Раді Вас бачити!

Ми перетнули зал, вийшли в невеликі ледь помітні дверцята у круглій його частині – ті, де зазвичай дозволено бувати тільки храмовникам.

Але Картер вів упевнено, ніби давно вже тут все вивчив.

Невеличкою, цього разу більш витонченою драбинкою піднялися нагору, у світлу кімнату. М'які червоні дивани, низький стіл – вона була схожа на приймальню, або кімнату для відпочинку. І зовсім не віддавала тією вогкістю та мороком, що зала у підвалі.

А на дивані сидів чоловік. Підвівся, обернувся – і я впізнала його.

Тоді ж, на дні народження Айрін, ми познайомилися. І навіть танцювали.

Але ніатарі не можна було підтримувати знайомства зі сторонніми чоловіками, заохочувати їхній інтерес чи проявляти свій.

– Пам'ятаєш Грегорі Маркеса? – представив його брат.

Молодий чоловік наблизився, дивлячись мені в очі. Взяв мою руку, на мить затримав погляд на татуюванні, і одразу ж підніс до губ.

– Я ні на мить не забував вас, чарівна Іві, – промовив низьким, трохи вібруючим голосом.

Світле волосся до лопаток. Зелені очі. Він був гарний, і плечі – широкі, здається, навіть ширші, ніж мені запам'яталися. І взагалі після Еллінге я якось трохи інакше стала дивитися на представників протилежної статі. Раніше мені подобалися хлопці худі та молоді. Але мій чоловік був зовсім іншим чоловіком, і...

Хірри, та що ж я постійно думаю про нього!

– То ви теж серед... е-е-е... визволителів? – поцікавилася майже пошепки. Голос ще не відновився.

Грегорі посадив мене на диван. Картер, як брат, що пильнував мою честь, вмостився навпроти.

Хоча чи потрібно ще її пульнувати?

Ось воно, те, про що я мріяла. Віддатися першій-ліпшій людині. І ніби навіть не такий вже й поганий...

– До певної міри, – погодився блондин.

– Чи давно знайомі з Айрін та лордом Врітом?

Зізнатися, я гадки не мала, про що говорити. Та й взагалі після того, що сталося, не відчувала в собі сили вести світські бесіди. А вже горло як не бажало напружуватися!

Найбільше у світі хотілося з'ясувати, що зараз відбувається там, на Драххані.

А ще бентежив погляд Картера. Дуже вже пильний, наче він щось намагався для себе визначити... чи підштовхнути мене до чогось? Він із якихось причин поспішав?

Краще б спершу все мені розповів!

А ще татуювання. Воно раптом почало палити та свербіти, майже як у день мого повноліття. Навіть майнула думка, чи не переодягнений драхх переді мною. Може, шпигун якийсь?

Але ні. Я відчувала, незрозумілим чином точно знала, що це не драхх. Не дракон.

Він розповідав, що познайомився з лордом Мараком на полюванні того року. Як батько Айрін покликав його до себе, коли кінь несподівано поніс.

Історія, яка ще місяць тому зацікавила б мене, але зараз – зараз мені зовсім не хотілося думати про такі повсякденні речі. Коли моє кільце відкрило шлях чудовиську Хаоса. І, напевно, драххи визнають винною...

І навряд чи дадуть мені спокійно жити. Тільки якщо повірять, що я померла.

– Прошу пробачити, – промовила, підводячись. – Мені... недобре. Чи можу я десь відпочити?

Я кинула такий погляд на брата, щоб той не надумав ухилятися.

– Так, звичайно, – повільно встав Картер.

– Звісно, відпочиньте, – на обличчя блондина ковзнула дивна усмішка.

Ну, Картере, ти мені все викладеш! Я не збираюся грати наосліп і бути пішаком у чиїхось планах!

Однак не встигла я наблизитися до дверей, у повітрі пролунав страшний, тривожний звук.

Грегорі нахмурився, Картер зблід.

– Не може бути... – пробурмотів.

– Що?! – здається, я вже чула подібний звук.

