Раді Вас бачити!

Я про всяк випадок піднялася, насторожуючись.

– Драххи відчувають цноту, – не став ходити навкруги Сольгард. – Колись давно, коли право вибору належало нашим жінкам, чоловіки могли битися за них, поки вони не віддавали своєї честь... раз і назавжди своєму обранцеві. Ситуація давно змінилася, ми вже не в нашому світі. Але драххи все ще вважають себе вправі боротися за дівчину... поки від неї пахне невинністю.

– Як зручно! Про те, що вибирає жінка, ви забули. А про те, щоб боротися, в томі числі і з самою жінкою, чудово пам'ятаєте!

Погляд Еллінге спохмурнів:

– Ти хочеш, щоб я покарав Сгера?

– А сам ти не вважаєш, що він цього заслуговує?

– Іншого наступника в мене поки що немає. Він потрібний мені, щоб... Потрібний.

– Розкажи, – попросила я.

– Ні, – озвався він.

Знову таке різке, категоричне «ні»! Ніби не цей самий чоловік обіцяв мені м'яким, майже ласкавим шепотом, що буде ніжний... Не обіймав, обережно торкаючись рукою з татуюванням до приладів, які починали тихо дзижчати.

Ці слова, голос і досі стояли у мене у вухах.

Нас перервав сигнал, що пролунав у Еллінге в одязі. Чоловік роздратовано витяг з кишені штанів невеликий екран, глянув і спохмурнів.

Активував, переходячи на незнайому, шиплячу мову. З усього я розібрала лише «Інемар» та «Мабар», але не була певна, що це назви наших міст, а не гра звуків.

Усвідомивши, що нічого не зрозумію, поспішила покинути його. Раптом не продовжуватиме розмови. Хоча б сьогодні.

Але чоловік наздогнав мене біля басейну із водоспадом.

Спочатку почула його кроки, після рука торкнулася плеча, і я завмерла, зупинившись.

– Втікаєш? – мені не вдалося розібратися в тоні і чомусь страшно стало обернутися.

– Вирішила не заважати, – пробурмотіла.

Еллінге обійшов мене попереду, підняв обличчя за підборіддя.

– То... Крафф з Уліною більше не відвідуватимуть нас? – поспішила я запитати перша.

– Ти розчарована?

Очі Еллінге спалахнули, я на мить розгубилася, не знаючи, що сказати.

– Звісно. Хотілося б... потоваришувати.

– Уліна буде. Краф ні.

– Дякую, – кивнула я.

Чоловік кілька миттєвостей вдивлявся в мої очі, ніби намагаючись зрозуміти, чи справді я не бажаю зустрічатися з Іссурдом.

Згадались його ж слова. Жінка віддавала честь раз і назавжди... Невже це означає, що я також можу вибрати? І він не став би переслідувати мене? Довелося б змиритись? Чи все-таки помстився би?

– Навчити тебе користуватися екраном? – несподівано пом'якшав чоловік. – Ти зможеш спілкуватися з нею.

Я мимоволі радісно посміхнулася. Спілкуватися! Адже у батька в парламенті теж мають бути такі екрани, він колись нам про них розповідав! Звичайно, заправляють ними драххи, але, можливо, я хоч так зможу побачитися з ним, передати звістку...

Еллінге підвів мене до одного з екранів тут же, в саду. Декілька хвилин розповідав, куди торкатися і як зв'язуватися. Це виявилося не складно, головне, аби татуювання відгукувалося. Без цієї дивної енергії не включити, як і з іншими приладами.

Знову гарячі дотики, подих на моїй щоці. Я розуміла, що більше відстрочки він мені не дасть, але відчайдушно чіплялася за будь-яку соломинку.

Пальці торкнулися візерунка на темному екрані, татуювання звично блиснуло сріблом. Рука більше не боліла, не червоніла – мені навіть починав подобатися цей вплетений у шкіру малюнок, який раніше швидше дратував.

Екран відповів, з'явилися незнайомі значки.

– Ну, дивись, знайдеш потрібний? – посміхнувся чоловік.

Я придивилася. Ось це схоже на мініатюру парламенту, ось тут якийсь кабінет. Невелике зображення шатенки, мабуть, можна було б співвіднести з Уліною, але мене привабило інше – крихітна картинка незнайомої жінки.

Еллінге давав мені можливість експериментувати, і я вирішила її використати. Декілька хвилин вагалася з рукою, що зависла над екраном. Чоловік терпляче чекав.

