Раді Вас бачити!

Матінка здійнялася, ледь нахмурилася. Схопилася і кинулася в хол.

Дзвонила не Айрін – її «дзинь» завжди був потрійним, нетерплячим, а найчастіше вона під'їжджала з боку саду, бо будинок Мараків у тому напрямку. І вільно заходила звідти – її знав і Альм, і інші охоронці.

Батько теж рідко коли користувався дверним дзвінком, вважав за краще сам входити, не чекаючи, поки йому відчинять.

Еллінге... ні, я знала, що це не Еллінге.

– Хто там? – нахмурився Картер, відкладаючи прилад. Встав і попрямував до дверей.

Підхоплена загальним настроєм, я теж піднялася і поспішила за ними, машинально поправляючи мітенки, до яких довелося повернутись. Дуже не хотілося, щоб чужі люди бачили, як сяє мій візерунок, і ставили зайві запитання! І вже тим більше, якщо він згасне.

Серце стиснуло тривогою, передчуттям ще до того, як побачила того, хто увійшов. Впізнала в ньому повіреного нашого татуся – він часто приходив до батька у кабінет попрацювати, завжди завіряв папери.

– Пане Брановіте? – кинулась до нього матінка. – Що трапилося? Де Сіам?

Обличчя повіреного було похмурим.

– Будь ласка, пройдіть до кабінету. Пані Мріно, лорде Картере, ні... – він зам'явся, глянувши на мене, – дх’ерра Сольгард?

Я кивнула. Брановіт не став з'ясовувати, що я тут роблю, а попрямував до батьківського кабінету. Витяг із портфеля папку, сам портфель поклав на стіл і розвернувся перед ним.

– Будь ласка, сядьте, пані Мріно, Іві... дх’ерра Ілес.

– Та що сталося? – вигукнула матінка, опустившись на диван.

Я сіла поруч, взявши її за руку, Картер встав трохи попереду, не зводячи погляду з повіреного.

– З глибокою скорботою змушений повідомити, що сьогодні озброєні бунтівники прорвалися до парламенту. Лорд Сіам Орінго був убитий, разом із лордами...

Матінка скрикнула, схопившись за серце.

– Бетсі! Заспокійливі краплі! – покликала я, обернувшись до дверей. Глянула на повіреного, не в змозі стримуватись: – А Еллінге? Він...

– Дх’ер Сольгард передав кілька розпоряджень, але не заїжджав до парламенту. Обіцяв прибути надвечір. Коли все сталося, його намагалися викликати, та він не відповідав.

Я машинально провела рукою по татуюванню. Якби він там був... нічого не сталося б!

– А решта дх'еррів? – Не витримала я.

– На ніч ніхто з них не лишається, – сумно озвався Брановіт. – Схоже, що лордів затримали навмисне, і чи то вночі, чи то з самого ранку, доки пани драххи ще не з'їхалися, спробували захопити документи та матеріали. Зараз уже дх'ерри навели лад, багато лордів отримали поранення. На жаль, не вдалося уникнути втрат. Ваш чоловік та батько бився як герой. Мені... треба зачитати заповіт.

Картер стояв, стиснувши кулаки. Вбігла Бетсі з келихом, простягла матінці, і та, продовжуючи триматися за серце, зробила кілька ковтків.

– Посада лорда та доступ до кабінету відходить вам, лорде Картере Орінго, як і планував ваш батько. На жаль, найближчого року ви не зможете брати участь у голосуваннях, оскільки ще не досягли віку повноліття.

– Батько часто брав мене на роботу, багато чого навчив, – схилив голову Картер. – Я впораюсь.

– Лорд Сіам не сумнівався в цьому, – ледь помітно посміхнувся Брановіт. – Я зі свого боку допоможу вам усім, що в моїх силах. А це, – він дістав із папки різьблений золотий ключ, – батько заповів вам особисто.

– Що це? – здивувався Картер, явно вперше бачачи.

