Раді Вас бачити!

Давним-давно, коли у світі існувало більше ніж одна раса розумних істот (еселліни, варнаїни і ще якісь там хтось-хтось, назви яких я ще не встигла вивчити), а було це приблизно дві тисячі років тому, на землю впав метеорит. Велетенський такий. І своїм падінням стер з лиця землі пів континенту. А разом з ним — усі перелічені раси. Тих, кому не пощастило піти на суд Єдиного одразу, поглинуло море. Так на континенті Ліверсил залишилися тільки люди. Подейкують, що на півдні, ближче до узбережжя Сіанійського моря, ще зосталися напівкровки, але хто знає, правда це чи вигадки. Зображень вимерлих рас не збереглося жодного, а описи в книгах настільки різнились, що навіть приблизний образ був, м’яко кажучи, суперечливим.

Сам метеорит назвали Ессел. Із лекцій з історії Ліверсилу та расознавства, якими нам раптово замінили артефакторику через хворобу гарячеулюбленого маґістра Рендела, я нарешті дізналась, що таке «уламок Ессел».

Пригадую, як я встрявала в бійки з хлопчаками, дерлась на дахи, вирізала візерунки на новій Ліськіній сукні чи хизувалась синцем на все Площелупське передмістя — мати тоді називала мене уламком Ессел. Бурчала або лупцювала по потилиці, але за пів години заспокоювалась і купувала льодяники.

Отже, «уламок Ессел» — це щось на кшталт локальної катастрофи. І не посперечаєшся ж. Що вкотре доводить: моя мати — жінка наймудріша й найпрозірливіша. Була...

Куди не поткнусь — усюди щось трапиться. Хоч з дому не виходь. Я б і не заперечувала. Наприклад, із дому маґістра Волена. До речі, він уже навіть сам навчився робити бутерброди. Там дивись — і до омлету доросте. Я одразу вмила руки. Вже й так із злодійки перекваліфікувалась у магічку, а поступишся йому ще раз — з магічки у куховарки визначить.

До слова, злитись на мене він майже перестав. Але таке враження, що ненадовго.

Та й по очах куратора було видно — ненадовго.

Чому по очах? Бо мене зараз тиснули авторитетом і мовчанням. Причому тиснули добряче, напевно намагаючись виколупати щось страшенно важливе.

А я що? А я нічого. Старанно свердлю підлогу поглядом і вдаю каяття. Та зізнаватись просто так не збираюсь.

До речі, вже вдруге за день.

Першого разу так само старанно прикидалася повною дурепою перед Алеком. Навіть сльозу пустила. Алека пройняло на тридцять другій секунді. Мене втішали, витирали соплі й пропонували злиняти на морозиво. Бо більш радикальні заспокійливі мені поки що зась.

Що там вийшло з моєї полювання на упиря, я зрозуміла зі слів Алека не дуже чітко, якось розмито і зкомкано. Тож зробила логічний висновок: відзначилась я, як завжди, з розмахом. Основна думка: я трохи змінилася, рухалась надто швидко для звичайної людини, тож мене загубили з поля зору й не одразу знайшли. Чи намагався він таким чином відкрутитися, виправдатися чи дізнатись, що зі мною — я не з’ясовувала. Бо не була готова відповідати на його запитання.

От зараз і був, власне, другий раз. Тут, звісно, сльозами не відбудешся. І я серйозно замислилася, що краще зобразити — серцевий напад чи тихе божевілля. Бо з погляду маґістра Дорка мені світить щонайменше летальний кінець. Причому не одноразовий.

Тихе божевілля вже починало вигравати. Особливо після того, як я на килимку розгледіла пляму від… сподіваюсь, за життя його звали «помідором». А не якось по-людськи.