Крил, крил розтинають повітря. Грізного рику, від якого немає порятунку.

– Це і є ваше попередження?! – я не уявляла, куди кидатися, де ховатися.

– Бігом! – Картер ухопив мене за руку і потяг униз, у головну залу з чашею вогню. – Дракон! Вниз, там він нас не дістане!

Ледве не спотикаючись на вузьких сходах, я вигукнула:

– Ти казав, нас попередять!

Ми вилетіли до зали з вогнем. Звідусіль збігалися схвильовані храмовники, темний одяг різко контрастував зі світлими стінами.

– На всіх підходах до Мабару стоять наші люди, які обов'язково попередять, якщо сюди прибудуть драххи! Але дракони... вони ніколи не літали у вигляді драконів!

Мабуть, я теж ніколи про це не чула. Досі.

– Ви повинні були розуміти, що якщо знадобиться, то обернуться і полетять! – крикнула сипло.

Відповісти брат не встиг. Щось величезне, потужне буквально пробило стіну, вибивши дірку одразу на три вікна. І увірвалося до зали, яку ми намагалися перетнути, щоб дістатися до виходу у підвал. Дихнуло вогнем прямо на чашу, загасивши наш. Той, який храмовники бережуть, підтримують і вдень і вночі будь-якої пори року. Незгасаючий.

Але найбільше мене вразило інше.

Синій. Гігантський синій звір з гордим, витонченим розльотом крил. Поранений, закривавлений, але все ще незламний.

– Іві, бігом! – Картер рвонув мене за руку, висмикуючи зі ступору.

Серце відчайдушно билося.

Еллінге живий! І знову примчав за мною!

Очі його палахкотіли гнівом, паща вивергала вогонь.

На мене похмурим, затягнутим пітьмою поглядом дивилася сама лють.

Картер тягнув мене до дверей, що вели вниз, у кам'яні зали. Які, можливо, не пропустять чудовисько... якщо місцеві маги про це подбали.

Але величезна синя лапа стала прямо перед нами. Інша піднялася, брат відкинув мене назад, і одразу отримав потужний удар. Відлетів на середину зали.

– Картере! – крикнула я, ледве утримавшись на ногах.

Морда розвернулася в його бік, ніби розуміючи, що сталося, з чиєї вини Сольгарду довелося битися з чудовиськом Хаосу. Потужна шия стікала синьою кров'ю, як і груди. Задня лапа волочилась, але він все одно був могутнім, непереможним.

– Стій! – кинулась я навперейми.

– Іві! – прохрипів Картер. – Тікай! У вигляді дракона вони не визнають навіть ніатарі! Саме тому, за умовами договору, їм заборонено обертатися на Ерсе!

Страх затопив душу, я смикнулася бігти... Але раптом згадала, як синій тягнув мене в пазурах. Якщо тоді нехай не визнав, але принаймні не вбив. Може, й зараз...

– Ні, Еллінге! – кинулась я назустріч до синього. Встала перед ним, розкинувши руки, затуляючи брата. – Не чіпай Картера!

Дракон призупинився. Втупився в мене цілком осмисленим поглядом.

Татуювання блиснуло, спалахнуло сріблом. З очей чомусь хлинули сльози – страх упереміш із полегшенням. Він живий. Тільки зараз я усвідомила, який тягар лежав на серці від думки, що через мене Намісник загинув!

Мені ж стільки років вселяли про борг.

І він... він був ніжний.

Завмерши, калька миттєвостей ми дивилися один одному в очі. Я навіть не одразу помітила, що у залі повно храмовників.

– Ель етенге гуре аль маер мас! – вимовив якийсь худорлявий сивий старий, і незнайомі слова пробрали душу, озвалися спалахом візерунка на моєму зап'ясті.

Синій серпанок на мить охопив дракона, якій стрімко зменшувався, завалюючись на бік. Через мить на підлозі ничком лежав оголений чоловік. Сині пасма розкидалися по спині, підлогу заливала кров.

