Раді Вас бачити!

Готувалася до повторного візиту в Квартал Насолод ще з самого четверга. Бо ж поки не знаєш, що хтось дихає тобі в спину — біжиш рівненько. А щойно просвітять — одразу починаєш спотикатися. Я не стала винятком.

Хай там як, але хоча Насолоди — ще не Шибеники, наших там теж чимало. А то й більше. Особливо увечері. А мою фізіономію в Шибениках знає кожна собака. І хто б мені ще розповів, як поділили спадок покійного Сема, аби можна було планувати подальші дії?

У будь-якому разі, для Напівмісяця я, так би мовити, кістка в горлі. Встиг він підім’яти під себе шпану Трьохокого чи ні — не суть. А от я — яскравий приклад непокори. І на моїй скромній персоні показувати владу — найзручніше.

І не тішило мене ані те, що я начебто майбутній маг, ані те, що маю покровителя зі знаті. Кого це колись зупиняло?

Та нічого, буває. Я ж не дарма Спритна Кет. Бігаю швидко й завжди правильно оцінюю ситуацію. От тільки моє інтуїтивне «оцінювальне місце» щосили сигналізувало: сьогодні мені туди пхатися аж ніяк не варто.

Проблема в тому, що або сьогодні — або Маг вирішить, що виконав свою частину угоди. І… прощавайте, мої відмички. Завдаток — теж тю-тю, як компенсація. Я, звісно, не жадібна, але й надмірною марнотратністю не страждаю.

Коротше, жадібність, що приносить проблеми не лише мені, а й усьому людству, успішно перемогла здоровий глузд.

І все ж, для певності, вирішила вже вдесяте за останню добу перепитати магістра, чи не хоче він скласти мені компанію в прогулянці осередками соціального дна.

Я поперемінно торкнулася сережок. — Магістр, ти де? — Я на роботі. — Слухай, щось мені зовсім не хочеться самій пертися в той Квартал Насолод, — вкотре нагадала я йому, що я, взагалі-то, дівчина. А отже — істота слабка, схильна до паніки й малодушності. — Ну, давай завтра разом сходимо... — Ні! Так не годиться. Хоч кров з носа, але сьогодні треба. — Тоді, будь ласка, не істери й поводься, як личить поважній злодійці. — Ну, Абрахаме, якщо мене прикінчать — мій неспокійний привид мститиме тобі дуже й дуже довго. — Я, між іншим, некромант, — хмикнув магістр темної магії й спеціаліст із кривавих ритуалів. — А я ким тоді стану? А… лічем. Отже... — Отже, в Дорка нарешті з’явиться новий, а головне — дуже рідкісний навчальний посібник. — Паскуда. — Я чи Дорк? — Обоє паскуди, — відрубала я й вимкнула зв’язок, глибоко зітхнувши й підвівшись із лавки навпроти воріт моєї Академії.

Дорога до Кварталу Неземних Насолод здалась мені вже дуже короткою. Навіть попри те, що я йшла в обхід — через Квартал Ремісників, човгаючи ногами, мов стара шкапа на бійню. Пітьма!

У дім Рудої Амали постукала тільки після того, як переконалась, що за мною, наче, ніхто не стежить.

Двері відкрили не одразу. А коли Амала з’явилась у проході — я, не сказавши й «привіт», ввалилася всередину й грюкнула дверима. Навіть сама клацнула замок.

— Дивлюсь, Спритна, таки занервувала, — хмикнула Амала, сьогодні — для різноманіття — у сукні. — Тут не занервуєш… — зітхнула я й розвалилася на тому ж дивані.

У домі Рудої за тиждень не змінилося рівно нічого. Хіба що чашок на столику побільшало. Та з’явився запах чогось давно скислого.

— І правильно, — похвалила мене Амала. — За тебе Горі п’ятдесят золотих дає. За мертву. За живу — удвічі більше. Ти тепер у Горвісі — найласіший шматок, так би мовити. Пишайся собою.

Я скривилась. Сумнівний привід для гордості. Хоча… не щодня дізнаєшся, що за тебе такі гроші дають. Утім, обмірковувати цінність моєї скромної персони мені геть не хотілося.

— Маг де? — спитала я. — Почекаєш п’ять хвилин. Зайнятий Сноулі, — й якось нервово зиркнула на облуплений антикварний годинник, обліплений мухами.

— Клич його давай. У мене кожна хвилина на вагу золота, — гаркнула я, відчуваючи, що справа повертається до мене не тим боком. — Між іншим, я з ним золотом розраховуюсь, а не мідяками.