До речі, кабінет Дорка, куди мене направили на «душевну розмову», являв собою зразок абсолютного хаосу. Колби й коробочки, сувої, книжки, зошити, чорнильні клякси. Скелети дрібних тваринок і навіть один не дуже дрібний — здається, кінь. Стійкий запах якихось реактивів або зіль (а може, і того, й іншого), від яких можна було непритомніти цілком по-справжньому. Очі сльозились навіть без додаткових зусиль. А тарілка з бутербродом, на якому наріс такий гриб синьої плісняви, що навіть мій зранку нічого не куштувавший шлунок удав мертвого, аби туди цю гидоту не спробували втюхати. Тож червона пляма від невідомо чого чи кого на килимі — ще не найстрашніше, що тут можна було знайти.

Жахіття, а не кабінет — лігво некроманта. Цікаво, Волен узагалі в курсі, як має виглядати справжнє лігво взірцевого маґістра темної магії? Чи він був таким пай-хлопчиком в Академії, що жодного разу сюди не потрапляв?

Двері за спиною скрипнули, і з підвіконня здувся опудало якоїсь обскубаної пташини з довжелезним кривим дзьобом і повною відсутністю двох третин пір’я. Його винесло просто у вікно. Але тут же це створіння, похитуючись, повернулося на сідало. І хоча летіло кострубато, судомно, але впевнено. Вразило, загалом.

От, відволікшись на цей витвір магічного мистецтва, я й прогавила появу третього учасника сцени. І тільки зустрівшись із потемнілим поглядом маґістра Абрахама Волена, зрозуміла, що мені, здається, гаплик.

Яке там «здається»… мені гаплик. І серцевий напад уже не зійде. Лишається тільки вдавати летальний наслідок. Терміново. Інакше це вже не буде вдавання.

— І що вона вже встигла наробити? — спитав Абрахам, нарешті повернувшись до Дорка, і я непомітно перевела подих.

Здається, я вже починаю звикати до того, що в лексиконі некромантів (і не тільки) рідко трапляються слова «Добридень!», фраза «Як ваше здоров’я?» та інші чемні реверанси, які називають пристойностями за межами Академії.

Дорк відкинувся на спинку стільця і поглядом вказав колезі на другий. Мені, між іншим, не запропонував. Хоча… і тут непогано. Ближче до дверей.

Дочекавшись, поки маґістр Волен займе місце, Дорк кинув у відповідь запитання:

— Ти де її викопав? — та таким тоном, що в мене аж коліна підломились.

Легенда про Кетрін Бірм одразу спливла в пам’яті. Трохи у хаотичному вигляді, але загальна картина ясна, а в разі чого — буду зображати приступ.

Хвилини дві в кабінеті маґістра Дорка було так тихо, що курка на сідалі почала цокати дзьобом об відкос у такт моєму серцю. Або то серце так гупало?

— У “Семи Шибениках”, — відповів Абрахам, і куратор, птаха й моє серце завмерли. — Потомствена злодійка — Спритна Кет.

Ну все, схоже, зображати вже нічого не треба. Все буде цілком природно.

Принаймні повітрям я вдавилась по-справжньому, щойно почала знову дихати. Від здивування, обурення, розгубленості й розчарування застигла з відкритим ротом. А в носі чомусь закортіло.

Чорти б тебе забрали, маґістр Абрахам Волен…

У той момент я була настільки ошелешена словами свого опікуна, чи то роботодавця — як вам зручніше — що навіть не встигла розізлитись.

— Приголомшливо… — з придихом мовив Дорк, уп’явшись у мене поглядом голодного вовкулаки. Ну а я втратила дар мови вдруге. — Як такий діамант міг опинитися в такому місці? Не замислювався?

— Замислювався. Схоже, батько Кет — доволі сильний маг. Та й її здібності… вона ледь мене не вгробила, мало не рознесла мій дім і отруїла мого дворецького.

— Він сам отруївся, — все ж віднайшла голос я. А то ж накидають у той гамір усе підряд. — Я ж не просила його мене кусати.

