Раді Вас бачити!

Найкраще на упиря діє заговорена сталь. Якої в мене, як ви здогадались, і близько не було. Втім, я така не одна — зброї не було ні в кого. Навіть у куратора. Що, між іншим, ще більше насторожувало. Виник закономірний запит: а він узагалі що робитиме, коли нас почнуть жерти? Відповідь напрошувалась життєствердна й обнадійлива — нічого.

Загалом, накрутила я себе на повну.

До могили неспокійного покійника (або спокійного неупокоєного) дійшла вже геть на нервах і морально готова до того, що їсти мене почнуть от прямо зараз.

— Ось тутечки Дарку й поховали, — тицьнув кривим пальцем Устис у могилу, з якої от-от мав вистрибнути упир і запросити мене на обід. Замість основної страви.

А нічого подібного.

Жерти мене взагалі не збирались.

Не скажу, що я засмутилась. Але трохи здивувалась.

Мрячка пішла, я щільніше запахнула комір, щоб одразу не натекло за комірець.

— Так і стоятимеш, поки застуду не підчепиш? — пролунав за спиною голос Дорка. — Май на увазі: ще тиждень прогулів не прокотить.

Прогуляти. Ага. Волен із мене сім шкір спускав, щоб я від програми не відставала. Плюс медитації по п’ять годин на день. Плюс нові заклинання, за які мені Дорк руки-ноги повідриває. І голову. Хоча голову — останньою. І обґрунтує це тим, що там усе одно нічого, крім тарганів, ніколи й не водилося.

Навіть сперечатись не буду. Треба було тікати звідси туди, де до мене жоден некромант не дотягнеться. Але ж ні! Захотілося освіти… Тьху.

— А що мені робити? — несміливо запитала я, не озираючись — щоб не бачити всієї гами почуттів, які викликає в кураторі моя необізнаність.

— Ти в мене питаєш?! — як і слід було очікувати. Отрутою в його голосі можна всіх щурів у Кварталі Шибеників витравити. Всіх. — Бірм, я як викладач глибоко ображений. Лекція про упирів у нас була в п’ятницю. І ти на ній була. Тож або згадуй, або я ображаюсь — і ти мені цю тему здаєш до п’ятого курсу щодня. І на практиці.

— І де ви стільки упирів наберете? — пробурчала я, вражена цією обіцянкою. — Наче тут куди не плюнь — то відьма невивчена, то чаклун...

— Бірм, сонечко моє золоте, я для тебе хоч упиря, хоч мертвяка, хоч ліча знайду, — лагідно пообіцяв куратор, від чого мене раптом знудило, й знову накотила печія. — Давай, не затримуй нас. Мене не шкода, а от хлопців пожалій. Сирість, як-не-як. Поки думки до купи збереш — вони пліснявою поростуть.

А мені так шкода себе стало. Хоч би одна скотина за мене заступилася. Але ж ні.

І водночас — розлютилася. Але вдихнула-видихнула, як учив Волен, і знову зосередилася на могилі.

Те, що її вже потурбували, видно було навіть сліпому. Земля розкидана, надгробок навскіс. Що взагалі-то на свіжій могилі неможливо. А значить, упиря там шукати сенсу немає. Не ідіот же він — кожного разу в землю зариватись, як кріт. Але й далеко не відійшов — молодий ще. Отже, десь поруч сидить. Найімовірніше — у склепі.

Я оглянула місцевість оціночним поглядом. На гніздо підходило три споруди — пошарпані часом, але ще міцні. От тільки яка саме?

Прикусила губу й майже її прокусила, коли магістр-некромант знову гаркнув, мов навіжений:

— Бірм, матір твою, ти що, заснула?!

Ось тепер я розлютилася. І не на жарт. Бо хвилі, що намагалися збити мене з ніг, накрили з головою.

Світ знову став чорно-сірим. Але цього разу — якось інакше. Я наче опинилася в Міжсвітті, але при цьому залишалася сама собою. Це було дивно і водночас… захопливо. І цікаво. І зовсім не страшно.

У мені, мабуть, прокинувся вчений чи дослідник. Або хто там має прокидатися в магів? Інакше як пояснити раптовий спалах інтересу й азарту? Хотілося крутити головою, усе роздивлятись, а ще краще — мацати руками й забрати з собою. І нехай мацати, а тим паче забирати — справа непроста, але голову крутити мені ніхто не забороняв.

