Раді Вас бачити!

За вікном знову затягнув сумний дощ, відбиваючи ритм лише йому відомої пісні. Напевно, вже настав світанок, але спати зовсім не хотілося. Ані мені, ані господарю дому. Ми так і не наважилися розійтися по кімнатах і сиділи в вітальні, кожен зі своїми незрозумілими почуттями і думками, що розліталися в різні боки. Здавалося, усе, що сталося тієї ночі — просто сон. Дивний, дурнуватий, але лише сон.

Абрахам СТРАЖДАВ. У найтрагічнішому значенні цього слова. Лежав на дивані з обгорнутою у ганчірку льодом на голові і не розмовляв зі мною. Терзав себе мовчки. Насолоджувався цим болем. Розтягуючи задоволення. Час від часу скреготів зубами так, що я спершу поглядала — чи не шкр***ть миші. Бо ж таке буває. Поки герр сидить у темниці, дім зовсім занепадає. Схоже, Абрахам накручував себе з усією ретельністю, уявляючи заголовки завтрашніх... точніше, вже сьогоднішніх газет: «Професійна гордість магістра Волена впала у нерівній сутичці зі страшенною силою привида Соні Щасливої». Ну і що, що окрім мене ніхто нічого не знає. Це такі дрібниці, чи не так? Зірваний ритуал — феномен, який некромантський розум не міг збагнути. Подумати лише. Його, Абрахама Волена — і мордою в бруд. І ще й при свідках. Переконувати і заспокоювати його некромантську величність я не поспішала. Просто тому, що довелося б розповісти йому все від самого початку до самого кінця. А я, вибачте, не могла одразу сипати неперевіреними фактами. Тому навіть на злющого, мов молоденького голодного упиря, Абрахама дивитися старалася мало.

Підозрюю, що частково причиною його поганого настрою було те, що коли Рикар вигнав мене з Тіні і зняв закляття з Волена, я нічого кращого не придумала, як розтрусити некроманта з криками: «Вставай! Знайшов час дрімати! Все життя так мимо пройде!»

Жарт не вдався. Абрахам ображено надувся. Навіть те, що я все ж дісталася до плити і нагодувала його то чи пізньою вечерею, то чи раннім сніданком, не допомогло. Моїх кулінарних талантів вистачило лише на яєчню з якимось в’яленим м’ясом. Вибачте, чому навчали — те й умію. Якось у Шибениках тірамісу готувати не вчили.

Моє підлизування залишилося непоміченим. Хоча ні, його прийняли за прояв жалості. Лежить тепер, заїдає яєчню нервами.

Хоча, скажу вам, що він не розмовляв зі мною — було навіть на руку. Не довелося вигадувати страшно неподібні на правду історії про те, що сталося. Просто прикидалася дурепою — гордість не дозволяла. З іншого боку, ця гнітюча тиша дозволяла сидіти й щедро поливати роздуми, що проростали зернами сумнівів. Виховувати і розвивати слабеньке, але настирливо пекуче відчуття, що десь мене обдурили.

Якась тривога бунтувала в мені, протестувала, обурювалася. Слова брата крутились у голові знову і знову. Чи справді він брат?

Прислухалася до себе. Я ж маю хоч щось пам’ятати? Ну, якщо не пам’ятати, то хоч відчувати. Але ні. Нічого такого. Думка, що я була міс із знатного роду, сестрою генія-мага і пристойним некромантом, так і не викликала відгуку в душі. А ось ім’я «Філ Рендел» викликало обурення, злість, образу.

Я встала і підійшла ближче до єдиного джерела інформації, якому довіряла. Принаймні, я ніколи не ловила його на брехні, а те, що він часто щось замовчував... так я теж не відкривала перед ним душі.

— Абрахам! — все ж наважилася витягнути некроманта з безодні самобичування і приниження, присівши поруч і поправивши на його голові, що сповзав на очі, мішок зі льодом. — А навіщо ти взагалі взявся за дослідження Артефакта Ролдена?

Він відкрив одне око, подивився на мене, терпляче чекаючу відповіді, і знову закрив. Витримав театральну паузу і все ж погодився відповісти.