— Приголомшливо… — заклинило куратора. — Абрахаме, сподіваюсь, ти дозволиш мені провести деякі дослідження…

— Ані в якому разі, Рідвеле. Хіба що Кет сама дозволить. Але! Я одразу забороняю будь-які досліди, які можуть зашкодити її здоров’ю або, не дай Єдиний, загрожувати її життю.

Маґістр Дорк скривився, але миттєво знову посміхнувся — вже звертаючись до мене:

— Бірм, моя коштовна, ти ж не відмовиш улюбленому куратору? Ми з тобою, моя діамантова, увійдемо в історію.

Відповідати відразу точно було не в моїх інтересах — принаймні поки не зрозумію, чому його так переклинило, — тож я відкараскалась невизначеним: — Побачимо! — Уже навіть не здивувалась тому, що вони звертаються один до одного просто на ім’я.

Волен хмикнув, відкинувся на спинку стільця й закинув ногу на ногу.

— Дивлюсь, аспірантам-некромантам досі не виділили аудиторію для експериментів, — усміхнувся він.

— Твій друг дотримується думки більшості. Бачте, темним не можна давати багато волі. Інакше ми натворимо біди.

— Дурниці.

— Це ми з тобою розуміємо. Можливо, ще й відьмаки. А от маґістрат слухає власні забобони. І…

— Катрино, будь ласка, зачекай мене в коридорі, — пер***в його Абрахам.

Вже було розслабилась, слухаючи цю розмову, яка мені начебто не загрожувала, та одразу ж напружилась.

От ще кілька хвилин тому я б із радістю втекла з цього місця. А тепер…

Але й далі випробовувати долю й терпіння Єдиного сьогодні вже було б зухвальством. Тож пробурмотівши щось, що могло зійти і за подяку, і за прокльон, я виповзла за двері. Переконалась, що в коридорі нікого нема, і, витримавши кілька секунд, притулилась вухом до замкової щілини.

По той бік дверей було так тихо, що я вже було засумнівалась, чи не випарувались магістри з кабінету слідом за мною. Але, як то кажуть, не з моїм везінням.

— Знаєш, Абрахаме, що мене завжди дивувало й водночас захоплювало в моїх студентах? — нарешті заговорив Дорк.

— Бо́юся припустити.

— Повна відсутність інстинкту самозбереження і, як би дивно це не звучало, совісті.

Волен відповів на це скептичним хмиком. А мене чомусь обдало морозом уздовж хребта.

— Даремно ти мені не віриш. Подумай сам, ким треба бути, щоб маючи на голові двотижневу відробітку в морзі, безсоромно підслуховувати під дверима куратора? Мені здається, це один із найоригінальніших способів накласти на себе руки. Не думаєш?

Що про це думає Волен, я вирішила не з’ясовувати. Мене буквально здувало з майже прогрітого місця й винесло просто на ґанок Академії.

Кляті магістри… Тепер буду мучитись питаннями, на які Абрахам мені, може, й не схоче відповідати. Та яке там… Ясно ж, що не відповість. А отже, треба знайти когось, хто відповість.

Хоча спершу краще таки почати відпрацьовувати. А там і подумаю, в кого б спитати. І що саме. Тобто спочатку — бібліотека. Хоча ні. Спершу…

Привіт, рідний морг!

Вхід до бібліотеки при Академії магії та Чаклунства чомусь був у підвалі.

Спускалися ми довго. Настільки довго, що встигло не просто оселитись, а й пустити коріння відчуття, що я спускаюсь у підвал Воленового особнячка. Того, що з лабораторією. Тобто навпаки. Лабораторія в підвалі. Не суть.

Тому щось ірраціональне всередині мене готувалося побачити не сховище книжок, а клітки з вампірами, умертвʼями, якимись потворами і, звісно, вівтар. З жертвою, що ще не встигла охолонути. До того ж настрій самої Академії… її дух… мені одній здається, що саме некроманти тут — найвеселіші?