Повірений розвів руками:

– Жодних розпоряджень щодо цього не надходило. Думаю, ви повинні знати чи хоча б здогадуватися.

Брат прийняв ключик, оглянув його з усіх боків.

– Вам, пані Мріно, він заповів довічне утримання. Вас, дх’ерра Сольгард, на жаль, немає в заповіті... як і належить у випадку з ніатаріи.

– Я розумію, – кивнула я.

Ось так. Навіть не побачила його. Не попрощалася!

А він же давно подбав про всіх.

Матінка схилила голову на моє плече, і я міцніше обійняла її. Вона трималася, намагалася не плакати, лише відчайдушно скушувала губи.

– Що зараз у кабінеті батька? – Картер сховав ключик у кишеню. Я так і не зрозуміла, чи збагнув він хоч щось, чи просто хоче спробувати розібратися на місці.

– Будівля парламенту поки що опечатана драххами, – озвався Брановіт. – Якщо бажаєте, я візьму на себе організацію похорону.

– Допомога потрібна? – похмуро поцікавився брат.

– Краще залишайтесь із пані Мріною. Я про все подбаю.

Картер кивнув. Проводив повіреного до дверей.

Прибігла Бетсі, почала метушитися навколо матінки. Повела її нагору, прилягти. Я теж піднялася з нею, а сама все думала... Якби ми прилетіли раніше, Еллінге ж зупинив би заколот? Чи теж був би вдома і нічого не знав?

Бетсі, мабуть, налила матінці не лише заспокійливих, а й снодійних крапель. А може, наша майже безсонна ніч, потрясіння, що навалилися, подіяли. Але пані Мріна прилягла на ліжко, та так і заснула.

Якийсь час я сиділа поруч, тримаючи за руку, слухаючи нерівне дихання, що переривалося схлипами. Не вірилося, в голові не вкладалося, що ніколи більше не побачу татуся. Треба написати тітоньці Саллі... Втім, Брановіт знає, кого необхідно покликати. Він все влаштує.

Бетсі примостилася тут же в кріслі з в'язанням, а я, не в змозі сидіти на місці, спустилася вниз. У сад, де зовсім нещодавно за мене билися Сґер із Краффом.

– Іві, – тихо гукнув брат з альтанки.

Наблизившись, я зайшла до нього.

– Ти зрозумів, що це за ключ?

– Гадаю, від чогось у кабінеті. Як тільки буде можливо, піду туди.

– Чому батько? – пробурмотіла я, підняла на нього погляд. – Адже... вони ж... вони казали про свободу від драххів!

Картер притис мене до себе. Але відповісти не встиг: на доріжці з'явилася фігурка у світлій сукні.

– Іві!

Впізнавши Айрін, я вибігла назустріч, кинулася до неї.

Подруга нервово обійняла мене.

– Іві! Ти тут? Ти не знаєш, де Картер? – здивувала.

– Тут, – брат спустився зі сходинки і рушив до нас. Відпустивши її, я розвернулася.

– Картере! – кинулася до нього Айрін. Розплакалася на грудях.

Братець обійняв її, видихнув рвано.

– Мого батька... затримали, – схлипнула подруга.

– Ти ще не знаєш? Так? – прошепотіла я.

– Не знаю – що?

– Наш батько загинув.

– Боже, Іві, Картере! Ні, я не знала... Я так сподівалася, що він мені допоможе... Картере, можливо, ти...

– Що – я? – в очах брата спалахнуло дещо лячне.

– Ти ж...

– Ти не чула, що сказала Іві?

– Я чула! І мені дуже шкода! Але мій батько живий, і він зараз у драххів! І мені так потрібна допомога!

– А чому він у драххів, ти не здогадуєшся? – Картер відсунув її.

– Я не знаю, що там сталося, – розридалася Айрін. – Нам тільки повідомили, що його затримали і судитимуть!

– Заколот, Айрін! Твій батько був серед заводіїв заколоту!