Це місце було трохи іншим, ніж те, куди мене викинуло з бібліотеки магістра Волена під час спалаху гніву. За відчуттями — точно. Для себе я назвала його Міжсвіттям. Бо звичайним світом його не назвеш. Ніби все те саме, і таке ж чорно-сіре. Дерева, кущі, трава, навіть Устис, що підпирав надгробок і світив зеленими вогниками очей. Оглянулася — позаду стояли мої одногрупники і куратор. Але всі якісь не такі. Сірі й розгублені. І такі… нецікаві.

На краю цвинтаря майнула тінь. Дивна… Навіть для цього місця. Наче виткана з чорнила, розлитого у воді, й тонких синіх ниток. А очі — два яскраво-зелених вогники. Людина це була, дух, примара, чи хтозна-хто ще — з’ясовувати не стала. Ворожості ця Істота не виявляла, то й добре. Тож я швидко втратила до неї інтерес. І знову озиралася довкола.

Сяяла й переливалась сіро-зелено-блакитними розводами Грань. Ну, це я так вирішила, що це саме вона. Як виглядала? Та не так, як я собі уявляла. Взагалі, здається, я в житті багато чого уявляю зовсім не так. Здавалося, Грань — це монолітна сіра неприступна стіна. А насправді… вона була мереживною, не суцільною, а з безлічі неправильної форми плям. Наче павутина, натягнута гігантським павуком. Вона світилась і пульсувала. Манила. Тягла. Обіцяла спокій. Тонкі блакитні нитки пульсували, і на них розтікалися райдужні переливи.

З могили, за кілька кроків від мене, піднявся світлий блакитний силует. Здається, за життя це був молодий хлопець. Завмер, ніби не чекав тут нікого побачити. Навіть усміхнувся мені — перш ніж відштовхнутись від землі й злетіти. А потім розсипався іскрами, торкнувшись плетіння Грані. Гарно так… аж самій захотілось. Якось потім.

От тоді я майже силоміць змусила себе згадати, чого, власне, тут роблю. Упиря шукаю. Ось і шукай, Кет. І починай із могили Дарки — не надто доброї за життя й ще менш приємної після смерті.

Погляд упав на могилу — і я мимоволі зробила крок назад. Навколо неї клубився чорний туман. Розповзався в боки, всотувався в інші могили або розчинявся в повітрі. Видовище — неймовірне. Стояла б і милувалась, якби цей туман не почав ластитися до моїх ніг і повзти вище. Ось тепер стало… ну, не страшно, але моторошнувато. Насправді мені тут не було страшно. Було відчуття, ніби саме тут мені нічого не загрожує. Звідки воно взялось — пояснити не могла, хоч і дуже хотіла.

Та все ж я зробила ще один крок назад. Туман образився й шугонув у сторони, розсіявшись. Ну й чорт із ним.

Натомість я тепер добре бачила чорну смужку слідів, що тяглася до одного з передбачуваних сховків упиря. І мовчки рвонула до склепу. Відчуття хвиль наростало — доводилося майже продиратися крізь них, аби не змило к бісу… але куди? І стало моторошно цікаво: куди ж мене змете, якщо піддатися цим хвилям? За Грань? На Грань? Чи ще кудись? Помру я чи стану сильнішою? Чи стану мертвяком, або навіть личем? Що буде, якщо боротися з хвилями? А якщо піддатися?

Чергова хвиля штовхнула мене в спину — мов підганяючи — і я вирішила з’ясувати це… якось потім.

Двері склепу піддалися на диво легко. Я очікувала темряви. Але ні. Все було видно добре — й труни, в яких покоїлися то чи збіднілі знатні, то чи багаті безрідні. І павутину, сіру, пилюку. І… хай мене грім поб’є (тільки не зараз, а якось потім), я бачила упиря. Ну принаймні припускала, що це він — отой неблагонадійний елемент. Бо бачила я його у вигляді клубка пульсуючого чорного туману, що завис у кутку під самісінькою стелею.