Зважившись, торкнулася того, другого зображення.

Екран залило світло, потім проявилася незнайомка. Молода – ненабагато старша за мене саму. І чимось віддалено схожа на Еллінге.

А ще вона була в одній зі скляних веж. І судячи з синьої гами, можливо, навіть у цій самій.

Провела долонями по опуклому животу:

– І пам'ятай, що я люблю тебе, синку...

Сольгард різко смикнувся. Вимкнув екран. Кілька секунд стояв, опустивши голову.

– Хто це? – пробурмотіла я.

Він промовчав, і, розривається здогадами одна страшніша за іншу, я випалила:

– Теж твоя ніатарі?

– Хіба ти чула, щоб я був одружений? – Розвернувся він різко.

– Я взагалі про тебе майже нічого не чула.

Він мовчав, по вилицях пробігли жовна.

Так, він запевняв, що я єдина, але... але чому я маю вірити? Коли він нічого не каже мені!

– Це моя мати.

– Що... з нею сталося? – прошепотіла я, передчуваючи відповідь.

– Померла.

– А батько?

– Теж.

– Мені шкода, – я відчула, що не варто розпитувати. Хоча хотілося майже нестерпно.

Еллінге владним жестом повернув до себе моє обличчя:

– Ти ж розумієш, що ти тепер моя дружина?

– Розумію.

– Драххи... не дадуть тобі спокою, поки...

– Щось мало у них поваги до Намісника, – вирвалось у мене.

Очі Еллінге звузилися, спалахнули темрявою та сріблом.

– Це давні могутні інстинкти наших... чоловіків, – він на мить затнувся, наче хотів сказати щось інше.

Не чоловіків. Того, що живе усередині них. Про що згадував Сгер. Того, що увірвалося до зимового саду, зруйнувавши скляні стіни.

Звіра.

Мені стало так страшно, як, мабуть, ніколи не бувало.

І до божевілля хотілося помилитися!

Чужі нашому світу прибульці. Завойовники.

– Коли вони набувають силу, умовності та стани перестають мати значення. Кордони розмиваються. Мені хотілося б спокійно лишати тебе.

– І... я зможу гуляти?

– Зі мною, – погодився він.

У чому тоді сенс?!

– Я й зараз можу гуляти з тобою! – озвалась я.

Еллінге кинув похмурий погляд. Ну так, мабуть, неприємно, коли всі твої підлеглі чують, що ти не спав з власною дружиною. Що ніатарі не виконує свій обов'язок.

І, мабуть, я готова була його виконати, якби не цей жах. Всередині нього сидить щось стародавнє, страшне, могутнє. Те, чим драххи підкорили людей і досі пригнічують їх опір.

І я маю віддатися цьому звірові! Що він зробить зі мною?

Мелодійна трель знову перервала нас.

Очі Еллінге ще потемніли, ртутні вертикальні зіниці спалахнули сріблом.

Він різко натиснув на екран, сказавши на своєму шиплячому явно щось непристойне... на кшталт «шарс». Потрібно буде запам'ятати, чи що.

Ще кілька різких, холодних, навіть гнівних слів.

– Вибач, ніатарі, – торкнувся гарячими губами моїх губ. – Мені необхідно відлучитися.

Здається, якісь надзвичайно важливі справи відірвали його від...

Я розуміла, шкірою відчувала, від чого. І, мабуть, була рада.

– Щось сталося у Мабарі? – ризикнула спитати.

Еллінге кілька миттєвостей дивився на мене, в очах виблискували залишки гніву. Здалося навіть, спрямованого на мене.

– Сталося, – погодився він. – Люди не розуміють. Постійно намагаються закликати Хаос та пітьму. Це добром не скінчиться.

– Можливо... шукають силу?

Силу, щоби звільнитися! Я не сказала, але Еллінге наче почув. Підняв моє обличчя за підборіддя:

– Це не сила, ніатарі. Не та, яку варто закликати.

– Вас ми теж не закликали! – вирвалося.

– Ми захищаємо вас, ніатарі! Захищаємо від Хаосу.

– Це ви так кажете.

– Ти мені не віриш? – у голосі блиснули холодні нотки, викликаючи мурашки, гостро нагадуючи перший день нашого знайомства.

– Ти нічого не розповідаєш, – підвела я голову.