Мілвена, схоже, думала про щось подібне. Чи був у неї раніше досвід відвідин некромантських підвалів — не знаю. Питати якось не хотілось. Взагалі, розмовляти виходило поганенько. Бо сходи були круті й вузькі, нам постійно хтось траплявся назустріч, часто лаявся через незручність проходу, й ми змушені були йти одне за одним.

Чому так, я зрозуміла пізніше. Коли увійшла до сховища знань усього Горвіху, перше враження було, ніби я потрапила на дно висохлого колодязя. Таке собі циліндричне приміщення з діркою вгорі.

— Кет, нагадай мені, будь ласка, що ми шукаємо? — спитала Мілвена, задерши голову до вікна в стелі, що тільки посилювало й без того гнітюче відчуття, ніби ми на дні колодязя.

— Та сама не знаю, — пробурчала я. — Тема реферату в мене ще та: «Унікальний магічний дар».

— Пф. Та він знущається з вас там?

— І тут також, — почухала я корінець найближчого тому розміром із цеглину з міської стіни. Таку на ногу впустиш — і привіт від цілительської. — Ти, до речі, не зобов’язана мені допомагати.

Мілвена вскочила на приставлену до стелажа драбину, піднялася навшпиньки й цапнула першу-ліпшу книгу, до якої могла дотягтися зі своїм зростом.

— Звісно, не зобов’язана. Але подруги для того й існують — допомагати не через обов’язок, а тому, що хочеться. До того ж я вимагатиму винагороду за свою допомогу.

— Мені варто злякатись і втекти? — хмикнула я.

— Тільки спробуй, — погрозливо наставила вона на мене томик із виклику примар. Не дуже великий, як не дивно. — Принаймні доти, поки не розкажеш мені, що у вас із Алеком.

Кому що, а благородній панночці — любовна історія. Бажано з душещипальними подробицями. Тут, може, вже самій по Грані ходити…

Ну та хай з ним, з тим Єдиним.

— Усе чудово, Міл. Побачення під повним місяцем серед величних надгробків і в компанії найнебезпечнішої нежиті, яку ми то упокоюємо, то підкорюємо… Скелети клацають щелепами… Примари підвивають…

— Досить! — зойкнула цілителька, мабуть, з надто живою уявою. — Можеш не продовжувати. Це не для моїх нервів, — і одразу ж ображено надулась. — Я в тебе ніби родові таємниці випитую. Не можна нормально розповісти?

— Та нема чого розповідати. Все й справді так, як я сказала. То відпрацьовуємо прибиранням у склепі, то на цвинтарі практика з упокоєння упирів. То скелетів із фантиками в зубах тягнемо. І жодної романтики. Уявляєш?

— Дуже яскраво. Не варто було питати, мабуть.

І справді — не варто. Бо барви на її обличчі трохи зблякли. А може, це просто світло тут — не дуже.

До речі, ненормально це — шукати книги в бібліотеці майже навпомацки. Звісно, стародавні фоліанти потр***ють особливого ставлення, і, звісно ж, вони цінніші за наш студентський зір. Але ж ми — майбутні маги. Нас теж не завадило б берегти. А потім люди ще дивуються, чого ми такі злі й незадоволені життям. Будеш тут добрим і щасливим, коли до тебе п’ять років нікому нема діла. А якщо й проявляють інтерес — то краще б уже й не проявляли. От ми потім і відриваємось на населенні.

— Знайшли, що шукали? — доволі непривітно спитав бібліотекар, поправляючи круглі окуляри на носі.

Окуляри ті були таких розмірів і з такими лінзами, що ніс гачком здавався цілком логічним наслідком їх носіння. Очі ж за скельцями виглядали крихітними, і тому погляд — чи то здавався, чи то був від природи — особисто мені нагадував голки. Гострі й довгі.

