав: — Яким вітром?

Герольд рішуче наблизився до нас.

— Та от, був неподалік, вирішив особисто переконатись, що чутки — не брехня.

І після цього мене нагородили пильним, оцінювальним поглядом. Наче роздягли.

— Це й є твоя протеже?

— Знайомся, Катріна Бірм, донька моєї давньої знайомої з Тулії, — махнув у мій бік магістр. — Кет, це Герольд Сольв, магістр бойової магії і ректор Академії Магії й Чаклунства.

— Рада знайомству, — мило всміхнулась я й трохи схилила голову.

От лихо. Тільки цього не вистачало. Схоже, саме про це подумав Волен, щойно той самий ректор ввалився до бібліотеки.

— Отже, Катріна планує вступати до Академії? Що ж, похвально, — протягнув ректор, не зводячи з мене свого прискіпливого погляду, від якого аж засвербіло в поясниці.

— У неї доволі непоганий потенціал, — відказав магістр.

— Що ж, Академія прийме її з усім радушшям, — запевнив ректор, а мені чомусь відразу перехотілося вступати кудись взагалі.

Едд нарешті приніс чай і розставив чашки на маленькому столику біля дивана.

— Як твої дослідження? — спитав ректор, сьорбаючи гарячий напій. — Ще не втратив надії?

— Ні. Хоча дослідження трохи застопорилися. Але то тимчасово.

— Шкода. Я все ж вважаю твою ідею з поверненням Сільвії — безумством.

Магістр скривився.

— Не пригадую, щоби я питав твою думку.

Говорили вони так, наче мене тут зовсім не було. Що, втім, мені було лише на руку.

— Перепрошую, магістре Волене, — старанно зображаючи міс Марґарет, пропищала я, — але я б хотіла трохи відпочити.

І очі в підлогу.

— Так, Катріно. Продовжимо пізніше.

Я хутко ретирувалась і навіть не обернулась. Чорт, забула прошепотіти, що щаслива до нестями познайомитись із майбутнім ректором. Ну та байдуже, краще вже нехай думає, що Катріна Бірм — налякана кімнатна рослина, ніж почне здогадуватись, хто я насправді.