– Розповім, – пообіцяв Сольгард. Помовчав і раптом додав: – Якщо ти щось знаєш про Мабар...

– Я там не бувала, – знизала я плечима.

Еллінге ще кілька миттєвостей вимогливо вдивлявся в мої очі. Потім опустив руку.

– З тобою буде Ленсі, – вимовив. Швидко розвернувся і попрямував до спальні, переодягатися, мабуть.

Заходити з ним туди не хотілося... про всяк випадок. Якщо треба переодягатися і збиратися, то нехай вже без мене.

– Зате я привезу тобі книжки, – сказав чоловік, зупинившись. – Будь ласка, пам'ятай про все, про що я тобі казав.

О, я пам'ятала. Чудово пам'ятала. Отже, виходити надвір – не небезпечно! Він просто не хоче, щоб мене побачили суперники-драххи.

А я вже задихалася без повітря!

У мене були великі плани пошукати вихід на дах. Хоча б. Підставити обличчя сонцю.

Але спочатку спустилася до Ленсі на кухню. Одна думка не давала спокою: якщо вона людина, а техніка запускається енергією Прада, то як Ленсі з нею управляється?

Служниця клопотала біля приладів, нарізала щось великим кухонним ножем.

– Заходь, люба, – обернулася привітно.

– Еллінге вчив мене включати, – промовила я, оглядаючись.

– Це чудово, що ти цікавишся тим, що близько йому, – схвально кивнула Ленсі. – Людям би запозичити все найкраще, а не триматися за те, що давно вже застаріло.

Добре так міркувати, коли ти не зобов'язана спати із чудовиськом! Нехай навіть людська його форма цілком мила.

Зітхнувши, я вирішила не сперечатися, а розпитати більше:

– А як запозичити, якщо прилади можуть запустити лише ті, хто має візерунок?

– Легко! – озвалася Ленсі, витягнувши з-під одягу на грудях кулончик. – Дх’ер Сольгард зробив мені такий ось ключик, час від часу заряджає його своєю силою.

– Ух ти! – я придивилася.

Усередині кулончика світився такий самий візерунок, які можна побачити по всьому Драххану. І на зап'ясті ніатарі.

Простягла руку, торкнулася пальцями – візерунок раптом спалахнув, загорівся синім.

– Ох, не чіпай краще, – поспішила приховати скарб служниця. Покосилася на мене, пояснила: – Розрядиться ще. Я ж теж на цьому не розуміюся.

Вона знову відвернулася до столу, спритні руки швидко нарізали овочі та м'ясо.

– Ленсі, – обережно поцікавилася я, – як ти опинилася в домі Сольгарда?

– Колись він дуже допоміг мені. І... мені не було куди йти.

– Але ж вони... драххи. Загарбники.

– Загарбники, – зітхнула Ленсі. Поклала ніж, розвернулась, спершись на стіл. Змахнула тильною стороною руки волосся з чола. – Я не знаю, що там було в минулому, дитинко. Але наші пращури погодилися на союз із драххами, і нам не личить...

– Погодилися? – фиркнула я. – Тому що вони сильніші?

– Вони захищають нас, хіба цього замало?

Захищають. Від того, що самі привели до нашого світу!

Я промовчала, Ленсі додала:

– Люди вигнали мене. Моя сім'я від мене відвернулася. А Еллінге дав дах і роботу. Не все в нашому житті погано чи добре, моя люба. Будь ласкавішою з дх’ером Сольгардом, він на це заслужив.

Зітхнувши, я не стала відповідати. Зрозуміла, що сперечатися безглуздо, краще б дізнатися про щось цінне.

– А ти буваєш в Інемарі?

– Ні. Це було умовою дх'ера Намісника, і я виконую і шаную її.

– Чому... ніатарі не можна бачитись з рідними?

– Вибач, люба. Дх’ер Сольгард ніколи не посвячував мене в ці запитання, мені нема чого тобі розповісти. Але впевнена, на все є причини. Тільки одного разу... одного разу я бачила його дуже засмученим. І тоді він сказав, що в нього не може бути ніатарі. Ось чому я так зраділа, коли з'явилася ти! Дх'ер Сольгард найкращий з людей!

– Драххів, – обережно поправила я.

– Драххів, – не стала заперечувати Ленсі.

– Вони... звірі!

– Знаєш, дівчинко. Багаті людські лорди іноді бавляться тим, що ловлять неродовитих дівчат та розважаються, як хочуть.

