Спочатку:
На сторінку книги
— І де ж, скажи мені, справедливість у цьому житті?! — обурювалась я, шкрябаючи віником, прив’язаним до довгої палиці, по стелі склепу з двома пам’ятними саркофагами. Питання, звісно, риторичне, відповіді не потр***вало. Та й взагалі, всесвітня справедливість мені зараз зовсім не на руку, з огляду на те, що за моє недовге життя мене вже з півсотні разів мали б повісити. Якби по справедливості. Але все ж...
— Як ржати — то всім гуртом, а як карати — то нас із тобою.
Алек погойдувався з п’ятки на носок, задумливо стежачи, як шматок запиленої павутини плавно осів мені на маківку, і скупо всміхнувся.
— Могла б і не зізнаватись, — резонно зауважив Алек. — Пішла б зі всіма додому давно.
І справді. Треба було сидіти тихо, як миша під віником, і не висовуватись. Та де там... Ех.
Я гидливо струсила кляту павутину, яка тут же причепилась до волосся, попри мінімум столітній шар пилюки, і глухо загарчала з досади.
— А може, я просто хотіла подивитись, як ти віником махаєш? Так би мовити, з першого ряду. — Я єхидно всміхнулася. — То ти й далі так стоятимеш? Між іншим, я сьогодні ще додому зібралась.
Алек хмикнув і взяв такий самий віник. У принципі, він і без палиці міг дістати — зріст дозволяв. На відміну від деяких недоростків.
— Встигнемо... — запевнив він, шурхнувши по стелі й стягнувши з неї павутину разом із густою пилюкою, що осипалася, як сніжна крихта посеред зими.
Особливо ефектно це виглядало в променях сонця, що проникали до склепу крізь вузькі двері.
У носі залоскотало, і я голосно, з почуттям, чхнула.
— Та пішло воно все… — ледь не вилаялася я, на що Алек тихо засміявся і знову зашкрябав віником по кам’яному склепінню.
— Хочеш — іди, — великодушно дозволив він. — Якщо що — прикрию.
Я замислилась. А може, й справді…
— Та годі. Роботи тут, по правді, на пів години, — вирішила я. — Та й не факт, що я ще бодай раз у житті побачу «Алека з віником».
Алек знову шурхнув віником, і цього разу павутина приземлилася мені на плече.
— Совісті в тебе нема, — констатував він.
— Це в мене немає совісті? Совісті немає в отих трьох, що навіть не поцікавились, живі ми чи ні після шикування. А раптом Дорк пустив нас на досліди? Або поповнив нами, бідними, колекцію рідкісної нежиті?
Моє щире й справедливе обурення не знало меж. І не дарма — бойовики й справді вийшли чистенькими, а стихійника я взагалі не бачила.
— І взагалі, таке враження, ніби нас тупо підставили...
— Поганої ж ти думки про людей, Бірм, — втрутився в розмову третій голос.
Я озирнулась на двері. В тих самих сонячних променях палала руда голова Евера, а з-за його плеча визирав Кислий у власній персоні.
— Маєш чудову можливість переконати мене у зворотному, — усміхнулась я і жбурнула у Рудого свій віник. — Як там казав Дорк? Ага! «Кожен маг має відповідати за скоєне!»
— Він таке казав? — обернувся до мене Алек.
— Та щойно сказав! — прошипіла я крізь зуби. — Мовчати не міг, чи що?!
Алек відкрив рота, закрив його і докірливо похитав головою. Як справжній старший розумний брат. На що я пирхнула, виказуючи своє ставлення до цього всього.
— Взагалі-то ми для того й прийшли, — втрутився Рудий. — Так би мовити, відновити справедливість. Коротше, вирішили вам допомогти.
— Це ти вирішив, — поправив його Кислий, оцінюючи покинуту в кутку швабру з ганчіркою.
Інструмент, схоже, був йому геть незнайомий і викликав різкий напад огиди — як через засмальцьованість, так і через запах, характерний для мокрої ганчірки, залишеної у відрі «до наступного разу». Саме відро, судячи з вигляду, було ровесником не лише Дорка, а й усієї Академії. Це настільки зворушило Ревеля, що той не зміг обійтися мімікою — і вишукано вилаявся.
Я аж тихенько присвиснула від захвату. От вміє ж аристократія! Та ще й так майстерно вплітає в лайку всілякі зв’язки нашого куратора і ректора з нечистю, нежиттю й потойбічними силами, які в нашому світі з’являються рідко, зате лютують зі смаком.
— Ревель, — почервонів чомусь Рудий і прошипів крізь зуби. — Тут же жінки.
Ну, з жінками — це він перегнув, звісно. Але я гордо підняла підборіддя, старанно наслідуючи міс Марґарет і згадуючи її тричі клятий етикет.
— Перепрошую, Катріно, — пробурмотів Кислий, насправді не виказуючи жодного каяття.
