Спочатку:
На сторінку книги
– Іві? Ну нарешті!
Знайомий голос, я озирнулася, не розуміючи, мерзлякувато кутаючись у покривало, яке так і стискала в руках. Перед очима танцювали різнокольорові зірочки, не даючи придивитися до напівтемряви.
– Лорд Марак? – пробурмотіла я, впізнавши на слух батька кращої подруги. Що він тут робить? Де я?
– Дівчинко, що в тебе з голосом? – дбайливо озвався Вріт.
Рука машинально обмацала палець, але обручки на ньому не виявила.
– Іві! – хлопок дверей, порив вітру, і я потонула на теплих, рідних грудях Картера.
Очі трохи звикли, настільки, що я змогла озирнутися.
Якийсь порожній зал. Свічки на підлозі, тіні по кутках. Неясні зображення... що чимось нагадували візерунки драххів. Вогкість, у якій мокре волосся неприємно липло до тіла.
– Що відбувається? – пробурмотіла.
– Чому так довго? – водночас зі мною вигукнув Картер.
– Не розумію...
– Ось уже майже тиждень ми чекаємо на тебе, я не знав, що й думати! Йдемо, – він потягнув мене кудись.
Все ще нічого не розуміючи, я пішла за братом. Холод кам'яної підлоги пробирався у босі ноги. Тіло почала бити дрож.
– Ідіть, – промовив лорд Марак. – Я приберу.
Ми піднялися вузькими гвинтовими сходами, прорубаними прямо в товщі кам'яної стіни, і опинилися в сухому коридорі. Навколо було порожньо і темно, нам назустріч ніхто не попадався, але брат мовчав, лише уводив мене все далі.
Поки не ввів у невелику кімнатку з двома ліжками та одним маленьким віконцем посередині. Усадив. Засвітив світильник на поличці у кутку.
– Я вже весь звівся, – повідомив. – Майже тиждень чекаю на тебе! Думав, щось не вийшло... Лорд Марак хотів зачиняти зал, я ледве вмовив ще трохи почекати! Майже невідлучно чергував... він іноді змінював мене.
– Картере! – у голові склалося кілька відповідей. – То ти про це казав? Щось зробили з кільцями? Так?
– Все позаду, моя люба, – він притиснув мене до себе.
– Ти в своєму розумі? Ти уявляєш, що зробили ці обручки?!
– Що?
– Боже мій, що ти накоїв... – пробурмотіла я, схопившись за голову. Підібгала замерзлі ноги і вимогливо додала: – Розповіси мені все! Ти давно це задумував? Де ми?
– Заспокойся, – він стиснув мої руки.
Я якось дуже гостро відчувала свою наготу. Дороге покривало з дому Намісника, наче шовковий місток між моїм минулим життям, ясним і зрозумілим – і майбутнім, туманним і ще більше лячним.
– Ми в Мабарі? Так? – прошепотіла.
– Звідки ти знаєш? – нахмурився брат.
– Еллінге казав... тут неспокійно. Що ви... як це ви зробили?
– Минулої осені, коли ми гостювали у лорда Марака, на день народження Айрін. Ми з ним... розговорилися.
– І батько теж? Так? – мені раптом здалося, що світ падає. Не завжди приємний, але ясний та звичний. Батько – шановний лорд, брат – його спадкоємець, я – ніатарі. І ніхто з нас вже точно не замішаний ні в яких антидержавних злочинах!
– Ні, Іві, батько нічого не знає. А лорд Марак давно належить до Храму Мабара. Вони... ми... ми шукаємо можливості позбутися ворогів. Драххів. Захищати наш світ, наших жінок. Хіба не це ми з тобою стільки разів обговорювали? Хіба не цього ти хотіла? Іві! Ти не рада? Я вирвав тебе з лап чудовиська!
– Закликавши ще більше чудовисько! – я пересмикнулася. – Ви відкрили Хаос? Так?
– Іві, я не розумію, що сталося. Кільця мали спрацювати в першу ж ніч, як тільки він торкнувся б тебе.