— А чому б і ні? — піднявся на ліктях і спитав він. Мішок вкотре сповз, і довелося знову його поправляти, щоб Його Змійшество не перервалося, не дай Єдиний. — Скажи, а тебе не привабила б ідея вічного життя? Ролден був великим дослідником. А я тоді був молодий і вірив, що зможу не лише повторити ритуал, а й створити зворотній. І, бачиш, однієї мети я досягнув. І близький до того, щоб досягти і другої. Багато в чому я повинен дякувати магістру Ренделу. Якби не він, я навіть не подумав би повторити науковий подвиг Рікарда Ролдена. Він був генієм.

Ролден був. А як же я? Між іншим, це я ризикнув життям і душею, щоб мій дорогий брат став знаменитістю. А мене ось так стерли зі скрижалей історії, навіть рядочка не присвятили. Образливо, але таке теж переживала.

Власне, не хотілося його засмучувати, але всі його дослідження — ніщо, бо він не міг переходити у Тінь. А це, наскільки я розумію, головна і основна умова. Взагалі, варто було б запитати у Рикара, як там проводить ритуал. Все ж Сильвію було шкода.

Чомусь думка про те, що Сильвію можна повернути, дуже мене засмутила. Навіть якось зникло бажання повертати медальйон. Не те щоб мені її не шкода. Шкода трохи. Але якщо... загалом, якщо Сильвія буде в житті мага-некроманта, мені тут ловити нічого. А я, може, всім своїм живучим духом до нього прикипіла.

— А де той, перший артефакт? — видихнула я, стискаючи пальці так, що, здавалося, чутно було, як хрумтять суглоби.

— Загублений, — ліниво відповів Абрахам, підсуваючи мішок зі льодом до маківки. — Зник, як і сам Рикар Ролден. Мені здається, він просто не витримав. Я б теж не витримав на його місці.

— Чому?

Абрахам зняв зі своєї голови злощасний мішок зі льодом і кинув його на столик. Той гидко шмякнувся, торкнувся недоталого льоду і розтікся калюжею. Сам некромант став схожим на одуванчик, який потрапив під дощ. Мокре волосся стирчало в різні боки, а великий і страшний виглядав так, що неможливо було стримати усмішку. Але я стрималася і на всяк випадок пригладила йому волосся рукою. На всяк випадок, так би мовити.

— Думаю, він винуватив себе в тому, що сталося, — нарешті сказав Абрахам, схопив мою руку і ліниво креслив пальцем візерунки на долоні. Чомусь мені раптом стало абсолютно байдуже, що там сталося з Рикаром, Ренделом, магістратом і всіма Об’єднаними Королівствами. Якби на світ Есселін впав метеорит, я б і не помітила, напевне. Просто сиділа б і затримувала подих. — Магістр Рендел казав, що Рикар Ролден просто став одержимий розробкою зворотного ритуалу.

— Щось мені це нагадує… — пробурмотіла я собі під ніс і то чи не була почута, то чи просто проігнорована. Хоча ця фраза скоріше була для мене самої, ніж для нього, бо всі мої думки й почуття зараз були зосереджені на дивно ніжних і теплих пальцях, які я з якогось непорозуміння охрестила курячими лапками.

— А потім він просто зник. І перстень з ним, — сказав Абрахам, відпускаючи мою руку, від чого мені стало трохи прикро.

— І ніхто його не шукав? — засумнівалася я, сховавши долоні між колінами, від гріха подалі.

— Спершу шукали. Але потім вирішили, що його немає — і всім стало спокійніше.

— І забули, що він був?

Абрахам кивнув і поморщився. Схоже, він справді неабияк стукнувся світлою головою об кам’яний підлогу підземелля.

— Його сестру засудили за вбивство сина одного з найвпливовіших людей Об’єднаних Королівств. Логічно, що смертний вирок винесли дуже швидко. Родина Ролденів, від якої залишилися лише Рікар і Катрина, вимерла, а їхнє майно, немале, продали на аукціоні після зникнення Рікарда. Мало кому було вигідно його ЗНАЙТИ. До того ж плітки і пересуди навколо їхнього імені не давали забути про ворожнечу всередині магістрату…

— Кому вигідна ворожнеча?

