Раді Вас бачити!

За вікном стрімко темніло. Сірі хмари набули похмурих чорних розводів. І знову по карнизу затарабанили великі краплі дощу.

Мене це на диво заспокоювало й розслабляло. А ще викликало лінь і небажання виходити надвір.

— Я тебе дуже уважно слухаю, — відірвалася я від спостереження за плачучим склом і впилась поглядом в Алека. — Із чого раптом така увага?

Алек зніяковів, крутячи в руці келих червоного вина, що пахло приємно — виноградом і травами.

— Мені здалося, що тобі може скоро знадобитися допомога, — нарешті вимовив він і знову ковтнув із келиха.

Я мовчки розглядала його, ніби розбираючи поглядом на частини. Він був високим, але не худим, як більшість моїх одногрупників. Темне волосся й очі, бліда шкіра… здавалося б, типовий некромант, але ширина плечей, м’язи, звичка рухатися пружно… міг би бути й бойовиком. Дівчата б навряд чи від нього відбивалися.

А може, й справді збирався. А тут — бац, і форс-мажор.

Я раптом дуже гостро відчула, що в нас, некромантів, є дещо спільне: всі ми вже втратили когось найближчого. І від цієї думки стало якось холодно й некомфортно.

Навіть у горлі запершило. Я потяглася до келиха, та Алек легко відсунув його на протилежний край столу.

— Тобі зараз не можна. Ти нестабільна, — похмуро сказав він, дивлячись, як відблиски магічного світла грають на гранчастих стінках келиха.

Мені стало зовсім недобре, аж пальці змерзли. А в голові зазвучало пульсом: «Він усе знає!» І хоч для некроманта це й не смертельно, але страшно.

— Я вже пройшов це, тож не хвилюйся — підстрахую, якщо треба буде, — сказав Алек і подивився на мене.

— Із якого дива? — спробувала я зобразити байдужу та нічого не розуміючу міну.

— Знаю, як це — пройти через таке.

І замовк.

Я теж мовчала, зовсім не розуміючи, що тут узагалі можна сказати.

Та вже за кілька ковтків він заговорив знову.

— Думаєш, факультет некромантії був моєю мрією? — раптом з гіркотою промовив він. — Я готувався вступати на факультет бойовиків майже з дитинства. Хотів служити, захищати країну, як мій батько… — він відкинувся на спинку крісла й заплющив очі, ніби повертаючись думками в минуле. — Його вбили, коли мені було п’ятнадцять. Сутичка на кордоні. Невелика. Такі часто трапляються. Зазвичай — без жертв. Але того разу… Мати дуже тяжко переживала втрату. Ми з Сіві не могли до неї достукатися. І якщо сестра ще бавилась ляльками й няньками, то я пустився берега. Пив, швендяв по борделях… — Алек кинув на мене короткий погляд. — Пробач. Напевно, не варто таке дівчині розповідати.

— Переживу. Говори, як є.

Алек знову заплющив очі й заговорив далі:

— Спускав гроші в дорогих казино, пив у компанії покидьків у Кварталі Семи Шибениць. І от якось, у п’яному тумані, влаштував бійку з кимось, навіть не пам’ятаю, як він виглядав, у якомусь смердючому трактирі. Як і що стало причиною — теж не знаю. Далі — провал. Пам’ятаю тільки, що падав у темряву, і падінню не було кінця. А прокинувся вдома. І, може, нічого страшного б не було. Та я прокинувся вже іншим. Темним. Блідим.

Алек знову відпив вина. Я стиснула губи, згадавши власні незабутні відчуття.

— Мої плани щодо факультету бойовиків зруйнувалися. Зате мати нарешті отямилася, — він криво всміхнувся. — Ти б її тоді бачила. Суцільне уособлення привида. Ще б пак, у родині спадкових цілительки й бойовика — некромант. Ганьба на весь рід.

А я подумала — а що б моя мамка сказала, якби побачила мене зараз? Та що там думати — зраділа б, звісно. Вона ж нам із Ліскою нормального життя бажала. І хай життя некроманта не назвеш нормальним у звичному сенсі, але це все ж краще, ніж те, що могло чекати мене в Кварталі Шибениць.

