Брат кілька митей допомагав мені обтирати чоловіка.
– Що розповісти, Іві?
– Батьки знають, де ти? Не хвилюються?
– Батько легко відпустив мене погостювати у свого друга. До того ж, по-моєму, він мріє про наше з Айрін весілля.
– А ти?
– А я не можу думати про своє щастя, коли ти... Іві, що змінилося?
– Я бачила, які вони сильні, Картере. Вони зміли б нас, не помітивши! Але вони рахуються з нами.
– Рахуються? Ми їм потрібні! Ви, ніатарі, їм потрібні! Ти бачила хоч одну жінку-драхха? Я дізнався, що в них взагалі немає жінок!
– Я вже здогадалася.
– А чому, не здогадалася? Бо вони не вберегли своїх, а ми своїх врятуємо! І якщо вони з нами рахуються, отже, на те є причини! Наші маги теж не слабкі!
Кратер весь загорівся, розчервонівся, заражаючи і мене своєю впевненістю.
– А знаєш, чому вони не випускають ніатарі? – у запалі він кинув закривавлену ганчірку у відро, піднявши хвилю бризок.
– Довелося б довго пояснювати, куди ті діваються, – так само похмуро відгукнулася я. вже це-но стало зрозуміло.
– Не тільки, – приголомшив брат. – Ти, можливо, бачила на Драххані особливі візерунки. Такі ж, як на твоїй мітці.
Я кивнула: острів справді весь буквально поцяткований візерунками.
Картер прополоскав і віджав тканину, повертаючись до обтирання тіла Еллінге. Продовжив:
– Це пов'язано з їхньою... силою. Прада, здається, так її називають. Мережа цих візерунків допомагає ніатарі завагітніти, і виносити дракона. Нею обплетений весь острів, від Башти до Башти. І так у кожному їхньому місті! Тому ж туди нікого не пускають. Якщо храмовники дізнаються, розгадають ці символи... Ти розумієш, що це означатиме?
– Тобто... поза Драхханом неможливо завагітніти від драхха, виносити його дитину?
Це знання пролилося бальзамом на мою душу. Ні, звичайно, я не могла завагітніти, я навіть не була впевнена, чи можна вважати шлюб консумованим. Але все одно відчула себе у відносній безпеці. Навіть якщо хтось із драххів добереться до мене тут... я, принаймні, не носитиму його дітище. Аби назад не потягнув.
– І, до речі, ти змогла б намалювати ті візерунки, які пам'ятаєш?
– Ох, Картере, ти ж знаєш, я не наділена художніми талантами. Можу спробувати, звісно...
Еллінге якось різко смикнув рукою, і ми замовкли.
Очі Картера звузилися. Чи міг чути дракон, про що ми говоримо?
Брат підніс палець до губ, ніби подумав про те саме і давав мені знак мовчати. Я кивнула.
Вода стала бурою, і він узявся принести свіжої. Поняття не маю, звідки він її брав: нормальних кранів я тут не бачила, напевно, десь є колодязь і котел на вогні. Навіть туалет, і той знаходився наприкінці коридору, один на всі кімнатки, і для рук там висів страшний доісторичний рукомийник!
Поки Картера не було, я розглядала широкі плечі, ні-ні та й опускаючись нижче. Після братових слів думки несподівано поповзли зовсім не туди. Якби не смерть, яка стояла між нами, ГЛАВАяла нас... Якби я могла стати його дружиною, без того, щоб померти...
Немов у тумані відкинула покривало зі стегон та ніг, розглядаючи того, хто дістався мені за чоловіка. Сильні м'язи. І до речі, на нозі теж запеклася рана... Згадалося, що дракон волочив лапу.
Мені подобалося роздивлятися його. Очі приємно водили по твердих пагорбах, потужних об'ємах. Пальцям так і хотілося повторити їхній шлях – і я обережно торкнулася гарячої шкіри там, де не було ран. Це виявилося приємно, несподівано і незрозуміло, але нескінченно приємно!
Почувши кроки, я здригнулася, прикрила стегна супряга.
– Ось, узяв цілющу мазь, – брат поставив свіжу воду на підлогу і простягнув мені невеличку коробочку.
Удвох ми швидко обробили і, як могли, забинтували рани. Мені ніколи не доводилося цим займатися, хоча нам розповідали про першу допомогу. У брата виходило краще: на полюванні траплялися поранення, тож хлопчаків готували до них більше.
– Розкажи про Грегорі, – попросила я, коли втомлені ми сіли на друге ліжко відпочити.
– Сподобався? – хмикнув брат.
– Ти ж не планував мене з ним... гм... зводити?
– Тільки за твоїм бажання, – запевнив Картер. Кинув остережний погляд на Сольгарда: – Давай потім поговоримо.
Чоловік спав. Неспокійно, важко дихаючи, але не думаю, що справді міг би почути нас. Хоча ризикувати теж не хотілося.
– Тільки не здумай ухилятися. Я хочу знати все, у що ти втягнув мене.
– Звісно, ти про все дізнаєшся, – запевнив братик. І, ніби вибачаючись, додав: – Житлові кімнати тільки тут. Тобі виділили цю, але мають бути вільні, зараз запитаю Майстра Фербонна...