Я закусила губу. Дуже добре розуміла, що сталося. По тілу сновигали дивні, незнайомі емоції, відчуття.
– А твоя огида, небажання бути ніатарі чудово допомогло спрацювати, – добив мене брат.
Так. Огида. Я ніколи не хотіла бути ніатарі, і від брата цього не приховувала! Але зараз думки про усмішку, м'які дотики, сильні плечі турбували, ятрили якісь неясні струни в душі.
– То ви це... давно задумали? – тремтячим голосом просипіла я.
– Він знущався з тебе, Іві? Ти кричала? – Картер стиснув кулаки.
Я хитнула головою. Але промовчала, не знаючи, що відповісти.
– Спочатку я не хотів, щоб у цьому брала участь ти, – зізнався брат. – Поки не з'ясувалося, що тебе забрав сам Намісник! А шанс же лише один. Перша шлюбна ніч. І якби... якби нічого не вийшло, ти залишилася б з ним, доки не померла від пологів. Розумієш, Іві? Я мусив спробувати!
– Як ви це зробили? Чому він не помітив?
– Послухай, Іві, – Картер схопив мене за руки. – Я не можу розповісти всього... поки що. Поки ми не переконаємося, що за тобою немає гонитви, що ти в безпеці. Але не лише дракони наділені силою...
– Ти знав, що вони дракони?!
– Дізнався нещодавно. З того моменту не міг спати спокійно... розуміючи, що моя сестра дістанеться драконові. Але ж ніатарі з'являються не просто так. Драххи якось вистежують, мітять тих жінок, які наділені силою, тих, хто в давнину вважалися чаклунками... І не лише жінки. Чоловіки-маги також народжуються. Драххи забороняють нам розвивати цю силу, бояться, що можемо дати відсіч! Але в таємних храмах знання ще передаються.
У голові, в грудях вирував справжнісінький ураган. Від думки, що я теж зможу навчитися, адже Еллінге казав, що моя сила велика, коли вже я підходжу чи не кожному драххові! До спогадів про закривавлене тіло самого Еллінге, що залишилося там, у Драххані. Ці картини не хотіли залишати мою голову, все встаючи і встаючи перед очима.
Рани на сильному тілі, широких грудях. І зуби чудовиська, що зімкнулися на шиї...
– Я так боявся, що не спрацює... але тепер ми можемо рятувати всіх ніатарі!
– А далі? – вигукнула я. Згадалися слова Сольгарда «Прада не прощає обману». – Ти розумієш, що нас обов'язково знайдуть?! Ти уявити не можеш, які ці дракони... величезні та жахливі!
– Ти бачила драконів?
– Вони... боролися.
– Я радий, що ти не постраждала, – брат міцно притиснув мене до себе. – Нічого не бійся. Тепер тебе захищатиму я.
– Якби все було так просто...
– Нічого не просто, Іві! Наші маги багато років шукали спосіб звільнитися від драххів, і нарешті знайшли! Адже кільця спрацювали!
– Вони мали відкрити Хаос і перенести мене сюди? І ви проводили якийсь ритуал, щоб це сталося?
– Так. Вони мали вбити Намісника, – похмуро озвався брат.
– Це я! – закричала я. – Це я його вбила!
– Ні, Іві, глянь на мене! Ти тепер вільна!
Я випростала з-під покривала руку з татуюванням. Візерунок згас і не горів.
Вільна. Дивно, але це слово викликало в мені скоріше гіркоту, ніж радість.
– Вони помстяться за Намісника, – прошепотіла я.
А потім Сгер або хтось із них зробить мене своєю. Хоча... чи можна вважати, що шлюб консумовано?
Я не розуміла. Все сталося так... раптово. Я нічого не розуміла!
– Ні, Іві. Поки вони позбавлені Намісника, ми можемо завдати рішучого удару.
– Закликавши Хаос?
– Якщо знадобиться.
– Але ж це небезпечно...
– Це драххи переконують, що небезпечно і вони захищають нас! А насправді з Хаосом цілком можна домовитися! Зараз принесу одяг, тут дехто не може тебе дочекатися.