— Мене зачинили в підвалі, викликали некроманта, — тим часом продовжував Алек. — До речі, твого попечителя. Саме він і сказав, що шляху назад немає й мені слід вступити до Академії на факультет некромантії. Мати — в сльозах, дід, що приїхав аж з Івії, — з серцевим нападом, тітка тут же понесла новини до палацу… ну, ти зрозуміла.

Я кивнула.

— Спершу нічого. Здавалося, все це не зі мною. Сам не вірив, що щось змінилося. І до всього ставився легковажно, ніби не я в цьому винен. Але за півтора тижня… почалося. Кошмари, вибухи темної магії — здавалося б, через дрібниці. Я ледь не прикінчив власну сестру, просто тому, що вона мене дратувала. Так було, доки не прийшов магістр Волен і не взявся за мій самоконтроль. Я годинами сидів занурений у себе. Розбирав страхи, боровся з гнівом, стежив за потоками. І за місяць стало легше. Не зовсім. Іноді накочувало. Але я вже міг це контролювати.

Сказав — і ніби видихнув.

А я… я не знала, що думати. А вже що казати — й поготів. Перспектива вимальовувалась так собі.

— М-да… — тільки й змогла я вимовити.

— Ось тому й вирішив, що тобі буде легше, якщо хтось, хто вже пройшов це, тебе підстра***. Ну, не підстра*** — так хоч порадою підтримає. Та й… я відчуваю себе винним перед магістром Воленом…

— Ну так… — пробурмотіла я замислено, відчуваючи, що з інаугурацією некроманта я таки поспішила. Здається, це так називається. — Мені вже час, — встала з ліжка й попрямувала до дверей.

— Може… — підвівся Алек і зробив крок за мною, — тебе провести?

— Сама дорогу знайду, — похмуро відповіла я.

— Тоді хоч плащ одягни. Одяг у тебе добрий — не промокне. А от голову змочиш.

Він витяг із шафи довгий чоловічий плащ із широким чорним каптуром. І відразу ж закутав мене, як у кокон. Плащ був не мого розміру, волочився по підлозі, намагався притиснути мене до землі, а то й зовсім завалити під час втечі. Та й гаразд. Якось дотягнуся.

— Дякую, — слабко усміхнулася я. — До завтра.

— На добраніч, — відгукнувся Алек, спершись на одвірок.

Його погляд я відчувала аж до самих сходів. Принаймні, мені так здалося. Бо коли я озирнулася — коридор був порожній.

***

Вечір четверга підкрався непомітно. Тобто в четвер увечері.

Було незвично тепло як для осені, але вже доволі пізно — якщо точніше, близько опівночі — аби нас ніхто не помітив. Сад був порожній. Студенти, які зазвичай нишпорили тут у пошуках яблук і груш, уже благополучно хрустіли ними в своїх кімнатах. І тільки ми вдвох, ховаючись від глузливого ока повного місяця в тінях дерев, прокрадалися до вікон аудиторії цілителів.

Коли б це було справжнє, серйозне діло, а не просто дурна витівка, я, напевно, перенесла б усе на інший день. Або дочекалась, поки місяць піде за будівлю, аби не висвітлював нас, як на долоні. Про що й повідомила співучаснику.

— А ти потім як дертися будеш? Темрява ж повна, — прошепотів він, здивовано.

Я хмикнула, але промовчала. Спритна могла б у повній темряві пройти вузьким карнизом, не послизнувшись. Але тут я — Кетрін Бірм, а не Спритна Кет. А отже, кліпаємо оченятами й вдаємо, що нічогісінько не вміємо.

Потрібне вікно знайшлося швидко. Передусім тому, що обидва ми його раніше розвідали та позначили. Воно похмуро дивилось на нас чорною порожнечею. Мрія кожного зломщика. Низько. Широкий карниз. От тільки саме вікно — високе й вузьке. З усієї нашої компанії лише я могла туди пролізти.