У сукупності з низьким зростом і сухорлявим тілом містер Сікер, як свідчила записка, приколота до його потертого синього піджака, разюче нагадував Триокого Сема. Особливо коли той вдавав із себе чесного торговця, що прогулюється міськими вулицями. Знаєте, ті, хто ще вчора збирав недоїдки на смітнику, а сьогодні може дозволити собі купити у рибалок свіженьких крабів, дуже вміють дивитись так, ніби ти — пацюк, що намагається вкрасти шмат хліба з його тарілки. Суміш огиди, злості й пихи.

Коротше, містер Сікер мені не сподобався з першого погляду. І все ж я прикусила свою гордість, ту, що нещодавно тільки-но проклюнулась, і відповіла найбільш нейтральним тоном, на який була здатна:

— Ні. Наскільки мені відомо, час пер***вання в бібліотеці не обмежений. Чи я помиляюсь? — обернулась я, як мені самій здалося, мов справжня міс Марґарет. З виглядом людини, яку відволікли від справи, від результату якої залежало життя цілого континенту. І це в кращому разі.

Не знаю, вийшло в мене, так само як у міс Марґарет, чи ні, але дідок-бібліотекар знітився. Його очиці забігали, мов кості, які вмілий шулер трусить у склянці.

— Обережніше з книжками. Вони стільки коштують, що вам не вистачить і всього майна, щоб відшкодувати збитки, якщо що.

І не чекаючи наших щиросердих запевнень, чкурнув на своє місце за високу стійку. Знав би, що наших «статків» ледь вистачить на ганчірки, якими тут прибирають, — не тікав би так швидко.

— Ти чого?

— Що саме ти маєш на увазі?

— Чого ти на нього накинулась?

— Та я й не думала…

— А все одно образила людину, яка нічого поганого не хотіла. Навіть допомогу запропонував.

— Слухай, Міл, давай ти помовчиш. Бо я зараз можу образити ще одну людину. Абсолютно не навмисно.

Мілвена й справді замовкла. Але тиша, що зависла, виявилась важчою за незрозумілий діалог. Може, тому що вона мала рацію? Старий бібліотекар не винен, що нагадав мені Сема. А може, з іншої причини…

— Гаразд, — бухнулась я за стіл і відкрила здоровезний том із написом «Некромантія». Чомусь здалося, що якщо шукати — то саме тут. — Вибач. Щось настрій зіпсувався. Відпрацювання в морзі — ще те задоволення.

— Розумію. Але старий не зрозуміє, доки йому не скажеш.

От тільки повчань мені й бракувало.

— Я й у нього попрошу пробачення. Влаштовує?

— Більше ніж, — усміхнулась Мілвена, витягла ще одну книжку й сіла навпроти.

Як думаєш? Мені стало легше. Навіть якось веселіше.

Ненадовго.

Рівно на годину — поки не зрозуміла, що в некромантів не буває таких специфічних здібностей, як переміщення на Грань. Або в межисвіт. Знати б іще, як воно правильно зветься…

— Слухай: «Магія Грані доступна лише тим, хто безпосередньо з нею пов’язаний. Такий зв’язок встановлюється зі смертю родича першої крові: батьків або рідних братів/сестер. Але найсильніший зв’язок із нею мають ті маги, що вже бували на Грані», — зачитала Мілвена й зітхнула. — Жах який.

— Жах… Як це «бували на Грані»? Тобто — вмирали?

— Ти в мене питаєш? Хто з нас некромант?

— Я — некромант, — нехотя визнала я. — Тільки от користі…

— Ну то спитай у куратора, що це означає.

Ага, спитаєш… Могла б спитати — не сиділа б зараз тут.

Моя мати, свята жінка, завжди казала…

Мама…

Точно!

— Пробач, Міл. Схоже, в мене термінова практика, — підскочила я зі стільця й вихопила з її рук невеличку книжечку. — Увечері все розповім.

— Угу. Діждешся від тебе… — буркнула вона й додала вже голосніше: — Дивись мені, тільки знову не пропади на тиждень.

— Молоді люди, — озвався з-за стійки старий Сікер. — Не забувайте, де ви пер***ваєте.

Але це вже чула тільки моя спина.