Раді Вас бачити!

Не пам'ятаю, як проскакала набережною. Серце стискалося, очі чомусь сльозилися, волосся майоріло на вітру, і я шкодувала, що не сколола його. Білий Міст наближався, а разом із ним страх. Що, коли мене не пропустять? І що, коли пропустять...

Міст як завжди був порожній, лише наприкінці височіла Вежа. Але тільки-но я, намагаючись не розгубити рішучості, поскакала по ньому, назустріч виїхала одна з драххових машин. Зупинилася попереду.

Довелося пригальмувати. Драххи вийшли з салону, один із них виступив уперед. Я гордо підвела голову. Я дх’ерра Сольгард, дружина Намісника.

Якщо, звичайно, він ще не повідомив усім про наш розрив...

– З якого питання? – вимовив чоловік.

Простягнувши до нього відкриту по плече праву руку, я показала свій візерунок Прада. Сподіваюся, вони вміють відрізняти візерунок ніатарі від візерунків своїх дружин?!

Охоронець кілька хвилин розглядав її, притримуючи долоню на поясі. Немов у нього там якась прихована зброя.

Втім, чому б і ні. І форма їх не була схожа на форму наших городовиків – цільні сірі комбінезони з дивними сріблястими жилетами поверх. І те, й інше – слівця, привезені драххами ж.

– Ім'я, – нарешті видав.

– Ілес Сольгард.

Він кілька хвилин дивився на мене, і я майже зневірилася. Раптом заверне. Може, хоч би передасть чоловікові, що я його шукала?

А далі що? Просити Картера, щоб провів до парламенту, до одного з екранів? А чи зможу я активувати його своїм візерунком?

– Проїжджайте, дх’ерро, – відсунувся з дороги чоловік, ламаючи набудовані мною плани. І навіть трохи схилив голову у шанобливому напівпоклоні.

Торкнувши поводи, я неспішно пройшла повз нього. Міст був майже порожній, лише назустріч мчала одна з саморушних машин.

Я чесно намагалася їхати спокійно, але серце калатало, п'яти раз у раз ударяли в боки жеребця, спонукаючи скакати все швидше. Гулкий цокіт копит відбивався від бруківки і дзвенів у вухах набатом.

Боялася, що не знайду дорогу, але будинок виднівся навіть звідси. Якимось чуттям я впізнала його, такий схожий і водночас несхожий на сусідні скляні башти.

Здавалося, відчуваю, що Еллінге там. І мчала вперед, забувши про все на світі.

Зустрічні дх'ери дивилися на мене... дивно. Ще б пак, не кожен день у них тут скачуть ніатарі верхи. На свій подив, я бачила кількох жінок, що прогулювалися. У парках здебільшого з виступаючими животами.

Але, як не дивно, не виявила жодного дитячого майданчика. Взагалі жодної дитини зрозуміла раптово.

Ці думки, спостереження лякали, змушували гадати. Чи знають ніатарі, що приречені? Чи змирилися, чи проклинають загарбників? Або, може, сподіваються на диво?

Ерсе потрібний Намісник. У мене є кілька щасливих місяців в обіймах коханого чоловіка. І можливість дати життя новому Наміснику.

Більше нічого.

Лише у парку навколо будинку трохи пригальмувала. Минулого разу мені не вдалося його нормально розглянути. Я навіть не пам'ятала, як Сольгард відчиняв двері – здається, вони відчинялися самі. І, по-моєму, ми під'їжджали з іншого боку, відразу в цю трубу, яка підняла нагору.

Але чи підніме вона і коня? Та й узагалі... де я його залишу? Еллінге явно не має стайні.

Зістрибнувши, я прив'язала коня до дерева і пішла шукати трубу.

Серце стискалося все відчайдушніше.

Чи вдасться? Як він сприйме? А раптом...

Раптом він там не сам? Його розповідь про інших жінок, яких оплачують драххи, була вкрай чесною.

На мить я уявила, як витягую за волосся з ліжка – нашого з ним ліжка! – якусь...

Тільки на мить. Довше думки та картини в голові не затримувалися. Серце так колотилося, що вибивало їх усі.

Ось вони, двері. А поряд уже знайомий мені знак. Намагаючись, щоб руки не тремтіли, піднесла татуювання, завмираючи в очікуванні на вердикту.

Але, мабуть, наша енергія справді переплелася, злилася, спаялася у моєму візерунку. Двері відчинилися, роз'їхалися в сторони, потопаючи в стінах. Пропускаючи мене усередину.

Шкала на мові драххів. Я так само його не знала, але якщо припустити, що найвища позначка – це дах, друга – зимовий сад, то, отже, мені потрібна третя згори.