Амала пирхнула, але таки подалась повідомити Сноулі про моє прибуття.

Не подобалась мені її повільність. От узагалі не подобалась. І все якось з душком було.

Сноулі з’явився ще за п’ять хвилин. На стіл гепнулось щось схоже на монету з червоного золота, з блакитними проблисками, що бігали по поверхні. Ого... Колись таке було мені не по кишені.

— За якість ручаюсь, — буркнув Маг і сів на стілець навпроти. — Приклади до дверей — і воно замкне та заглушить усі захисні чари. У тебе буде хвилин десять. Якщо маг, що накладав захист, був добрий — то й менше.

— А нічого кращого не знайшлося? — вирішила пообурюватися я. — Не подобається — збирайся та вали звідси. Від тебе й так вічні проблеми. — Це які ж? — відраховувала я залишок оплати й одразу ж сховала маговідмички в гаманець. — До мене люди Напівмісяця приходили. — І?.. — насторожилася я. — Та й нічого. Мені до ваших розборок діла нема.

Авжеж. Весь Сноулі Маг — усе знає, всюди в курсі, але ніколи ніде не світиться й ні в що не лізе.

Тук-тук. Постукали у двері. Амала відчинила так швидко, що я навіть не встигла сіпнутися. А от усвідомити, що це кінець — цілком встигла.

У дім Рудої ввалилися двоє головорізів і... чорт, навіть не здивувалась — Ловас. Стоїть, наче нічого й не сталось. Ухмилочка до вух. Паскуда. А були ж часи, коли цей білявий, синьоокий і веселий хлопчина мені подобався. Ех… як давно це було.

— Добридень! — квапливо випалила я, розуміючи, що інтуїція не дарма тривожила, і підскочила з місця, вже прикидаючи, куди тікати.

Звісно ж, рвонула до вікна. Але, на жаль, не досить швидко. В спину прилетіло щось важке й тверде — збило з ніг. Повітря вирвалося з легень, в очах потемніло. От халепа…

— Спритна Кет, з тобою хоче поговорити Горі Напівмісяць, — прогудів один із амбалів, вчепившись мені в волосся і поставивши на ноги.

Тим часом Ловас опустив дзенькітливий гаманець у загр***щі рученята Рудої Амали. Я кинула короткий погляд на Мага — той морщився, губи стиснуті, але мовчав. Це ж Амала. Любов усього його життя. Жадібна***. Виживу — повернусь і все згадаю.

Я різко смикнулась — і отримала під дих. Так, що щойно почав світати світанок в очах — як одразу й захід. Але на те, щоб торкнутися сережок, мене ще вистачило.

— Зайнятий я, Кет. Чи з першого разу не доходить?

— А Напівмісяцю самому важко було з візитом навідатись? У мене якось часу немає по Шибениках шастати, — чи то прошепотіла, чи то простогнала я. — Справ — по горло.

— Нічого, Кет, — втрутився Ловас, — у тебе дуже скоро зовсім не буде справ. Хіба що хробаків годувати.

— Ти де? — напружено запитали з того боку екстреного зв’язку.

Ну як тобі пояснити, магістре Абрахаме Волене? У повній ж…ахливій ситуації.

— Підводься. Горі зачекався тебе, Спритна, — буркнув той, що тримав мене за волосся.

— І ти думаєш, що я зараз побіжу в нижні нетрі? Після вашого привітання? Та мені б до Вісни доповзти...

— Тримайся, Кет. Я вже скоро, — пообіцяв магістр.

А куди ж я подінусь?

— Доповзеш, — заспокоїв мене Ловас. — Якщо що — дотягнемо, — посміхнувся й нахилився так, що мене обдало перегаром свіжого похмілля. Потім зняв з пояса мій гаманець і зірвав сережки. Болю я майже не відчула — лише щось гаряче потекло по шиї. Потвора. Вуха роздер.

Я криво всміхнулася.

— Дивлюсь, Ловасе, на підвищення пішов. То Сему підтакував, а тепер уже самому Горі служиш.

За ці справедливі слова я цілком заслужено отримала в пику.

Пітьма… Забула вже, як у нас «пестять».

Чомусь згадалося, як уперше мені дісталася «любов» за старанність та ентузіазм.

Того дня справи геть не йшли. Мені щойно виповнилось вісім, і базарна площа відкрила свої обійми. У зрізаних мною гаманцях — самісінька мідь. А значить, за обіцянкою Сема я лишалася без вечері, сніданку й, зрештою, без обіду. Що мене, вічно голодну, гнітило й штовхало на рішучі дії.

