Раді Вас бачити!

Я лежала в ліжку, згорнувшись калачиком, як кошеня, якого викинули на вулицю. Ховалася під ковдрою й удавала, що сплю. І мала намір продовжувати в тому ж дусі, доки магістр не подасться у свої справи. А потім… а потім я сама зникну. Треба було одразу так зробити — плюнути на все і втекти. А Лиска? Та нічого! Що він їй зробить? Та нічогісінько.

Злобний і страшний магістр-некромант не стане її просто так убивати. Через мене.

А отже — тільки тікати. Сісти на корабель — і прощавай, як казали.

Розплющити очі було страшно. Найперше — бо я сама не розуміла, з якого дива на нього накинулася. А ще… що тепер із цим робити? Якщо кожен напад люті буде супроводжуватися такими сплесками…

М-да. Корабель — уже не варіант.

Краще вже на північ. Уведу коня — і...

Тільки тихо й швидко. Напад на магістра, на аристократа… тут однією смертю не відбудешся. Точно здадуть на досліди до Академії.

— Довго ще прикидатимешся? — перервав мої думки магістр Волен.

Я промовчала. Не поворухнулася, не здригнулася від його голосу. Навіть не зітхнула.

— Кет! — гаркнув магістр так, що аж у вухах залящало, і я таки здригнулася. — Підйом! Швидко!

— Ага, щас... — усе ж подала ознаки життя, але так і не наважилася глянути йому в очі.

Ковдра злетіла з мене, залишивши без хоч і уявного, та все ж захисту. Холод непротоплених кімнат одразу ж уп’явся в тіло, прикрите лише чоловічою довгою, але тоненькою сорочкою. Хотіла щось сказати, та прикусила язика й уткнулася поглядом у чорну муху на білих шпалерах. Вчасно згадала, що деяким уже остогидло носитися зі мною. Стало якось порожньо. Ну от, Спритненька, не можна прив’язуватися до людей. Не можна довіряти нікому. Лише ти маєш тримати кермо свого життя. І ти ж — єдиний член цієї команди. Не чекай, що хтось прийде і витягне тебе з лайна, в яке ти знову влізеш. І не віддавай нікому право прокладати курс у цьому бурхливому морі.

— Ти мав рацію, Абрахаме, — глухо сказала я, не поворухнувшись. — Дарма ти зв’язався зі мною. Знайди Зоху Рване Вухо. Він завжди боровся з Триоким за лідерство. Може, тепер і став головою дрібних злодюжок. Він не буде з тебе дерти три шкури й обійдеться дешевше, враховуючи, скільки ти вже втратив на мені. Та й його шпанюки дім не рознесуть. І на тебе не зазіхатимуть.

Сказала, а самій… нудотно так стало, ніби згнилої картоплі об’їлася. Хоч і звучало спокійно, навіть для мене самої — майже байдуже.

— Я не звик розкидатися грошима направо й наліво, — мовив магістр хвилину потому. А може, й довше.

— Я все поверну, що ти на мене витратив, — проковтнула гнилий клубок у горлі й продовжила тим самим глухим тоном. — Як тільки зароблю — одразу віддам.

— Знову лізтимеш у вікна? — насмішкувато кинув Абрахам.

І ця насмішка мене розлютила.

Я підскочила, як ужалена. І тут же наткнулася на серйозний, трохи примружений, випробувальний погляд магістра — і знову бухнулась на подушку.

— Ти нестабільна, — спокійно продовжив він. — Ти не здатна контролювати не лише силу, яку здобула, а й навіть власні емоції. І ти думаєш, що я просто так усе це залишу?

— Боїшся, що я почну нищити все й усіх? — зморщилася я.

— Так! — погодився Волен. — А ще боюся, що ти себе ж і знищиш. Учора, якби не Ед, ти б загинула і стерла з лиця землі мій дім. А може, й пів Кварталу Квітучих Яблунь.

— Що він зробив зі мною? — запитала я, смутно пригадуючи холод і біль, що втягнули мене в безтямний стан.

— Укусив.

— Що?! — знову підскочила я, хапаючись за шию в пошуках передбачуваного сліду укусу.

— Уже загоїлося, — пер***в мої спроби знайти сліди дикого злочину.

Шкіра й справді була гладенькою, без жодної вади, що могла б свідчити про замах на мою скромну особу.

— Щоб його чорти взяли! — закричала я, зіскакуючи з ліжка й розглядаючи шию в дзеркалі. — Та що за тьма?!

— Вгамуйся. Тобі нічого не загрожує. На відміну від Еда.

— Та плювати я хотіла на герра! — вигукнула я.

— А ось як! — раптово розлютився Абрахам і стиснув мою руку.

Він потягнув мене коридором маєтку, навіть не давши влізти в капці. Босі ноги німіли від холоду, тілом раз по раз пробігала дрож.