До неї я і торкнулася зап'ястя.

І тієї ж миті сила підхопила, понесла мене вгору. Страх змінився полегшенням, коли під ногами знову утворилася тверда підлога. І двері роз'їхалися.

Дивно, але я вгадала. Виявляється, все так просто, зрозуміло, логічно.

Вийшла у порожніх, гучних залах. Чоботи для верхової їзди стукали по блакитному каменю підлоги і, здавалося, кроки віддавалися по всій вежі. Ну, в ударах мого серця точно.

Зовсім недвно я всіма силами душі мріяла втекти звідси. А зараз здавалося, ніби повертаюся до рідного дому. До найріднішого чоловіка.

Аби він був тут!

Хоча... я б з радістю дочекалася його. Зустріла. Уявляю собі його погляд!

Я посміхнулася, але одразу ж злякалася. Аби він не пішов до свого Розлому назавжди...

Ось сходи вгору, в оранжерею. Ось – униз, у їдальню.

А там – двері нашої кімнати. Одни з небагатьох у цьому будинку, практично позбавленому перегородок.

Крізь скляні стіни світило вечірнє сонце, а я йшла все повільніше, повільніше.

Поки не зупинилася.

Що йому робити у спальні? Може, він у кабінеті? А може, взагалі в парламенті? Знайти Ленсі? А може...

Двері спальні відчинилися, змусивши мене забути про всі питання.

Мить – на порозі змалювалися широкі плечі, вузькі стегна, синє волосся. Намісник, одягнений у синій балахон із капюшоном, як у всіх драххів під час церемоній у їхніх Вежах.

Зупинився, наче побачив примару.

– Іві? – пробурмотів, не вірячи собі.

Я відчула, як на губи лягає посмішка.

Крок. Другий.

Швидше...

І ось я вже потопала в коханих обіймах, відчувала, як Еллінге покриває гарячими, жадібними поцілунками обличчя, наближається до губ...

– Ти прийшла, – пробурмотів.

Не в змозі впоратися із застиглою у горлі грудкою, я лише кивнула.

– Щось трапилося? – він глянув у мої очі.

Качнувши головою, я прошепотіла:

– Я повернулася.

Він пропустив між пальців пасмо мого волосся, вдивляючись у вічі, окидаючи поглядом обличчя, наче сотню років не бачив.

– Вдруге я не зможу тебе відпустити.

– Не відпускай...

Скинувши балахон, Еллінге підхопив мене на руки і поніс до кімнати.

Чомусь згадалося, як я вперше лежала на цьому величезному ліжку, боячись, ненавидячи. А зараз лише допомагала чоловікові зривати одяг, у нетерплячому бажанні дістатись оголеного тіла, твердих м'язів, відчути на собі гарячі дотики.

Сольгард вдихав мій запах і не міг надихатися. Несамовито, нетерпляче розсунув ноги, і я подалася назустріч, приймаючи в себе бажаного чоловіка. Потім якимсь чином опинилася зверху на ньому. Все поринуло в туман, і лише наше дихання здавалося єдиним справжнім, що існує на цьому світі.

– Давай, – шепнув він, заохочуючи.

І я віддалася пориву, пристрасті, бажанню, яке давно визрівало всередині.

– Іві, – тихо шепотів Еллінге, спрямовуючи руками мої стегна. – Моя ніатарі...

Потім, не перестаючи пестити, знову опинився наді мною, і я вперше оцінила розмір ліжка. Тепер ясно, навіщо воно таке величезне!

Гаряче, самозабутньо Сольгард доводив мене до найвищої точки насолоди, і, здається, я починала розуміти тих, хто готовий померти щасливими в обіймах драххів.

Кричала, встромляючи нігті в його спину, втискаючи його в себе, бажаючи ще й ще.

За вікнами опустилася ніч, коли втомлені й знесилені ми лежали поруч. Оперши голову на руку, він розглядав мене, обережно погладжуючи пальцями шкіру – шию, груди, живіт.

Я мовчала, потопаючи в синіх очах. Хотіла сказати, щоби не йшов. Не ходив сьогодні до Розлому, залишив цю ніч нам. До чого ж мріяла прокинутися в коханих обіймах!

Але натомість згадала зовсім інше:

– Там, біля дерева... кінь. Його треба... повернути до стайні.

– Розпоряджуся, – кивнув Сольгард.

Раптом узяв мою руку, придивився до татуювання:

– Іві, давно це?

– Що? – злякалася я. – Я думала... вона так сяє через те, що ти біля Розлому.