Ці дії були спрямовані в бік одного панича. З вигляду — небідного й поважного.

Виявилось — тільки з вигляду. Пан виявився шулером. За руку мене не піймав, але знайшов наступного дня. І солідною порцією стусанів пояснив, що у своїх красти — погано. Запам’ятала я його на все життя. Навіть після того, як фортуна його покинула і знайшли його холодного трупа у Вісні — наука лишилася зі мною. Як і важкість кулаків, що вбивали її в мою недосвідчену голову.

— Досить, — гаркнув другий амбал. — Горі наказав привести живою.

Мене підхопили під руки й витягли з дому Рудої Амали.

Специфіка Кварталу Семи Шибеників у тому, що навіть якщо тебе гамселять посеред базару в день торгів, повного людей — за тебе не те що ніхто не вступиться, а й не поцікавиться, що відбувається. Та ще й швиденько чкурне, аби й сам не під руку потрапити. Я й сама не раз так робила. Закон Шибеників: коротший ніс — довше життя. Шкода тільки, що тепер я відчула всю його красу на власній шкурі.

Я не кричала, не кликала на допомогу. Плелась за амбалом, що тримав мене під руку. І лише єхидно всміхалась перехожим, які відводили очі й прискорювали крок.

У натовпі мигнуло щось сіре — здається, Шпонька. І одразу ж зникло. Правильно, Шпонько, тікай звідси, поки ніхто не згадав, що ми з тобою тиждень тому тут теревенили.

У голові гуло так, що жодна думка не затримувалась надовго.

Ми звернули в один із брудних провулків. Під ногами хлюпали помиї та сліди життєдіяльності місцевого населення. М-да… відвикла я від рідного кварталу. Думала, почала нове життя. Але все ж… Квартал Семи Шибеників не відпускає своїх дітей.

***

Лігво Горі Напівмісяця було яскравим втіленням приказки: зліпили з того, що було. Що накрали — те й наставили. Біля розкішного червоного дивана — подряпана тумбочка з дешевою вазою, кострубато стилізованою під евстилійську. На грубуватому столі — золота попільничка, така брудна, що й золота не видно. Під ногами — килим із високим ворсом і невизначеного кольору. Отаке воно.

На тому самому дивані розвалився сам Горі Напівмісяць зі склянкою якогось чорного пійла та цигаркою в пальцях.

— Спритна Кет… — усміхнувся на всі тридцять два. — Як же я радий тебе бачити.

— Хотіла б я, щоб це було взаємно, — буркнула я, гепнувшись на стілець, оббитий червоною тканиною. — З чого така честь? Ескорт — мов для королівської особи, — кивнула я на амбалів, що завмерли обабіч.

Напівмісяць був з тих, хто наче й не відразливий, але нутрощі вивертає. Зовні — нічого особливого. Навіть гарний, якби не шрам півмісяцем від лівої скроні до кутика губ. Зуби всі на місці. Ніс — дивно, але рівний. Очі чорні. Але от що в них читалось… Щойно я прочитала там одне: мені кінець. Що б не сказала — не змінити. А, як відомо, приречені — найсміливіші.

— Ти ж сама б не прийшла, — резонно зауважив він. — Тож я вирішив вжити заходів.

— А ти ж не кликав, — зиркнула я, заплющивши одне запухле око, щоб зменшити кількість співрозмовників до реальної. — Може, й прийшла б. Взяла б віскі. Посиділи б. Погомоніли про швидкоплинне життя.

Горі всміхнувся й похитав головою:

— Не дзижчи, Спритненька. Тебе хто не знає — може й повірить.

— То навіщо тобі така дрібна сошка, як я? — вирішила з’ясувати.

— А сама не здогадуєшся?

— Здогадуюсь. Але твої амбали так мені по макітрі влупили, що вже нічого не тямлю.

— Шкода. Таке дарування — і без мізків. Хоча, яка вже різниця. Все одно здохнеш.

— То хоч скажи, за які такі заслуги?

— Як це за які?! — обурився Напівмісяць. — За те, що прикінчила Сема.

— Я його й пальцем не чіпала, — зморщилась я, необережно розплющивши друге око — і Напівмісяців стало двоє. Лайно. Де ж ти, магістр…

— Чіпала чи ні — неважливо. Важливо, що завтра всі знатимуть: Горі Напівмісяць помстився за смерть Трьохокого Сема.