— Я тебе підсаджу… і підстрахую, якщо що, — прошепотів Евер. — Скажеш, коли будеш готова.

— Давай! — скомандувала я, впритул підійшовши до стіни.

Евер склав руки «в замок». А мені раптом згадався Ріх, який робив те саме, так само трохи присідав… довелося мотнути головою, аби прогнати спогади.

Я сперлася ногою на його долоні, а рукою — йому на плече.

Мій спільник був високим. А вікна другого поверху не такі вже й далекі. Та й сили в ньому було значно більше, ніж у Ріха. Напевно, саме тому я не очікувала, що вже за мить опинюся на карнизі, судомно чіпляючись за підвіконня, боляче вдарившись ребрами об камінь і крізь зуби лаючись на всі лади.

— Кет, все нормально? — знизу озвався Евер.

— Та! — незграбно теліпаючи ногами, я забралася на карниз і зазирнула вниз.

Старієш, Кет. Обросла жирком. Тепер тобі лише скелети з аудиторій і тягати.

Ця думка раптово мене розвеселила.

Вікно залишили завбачливо прочиненим ще вдень.

Я ковзнула в щілину, наче кішка. Легко стрибнула з підвіконня й кинулася до дверей.

Клац! І в аудиторію цілителів проник тонкий промінь магічного світла.

Раніше за дверима вже чекали б Ріх і Ловас, якщо справа була серйозна… а зараз топтались троє. Ревель залишився на шу***і, а червоніючий Асмар і похмурий Алек зайшли всередину.

Двері зачинились, і ми троє опинилися в напівтемряві, яку зрідка розрізав слабкий місячний промінь крізь вузькі вікна.

— Давайте швидше! — прошепотів тремтячим голосом Асмар.

— Не сци… — сказала я. — Усе буде добре.

Скелет стояв у кутку, як і належить навчальному посібнику. Освітлений місячним сяйвом… В зубах у нього блищала обгортка від цукерки, залишена недобросовісним студентом і не помічена прибиральницею. А загалом — цілком пристойний скелет. Звичайний.

— Справишся? — спитала я в Алека, пам’ятаючи, що в декого з першого разу нічого не виходить.

І хай ми напередодні разів двісті повторили закляття підняття й підпорядкування, сумніви все ж лишилися.

— Може, я? У мене ж вийшло минулого разу зі столітнім мертвяком.

— У мене теж, — буркнув Алек, мабуть, згадуючи той пам’ятний склеп. — Справлюсь.

Я підняла руки: мовляв, роби, як знаєш, — і відступила на крок.

Алек нервував, але не відступав. Склепив пальці й почав бурмотіти закляття. Я схвально хитнула головою. Оце значить — коли немає насмішок від Дорка. Хоча… Може, він навмисно тренує нас, аби не втрачали концентрацію під тиском?

Ця здогадка змусила мене почуватися аж надто розумною.

У порожніх очницях скелета спалахнули зеленуваті вогники. Щелепа клацнула, хруснувши тією самою обгорткою.

Алек видихнув і наклав останнє закляття повного підпорядкування.

— Тепер твоя черга, — буркнув він до Асмара, відступаючи на крок і стаючи поруч зі мною.

Асмар здригнувся, зустрівшись із цими двома вогниками, які різко повернулись до нього. Але не злякався. Глибоко вдихнув…

Може, мені здалося, а може й ні — але довкола нього закружляв вітерець.

Його закляття звучало співуче, м’яко. І він не обмежувався одним жестом пальців — його руки щось плели, творили, рухались.

Цікаво було спостерігати за магом іншої спеціалізації. Я подумала, що не завадило б колись і бойовиків попросити показати щось своє.

Асмар доспівав. І скелет… просто зник. Я ткнула пальцем у порожнечу — і наткнулась на шершаву кістку.

— Оце круто! — захоплено видихнула я.

— А ти що, ніколи не бачила, як накладається невидимість? — всміхнувся Алек.

— Не з такого близька, — збрехала я, зніяковіло сховавши руки за спину.

