Раді Вас бачити!

Ми стояли вдвох на найвищій вежі Академії Магії та Відьомства.

Внизу ворушився, мов мурашник, строкатий натовп. А над головою розкинулося величезне, глибоке, темне нічне небо. Зірки ледь тремтіли, віщуючи перші заморозки. І все ж вітер був теплим.

Це не Єдиний змилувався над своїми дітьми, це стихійники постаралися — щоб жінки в тонких сукнях не змерзли. Бо сьогодні гулянка, а завтра, окрім похмілля, ще й застуда. А це вже проблема: бо й у цілителів теж похмілля буде. А хто хоче лікуватися в людини, яка думає лише про те, як би тебе спекатися? І хто знає, на що вона здатна, коли дуже вже хоче спокою.

— Змерзла? — запитав Абрахам, накидаючи мені на плечі свого піджака.

І яка нормальна дівчина насмілиться сказати "ні"?

У цю мить у небо злетіли перші вогні. Величезна рожева лілія повільно розкрила пелюстки, вибухнула мільйонами іскор... І розтанула в повітрі.

Перший.

Так. Звідси дивитись на виставу було й справді набагато краще. Тільки ми вдвох і величезне небо, прикрашене магічними вогнями. Можна було навіть уявити, що вся вистава — лише для нас двох. Здається, я не дихала. І навіть не кліпала.

Абрахам обійняв мене ззаду, зчепивши руки в замок на моєму животі. Стало гаряче. Здавалося, що за спиною хтось розвів багаття. Його дихання обпікало шию.

І знову в небо злетів вогонь. Величезний вогняний жеребець описав коло, сиплячи іскрами з-під копит, і помчав кудись у бік моря…

Другий.

А я думала про те, що завтра, якщо Сільвія повернеться до магістра Волена, в мене може більше ніколи не з’явитися такого шансу...

Саме тому я розвернулася в його обіймах і поклала руки йому на плечі, стараючись не дивитися в очі.

— Щось не так?

Усе так. Навіть більше ніж так.

Я глибоко вдихнула, мов перед стрибком у воду, і торкнулася його губ своїми.

Чорт!

Здається, я навіть нічого як слід не відчула. Але краще вже шкодувати про те, що зробила, ніж про те, чого не зробила. Я одразу ж відхилилась, прикусила губу й спробувала вирватися з обіймів, які вмить стали сталевими. Та де там…

— Все усвідомила. Більше не буду…

Його хватка трохи ослабла. Дивовижно ніжні пальці торкнулися моїх губ, мовби намагаючись змахнути з них впертість і досаду.

— Ох, Кет… — прошепотів він майже впритул. Я здивовано підвела очі.

Третій…

Я радше почула, ніж побачила його.

Бо зараз мені було не до феєрверків, магів і цілого світу, що лишився десь там, унизу. Єдине, що мало значення, — його очі, знову темні, мов смарагди, і гарячі губи за міліметр від моїх.

Абрахам ледь відчутно, ніжно, ніби боявся злякати, торкнувся моїх губ. Світ вибухнув мільйонами Осінніх Магічних Вогнів. Закрутився разом із поцілунком, який він обережно поглибив.

І тільки коли він відступив, я зрозуміла — ось воно. Те, про що говорила Мілка. Те, про що пишуть у її надушених романах у рожевих палітурках. Коли світ пливе, ноги підкошуються, а тіло охоплює жар…

Чомусь стало жахливо прикро. Просто тому, що це — кінець. Але про це я шкодуватиму потім. Глибоко в душі збережу. Щоб було що згадати.

Четвертий…

— Дивись, зараз буде весело! — грайливо усміхнулася я. — Ми старалися.

Я знала, що буде далі. Могла навіть не дивитися. Ми не раз репетирували — перш ніж влаштувати скандал на весь Горвих, а то й на всі Об’єднані Королівства.

Але мені це було тільки на руку.

— Кет, — тривожно покликав мене Абрахам.

— Дивись, давай! Я що, дарма старалась?

І, звільнившись із його обіймів, почала скидати зайвий одяг. Піджак… і одразу ж стало холодно. Відстебнула верхню спідницю й, акуратно склавши її, сунула йому в руки.