Ну та. Що ще потрібно для поваги в околиці? Та нічого. Грошей і авторитету повно. Лишилось переконати незгодних.

Я кинула погляд на Ловаса, що підпирав стіну. От у кого треба вчитись виживати. Спершу здав мене вартовим, щоб не опинитись у петлі, тепер ось і під Горі ліг — і не червоніє.

— І що тепер? Публічна страта? — поцікавилася я.

— Навіщо публічна? Просто випалю тавро на лобі й викину трупик у Шибениках.

Так. Особистий підпис, так би мовити…

Мене це настільки вразило, що мене знудило. І настільки раптово, що я не посоромилася зіпсувати чоботи одному з амбалів.

— Напевно, отруїлася, — витерла я губи тильним боком долоні.

Амбал засопів, але стояв.

— Гаразд. Набридла ти мені. Рад був бачити, Спритна Кет, — фальшиво усміхнувся Горі.

— Щоб тобі кишки на шию намотали, — щиро побажала я, коли він дістав довгий двосічний ніж. У мене колись такий був. Щоправда, коротший.

І тут перед очима пронеслося все життя. Хоча… яке там життя? Не жила ще до пуття. Усе тікала. А жити — не встигла. Якби не магістр… Ех, магістре, сам шукатимеш свій медальйон. І стало так сумно. Жалко себе — до сліз. Особливо, коли Горі повільно підвівся, мов час загус.

Кажуть, смерть треба приймати з піднятою головою. Та це тим, кому вона в обличчя не дихала й зуби не шкірила. От я й смикнулась. Марно, звісно. Але й сидіти — не варіант.

— Е, Горі! А ти не поспішай. Подумай ще раз. Ти ж знаєш, я не просто злодійка — зі стражем і талантом, — спробувала бодай щось зробити. — Подумай! Сему з мене був прибуток, як з усієї його шпани.

— Ні, Кет. Гроші — це гроші. Але авторитет — важливіше.

Чорт. Чорт! ЧОРТ!!! Я заплющила очі. Це кінець. Справжній.

БАБАХ! — двері вилетіли з тріском. Я ледь встигла обернутись, мало не впавши на замурзаний килим. Опа. А ось і згаданий добродій. Злий. У люті. Очі — чорні. Вени на обличчі — чорні. Волосся стирчить і ворушиться. А за спиною — Шпонька тупцює.

Я посміхнулась, коли Абрахам поглянув на мене. Йому явно не сподобалося те, що побачив, бо амбали миттю гепнулись на підлогу й почали кататися, випльовуючи чорні згустки крові.

Горі, що встиг зробити лише кілька кроків, одразу сів назад. І його спіткала доля Сема. Побілів. І щось чорне заворушилось під шкірою.

От тільки отямлюсь — обов’язково поповню прогалини в знаннях. Бо з мертвими менше проблем, ніж із живими.

Ловас сіпнувся до якихось бічних дверей.

— Стояти! — захрипіла я, підводячись зі стільця й одразу склалася навпіл, сплюнувши на злощасний килим жовч.

На це Ловас опустився на коліна.

— Тихо, магістре. Мені треба з ним побалакати, — сказала я, витягуючи з рук корчачогося й хриплячого Горі довгий ніж і присідаючи біля старого знайомого. Той дивився на мене з жахом і ненавистю — особливо, коли я прошерстила його кишені й дістала свій гаманець і сережки.

— Ти, паскудо, — звернулася я до Ловаса, — мене вартовим здав? Не по-дружньому це, правда? Ріх уже розплатився за завдані незручності — тепер твоя черга.

На це падло сердито промовчало й спробувало відповзти.

— Не рипайся. Пізно вже. Раніше треба було думати своєю головою, — порадила я, поколихавши ніж у пальцях. — Для здоров’я корисніше. Ріху й Сему вітання передаси.

— Кет, — озвався за спиною Абрахам. — Ти впевнена, що готова?

— Як ніколи в житті, — відповіла я і ввігнала вузький довгий ніж йому в груди — туди, де, за знаннями від цілителів, має бути серце.

Одразу висмикнула, не маючи сили відвести погляд від очей, що скляніли. Дивилася, як по гарному обличчю пробігають судоми. Як рука марно тягнеться до грудей. Слухала, як із хрипом виривається останнє дихання.

І не відчувала рівним рахунком нічого.

— Як ти? — долоня магістра лягла мені на плече.

— Нормально, — збрехала я, підвелася й, всупереч власним словам, похитнулась і провалилась у темряву забуття.