— Все! Пора, — кивнув у бік дверей Асмар.

Тут виникла невеличка проблема. Як зрозуміти, що скелет виконує команди, якщо його не видно?

Недомаги почухали потилиці — й вирішили проблему тактильно. Тобто Алек узяв скелета за кістляву руку й ледь чутно сказав: «Іди. Вихід з Академії». І послав ледь помітний магічний імпульс.

Судячи з того, як Алек здригнувся й рушив, скелет слухався беззаперечно.

— Іди! Я тут усе закрию, — скомандувала я Асмару.

Клацнув замок. І я знову стою на карнизі. Вітер пробирається під куртку. Теплий, але не лагідний. Рвучкий. Такий, що хочеться розкинути руки й злетіти йому назустріч.

— Гей! Ти чого застигла, як статуя?

— Сам ти «гей»! — пробурчала я, втрачаючи чарівність моменту.

— Кет, стрибай, я спіймаю!

Ага, зараз! Ми ж не звикли в чужі руки кидатись. З дитинства.

Я розвернулася спиною вперед, повисла на руках і стрибнула, сподіваючись приземлитися на землю. Ага, не тут-то було. Евер таки встромився зі своєю «допомогою». Тож мій легкий, роками відпрацьований стрибок перетворився на бозна-що. Рудий, здається, посковзнувся, і ми обидва гепнулися в мокре листя. Не боляче, але неприємно.

— Чого поліз? — випльовуючи листя, прошипіла я. — Сама б упоралась!

— Кет, ти ж дівчина. А завдання кожного чоловіка — полегшити життя слабкій статі, — сказав він, обтрушуючи з себе сміття.

— Запам’ятай цю думку, — струснула я листя з штанів. — Потім перекажеш моїм одногрупникам, куратору й ще одному магістру некромантії.

Евер усміхнувся й струснув кілька листків із моєї спини.

— Без проблем!

— Все, рушили, — вчергове скомандувала я.

Ми майже бігли до краю саду. І все одно наші спільники з трофеєм уже чекали нас.

— Як усе пройшло? — спитала я, спостерігаючи, як Ревель і Асмар удвох закидають скелет листям.

— Нормально, — відповів Алек. — А ти чого така розпатлана?

— З карниза впала, — визнала я.

— Жива? — обернувся він до мене.

— Живіша за нього, — кивнула я на наш трофей.

***

Ранок п’ятниці ми зустріли в такому вигляді, ніби всю ніч сиділи в засідці на найближчому цвинтарі. І при тому в нашому вельми строкатому складі.

Кокетлива обгортка в зубах скелета не давала мені спокою пів ночі. Тож о п’ятій ранку я полізла в шафу, викопала щось доречне до нагоди й потеліпала на місце злочину.

День обіцяв бути сонячним і теплим.

У повному складі ми теліпалися та підпирали одне одного на площі перед Академією. Все було готово й чекало свого моменту. Я пошепки і хмиканням давала Алеку останні настанови.

Студенти поволі стягувалися на площу. З’явилася завжди життєрадісна й гарна Мілвена. За нею — криклива брюнетка, яку я вже встигла зненавидіти за її вічні зітхання, обов’язково в коридорі, щоб усі пройнялись глибиною її переживань.

Підтягнувся і наш куратор. Похмурий, обертається на всі боки, наче намагається побачити щось, іншим не видиме. На мить його погляд зупинився на тому місці, де стояв наш скелет, та швидко ковзнув далі. Пробігся по наших сонних, незворушних пиках.

Але, слава Єдиному, його увагу відволік появою ректор. Дорк хмикнув, розвернувся, заложив руки за спину — і завмер.

Студенти закопошилися, як розворушений мурашник, і зрештою вишикувались кожен зі своїм факультетом на чолі з куратором.

Запала тиша.

— Доброго ранку, наші дорогі першокурсники! — урочисто почав ректор.

Я поправила волосся й кинула короткий погляд на Асмара. Той усе зрозумів правильно — і кивнув.

Його пальці й губи почали ворушитися. Магістр стихійників насторожено озирнулась.