Невеличкі двері на першому поверсі. Темні сходи, що вели кудись униз. Сирість і затхлість підвалу хлюпнули в обличчя. Я вперлася. Але марно…

Сходинки були слизькими й вузькими. Варто оступитися — й зламаєш шию в темряві. Але ні. Магістр ішов упевнено. Швидко. Мов боявся не встигнути або передумати.

А мені знову стало страшно. Уявила, що там може бути — в підвалі некроманта. Та що завгодно! Від нежиті до пентаграми виклику. А може, й узагалі жертовний вівтар. І мене зараз використають як експериментальний зразок.

Ставало ще страшніше, холодніше, зловісніше. Вузьким коридором прокотився то чи виття, то чи рик, повний болю. А в горлі пересохло так, ніби я тиждень ішла пустелею Нехеві. Ну принаймні я так собі уявляла подібну подорож.

Підвал був темний. Жодного світильника, жодного факела, навіть свічки. Але я бачила. Бачила крізь темряву. Відчувала її як продовження себе. Ґрати, кам’яні комірки...

Яскраве світло вдарило в очі. Я заплющилася. Долічила до десяти й розплющила очі.

І завмерла від жаху.

В одній із кам’яних комірок, за ґратами з товстих прутів, на ланцюгах завтовшки з мою ногу висіла істота. Волохата. З довгими пазурами. В подертому лахмітті — точніше, в роздертому на клапті. Потвора вдихнула — глибоко, як звір. І одразу зірвалася, вп’явшись у мене голодним поглядом. Як у хижака, якого давно не годували. Роззявила пащу, зашипіла, показавши чотири довгі, жовті, вигнуті ікла. Смикнулася в ланцюгах так, що аж залунали зловісні звуки, посипалась кам’яна крихта з-під кілець, вбитих у стіну. А на лапах і ногах чудовиська виступила густа, темна кров…

— То що, тобі досі байдуже на герра Еда? — запитав Абрахам і притиснув мене обличчям до ґрат так, що на мить здалося, ніби я — вже по той бік. — Бачиш, що з ним стало?

— Що це за…? — прохрипіла я, намагаючись вирватися з мертвої хватки магістра-некроманта й упираючись руками в залізні прути.

Важко було повірити, що це і є той стриманий дворецький. Від герра, якому я так завзято псувала нерви, не лишилося нічого.

— Він — вампір, — втомлено сказав Абрахам і нарешті відпустив.

Різко. Так, що інерція штовхнула мене в протилежний бік, і я боляче вдарилась спиною об жорсткий холодний камінь.

— І що з ним… — мій голос зірвався на черговій спробі нежиті розірвати пута.

— Буде? — закінчив за мене Абрахам, не зводячи очей з того, на що перетворився його дворецький. — Не знаю. Ще жоден некромант не поїв вампіра кров’ю свіжоініційованого темного. Та й взагалі, наскільки мені відомо, вампіра вперше напоїли кров’ю некроманта, — і сумно всміхнувся. — Зате який зразок для досліджень…

Мені стало незатишно, ніби це я в усьому винна.

— Я ні до чого! — одразу почала виправдовуватись — то перед магістром, то перед чудовиськом, а то й перед самою собою. — Це не я його вкусила! Сам…

І замовкла під важким поглядом мага.

— Думаю, нам краще повернутися до твоєї кімнати, — сказав він, підштовхуючи мене до виходу. — Візьму для тебе кілька днів відпочинку — за станом здоров’я. Займемося тренуванням.

Говорив спокійно, наче за спиною не лишилось чудовиська, що шаленіло в ланцюгах і вило, мов скажене.

— Слухай, магістр… А може, він ще оклигáє? — з надією спитала я.

— Дуже на це сподіваюсь, Кет, — глухо відповів Абрахам.

Ми сиділи в кабінеті, кожен зайнятий своїми надважливими справами. Волен креслив якусь схему на папері, а я медитувала. Ну, принаймні намагалася, слухняно виконуючи наполегливу рекомендацію некроманта, який терпіти не міг марнувати жодної хвилини. Взагалі, здавалося, що Абрахам вважав час чимось надто цінним, щоб ним розкидатися. Дивно для мага, в якого, по суті, попереду — цілі століття.

За вікном знову нудно й похмуро стукав осінній дощ. Важкі краплі вибивали по каламутному склу ритм, який вже не заспокоював, а викликав нестерпне бажання затулити вуха й сховатися під ковдрою. Від усього світу. Від Абрахама і чудовиська, в яке перетворився Ед. Та й від себе самої. Але хто ж мені дозволить?

— Не дрімай! Давай, три серединні потоки ти вже взяла під контроль. Тепер — верхній, — бурчав магістр, щось креслячи й знову занотовуючи на жовтуватому аркуші.

І шкрябав так, що, здається, навіть на столі залишав сліди, що повторювали надписи й схеми з аркуша.

— Я його не відчуваю, — скиглила я, відкидаючись на спинку м’якого крісла.