Абрахам відкрив рот, щоб відповісти за інерцією, але одразу ж його закрив і кисло усміхнувся.

— Навіщо тобі це?

— Та так... Просто цікаво.

Абрахам докірливо покачав головою.

— Ні, ну сам подумай...

Договорити мені не дали.

Його Змійшество з істинно зміїною грацією і спритністю схопило мене в обійми і вляглося знову, пристроївши мене поруч.

— Еее... Узагалі знахабнів? — дуже стараючись бути щиро обуреною, я вертілася, зовсім не бажаючи вибиратися з таких затишних обіймів.

— Циць. Лежи. Мені так зручно.

— Мені незручно, — пискнула я, підштовхуючи його ближче до спинки дивана.

Абрахам возився, намагаючись підтиснутися і при цьому утримати мене, ніби я справді збиралася втекти.

— Так нормально?

— Ну, уже краще, — відповіла я, впившись носом у його шию і радіючи тому, що він не бачить, як я дурнувато усміхаюся.

— Тоді спи вже. Майже ранок, а завтра в нас купа справ.

Хотілося сказати, що він якраз у підземеллі досить виспався. Але я вирішила промовчати. Інакше він знову образиться. А мені так тепло було поруч із ним.

***

Проклята осінь. Сира, брудна й вічна мряка. Скр***чи граблями мокре листя в саду Академії Магії та Чаклунства, я мріяла про дві речі — чашку гарячого фруктового чаю і щоб магістр Дорк провалився просто в Пекло. І там його змусили б відпрацьовувати провини з особливою жорстокістю.

— Бірм, ти, звісно, моя улюблениця, але… Скажи: ти взагалі охре…? — кричав куратор, щойно я з’явилася перед ясними його очима. — Чи ти думаєш, що якщо я тебе більше всіх оберігаю, то тобі все можна? — щось я не пригадую цього оберігання. — Ладно, голова не варить — руки страждають. Три дні зрібання листя в академічному саду. І радій, сьогодні у мене хороший настрій.

— Це й видно… — бурчала я, копирсаючись у забрудненій невідомо чим доріжці в кабінеті Дорка. Або в лабораторії аспірантів-некромантів? Кому як зручніше.

— Та-да. Привезли-таки екземпляр… — розплився він у такій усмішці, що в мене защипало… чуття.

Після цих слів навіть обскубана курка на підвіконні впала в непритомність.

Власне, непритомність не завадила б і мені, бо, здається, я знаю, хто буде тестувати екземпляр.

Уявила. І справді, охре… Вражена. Ладно. Переживемо. Не вперше.

А от відгрібання листя… Ну… звісно, хто на що вчився, але це однозначно не для мене.

Навіть не віриться, що колись я любила осінь. Хоча, за словами Рікара, я любила не саме пору року, а Свято Осінніх Вогнів. А хто його не любить? Я й зараз його дуже люблю.

— Бірм, активніше! — курував мою роботу Дорк, сидячи на лавці і гризучи яблука. — Ти виглядаєш, як зомбі не першої свіжості, чесне слово.

— Повністю з вами згодна. Ще трохи — і вислів «руки відпадають» набуде для мене абсолютно реального сенсу, — бурчала я. — Магістр Дорк, а вам не треба перевірити, як там чудовисько? Аспіранти — це, звісно, добре, але раптом щось переплутають, і вийде опудало не таке, як належить. Зуби там не всі, кігті підстрижені…

Аспіранти теж люди. Нас, маленьких першокурсників, можуть і пожаліти, на відміну від куратора. Здається, Дорк теж подумав так само як і я, бо перестав гризти яблука, поморщився і викинув залишок у смітник.

— Вмієш ти, Бірм, зіпсувати весь відпочинок. Мабуть, дивлячись на тебе, я душею відпочиваю, нечасто ж дівчат у некроманти заносить…

Я завмерла.

— Прямо так і нечасто?

— Прямо зовсім, — передражнив мене некромант. — Ти другий екземпляр.