– Що ви зробили? – обернулася я до старого.

Волосся розтріпалося, татуювання горіло. Він аж відступив назад, так я зараз виглядала. Уражено пробурмотів, подивившись на Намісника:

– Вийшло...

– Що вийшло? – запитала я, наступаючи.

– Заклинання обороту. Повернути йому людську подобу.

– Вийшло, бо до того він уже був поранений! Побував у битвах з двома драконами та чудовиськом Хаосу!

– Він один? – звідкись з'явився лорд Вріт.

– Схоже, – пробурмотів Картер, важко підводячись.

– Добийте його! – наказав старий, мабуть, головний тут.

– Ні! – вилетіла я навперейми, цього разу грудьми закриваючи Еллінге.

Це було... неправильно. Уся душа протестувала.

– Дитя моє, – промовив старий. – Ми не можемо не скористатись шансом.

– Якщо всі драххи обернуться і прилетять мститися за Намісника, шансу не буде ні в кого! Повірте, я бачила, які вони у бою!

Старий задумався. Пожував безбарвними губами.

– Справді, – погодився. – У нас має бути козир, якщо вони вирішать порушити угоду.

«А чи не ви першими вирішили її порушити?» – я ледве втрималася, щоб не кинути в обличчя.

Адже заради мене. Мене намагалися врятувати. Як і інших ніатарі, приречених на смерть.

Я не розуміла, що відбувається. Не знала, звідки пішли витоки угоди. Але принаймні драххи дотримувалися її.

Ясно, як ніколи раніше, я раптом зрозуміла, що якби вони забажали, захопили б нас повністю. Не рахуючись, не дотримуючись традицій. Винищуючи магів під чисту.

Але вони співіснували. Мирилися з нашим устроєм, дозволяючи людям брати участь у правлінні. Зайняли окремі території у містах, але на наші не лізли.

З іншого боку, вони не давали нам розвивати силу.

Мені відчайдушно не вистачало знань, і надто багато впало на мене одразу. Потрібно було у всьому розібратися. І... не дати їм убити Еллінге.

Старий уже командував молодшими храмовниками. Ті організували ноші, завантажили туди пораненого Намісника. Я раптом зрозуміла, що ніде не бачила блондина, навіть озирнулась.

– Вниз його, – звелів старий. – А ви, Ілес, будьте ласкаві...

– Я піду з ним! – рішуче труснула я волоссям.

– Ви не можете...

– Можу! Він мій чоловік!

Старий кілька митєй розглядав мене безбарвними очима, змушуючи думати про те, до чого ж оманлива зовнішність. Під немічним, виснаженим тілом ховався чіпкий розум, який, напевно, знав більше, ніж всі навколо, і прораховував будь-які варіанти. І ще міг якісно організувати інших служителів Храму.

– Я не залишу його, – промовила про всяк випадок. Дуже сподіваючись, що ніатарі все ж таки не можна відмовити. Має ж це хоч раз зіграти мені на користь!

– Добре, – повільно кивнув старий.

Мабуть, треба б насторожитися. Але я була рада, що не доведеться відвойовувати можливість залишитись поруч, простежити, щоб Сольгарда ніхто не добив, поки він стікає кров'ю.

Чотири найсильніші храмовники насилу підняли ноші і понесли вниз. Я йшла поруч, тільки на сходах довелося трохи відступити, але в коридорі знову зрівнялася.

Еллінге уклали на спину. Рука звисала з нош, поранені груди важко здіймалися. На шиї виднілася така страшенна рана від зубів, що я навіть не уявляла, як із такою можна було вижити.

Ми зайшли в кімнату з двома ліжками... Судячи з лежачого на одному з них покривала – у ту саму, куди мене привів Картер.

Еллінге завантажили на праву – я поспішила підкласти шовкове покривало з його будинку. Все-таки не на колючій ковдрі. Ширини вистачало ще й укрити.

Вказала на цебро, яке досі стояло тут:

– Мені потрібна чиста тепла вода, – розпорядилася. – І бинти.

