Раді Вас бачити!

З одного боку, в Розломі має знаходитись ворог. Хіба Еллінге дав би йому вирватися?

З іншого... саме Сольгард змушував би мене йти. Ось так, як він зараз гарчить і лається, і поливає своїх паладинів такими словами, що мої незвичні вуха вже палають.

І, ухилившись від одного чоловіка, я кинулася до іншого. Того, який відчайдушно бився з липкою поганню, і навіть руку з неї вивільнив.

– Ні, Іві! – ринув він, але я, не довго роздумуючи, схопилася за долоню.

Тіло ніби пробив розряд. Сила Прада заструмила, зливаючись із синім Маньє і, мабуть, моєю Іньє. По волоссю прокотилася райдужна хвиля. Біль пронизав живіт, серце, я закричала, але щосили вчепилася в руку чоловіка, ковзаючи ногами по нерівній кам'яній підлозі.

– Відпусти, не чіпай! – гарчав Сольгард.

Паладини чомусь застигли біля дверей, наче їх відокремлював незримий бар'єр. Волосся горіло різнобарвністю їхніх Маньє, драххи бурхливо жестикулювали, щось вигукували, але не могли зробити і кроку всередину.

А я відчайдушно, самозабутньо тягла чоловіка на себе, але тільки відчувала, як енергія йде, витікає з татуювання, з вен – до нього і далі, туди, в чужий простір. У Хаос.

Другий Еллінге кинувся на паладинів. Хтось із них ринувся назустріч, чекаючи, поки чужинець, що прийняв вигляд Намісника, наблизиться до незримого бар'єру. Рвонув хірра на себе, вибиваючи за ту лінію, яку вони не могли перетнути.

Це було так прикро. Вони стояли зовсім поруч, але в них не виходило потрапити сюди – де здатні перебувати лише ті, хто контролюють Прада. Вже паладинам би всяко вистачило сил витягнути Еллінге, але...

Але все, що змогли – це обернутися і розпочати бій з хірром. Там, на сходах, за межами зали. Розносячи вщент фундамент Вежі, вибиваючи величезні пробоїни.

Мені раптом згадалося, що у драконячому вигляді вони не визнають навіть своїх ніатарі. Розуміла, бачила чужу холодну красу та частку роздратування, яке вони відчували до нас. Людей. І не могла звинувачувати їх за це.

Тепер я по-іншому дивилася на драххів. І на людей також.

Дракон, який привіз мене сюди, відволікав хірра, і зараз цього було достатньо. Навколо нього лилося яскраве рожеве світло – світло його Маньє. Хірр теж збільшився, перетворився. Схопився з противником щосили.

Поруч виріс зелений. І ще жовтий.

А більше я нічого не бачила, тому що Еллінге єдиним неймовірним, нелюдським рухом рвонув до мене, звільняючись із липкого павутиння.

– Іві, – шепнув, важко дихаючи. – Ти що тут робиш? Для чого сюди прийшла?

Я подалася до нього, але він відступив, забираючи руку:

– Не торкайся. Тобі не можна.

Еллінге виглядав... дивно. Волосся посвітлішало, по шкірі вилися срібні візерунки. Він сам майже світився, ніби віддаючи це світло кудись... Розлому.

– Чому... ти там?

– Ти ж знаєш. Я тримав прохід. А зараз... почнеться. Ти маєш піти, Іві. Розумієш? А я маю виконати свій обов'язок. Закрити, спаяти цей пролом на найближчі роки. Щоб ти... жила. Разом із моїм сином.

Я кивала у такт його словам, коханому голосу, але вже майже не чула.

– Витрись, Іві!

Долинуло як крізь вату. А я дивилася, дивилася на переливи кольорової енергії, і вона більше не здавалася чужорідною. Рідною швидше. Близькою. Давно втраченою.

І там, усередині, з'явився ще один Сольгард. Посміхнувся. Простягнув мені руку.

– Іди до мене, Іві, – прошепотів. – Ти мені потрібна. Я так давно чекаю на тебе...

– Ні, Іві, не торкайся! – тутешній Сольгард так само стояв на крок у стороні. Я вже заплуталася, хто насправді мій чоловік. Нічого не розуміла. Нічого не могла усвідомити.

Нікому не можна торкатися Розлому, згадалося. Тільки Намісники достатньо сильні, щоб витримувати його силу.

Але як тоді я тут опинилася? Я мушу зараз перебувати там, з паладинами... за невидимим бар'єром.

Або з ніатарі не так? З ніатарі, які досить сильні, щоб народити спадкоємця Наміснику Ерсе.