– Айрін? – вигукнула я, невже й подруга теж?!
– Ні, вона нічого не знає, – хитнув головою Картер.
Я нахмурилася, не уявляючи, хто ще може мене чекати.
Картер вийшов, щоб за кілька хвилин повернутися з відром теплої води, сукнею та комплектом білизни. Моїм!
– Запасав? – запитала я, хоча все і так було зрозуміло.
– Збирайся, – брат цмокнув мене в щоку. – А я початую, щоб ніхто не ввійшов.
Поставив відро на холодну підлогу. Кинув сукню з білизною на ліжко, ще й туфлі звідкись витяг. І поспішив за двері.
Опустивши руку, щоб помацати воду, я раптом завмерла. Так ясно згадалися слова чоловіка «Драххи намагалися навчити людей»... Такий разючий контраст був між цим дерев'яним відром та розкішною ванною в будинку Намісника!
Невже люди справді не хотіли переймати досвід у драххів? Якщо й у нас є маги, наділені особливою силою... Чи чоловік брехав, і, як каже Картер, нам не дають розвивати цю силу? Тому й знаннями не діляться?
Чоловік... невже він загинув? Через мене?!
У грудях ворухнувся тупий біль. Він був добрий до мене. І в якісь моменти нам було навіть непогано разом. Він намагався... як міг. І якби не смерть, що маячила попереду, можливо, ми цілком змогли б ужитися!
Так, я хотіла втекти. Але ніколи не бажала йому смерті. Зрештою, такий Намісник, як він, набагато кращий за того ж Сгера!
Думки час від часу поверталися до Інемара. До будинку Сольгарда. Чомусь уявлялося, як Ленсі знаходить остигаюче тіло з синім волоссям. Як починає ридати.
А чудовисько? Чи змогли драххи впоратися з ним, чи воно там руйнує Інемар?
Задумавшись, я обмилася водою, скинула покривало... І раптом виявила тонкий червоний струмок усередині стегна. Вже засохлий.
Це означає...
Кинула погляд на татуювання. Як і раніше, темне, неживе. Чи може бути таке, що я справді вільна? Що моя сила більше не є привабливою для драххів? Можливо, вони вирішать, що мене потягло чудовисько, і не шукатимуть?
Картер нетерпляче стукнув у двері, і я поспішила одягнутися. Серед білизни знайшовся гребінець, і я причесалася, як змогла. Волосся висохло сплутаним, але ні Бетсі, ні Ленсі тут не було. Як і дзеркала.
По можливості привівши себе в порядок, я вийшла до Картера.
– Потерпи лише кілька днів, – шепнув він. – Потім я заберу тебе далеко, де ти зможеш розпочати нове нормальне життя. Вийти заміж, якщо схочеш.
Я посміхнулась. Зрештою, саме про це я й мріяла! Тільки чому на серці вгніздився такий тягар, і садніть?
– Хто там мене чекає?
На цей раз я змогла краще розглянути коридор. На рівній відстані один від одного горіли тьмяні світильники, трохи частіше по обидва боки розташовувалися двері. Житло храмовників, чи що.
Вийшли на сходи, вже не такі, які вели до зали, але теж похмурі та кам'яні. Піднялися ще на поверх вгору, і опинилися у звичайному світлому храмі, точно такому, як і в нас в Інемарі. Де ми з Еллінге обмінялися обручками. При згадці про які мене пересмикнуло.
У центрі горіла чаша з вогнем. Біля однієї зі стін стояла низка лавок – не покритих м'якими сидіннями, як у нашому храмі, а звичайних дерев'яних. Тут теж було пусто.
– Храм тимчасово закритий, – прошепотів Картер.
– Я гадаю... нам тут не можна залишатися, – пробурмотіла я. – Якщо Еллінге знав, що в Мабарі неспокійно, то й інші драххи мають знати.
– Не хвилюйся, все під контролем. Якщо хтось із драххів вирішить заглянути сюди, нас попередять.