— Тільки не світи нею. Бережи мою й так зіпсовану репутацію.

— Кет, почекай. Я маю…

— Ти мені нічого не винен. Це я тобі винна, Абрахам. За це, — розвела я руки. — І за це… — ткнула пальцем у кислотно-зелений вихор, що набирав обертів у небі. — І ще за багато чого, про що ти навіть не здогадуєшся…

Він мовчав. Просто дивився, як я тягнуся й підтягую вище й без того коротку спідницю.

— Я просто хотів тобі сказати…

Раз… і перший синій череп вилетів із вихору, блимаючи кислотно-зеленими очима, описав дугу над натовпом і з гуркотом розбився об бруківку.

Два… човгаючи й хитаючись, виліз зомбі, колупаючись пальцем у носі.

Ну, Асмар. От молодець.

Три. Це вже моя забаганка. Гук, розбризкуючи ілюзорну слину навсібіч, мчав небом не гірше за попереднього жеребця…

— Потім. Я повернусь — і ти скажеш усе, що хотів.

— Будь обережна.

— Авжеж, — підморгнула я йому. — Все буде як слід. Побачиш. Не бути мені Спритній Кет!

Давно я не почувалася так. Тінню, породженою місячною ніччю. Невидимою чи просто непомітною. Подихом вітру. Хижим звіром. А що такого? Звірі, між іншим, теж бувають різні. Як і крадії. Варто мені пригадати хоч одного — одразу вам розповім.

До дому магістра Рендела я дісталася за лічені секунди. Ще до цього вечора я два дні кружляла навколо цього будинку. І більше не треба було. Бо, по суті, нічого особливого я там не побачила. Ні тобі високих парканів, ні грат на вікнах, навіть, здається, і двері тут якась хлипка. На перший погляд. Але повно дерев, які навіть при світлі повного місяця сховали б злодійку. Впевнена, викладачі Академії просто уявити собі не можуть, що якась ненормальна захоче когось із них обікрасти. А ось вона, ненормальна. Прийшла у ваш дім. Зустрічайте з фанфарами.

Не зважайте. Це в мене нервове. Бо ж не щодня на таке наважуєшся.

Отже, до дверей я дісталася швидко. Ну що ж, Сноулі-Маг, подивимось тепер, на що ти здатен як артефактор.

Артефактор із Сноулі вийшов кращий, ніж людина. Принаймні, усе працювало саме так, як він і казав. Охоронні чари зімкнулися миттєво. За словами Мага, в мене було десять хвилин, щоби знайти медальйон і втекти звідси. Тепер залишалося лише відімкнути замок. Саме для цього я й заколола волосся тонкими шпильками замість гребенів, як радила Мілка. Замки мене завжди любили. Завжди поступалися моїй спритності й вправності. Саме тому вже за кілька секунд я почула клацання й без зволікань прошмигнула всередину.

Було темно? Напевно. Але мене це не зупиняло. Завдяки некромантському дару я й так усе добре бачила.

Скупий інтер’єр холостяцького житла. Стіл, стілець, шафа, пара крісел для гостей і картина на стіні.

Медальйон ховався і насміхався з мене. Але я відчувала — він тут. Десь поруч. Ну що ж, пограємо в хованки.

— Ау-у… Сільвіє-е… — прошепотіла я, зробивши кілька кроків і провівши пальцями по корінцях книжок, що рівно вишикувалися на полиці.

Сільвія, звісно, не відгукнулася. Ну нічого. Знайдеться ще.

Не в шафі? А може, на столі, заваленому артефакторським мотлохом? Ні? Та невже ж він у мильниці у ванній? Або в спальні? Як добре, що Академія економить на персоналі — в будинку всього чотири кімнати.

Де ж ти? Де?

Я заплющила очі, намагаючись уявити себе на місці старого магістра Рендела.

— За картиною.

Чоловічий голос обрушився на мене, наче відро крижаної води. Я різко обернулася — так, що ледь не впала. І все ж поглянула на ту саму картину з букетом білих лілій.

— У Рендела завжди була якась болісна тяга до образотворчого мистецтва. Справжній артефактор, одне слово.