Хтось із молодих храмовників підхопив відерце і вирушив за двері.

– Дуже похвальне прагнення, дитино, – до нас увійшов той самий старий. В руках його була тростина з набалдашником у вигляді голови дракона, хоча я гадки не мала, коли він встиг нею обзавестися. – Але ви не зобов'язані доглядати дх'ера Намісника. Ми подбаємо про нього. А ви, Ілес, вільні.

– Дх’ер Намісник... захищав мене. Це через мене він поранений. Я не можу покинути його зараз.

– Ви вільні робити, як вважаєте за потрібне, – погодився він.

Після чого розвернувся, підняв тростину до стіни.

Очі дракона на набалдашнику раптом повільно розплющилися, сяючи лячним червоним світлом. А слідом із пащі вирвалося полум'я.

Вдарилося в стіну, залишаючи під стелею в'язь плям, що світилися. Вони дуже нагадували візерунок драххів, і все ж таки відрізнялися – я це відчувала майже фізично, тільки пояснити б не змогла.

– Що ви робите? – вирвалось у мене.

Татуювання поколювало, з палаючого срібного воно знову перетворилася на темне, неживе. Старий промовчав, обходячи кімнатку по периметру, обплітаючи, ніби опечатуючи її вогняним візерунком.

Інші храмовники поспішили піти з його шляху, тільки я крутилася услід за ним, не розуміючи, що відбувається. Але майже не сумнівалася: це навряд чи прийшлося б до вподоби Еллінге.

Нарешті, старий повернувся до ліжка Сольгарда, з'єднавши над ним візерунок у невеликий палаючий знак. Задоволено опустив тростину, стомлено сів на сусіднє ліжко.

– Так він не зможе обернутися, – пояснив. – Навіть якщо прийде до тями.

Що ж, у цьому була своя логіка. Знаючи Еллінге, не думаю, що йому сподобається те, що відбувається, коли він прокинеться.

– А далі? – уточнила.

– А далі в нас буде, про що домовлятися з драххами, – підвівся старий.

Повернувся той хлопець, котрий забрав відро. Слідом за ним дівчина в такому ж одязі служительки Храму, з оберемком бинтів та тканин.

Ніхто з них не виявив бажання допомогти мені. Гордо розправивши плечі, я не стала прохати.

Чомусь здавалося, вони готові були кинути його мало не на підлогу у в'язниці, і це неприємно стискало в грудях.

І, мабуть, мені не хотілося, щоб до Еллінге торкався хтось із них.

Не дивлячись, як за ними зачиняються двері, я змочила тканину і почала обережно обтирати груди, живіт, руки. Шию, на яку страшно було глянути.

У голові чомусь проносилися картини цих плечей, що височіли наді мною. І те незвичне відчуття, лячне і приємне одночасно, коли я відчула його всередині...

– Іві, навіщо ти?

Замислившись, я не помітила, як увійшов Картер.

– Не кидати ж його пораненого! Це... не по-людськи!

– Ти... не мусиш почуватися винною, Іві, – Картер наблизився, взяв ще одну тканину, змочив у відрі.

– Через мене він поранений!

– Чому через тебе?

– Тому що він захищав мене!

– Від кого, Іві?

– Від драххів!

– Тобто драххи щось мали до дружини свого ватажка, а ти винна?

Я промовчала. Адже справді. Я вважала так само. І все ж...

– Я дала обітницю перед богами та людьми.

– А в тебе була можливість відмовитись? Іві, драххи вбивають ніатарі! Насильно забирають їх за дружин, не питаючи згоди, щоб ті загинули, виношуючи їхніх монстрів!

– Я знаю, Картере! Але ніхто не заслуговує на те, щоб його кинули вмирати, розумієш? Еллінге... не поганий. І я гадаю... мені здається, з ним можна домовитися.

– Ти маєш зникнути до того, як він прийде до тями. Я вважаю.

– Ти вважаєш, – похмуро відповіла я. Звела очі на брата: – Розкажи мені все, Картере.