І справді не відчувала два потоки з п’яти. Верхній і нижній, щойно я на них зосереджувалася, розпливалися, немов туман у руках.

Колись я відчувала всі п’ять — світлі, хоч і з темними прожилками. А тепер залишилися лише три середні. Тепер вони були схожі на чорні вени, якими повільно текла темна сила. Чиста Темрява. Спершу від цього видовища мене мало не знудило. Чому — й сама не знала. Просто стало гидко. Але Абрахам спокійно заявив, що це нормально, і хвилюватися не варто.

— Погано, що не відчуваєш. А нижній? — відірвався від записів Волен.

— І нижній — теж ні.

Він замислено постукав кістлявими пальцями по столу. Звук був настільки дратівливий, що я аж скривилася. Хотілося чимось жбурнути в магістра — лиш би припинив це гриміння.

Дивно, але раніше я не помічала в собі такої дратівливості.

— Другий середній, — кинув Абрахам, дивлячись то на мене, то крізь мене.

Я зосередилася й знову заглибилась у себе. Так, тьма по другому середньому потоку бігла швидше, ривками.

— Запам’ятай, що стало причиною. І надалі не дозволяй собі так гостро реагувати. Придушуй у собі емоції, Кет.

— Звідки…

— Бачу, — коротко відповів магістр і знову занурився у записи. — Верхній і нижній потоки завмерли. Наче заблоковані. І краще відкрити їх зараз, ніж коли прорве у найневдаліший момент. Продовжуй медитувати.

Медитувати більше не хотілося. Та й загалом якось гидко було на душі.

Я підвелася, обійшла стіл і стала позаду магістра, заглядаючи йому через плече в записи. Для мене все це виглядало як суцільна тарабарщина. Хоч навіть я впізнала у схемі найпростішу пентаграму — її використовували як основу. А от руни, символи й додаткові лінії… Але запитала я зовсім не про це.

— І ти так і далі вдаватимеш, що нічого не сталося?

Мені не хотілося починати цю розмову. Як і йому, гадаю. Але терпіти власні здогадки вже не було сил.

Два дні Абрахам старанно уникав будь-яких згадок про те, що сталося в бібліотеці, про свого вірного дворецького, який виявився нежиттю, і про мою роль у його подальших планах. Та що там — говорив зі мною лише тому, що більше було ні з ким. І це мене злити починало. Дратувало й бісило. Доводилося знову й знову нагадувати собі, що так і треба. Не можна прив’язуватися до людей. Особливо до магів. Та й узагалі…

— Кет, те, що сталося… — втомлено мовив Абрахам, кинувши ручку на стіл. Вона стукнула об стільницю, залишила чорну доріжку на аркуші й майже впала. Але магістр виявився спритнішим за мандрівницю — схопив її майже в польоті. — Те, що трапилося — це безглузде збігання обставин. Якщо шукати винних, то винні ми всі.

Я з цим абсолютно не погоджувалась, але на диво промовчала. Вирішила бодай раз вислухати магістра, а не вкотре виправдовуватися. Тим паче, що ті виправдання звучали жалюгідно й смішно. І чомусь — що більше я доводила свою непричетність, то гірше почувалася. Але говорити про це не збиралася.

До того ж я раптом з іншого боку глянула на "скромність" герра. І некромантом бути не треба, щоб здогадатись — тримався він якомога далі від мене не через мої принади, а через гарячу й смачну кров, яка, зрештою, й стала причиною його перетворення.

Коротше — якщо герр і справді одужає, я більше його дражнити не буду. Якщо, звісно, мене саму не викинуть звідси з торбами. Або я таки не наважуся взяти кермо долі до власних рук.

— Я погарячкував, — напружено заговорив Абрахам, добираючи слова й постукуючи ручкою по столу. — Розмова з Ель… Коротше, я злився на тебе.

А я — як злилася! Та що там — щойно він вимовив це «Ель», десь у мене в голові щось глухо закипіло, лють заколотила у скронях у такт його постукування. І тут же, ніби прочитавши думки, Абрахам підскочив, взяв моє обличчя в долоні й заглянув у очі.

Серце зрадницьки пропустило удар і забилося десь у горлі. Зеленоокий маг дивився так близько… на мить мені здалося, що він мене поцілує.

— Верхній відкрився, відчуваєш? — запитав він, не відводячи погляду. — Що стало причиною?

І все? Це все, що його цікавить?

Внутрішній голос єхидно поцікавився: «А ти що, думала?»

— Іди до біса, — зло прошипіла я, скинувши його руки й обійшовши його так, ніби підлога під ним ось-ось могла спалахнути.

Хотіла втекти якнайдалі, але зупинилася біля дверей і, не обертаючись, запитала:

— Я так розумію, наше співробітництво вичерпало себе?

У відповідь — важка пауза, а потім коротке й чітке:

— Ні!