– Не може бути!

– Може.

– Ти ж... він же з тобою, як із рідним... звідки ти знаєш?

– Знаю, – похмуро відповів Картер. – Тому що я... знаю, що вони планували. Але ж він клявся, що ніхто з наших не постраждає! Клявся! Як він міг поставити під удар мого батька? Свого друга? Як він міг допустити, щоб наш батько загинув?!

– Я так співчуваю вам, Картере... – Айрін затулила обличчя долонями. – Це жахливо... Я не розумію! Як таке можливо?

– Лордів не випускали з парламенту.

– Я впевнена, що татусь не винний, – прошепотіла Айрін. – І мені потрібна ваша допомога. Іві! – обернулася до мене. – Твій чоловік...

– Ми розлучилися.

Через твого батька, хотілося крикнути! Але я розуміла, що це лише бажання знайти винного. Адже я сама хотіла втекти. А Еллінге... він не хотів мене вбивати.

Серце розривалося. Не в змозі слухати, відповідати, я кинулася в будинок, у свою кімнату. Навіть закрилася.

Але Айрін за мною не пішла. Не знаю, чим закінчилася їхня з Картером розмова... але думаю, вона не була легкою.

***

Зранку прибула тітонька Саллі. Почали з'їжджатися друзі та родичі. Тіло лорда Орінго мали нести від парламенту, де з ним попрощаються товариші по службі, до нас, а після – екіпажами на цвинтар.

Потім звана вечеря, для якої Брановіт зняв зал у ресторані поблизу парламенту. Щоб вмістити всіх, хто хотів віддати останній борг. І заразом щоб ми могли піти, якщо відчуємо себе погано. На відміну від весіль, похорон ніколи не проводили в будинку.

Альм, здається, навіть не відходив від дверей. Матінка зустрічала гостей із сухими очима та міцно стиснутими губами. У темній сукні. Мені свою довелося терміново купувати: в дарах Еллінге не було нічого на цей випадок, та й серед моїх колишніх вбрань теж.

Брат відповідав на співчуття, писав у свою чергу від нашої сім'ї іншим постраждалим.

Я допомагала то матері, то йому, скільки вистачало сил. Матінка дякувала особисто кожному. Іноді до нас приєднувалась пишна тітонька Саллі, але вона так плакала, що ми й самі ледве могли стримуватися.

Черговий «дзинь» навів на думки, що треба просто залишити двері відчиненими і не ганяти туди-сюди. Хоч це й проти пристойності.

Ми вийшли в хол, і моє серце перехопило.

На порозі височів чоловік, якого я впізнала б з мільйона! Широкі плечі, синє волосся. Похмурий, темний погляд.

– Еллінге! – кинулась я до нього і майже відразу потонула в обіймах. Вдихнула запах, за яким, виявляється, до безумства встигла скучити.

– Мені так шкода, Іві... – шепнув Сольгард.

До чого ж хотілося дати волю сльозам! Але поруч були матінка, Картер і тітонька, що ридала без зупину. Я не мусила зірватися.

– Дякую, що прийшли! – наблизилась матінка, навіть стиснула долоню страшного драхха.

– Я не міг не прийти, – відповів Еллінге, дивлячись на мене.

Картер з деяким збентеженням відводив погляд.

Тримаючи мою руку, Сольгард пройшов холом і вітальнею, вітаючись з усіма. Лорди, друзі та товариші по службі татуся шанобливо кланялися, поглядаючи на із дивними виразами обличь.

Але зараз було не до того. Ніхто не дозволяв собі здивованих питань, а мене просто лякала думка, що можу опинитися без цих сильних, надійних, підтримуючих обіймів.

Так само, не розмикаючи рук, ми вийшли до саду. Пішли однією з доріжок.

Еллінге трохи зупинився, торкнувся пальцями моєї сережки-підвіски з сапфіром. Із його подарунків. Посміхнувся.

– Рада, що можу подякувати тобі особисто, – пробурмотіла я.