– Це той старий, головний тут?
– Так, найсильніший маг із наших. Майстер Фербонн Зуврій.
– Що з цього ім’я, що прізвище? – хмикнула я.
– Чесно – не знаю, – засміявся Картер, підводячись.
– Не треба, я залишусь тут, – зупинила я.
– Але Іві...
– Раптом щось знадобиться? Двері якось можна замкнути?
– На жаль, у громаді двері не замикаються. Але я буду поряд, за стіною, – він показав на стіну за ліжком Еллінге. – Як щось знадобиться, клич у будь-який час.
– Дякую, – я обняла його, притиснувши до серця.
Втома навалилася важким, непробудним тягарем. Брат притягнув мені цілу сумку речей – ще одну сукню, другий комплект білизни і навіть нічну сорочку. Забрав цебро з водою, приніс питну, якою ми спробували напоїти Еллінге.
І я провалилася у сон.
***
Спала тривожно. Все здавалося, що Намісник не міг прилетіти один. Поранений... навіщо? Чому нікого не покликав із собою?
А це означало, що на нас чекає напад. Десятки розлючених драконів, які не залишать у цьому Храмі каменю на камені.
І ще ввижалися храмовники, які під покровом ночі прийшли його добити.
Кілька разів я неспокійно прокидалася, але бачила лише тьмяний мерехтливий візерунок, який залишив жезл Фербонна. Поки втома все ж таки не взяла своє.
Маленьке віконце під стелею виходило в приямок, і світло пробивалося слабке, його ледве вистачало висвітлити кімнатку. Тому лампу, залишену на спеціальній кутовій поличці над ліжком, я не вимикала навіть зранку.
Еллінге так само важко дихав, не приходячи до тями. Я ще раз змочила його губи, потроху вливаючи воду і чекаючи, поки проковтне.
Картер зазирнув, щойно почув, що я почала рухатися. Приніс відро вмитися.
– Їсти хочу, вмираю, – пробурмотіла я, погладжуючи голодний живіт.
– Тут трапезують по годинах. Але я спробую щось роздобути. Як там? – він кинув погляд на ліжко.
– Не знаю, – знизала плечима. – Не прокидався.
Картер повернувся з тацею. Проста їжа без надмірностей, каша та тушковане м'ясо, шматок хліба з сиром. Але я була готова на що завгодно. За вчора поїсти не вдалося, та й після розгрому, вчиненого синім драконом, вечеря значно затрималася. Мене не стали на неї будити.
Вдень я виходила тільки пройтися коридором, розім'ятися. На душі було так само неспокійно, залишати Еллінге надовго боялася.
Картер склав мені компанію, спробував укотре переконати, що треба піти.
– Тобі тут не місце. І небезпечно! Ти зробила, що могла. Тепер тобі треба втекти так далеко, щоб жоден драхх не знайшов.
– Гадаєш, храмовники мене відпустять?
– Звичайно, – нахмурився він. – Чому ні?
– Тому що у них в руках Намісник Ерсе! З дружиною. Що там діється, Картере? Вони ведуть переговори із драконами, так?
– Спочатку жодних переговорів не планувалося, Іві.
– Звісно, не планувалося, якщо ви збиралися його вбити!
– Тепер треба чинити по ситуації. Але ти не бійся. Я тебе образити не дам.
Зуби Картера стиснулися, різко окресливши вилиці, і я раптом ясно побачила перед собою чоловіка. Молодого, гарячого, але вже не хлопця.
– Я все з'ясую. А тобі... поїхати б.
– І одружитися з Грегорі Маркесом? Ти для того його запросив? – фиркнула я.
– Ні, Іві. Ти пригледься до нього. А потім я тобі поясню.
Я звузила очі, але брат дивився твердо. Мабуть, доведеться поспілкуватися з цим Грегорі, «пригледітись». Щоб зрозуміти, що до чого.
Правда, коли прокинеться Еллінге... У щоки вдарило спогадом, як він бився за мене зі своїми драххами, обпалило рум'янцем. Людину вже точно не підпустить.
Татуювання слабо замерехтіло, і я кинулася в кімнату.
Еллінге розплющив очі. Сині, в них не було зараз темряви, але дивився з такою люттю, майже ненавистю, що я завмерла на порозі.
Обвів поглядом кімнату, прочинив рота. Щось сипло прохрипів – я не зрозуміла, чи то на своєму драконячому, чи через рану в горлі слова йому не давалися. Мій голос, і то ще не відновився, а вже йому як...
– Пити? – промовила, рішуче ступивши вперед.
Взяла до рук чашку, піднесла до його губ.
– Отру-їш? – видав сипле, ледь чутне.
– Навіщо? – здивувалася. Допомогла підняти голову.
– Спра-вді, – хмикнув Еллінге.
Я мало не кинула, що якби його хотіли вбити, то не стали б перебинтовувати! Але ж хотіли. Він не далекий від істини.