Я була готова побачити кого завгодно. Навіть чорта без рогів — тільки не прем’єр-міністра Івеса Ліреля, що обперся об одвірок. Тінь приховувала його обличчя навіть від мене.

— У кожного свої вади, — знизала я плечима з найспокійнішим виглядом. А що, вже ж попалася. Свічки в Храмі не допомогли. — Хтось краде артефакти з душами…

— А хтось їх створює. Ти схожа на свою матір. Я не помилився — ти дочка Сонеї?

«А отже, і моя», — так і просилося на язик, але він цього не сказав. І правильно, бо його донька вже понад сімнадцять років як мертва.

— Це ти підказав магістру думку заволодіти артефактом?

Міністр скривився.

— Йому нічого підказувати не треба. Усе, що стосується артефактів — доводить його до божевілля.

— Навіщо тобі? Хоча зачекай. Дай вгадаю. Сварки всередині магістрату? Поки маги гризуться між собою, ти робиш, що заманеться, залишаючись єдиним голосом у вухах короля. Я права?

Лірель напружився.

— Що вона тобі розповіла? — хрипко й якось зловісно спитав він.

— Багато чого. Наприклад, що Катріна Ролден, засуджена за вбивство твого сина і… — я зробила театральну паузу й видихнула, — мого брата, — (брехня, але треба ж було якось його відволікти), насправді не була винна…

— Була! — гаркнув міністр, кинуся до мене так різко, що я не встигла навіть відскочити. — Вона була винна вже тому, що була некроманткою.

О, так. Злочин століття.

— Ти ж сам у це не віриш… правда? Або, може, це ти сам…

Мене не дали договорити. Перервав — і як! Ляпас був таким потужним, що потемніло в очах. Все попливло, задзвеніло у вухах. Чому всі, кому не лінь, прагнуть мене прикрасити? І чому жодного разу мене не виносить у Тінь, коли це справді потрібно? Завжди не вчасно. Потім був удар ногою в живіт, ще один — у багатостраждальні ребра. Мені вже було геть байдуже, що сталося з його сином. Отака от рідна кров.

— Його там не мало бути! Він потрапив туди випадково! — захлинувся емоціями Лірель.

Пари кружляють у танці під легку мелодію скрипки. Пахне вишнею й білим шампанським. Високий темноокий хлопець у світлому костюмі простягає руку, відштовхнувши іншого — брюнет у синьому. І краєм ока я бачу переляк у його очах.

— Чи можу я запросити таку чарівну панну?

Рікар, як завжди в чорному, киває:

— А чому б і ні?

Ох… тільки цього мені не вистачало.

— Якби я знав… — розгублено бурмотів Івес Лірель.

Голова паморочиться. Пахне страхом. Усе пливе перед очима. Молодий хлопець у світлому падає на коліна. Бруд провулка вбирається в його штани. Верзила, типовий охоронець будь-якого великого гравця, закидає йому голову. Один рух — і з розсіченої шиї фонтаном б’є кров.

Уривки спогадів — такі короткі, але такі яскраві — вибили з мене повітря гірше за всі міністерські удари.

— Це мав бути не він… — видихнула я зі свистом, намагаючись піднятися хоч на карачки. — Той брюнет… він хоча б знав, на що йде?

У відповідь — тиша. Довга, важка. Але я все ж змогла зібратися й принаймні сісти.

— Звідки? — видавив вражений міністр.

— Пригадалося. Як один верзила… перерізав горло твоєму синочку в підворітті. Один лиш запитання… а хто ж потім зображав ритуал? Ах так. Рендел. Все в ім’я науки? Врятуємо бідну Кет від ката — і принесемо її в жертву задля прогресу?

— Не може бути…

— Та ще й як може. Єдиний, здається, любить темний гумор. Може, він теж трохи некромант?

— Правда-правда, студентко Бірм, — у нашу милу розмову втрутився третій голос. — А кажуть, неможливо поєднати юність і досвід… якраз навпаки.

— Магістр Рендел… — треба було підвестися, бодай подивитися в обличчя власній смерті, але сил не було. — Вас не мучать кошмари ночами?

Я таки змогла сісти так, щоб бачити обох.