– Я про колір.

– Ну... вже кілька днів... а що? Щось серйозне?

– Не знаю, – погляд Еллінге розфокусувався. Пару миттєй чоловік мовчав, схоже, обмірковуючи. Аж раптом видав: – Запрошу... завтра подивимося.

– Кого?

Він притягнув мене до себе, не відповівши.

Напевно, я мала б злякатися, стривожитися, але руки коханого чоловіка укутали, заспокоїли, майже заколисали. І я сама не помітила, як заснула, притискаючись спиною до його грудей, живота.

Вранці схопилася від якогось шереху.

Еллінге збирався – тихо, та все ж...

– Розбудив? Вибач, – промовив, поправляючи балахон.

– Ти до Розлому? Так? – я підхопилася з ліжка, кутаючись у покривало.

– Я й так надовго залишив його. Діра все ширша.

– Ти ж... повернешся?

– Ну звичайно, повернуся.

– Я знаю... Картер розповів мені, що відбувається, коли Намісник більше не може стримувати Розлом.

– Картер, значить, – задумливо промовив Еллінге. Раптом посміхнувся одними куточками губ: – З нього вийде непоганий лорд.

– Ти ж попередиш мене, якщо вирішиш піти... назовсім? – мені не подобалося, що він уникає відповіді. Еллінге завжди говорив прямо!

– Звичайно, моя ніатарі, – він обійняв мене, торкнувся губами щоки. – Чекай на мене, надвечір буду. До речі, коня повернув, – прозвітував.

Ох. Потрібно буде передати матінці записку...

Розвернувшись, Сольгард рушив до дверей. Я сіпнулася була за ним, але мало не спіткнулася об складки покривала. Привита з дитинства звичка спочатку привести себе до ладу, а потім виходити, зупинила.

Я повернулася до шафи і завмерла. Та в Еллінге тут залишилися всі мої вбрання! Все, що я привезла із собою! Невже знав, що повернуся? Чи просто... сподівався?

На душі стало так тепло, в очах щипали сльози.

Перебираючи сукні, я обрала одну з тих, що він мені подарував. Темно-зелену, тонку, не пишну та коротку. Декілька миттєвостей розглядала свої ніжки, відкриті коліна. Якщо йому так подобається, чому ні?

З цими думками вийшла зі спальні. Сонце сходило, проникаючи променями крізь одну зі стін.

Дивно, але тепер не тягло ані на дах, ані вниз. Хоча, прогулятися я не відмовилася б. Може вже можна? Ну, хоч би з чоловіком.

Спустилася до їдальні.

– Ілес! – зраділа Ленсі. – Я вже злякалася, що ти нас назовсім покинула. Дх'ер такий похмурий ходив, і не казав нічого!

– Більше не покину, – усміхнулася я, пристроюючись за стіл. Їсти хотілося майже нестерпно.

– Зараз, я тут рибки напекла, і ще оладки з вишнями, вершкове суфле...

Примовляючи, вона почала розставляти тарілки:

– Пан-но поїв, коли ще й не зорілося, я вже застати встигла, як з-за столу вставав. Нагодуй, каже, мою ніатарі краще, а я й рада старатися!

Я посміхалася, слухаючи балаканину доброї жінки, і вдихала аромати їжі. Рибу проковтнула із задоволенням, навіть добавки насипала. А ось своє улюблене вишневе суфле навіть у рота взяти не змогла.

Щоб не ображати стареньку, відклала непомітно. Але ніщо не сховалося від пильного ока Ленсі. Вона одразу насторожилася:

– Що таке, дитинко?

– Так... якось не хочеться солодкого.

Ленсі раптом розпливлася в посмішці:

– А ти, люба, часом не вагітна?

– Ні, точно ні, – поспішила я її зневірити, поки вона не намалювала собі райдужних немовлят у перспективі.

А Сольгард же... ох, він і про це подбав. Ленсі напевно з радістю няньчитиме малюка. А я маю час з нею подружитися. Адже саме вона піклуватиметься про мою дитину...

Грудка підкотила до горла, а потім раптом навалилася нудота.

– Що це ти зблідла, люба? – заметушилася Ленсі. – А під час вагітності завжди уподобання змінюються, те, що раніше любила, не хочеться, так.

Угу, і рибка дракончикові добре йде.

Але ж не може бути... Адже за стінами драконячих міст немає Іньє і завагітніти вже не можна!

Чомусь згадалася реакція Еллінге на моє татуювання.

А раптом?

І кого він там хотів привести?!

Розгублено вхопившись за живіт, я почала підраховувати цикл, як вчили матінка та Бетсі.