— Та ну?

— Угу. Першу теж, до речі, звали Катріна. Катріна Ролден. Приголомшлива дівчина... — зітхнув Дорк, мабуть, згадуючи ту мене, з якою колись був знайомий. — Ви з нею, до речі, чимось схожі.

Цікаво, чим? Якою я була? Що любила? Як виглядала? Схожі зовні чи поведінкою? Навряд чи звичками. Все ж та Катріна була вихована, як благородна. А я взагалі вихованням не балувана.

— У неї теж зовсім не було інстинкту самозбереження.

Ну чим не варіант.

— Ладно, я піду. Перевірю, як там мій Пушистик. А то справді щось натворять. З них стане.

Чим був цей звір… Я навіть боялася уявити, яке чудовисько магістр Дорк так ніжно й люб’язно називав.

З одного боку, я не хотіла, щоб він зараз ішов. Хотілося ще допитати очевидця подій. З іншого — в житті більше не візьму в руки граблі… тож скатертиною дорога. Терплю і чекаю з питаннями.

— Потрапила ти, темна, — не встиг Дорк залишити мене в спокої, як з’явились бойовики. — Що вже натворила?

Рижий і Кислий, нерозлучна парочка. Я мовчки чекала, поки вони підійдуть ближче, і лише коли до Евера залишився крок, підскочила і сунула йому граблі. Він, судячи з усього, такої підлянки не очікував і взяв знаряддя моїх катувань — по інерції.

— Ти мій рятівник! — із захопленням сказала я, не даючи йому оговтатися. — Сам Єдиний мені тебе послав.

— З глузду з’їхати... — закотив очі Ревель. — Хіба тільки я бачу, як вона на всіх вас їздить?

— А ти мовчи. Нема чого дівчині допомагати. Теж благородний лицар.

Кислий остаточно засумував і зробив міну — я не з вами, робіть, що хочете.

— Бірм, я взагалі чого прийшов… — почав Евер, гр***чи листя. А Дорк правий, дивитись, як хтось працює, дуже навіть приємно. — Ти вже вирішила, з ким підеш на Свято Осінніх Вогнів?

— Ні. А треба вже вирішувати?

— Ось… Слухай, давай з нами.

— Одразу з обома? Та ні, — округлила я очі. — Може, я взагалі з Алеком піду.

— Це навряд, — подав голос Ревель. — Я вчора — випадково — зустрів його біля жіночого гуртожитку. І якщо ти не перефарбувала волосся у блонд на один вечір, то цілувався він точно не з тобою.

Офігенна штука… Ох, Алек, спритний хлопець. Треба роз’яснювальну роботу провести. З ним — так точно. Щоб не було неприємностей.

— І що, ти не побіжиш виривати коси суперниці? — засмутився Кислий.

— На голодний шлунок навряд, — поморщилася я. — Слухай, а ти раніше був на святі? — звернулась до більш приємного в спілкуванні Евера. — Там багато людей буде?

— Уся Академія. І навіть магістрат, здається... А що?

— Та так...

Здається, кращого способу навідатися до житла Філа Рендела в мене просто не буде.

— Давай з нами, Бірм. Асмару теж підберемо. У мене, до речі, є ідея для представлення ілюзорних вогнів… Завіриш.

— Але ж п’ятий курс же показує шоу.

— А хто заважає нам проявити ініціативу? — розплився усмішкою Рижий.

— Угу… — кивнула я, вже продумуючи, як пробратися в професорський квартал. — Вибач, здається, я не зможу піти з вами. А от щодо ілюзій — це ти класно придумав. Треба щось таке, щоб нас запам’ятали назавжди.

Трохи засмучений Евер одразу знову ожив, готовий вислухати будь-які мої ідеї.

— Давай скр***. Ще трохи. До обіду, — усміхнулась я і, відходячи вбік, торкнулась сережок.

— Що вже трапилось? — спитав тривожний голос по той бік зв’язку.

— Чому одразу «трапилось»? — обурилась я. — Абрахаме, у мене є пропозиція, від якої ти не зможеш відмовитись. Ідеш зі мною на Свято Осінніх Вогнів?