— Готуйся. Зараз твій вихід, — прошепотіла я Алеку.

Він ледь помітно кивнув… і почалося.

Як ми й планували, звукових ефектів не передбачалося.

А от візуальні…

Спершу закрутився легкий вихор, поступово наповнюючись синім туманом. Потім туман осів — і вуаля! Стоїть наш трофей, увесь такий гарний у моєму домашньому синьому халаті, що ледь прикриває коліна, і сором’язливо притримує поли.

Настала така тиша, що ректор, ще не побачивши диверсії, насупився, але повертатися не здогадався.

Алек прошепотів команду й пустив короткий імпульс. Від чого магістр Дорк хмикнув і гойднувся з носка на п’ятку.

Гвіздок програми, тобто наш скелет, чарівно оскалившись і поблискуючи тією клятою обгорткою, яку ми забули витягти, зробив кілька впевнених кроків, лунко цокочучи по каменю, поклав кістляву руку на плече ректора, який, слід віддати належне, зреагував на виставу напрочуд спокійно, — і з пристрастю клацнув зубами в нього перед носом. Від чого обгортка випала й загадковим чином зашурхотіла ректору за комір.

По натовпу першокурсників прокотилася хвиля кашлю, яка поволі переростала в приступи хрюкання.

Ректор, чи то приголомшений, чи то здивований, здивовано дивився на скелета. Потім зітхнув і сказав:

— Вибачте, пані, але ви трохи не в моєму смаку.

Такого ми, звісно, не чекали. Тож скелет продовжував дивитися на ректора, ректор — на скелета… театральна пауза тягнулась… Але за кілька секунд наш підопічний показно образився, відвернувся, прибрав руку й зацокав у бік Академії.

— Оррррригінально! — прокоментував ректор нашу витівку. — Магістр Дорк, думаю, ви з’ясуєте, звідки тут ноги ростуть?

— Авжеж, магістр Солв, — відповів куратор, і з мене одразу злетіло все веселощі. — Просто зараз і почну.

І, обдавши нас поглядом, який обіцяв усі муки світу, додав:

— За мною.

Ми потягнулися за ним. Алек гордо задрав підборіддя й ішов попереду, а я старалася не відставати.

В аудиторії ми розсілись по місцях. Дорк із найсуворішим виглядом переводив погляд з одного на іншого.

Ми мовчали.

— Ну що, жартівники? Чия робота?

Алек підвівся.

Чорт! Треба було мовчати.

Совість несподівано боляче нагадала про себе. І я, всупереч вихованню й звичці, теж підвелась. Не знаю навіть, чому. Ще нещодавно точно б не підвелась.

— Гаразд… — постукав куратор пальцями по кафедрі. — Хто підіймав і керував нежиттю? — упився в мене поглядом.

— Я! — одразу ж відповів Алек.

— Тааак? Справді? — скептично примружився він — і раптом розсміявся. Так щиро й заразливо, що ми й самі не стримались. — Ох і лице в Гарольда було! Ледве втримався… — витираючи сльози, сказав магістр. — Добре. Тобі, Хворсе, четвірка за підняття й підпорядкування нежиті. Якщо вже беретеся, то прораховуйте все до кінця. А то потім доводиться підчищати за вас.

І тут мене осяяло, хто саме «попросив» скелета повернутись до Академії. І я справді вражено оцінила силу Дорка, який непомітно перехопив контроль над нежиттю й при цьому ще й зняв з Алека зворотний імпульс.

— А в якості покарання… Що б вам таке придумати… Гаразд, я сьогодні добрий. Поприбираєте в склепі і по два тижні чергувань у морзі.

— Буде зроблено! — пробурмотіли ми в унісон і посідали на місця.

— Повеселились — і досить. Пишемо тему лекції: «Особливості та способи упокоєння упирів».

Ми старанно зашурхотіли ручками по аркушах.

— Легко відкараскались, — заздрісно прошипів позаду Сіґ.

Я вдоволено всміхнулась. І справді. Легше не буває.