Міністр Лірель стояв мов статуя й не міг відірвати погляду від старого Рендела.

— Так, Івесе. Це був я. Від самого початку — я. Ти ж навіть не підозрював, навіть вірив, що це зробила юна Ролден. Хоча ні, ти хотів звинуватити її. Ну-ну, не смикайся! — коротке слово. Активатор. І міністр уже лежить на підлозі, хапаючись за горло. — Чомусь усі постійно недооцінюють артефакторів. Це якось несправедливо, хіба ні? Міністерство… магістрат… усі ви користуєтесь плодами нашої копіткої праці. І що? Навіть «дякую» не завжди дочекаєшся…

— Що з Абрахамом? — прошепотіла я, відчуваючи, як груди наповнює могильний холод.

Рендел наблизився й нахилився до мене:

— Мабуть, скоро буде тут. Ель уміє відвертати увагу. У неї це завжди добре виходило. Ще тоді з Сольвом… Зізнаюсь, мені було трохи шкода Сільвію. Вона ж не винна, що в неї закохався некромант. Цікаво, чи так само сильно він любить тебе, як любив Сільвію? Мені здається — тебе він любить по-справжньому. Це вже не юнацьке захоплення, — сухі, крижано-холодні пальці торкнулися мого обличчя, а потім — кольє на шиї. — Чудове вмістилище для душі. Значно краще, ніж той перстень або медальйон. Я дуже засмутився, коли дізнався, що Рікар зіпсував свій витвір. Але сьогодні все виправиться.

Я не встигла ні збагнути, про що він говорить, ні зрозуміти, що збирається зробити.

Лезо ножа увійшло в груди швидко. Різко. Трохи нижче серця, розриваючи плоть і затуманюючи свідомість пекельним болем. Хотілося закричати, але рот наповнився густою, солонуватою кров’ю, а тіло скувала нестерпна мука.

— Нічого, Кет. Скоро все закінчиться.

І лише тепер світ почав сіріти. І з цим посірінням біль не зник — просто приглушився, відступив трохи.

— А ти… мені… не вірив… — захрипіла я у відповідь згустку темряви з очима, що світилися зеленим.

Рікар мовчав. Мовчала й сама Тінь, буквально виштовхнувши в реальний світ щось, зовсім не схоже на мого брата. Висохле, муміфіковане тіло, загорнуте в чорний плащ із глибоким каптуром. Недоторканими залишились лише очі й руки. І ще пам’ять, яку він зберіг, лише тому, що весь цей час залишався у Тіні.

І мене винесло слідом за ним. Разом із нестерпним болем у нутрощах.

Я згадала його слова: якщо затриматися там надовго — можна померти. Здається, він добре знав, про що говорив.

Дорк би віддав обидві руки, аби мати у своїй колекції справжнього дорослого ліча… може, йому це навіть вдасться. Шкода, що я вже про це не дізнаюсь.

Завила сирена. Минуло всього-на-всього десять хвилин? Так мало. Здається, ще трохи — і тут з’являться всі, кому не лінь.

Але мені вже було байдуже.

Гострий колючий біль у грудях — ось усе, що залишилося від мене.

Потім усе здавалося сном. Ніби хтось отримав доступ до вимикача моєї свідомості й грався ним: то вмикав, то вимикав.

Раз. І Рікар вчепився в піджак Рендела, відірвав його від землі… тінь вгризалася в артефактора, розкладаючи ще живе тіло. Крик, що переходив у хрип.

Крики тих, хто набіг з усіх боків.

— Іменем Об’єднаних Королівств, міністр Лірель, вас звинувачено в розпалюванні міждержавних конфліктів! — дивно, але крізь шум у вухах я це почула. І навіть упізнала голос. Кислий. Оце так новина. Я навіть здивувалась. Трохи, мляво.

— Кет! — стривожений голос Абрахама. Де ж тебе носило? — Кет, тримайся. Все буде добре.

— Тільки спробуй… ще раз… запхати мене… в артефакт… — прохрипіла я, здогадуючись, що саме таку «допомогу» він має на увазі.

— Все буде добре, Кет. Повір мені. Все буде добре.

Вірю, Абрахам. Я й досі тобі вірю.