– Неправда! – обурилася я. Щоб батюшка? Чи Вріт Марак, батько Айрін?!

– Ох, дівчинко, – тільки й зітхнула Ленсі. – Ти жила в столиці, впевнена, твоя сім'я тебе від усього захищала. А я побачила на своєму віку, вже повір. Не кажу, що всі, але є такі. Або з однією цілим гуртом розважаються, або навпаки, мало їм, десяток селищ знайдуть, дівчат від мала до велика зберуть і влаштовують полювання з...

Ленсі ніби перебила сама себе і закінчила рішуче:

– Ось вони – звірі. Драххи могли б чинити так само, заганяти всіх поспіль, хто сподобався, забирати в гареми тих, у кому хоч крапля такої потрібної їм сили. Але вони мітять стільки дівчат, скільки необхідно їм для виживання, для продовження роду. Вони одружуються з вами, оточують турботою, розкішшю. Так, є правила, які ви повинні виконувати, я не знаю, звідки вони пішли, я ніколи не була ніатарі, не спілкувалася з ними. Але впевнена, що все знайде якесь пояснення, необхідність. Драххи ніколи не чинили зі мною так, як люди.

Ленсі замовкла, ніби згадуючи щось жахливе. Я пересмикнулася. Не хотіла, не могла вірити! Не може бути! Вона просто... просто з наказу Сольгарда мене залякує!

– А ти знаєш... яке чудовисько сидить усередині нього? – із завмиранням уточнила я.

Ленсі на якусь мить замовкла, глянула строго, майже суворо.

– Не знаю і тобі не раджу. Колись дх'ер Сольгард сказав, якщо почую... страшні звуки, ричання та тупіт – тікати. Бігти так далеко, як зможу, ховатись там, де ніхто не зможе мене відчути.

– Чому? – пробурмотіла я.

Крижаний озноб поповз по спині, забираючись під сукню, холодячи оголені плечі.

– Тому що ми для них теж... не зовсім звичні й приємні, – відповіла Ленсі. – Але я тут вже двадцять років, і жодного разу за цей час мені не довелося тікати від чудовиська.

Можливо, вона хотіла заспокоїти. Але мені стало зовсім ніяково. Згадався зимовий сад, пробите скло...

Напевно, він добре контролює себе. Але те, що живе всередині... всіх них – ненавидить людей так само, як ми ненавидимо драххів.

– Нас завжди вчили, що ми не повинні їх злити, що ніатарі належить бути покірними та лагідними зі своїми чоловіками. Але ніколи нічого не розповідали про звірів усередині!

– І правильно, що не розповідали, – погодилася Ленсі.

– Чому?!

– А що б ти зробила, якби дізналася?

Я? Хм... навіть не уявляю. Але вже починаю шкодувати, що не спробувала втекти, як підбивала Айрін.

– То-то, – кивнула Ленсі, вичитавши в моєму обличчі щось своє. – Може, раніше й казали та перестали. Адже все не в мить так склалося, і приписи не рік писалися.

Декілька миттєвостей я намагалася усвідомити те, що почула. Ленсі зробила рух, і я поспішила поставити останнє запитання:

– А від чого померли його батьки?

– Не знаю. Я їх не застала, а сам дх'ер не надто балакучий.

– Я помітила, – пирхнула я.

Служниця знову повернулася до столу, взялася за ніж. Я кілька хвилин роздумувала, чи запитати ще щось.

Втім, з Ленсі поговорити завжди встигну. А ось чоловік може незабаром повернутися, і повітря мені знову не бачити. У нього немає жодного балкону! А вікна відчиняти не вмію, вони зачинені якимись захисними чарами, або вже не знаю чим.

– Піду відпочину, – пробурмотіла я.

– Правильно, підготуйся зустріти чоловіка, – усміхнулася служниця. – І порадуй його. Жодного разу не бачила в нього дівчини.

А Сгер казав...

Ні, мені не хотілося сліпо вірити словам Сґера. Але й відсутності досвіду в Еллінге не повірю. Як він мене спокушав!

Досі приємні хвилі бігли по плечах та грудях від спогаду. І чому він не звичайна людина? Можливо, я б могла його... якщо не полюбити, то прийняти.

Ленсі за мною не стежила, я піднялася в зимовий сад і далі, до одних з тих витончених сходів, які вели ще вище.