Хоча, правду кажучи, я, побачивши оте неподобство, й сама ледь стрималась, щоб не згадати всі сороміцькі зв’язки Дорка по материнській лінії.
— Сподіваюсь, таке більше не повториться, — ледь стримуючи серйозну міну, зронила я. І таки засміялась. — Гаразд, давайте вже почнемо військову кампанію проти бруду та павуків — і з чистим сумлінням розійдемось по домівках.
Робота закипіла веселіше. Оскільки інструментів на всіх не вистачало, я великодушно дозволила Еверу забрати мій віник, сама ж вилізла на один із саркофагів, схрестила ноги й почала роздавати цінні поради та вказівки.
Провинні пихтіли, сопіли, але не нарікали, та завзято домивали «он той куток» і «ось тут взагалі не мили». У процесі запах затхлої ганчірки в’ївся в камінь склепу намертво. Тепер морщились і дихали через раз усі, інколи заздрячи бездиханним, що спочивали тут у вічності. А сам склеп став не лише похмурим, а ще й смердючим — що, напевно, щиро потішить куратора. Бо він радіє всьому, що викликає в нас огиду чи жах. Така людина.
— А де, взагалі, наш стихійник? — підтримувала я розмову, підживлюючи ентузіазм майстрів віника й швабри, які вже неабияк на мене сердилась.
— Відпрацьовує, — буркнув Евер, виховання якого не дозволяло образити жінку ані словом, ані мовчанням.
— А… — зрозуміло протягнула я. — А чого йому не допомагаєте?
— Сам впорається! — вирішив подати голос Ревель.
— Він зараз в оранжереї, підживлює рідкісні рослини, — пояснив Евер, змітаючи сміття за поріг: мовляв, дощ приб’є — і ніхто не помітить. — Ми там йому не помічники, — і з полегшенням додав: — Усе!
Я обвела склеп оцінювальним поглядом. І справді, все.
— Ну, слава Єдиному! — зітхнула я. — А то я так втомилася…
Алек кинув на мене такий погляд, що я вирішила краще помовчати. Кислий традиційно хмикнув, а Евер мовчки зібрав інвентар, аби повернути завгоспу.
— Тепер можна й по домівках, — вирішила я розрядити обстановку.
— Я проведу, — одногрупник не те запропонував, не те заявив безапеляційно.
Пам’ятаючи причини його підвищеного інтересу, я покірно кивнула.
— Ідемо швидше. Щось мені підказує, що магістру вже донесли про нашу невинну витівку. А отже, лаяти будуть... — уявивши масштаб прочухана, я зиркнула на Алека й додала: — То хоч отримаємо разом.
— Ні вже. Дякую. Якось сама, — тут же відмовився Алек.
— Ех ти… Я ж за тобою — хоч у склеп, хоч у морг. А ти… — тиснула я на малодушного лицаря, який вирішив, що ця дама не варта гніву дракона. — Він мене зжере... — не зупинялась я, вирішивши, що хоча б совість йому притопчу.
— Кет, мені здається, що магістр Волен або вдавиться тобою, або отруїться, — то чи образив, то чи заспокоїв мене недонекромант.
— Ти справжній друг, — буркнула я й зморщила носа. — Я цього не забуду.
— Погрожуєш? — хмикнув Алек.
— Та що ти! Обіцяю, — і вже на підході до воріт Академії запитала: — А попередні першокурсники що вкрали, не в курсі?
Алек розплився в усмішці, зовсім не властивій йому.
— Фікус із холу.
Я пирснула. То-то він мені таким обшарпаним і здався при першому відвідуванні Академії. Виявляється, то жертва. Але щось мені підказує, що тепер увага наступних наборів студентів перемкнеться на дещо ефектніше.
***
До особнячка магістра я шкандибала з ентузіазмом дохлої риби. Себто Алек ішов, а я волочилась позаду. Він зупинявся — мене відносило назад на пару кроків, і зрештою йому увірвався терпець: цапнув мене за руку й потяг уперед. Крок у нього був широкий, швидкий — тобто, деяким уже добряче набридло няньчитися зі мною.
Йшли мовчки. Кожен думав про своє. Не знаю, які там таргани гуляли в голові Алека, бо виглядав він як воїн перед останнім боєм. А мої вже справляли по мені поминки. З розмахом, треба сказати. З голосінням та підвиванням у стилі: «На кого ж ти нас покидаєш, нещасну-у-у?!»
Коротше, я вже бачила перед собою тортури розпеченим залізом і все в тому дусі. Тож до воріт особняка Волена я підійшла з твердим наміром захищатися — фактами, аргументами, кулаками й зубами. Може, навіть тим гарненьким позолоченим канделябром зі столової, що стояв там виключно для краси.
— Все. До понеділка! — з полегшенням і відчуттям виконаного обов’язку сказав Алек, буквально заштовхавши мене у хвіртку.