І тут у мене виникло цілком резонне питання: а що, власне, далі? Ну от знайшла я упиря. І що тепер? Зброї немає. Наслідки чаклувань у цьому сірому просторі я ще пам’ятала. Та й магія на такі елементи діє поганенько…

Елемент, не дурень, вирішив не чекати, поки мене осяє. І скупчення чорного туману кинулося на мене з такою швидкістю й люттю, що я ледь встигла відскочити.

Я теж дурною не була і пам’ятала святе правило будь-якого злодія: «Перше діло — біжи. З’ясувати, за що тебе хотіли пришити, завжди встигнеш, а втекти — лише якщо не будеш клацати дзьобом». От я і побігла. Легко лавіруючи між древніми (і не дуже) останніми притулками представників якогось роду, які, якби дізналися за життя про те кощунство, що його скоїла одна особа з некромантськими здібностями, неодмінно зажадали б сатисфакції. Але, на щастя, скаржитися могли тепер лише таким же, як ця особа — некромантам, і заслужити у відповідь вічний спокій. Власне, я безсоромно скакала по гробах, не переймаючись правами покійних, утікаючи від голодного і розлюченого упиря. Склеп великий, гробів багато. Потвора скаче від стелі до підлоги, але двері стерегти, наче пекельний хорт — підземні ворота. На вулицю ніяк. І от у цей проклятий століттями момент мені страшенно захотілося, щоб з’явився Волен, Дорк, Алек, хоч хто завгодно. Лише б не бігати колами навколо саркофагів. Адже так можна й від бігу добігатися. Тим паче, що упирю плювати — він не втомиться, а от я…

І закон підлості не забарився. Варто було лише подумати, що рано чи пізно впаду, як я спіткнулася і полетіла вперед, розкинувши руки, наче птах крила, і шмякнулася на кам’яну підлогу, яка прийняла мене з усією радістю і пообіцяла залишити на пам’ять пару синців.

Ось цього незручного моменту вистачило, щоб неблагонадійний елемент мене таки наздогнав і навис над моїм кволим тілом усією своєю пітьмою.

От і все, Кетріна Бірм. Ось тобі й смерть.

Ну, так я й подумала. Але, схоже, милість і любов Єдиного ще не вичерпала себе. Бо як тільки згадала перші слова молитви, чорний туман, ледь торкаючись мене, розтікся вздовж тіла. Відділився від упиря і вмить, наче намагався проковтнути мене цілком, всмоктався в моє тіло.

Це було не те щоб боляче, але неприємно — так точно. Немов занурили в холодну воду. Вибило повітря з легень і навіть сльози виступили на очах.

Добре хоч, що тривало це кілька секунд.

І тут же світ знову став таким, яким має бути. Тобто темним, з відразливим запахом падали, а з вулиці прилетіла фраза: «…Бірм, матір твою, вб’ю, якщо ще жива! Щоб сама не мучилася і іншим нерви не псувала!»

Я спробувала крикнути, що сама себе вб’ю — не варто напружуватись, але зрозуміла, що не те щоб крикнути — навіть вдихнути нормально не можу. Бо зловонна туша вчорашнього упиря, на щастя, без ознак якоїсь активності, притисла мене до кам’яної кладки підлоги. Для заспокоєння совісті я ще пару разів напружилася, намагаючись скинути з себе тіло, яке за розмірами перевищувало самого досвідченого громилу Ґорі Напівмісяця. Усвідомила марність своїх зусиль і розслабилась, благоразумно вирішивши просто почекати. Можливо, не залишать мене тут одну з упирем. А там, дивись, і магістр охолоне. Не вб’є, а так… трохи покалічить.

Але, схоже, милість Єдиного має межі. Бо знайшли мене одразу, як тільки я вирішила перечекати грозу. Ну і що, що при кожній незграбній спробі ворушитись туша булькала і випускала щось, віддалено схоже на зітхання, від якого до горла піднімався сніданок, а перед очима починало мерехтіти. Ну і що, що в пориві пристрасті та сама туша, на щастя, так і не дісталась до бажаної мене, відколола шматок надгробної плити, і саме він у ту мить гостро впився між ребрами. Це такі дрібниці у порівнянні з тими жахами, які обіцяв один лише погляд магістра-некроманта Рідвела Дорка, спрямований на одну неслухняну студентку…

— Жи-и-ва-а-а… — тоном ката, якого ледь не позбавили улюбленої посади, протягнув куратор. Через що у мене особисто стався гострий напад печії.