Сольгард жадібно припав до води, я виявила, що з кожним ковтком бинт на шиї просочується новою кров'ю. Зітхнула. Здалося, якби він мав силу, він звернув би мою власну шию. Але може, коли йому полегшає, зрозуміє, що я насправді не бажала йому зла.
Еллінге втомлено відкинувся. Я повернулася прибрати чашку на грубу тумбу, що стояла між ліжками. Він раптом ухопив мене пальцями за зап'ястя:
– Тоді... н-навіщо... – звів очі.
Я на мить розгубилася, не розуміючи, що він має на увазі. Навіщо його тут розмістили? Навіщо обмежили візерунками? Навіщо лікують?
Але відповісти не встигла: пролунав легкий стукіт у двері.
– Хто там? – розвернулась до них, мимоволі забираючи руку в чоловіка.
– Грегорі, можна? – відповів Маркес.
Еллінге глянув дуже люто.
– Хто? – просипів таким страшенним голосом, що мені стало ніяково. Шкірою ковзнув цілий мурашник мурашок.
– Ілес? Все гаразд? – стривожено спитав з-за дверей Грегорі.
– Як... ти... м... – одночасно з ним просипів Еллінге. Під випікаючим поглядом я відчула себе мало не зрадницею.
Та чому?! Я не зробила нічого, щоб він вважав, ніби стану його труїти або зраджувати! Я лише не хочу вмирати! Не хочу народжувати чудовисько, яке вип'є мої сили!
Відповісти не встигла. Грегорі увірвався всередину, застиг на порозі, дивлячись на мене з тривогою. Еллінге ж обкотив його такою лютістю, що я мерзлякувато зіщулилася.
– Все гаразд, – промовила, сама відчувши, як голос здригнувся.
Перевела погляд на чоловіка, але він уже заплющив очі. Бінти щільно насочувалилися кров'ю. Дивно, за ніч стільки не налило, як зараз, а я-но сподівалася, рани вже почали загоюватися...
– Допомогти? – Грегорі наблизився, м'яко торкнувся рукою мого плеча.
Бажано. Я сама з ним не впораюся, він он який величезний та важкий! Але чомусь не хотілося, щоб Грегорі бачив Еллінге ось таким. Не здатним постояти за себе та свою дружину.
– Так. Покличте Картера, будь ласка.
– Якщо щось треба, тільки скажи...
– Я не знаю, що Картер вам наговорив... – почала я, але блондин торкнувся пальцем моїх губ.
– Нічого, Іві. Крім того, що станеш вільною, – тихо, ласкаво прошепотів він. – Мені не важливо, що там було... я розумію, вас віддали заміж проти волі. Я зачекаю, скільки потрібно.
– Ви квапите події, – я кинула нервовий погляд на Еллінге. Раптом чує? – Покличте брата, будь ласка.
– Як скажете, – кивок, скоріше схожий на уклін, невловима посмішка. Пронизливий погляд.
Розвернувшись, він вийшов за двері. Але далеко йти не довелося: брат сам вирішив перевірити, що тут у нас відбувається.
Турбота блондина була приємною. Як і бажання зрозуміти, готовність зачекати.
І все ж м'яко, але непохитно я виставила його з кімнати. Тут – справи сім'ї, до якої він наразі не належав.
Удвох із Картером ми змінили пов'язки, знову обробивши рани. Брат приніс мені поїсти – я відмовилася виходити, залишати чоловіка одного. Раптом знову прокинеться?
Дочекавшись, поки з'їм все до крихти, він забрав тацю і залишив мене відпочивати.
Розмірковуючи про все, я лягла на ліжко. Адже Грегорі... справді дуже цікавий чоловік. І, на відміну від Еллінге, він буде зважати на мене! Я не могла уявити, щоб він наказним тоном сказав мені «Ні!». Зате цілком уявляла, як він розпитуватиме мене, радитиметься...
По татуюванню пробігли сині іскри і знову згасли. Немов у відповідь спалахнув візерунок на стінах. Відстукав кілька нерівних биттів. Наче рваний ритм серця, від чого стало важко, незатишно. І знову згас.
Темнішало. Я прислухалася до важкого дихання Еллінге Сольгарда, намагаючись прийняти правильне рішення.
Може, Кратер правий? Я нічого не винна чоловікові. Я не виходила заміж з доброї волі – мене йому віддали, все вирішили не питаючи. Обрали із самого дитинства. Чому я не можу пожити задля себе? Народити нормальних дітей, виховати, полюбити? Вийти заміж за чоловіка, який не буде... перетворюватися на дракона та викидати полум'я! І наказувати, не пояснюючи.
Так, мене завжди вчили, що ніатарі сплачують за мир інших людей. Ми не належимо собі. У цьому наше призначення. Але я ніколи не думала, що заради цього маю померти!
Але якщо Еллінге не стане...
Я глянула на чоловіка. Ні, бути щасливою за чужий рахунок теж не по мені.
Який тоді вихід?
Напевно, я задрімала. У голові все крутилися думки, питання без відповідей та відповіді, яких не хотілося знати. Я влаштувалася зручніше на жорсткій подушці під тонкою колючою ковдрою.
Щоб підхопитися від тихого шереха, що роздався, настороживши.