— Ага... — пробурмотіла я, махнувши рукою, не озираючись на одногрупника.
Крок. Ще один крок.
Тук-тук. Вхідні двері відчинилися, відкривши мій погляду Еда з його вічно беземоційною фізіономією.
— Магістр чекає вас у бібліотеці, пані Катріно, — безбарвно сказав він.
— Вбивати буде? — на всякий випадок запитала я, хоч і не очікувала відповіді.
— Не думаю, — все ж відповів герр. І майже нечутно, так, що я навіть подумала, що почулося: — Якщо сама його не доведеш.
Дім Волена раптом здався мені страшним, зловісним і повним небезпек. Здавалося, в кожній тіні ховаються чудовиська, готові напасти — і якщо не зжерти, то хоч понадкушувати. Тож до страшного і жахливого некроманта я майже побігла. Він принаймні зло знайоме. А до бібліотеки я не увійшла — я влетіла.
Магістр чекав, розглядаючи щось надзвичайно цікаве у вікні. Ну, мабуть, чекав — бо по спині я ще не навчилася визначати. Як і ступінь його роздратування.
На столику біля дивана стояли два високі келихи, в яких ще вловлювався запах недавно випитого вина. На тарілці лежало кілька цукерок, одна з них — надкусана. Тобто: хтось її вже надгриз. А в повітрі висів солодкуватий квітковий аромат. Такий нудотно-приторний, що міг позмагатися зі смердючою затхлою ганчіркою.
Всередині щось неприємно заворушилось. Так укололо, що аж хвиля безпричинної злості прокотилася тілом.
— І як це розуміти, Катріно? — запитав магістр, навіть не озираючись.
«А як розуміти от це?!» — хотілося вигукнути у відповідь, але здоровий глузд вчасно дзьобнув мене по язику — і я змовчала. Просто стояла, намагаючись придушити спалах гніву. Невиправданого. Але не менш живого. Задушливого. Він, як отруйна змія, обвивав шию, стискав горло, труїв кров і паралізував пальці.
— Я розчарований у тобі, — кинув магістр через плече, так і не дочекавшись відповіді.
Холодно. Безбарвно. Роздратовано спокійно.
— Мабуть, я поквапився, звернувшись до тебе по допомогу.
І тут мене накрило.
Наче важка завіса впала на бібліотеку. Повітря стало в’язким і густим, ніби в рідкому меду. А кольори зникли. Лишився лише чорний — і всі немислимі відтінки сірого, аж до брудно-білого. А злість… злість зростала, затуманювала розум до запаморочення і шепотіла: дій. Вбий. Його. Її — ту, що надкусила кляту цукерку. Еда — за те, що впустив її. Алека — за те, що пішов і залишив мене одну. Усіх. Зітри весь цей клятий світ у порох. Зрівняй із землею.
Ноги підкосилися. Я сперлася на спинку стільця — і вона тут же розсипалась порохом трухлявого дерева, ледь не поваливши мене на підлогу. Так. Саме так і має бути. Тлін має торкнутися всього. Перетворити на пил.
— Кет! — мов батогом ударив голос Абрахама. — Візьми себе в руки! Негайно!
Він нарешті повернувся. Побачив мене? І чомусь від цього погляду зелених очей, схожих на коштовні смарагди, стало нестерпно боляче. Лише вони не втратили кольору. Все ще були насичено-зеленими. Страх у них був. Турбота — така, що в них можна було потонути. Я відвернулась — і знову вперлась поглядом у кляті бокали й огризок цукерки. І знову накрив цей приторний запах жіночої парфумерії. І знову — хвиля люті.
— Щоб ти здох! — вигукнула я, не маючи снаги побороти змію, що стискала мою шию.
Голос вийшов глухим, хриплим, майже нечутним. Але не менш злим.
Магія рвонула до нього такою силою, що я похитнулась. Ледве втрималась на ногах. Потік розбився об тонку, майже невидиму плівку, що півсферою захищала некроманта.
— Тварюка! — крикнула я. — Виродок бісової сучки!
Усі слова тонули в чортовому меду, заплутувалися в липкій павутині тіней. Здавалося, вони навіть не долітали до нього. І це лютило ще більше.
Знову — вибух сирої магії смерті, чистої темряви. Вона рвонулась до нього, до того, хто увірвався в моє життя, зруйнував його до основи, обіцяючи відбудувати з нуля. На його блідому обличчі проступили чорні жили, волосся заворушилось, очі почорніли. Потоки магії знову розсипались іскорками, ніби хвилі розбились об скелю.
І раптом щось міцно стиснуло мене, наче в лещатах. Холод і біль обпалили шию, тілом прокотилася хвиля слабкості. Тіло осідало, не слухалося, а світ — і без того безбарвний — почав згасати. Аж поки його не поглинула темрява.