Навряд чи вони мали можливість з'ясувати це. Батько Еллінге загинув набагато пізніше за свою ніатарі. Вже виростивши і навчивши сина. Я бачила записи, де він грав та займався з маленьким Сольгардом.

Хто ж із них справжній Намісник? Той, хто стоїть збоку, так і не обійнявши мене? Або той, хто посміхається попереду, дивлячись із такою надією.

А за ним – усміхнені обличчя дівчат. Чужих, величних, вродливих. Драконеси та їх втрачена Іньє.

Вони манили мене. Звали мене до себе. Чекали.

– Шарс! – лаявся Еллінге збоку, кидаючись до мене. Схопив за руку, смикнув на себе. Розгорнув голову за підборіддя: – Що ти бачиш? Іві! Не дивись туди!

– Іньє... – пробурмотіла я.

– Так. Вона вже давно вся там.

– Іві! Іві! Ілес... – кружляв навколо жіночий шепіт, і обличчя чоловіка знову розпливлося, розтануло, я перестала бачити щось, окрім очей драконес. – Ми так давно чекали на тебе...

– Навіщо? – пробурмотіла я.

Чекали вони! Самі пішли, піддалися на спокуси Хаосу, і мене теж... Ну вже ні!

– Ви потрібні вашим дітям! – крикнула я, роблячи крок до свого чоловіка, намацуючи його тепло. – Ваші чоловіки вмирають. Ваших жінок давно вже не стало!

Немов у відповідь мені в обличчя вдарило яскраве світло. Мабуть, я впала. Відчула, як мене затягує у цю чисту, м'яку, однозначно жіночу енергію.

Десь заричав дракон – дико, несамовито. Еллінге! Мій чоловік, мій коханий, мій...

Усіма силами душі я смикнулася до нього.

Він тримав мене, кликав, тягнув на себе. І я подалася до рідних, широких грудей, мріючи притиснутися, відчути ще хоч раз. Адже я мчала сюди, щоб допомогти йому. І бути поряд...

Тіло боліло, ніби розривалося зсередини. Сольгард гарчав щось нечленоГЛАВАьне про шарсових храмовників.

Очі вихопили склепіння Вежі, цілі брили, що вилітали з проломів у стінах. Зверху сипалися камені та перекриття.

Зіниці в синіх очах мого чоловіка раптом стали подовжуватися, сам він рости, перетворюючись – це останнє, що я запам'ятала, перш ніж знепритомніти.

***

Дракон рвав та метав. Лють клекотіла всередині.

Він же все зробив! Все, щоб захистити свою ніатарі, щоб залишити її зі спокійним серцем, піти, виконавши обов'язок.

Паладини мали стежити за нею, захищати її...

Яким чином вона опинилася тут, у самому серці прориву хіррів, як, шарси дворогі, проникла сюди, куди не може потрапити жоден драхх, який не контролює Прада?

Він тільки-но увійшов у потоки, тільки злився з Розломом, намагаючись його запаяти. І довелося розривати зв'язок сил, збільшуючи дірку у просторі, відкриваючи нові шляхи для Хаосу!

І Хаос не забарився, одразу ж взявся за справу. Брехливі хірри всіляко спокушали його ніатарі, витягаючи з неї крихти дорогоцінної Іньє, а він віддав так багато своєї сили, що ледве вдавалося до неї докричатися! Знову і знову звертався до джерела, але не міг нічого виправити!

Вона торкнулася Розлому! Цього не мало статися, навіть найсильніші драххи не витримують таких дотиків, а вона, його тендітна ніатарі...

І ці прокляті храмовники ще! Як він і побоювався, рух порталом Хаосу не пройшов для неї без наслідків. Хаос чув її, знаходив шляхи, вичитуючи думки та сподівання. Тому й з татуюванням діялося недобре: Хаос шукав, не бажав віддавати свою «здобич». Звав, манив і... заманив.

Зате Еллінге вперше відчув, почув Маньє дитини. Ще зовсім тонку ниточку сили свого сина.

І подвоїв старання, вириваючи ніатарі з чіпких лап Хаосу.

А потім сталося неймовірне. Потужна різнокольорова енергія ринула через неї до нього, на якийсь час вибивши ґрунт з-під ніг, викликавши майже екстаз, бажання зануритися в давно бажану і недосяжну чисту Іньє. Іньє, яку не пам'ятав ніхто з нині живих драххів.

Не витримавши напруження, сутички, Вежа, що будувалася на віки, почала руйнуватися. Він тільки й встиг змінити іпостась, закрити собою ніатарі. І всіма силами намагався її утримати, не дати розчинитися в цьому божевільному потоці.