– Шкода, що за таких обставин, – озвався він.

Схлипнувши, я знову притулилася до його грудей.

– Що там сталося? – шепнула.

– Я був біля Розлому, ніатарі. На жаль, навіть не встиг поговорити з твоїм батьком. З донесень... храмовники на чолі з лордами Мараком та Хаверном намагалися зайняти парламент. Швидше – отримати доступ до інформації, яка не оприлюднюється. Гадаю, вони розраховували, що лорди добровільно віддадуть свої кабінети. Не чекали на опір.

– Але ж лорд Марак... він і так мав доступ до інформації?

– Він був із Нижньої палати, на відміну від твого батька. Вибраний людьми. У Нижній палаті немає доступу до інформації. Тільки у Верхній.

– Ця інформація... має відношення до драххів?

– Звичайно. І до драххів, і до Розлому, і до джерела Прада. І до всієї нашої історії на Ерсе.

– Але чому не зробити її спільним надбанням?

– Іві, – губи Еллінге торкнула крива, гірка посмішка. – Людям не можна давати в руки таку зброю. Захищати Розлом ще й від тих, хто вважає, ніби драххи всіх дурять – надто накладно. Ми намагалися. Приховати було вирішено не лише нами, а й вашими лордами. Можливо, колись щось зміниться. Але зараз краще залишити, як є.

– Як... там... Розлом?

– Поки що справляюся.

Поки. Як мені не подобалося це «поки»!

– Лорд Марак... що з ним буде? Айрін... його дочка – моя подруга.

– Його судитимуть, Іві. Я не можу його відпустити. Як людина, яка входить до парламенту, знає більше простих людей, він скоїв серйозний злочин.

– Разом із тими храмовниками, майстром Фербонном?

Еллінге кивнув:

– Так. Поки ми були в Мабарі... ну і в фортеці, я багато чого встиг дізнатися. Загони відправлені по містах, де помічена активність Хаосу. Якби храмовники не скакали порталами, що зайці, давно усіх відловили б. І не розуміють, що зайві дірки у просторі лише посилюють Розлом!

Зітхнувши, я знову притулилася до сильних грудей. Відчула дотик губ до волосся.

Без нього мені було б важче пережити цей день! Хоча поговорити нам більше не дали.

Сад наповнювався гостями. Згодом процесія екіпажів рушила до парламенту. Еллінге віз мене у своїй машині, і мені було так добре з ним! Так не хотілося думати, що це лише на день. І на цвинтарі я постійно відчувала його руку під своєю, мов непорушну опору.

Біля парламенту прощалися з усіма загиблими. І зал для поминання зняли, як виявилося, теж одразу для всіх. Принесли туди чашу вогню.

Окрім Еллінге, були ще кілька драххів – з тих, хто працюють у парламенті.

Мабуть, це було добре, що нас бачили разом. Хоча, з іншого боку, хибна надія – не найкраще почуття. Адже якщо мені пощастило з чоловіком, то доля інших ніатарі визначена наперед.

Та й якби Еллінге не дав мені цієї відстрочки, якби я так відчайдушно не чинила опір – теж була б зараз там, серед них. Вагітною та приреченою.

Не маючи можливості попрощатися з батьком.

Я не могла не думати про це, але біль втрати все одно перекривав усі думки.

Їсти не хотілося, від одного виду їжі каламутило. Як і матінці, вона теж майже не торкнулася своєї тарілки.

Намісник сидів поруч зі мною за величезним столом, і на якусь шалену мить мені повірилося, що це назавжди. Що ми з ним більше не розлучимося.

А потім тихо відвіз нас з мамою та тітонькою додому. Тільки Картер вважав своїм обов'язком залишитися до кінця.

– Не йди, – пробурмотіла я, і чоловік піднявся зі мною до спальні.

Дочекався, коли роздягнуся і змию з себе цей страшний день. Загорнув мене в обійми, де я й заснула.