***

Тримай мене, коханий, будь ласка, тільки тримай... Не відпускай, ніколи більше не відпускай... Ти ж сильний. Ми вже стільки пройшли. Будь ласка, тримай. Ти впораєшся.

Не знаю, як довго я кружляла в різнобарвному вихорі. Жіночі обличчя, очі, голоси, волосся вилися навколо, кудись звали, щось намагалися передати. Тіло ломило – у ті рідкісні моменти, коли я починала його відчувати. Крізь мене ніби мчала і мчала неймовірна сила.

Якимось чином я бачила вулиці Драххана, відчувала себе потоками чистої енергії, відчувала кожен візерунок, що збирав Іньє. І лилася вперед, по світу Ерсе, розчиняючись, уносячись все далі від синьоволосого Еллінге.

Чула його поклик. Грізний рик мого коханого дракона. Відчувала його Маньє, з яким ми тепер були сплетені. І відчайдушно, усіма силами рвалася назад, у рідні обійми.

Але Іньє продовжувала виливатися з відкритої діри Розлому, розтікатися по Ерсе, ніби всі жінки, яких заманили у свої тенета хірри, зібралися там, на вивороті світу, і вирішили допомогти своїм чоловікам, що залишилися тут. Повернути їм те, що в них вкрали.

Іноді, здавалося, я приходила до тями. Не розуміла, де я і що відбувається, але завжди бачила поряд обличчя чоловіка. Воно схилялося до мене, торкалося губами скроні. Рука тримала руку. А синьо-срібна сила невідривно кликала. Утримувала тут, на хиткій грані небуття.

Якоїсь миті за коханим обличчям, очима змалювалися скляні стіни, і я впізнала нашу спальню.

Еллінге, що сидів біля ліжка. І доктора Еніра, який схилився до приладу, дуже схожого на ті, в лікарні.

– Що... – почала я, але запитань було надто багато, а голос виявився настільки слабким, що я так і не обрала, яке важливіше.

– Іві! – Еллінге провів рукою по моїй щоці. Одразу ж підніс до губ води, притримав голову, і я жадібно припала до келиха.

– Стан стабілізувався, – озвався Енір.

– Що трапилося? – все ж прохрипіла я.

– Іньє, – голос Еллінге сіпнувся, на губах з'явилася посмішка, – повернулася. Не знаю, що ти зробила, Іві, але вона ринула з Розлому. Вже кілька днів весь Драххан сяє, як при феєрверку, кожен візерунок світиться.

– І... що це означає?

– Що у світі стало більше жіночої сили, – озвався лікар. – Що, можливо, нам вдасться відродити наш народ. Щоправда, не уявляю, як вам самій вдалося вижити... Вважатимемо це дивом, – Енір розвів руками, повертаючись до показань своїх приладів.

А я глянула на Еллінге. Підняла руку, і він одразу стиснув її.

Я точно знала, що саме допомогло мені повернутися. Точніше, хто...

– Тобто... тепер не потрібні будуть ніатарі?

– Як це не потрібні? – озвався лікар. – Потрібні, звісно. Але вибиратиме їх тепер Іньє. І... можливо, вони... ви перестанете вмирати.

– А... дитина? – я торкнулася живота. Мені ж здалося, я відчула його... Що з моїм малюком?

– Ви вагітні, дх’ерро Ілес, – губи лікаря теж розтягнулися в посмішку. – Ваша особиста Іньє виявилася досить сильною, щоб ви змогли завагітніти за стінами наших міст. Щоправда, навряд чи настільки, щоб виносити дитину. Але тепер, після того, як крізь вас пройшла вся Іньє... тепер у вас достатньо жіночої сили, щоб народити здорового спадкоємця дх’еррові Сольгарду.

Татуювання на руці виблискувало, як святкова гірлянда, усіма кольорами веселки! Відкинувши покривало, я глянула на свій живіт. Такий самий плоский, нічого не видно.

– Що це?! – вигукнула, виявивши на ньому цілу мережу візерунків.

– Спеціальний захист, – лікар притримав мою руку, обличчя стало серйозним. – Іві, коли наші жінки народжували дітей, вони вчили їх обертатися ще в утробі. На жаль, людські ніатарі не можуть зі зрозумілих причин дати їм цього. Такий візерунок обмежує оберт дитини всередині матері, тому що це її вб'є. Саме тому вони народжуються не цілком... здоровими і вчаться обертатися вже згодом. Як можуть. Обов'язково слідкуйте за ним, якщо знадобиться – оновлюватимемо.

Я кивнула, Еллінге стиснув зуби:

– Я простежу.

Посміхнувшись, я втомлено прикрила очі. Принаймні, про те, що він знову піде в Розлом, зараз не йшлося. Решту дізнаюся пізніше.