Раді Вас бачити!

Після перельоту в мене страшенно боліли ноги і дуже-дуже хотілось спати. Я вже мріяла про своє затишне ліжечко, ковдру, подушку… В літаку не вдалось нормально поспати, бо моєю сусідкою була жінка з трирічної дитиною. Хлопчик виявився дуже вередливим і постійно плакав, а ще дрався і вимагав солодощів, які були йому заборонені. Ані музика, ані читання книги не допомогли мені відволіктися.

В аеропорту мене зустрів татів охоронець — Макс. Він забрав мою валізу і провів до джипу. Додому нам їхати не більше, ніж півгодини. Це був дуже звабливий відрізок часу, аби трохи подрімати.

Холодний зимовий вітер мільйонами голок вдарив мені в обличчя, варто було лише зробити крок на вулицю. Я зіщулилась і тугіше затягнула шарф на шиї. Після каліфорнійського сонця наша зима мені здалась особливо лютою. Але я все одно була щиро рада повернутися додому.

Поїздка до мами минула не дуже. Вона п’ять років тому пішла від тата і тепер жила зі своїм другим чоловіком у Лос-Анджелесі. Я з Костусем, моїм молодшим братом, залишились жити з татом. Мама, звісно, хотіла нас забрати з собою. Але я відмовилась, а Костуся тато не відпустив. Але і мама не сперечалась, мовчки поїхала собі.

Після розлучення і поділу майна я певний час не наважувалась знову зустрітися з нею. Потім все ж таки злітала один, другий раз. Цей вже був третім. І кожного разу, коли я гостювала в неї, все сильніш переконувалась в тому, що ми чужі одна для одної. Занадто різні. Я майже одразу починала сумувати за татом і домом.

Мама завжди була сама по собі. Вона в мене мрійниця. Вона не з тих жінок, які бачить себе лише в ролі матері і домогосподарки. Їй більш до вподоби пригоди, подорожі, поїздки. Моя мама зовсім не домашня людина, як, наприклад, тато. Вона дуже активна і досі поводить себе як дівчисько, хоча їй вже більше сорока років. Може, вік і не повинен встановлювати певні рамки, але мама у гонитві за емоціями просто забула, що вона — мама.

Тато для мене і для мого брата був і залишається усім. Він — ядро нашої родини. Незважаючи на роботу, тато завжди намагався приділити нам час. Завжди піклувався про нас.

Зручно влаштувавшись на задньому сидінні, я зняла шапку і розстібнула куртку. У салоні джипу було тепло і відчувався звичний аромат шкіри. Вже скоріш хотілось побачити тата і брата. Зараз вся ця передвиборча гонка принесла до нашої родини суцільний безлад. Тато весь на нервах і майже не з’являється вдома. Зустріти його можна або рано-вранці, або вже пізно ввечері.

Поки ми знаходились в дорозі, Костусь вже засипав мене запитаннями, коли я нарешті приїду. Тато на десятиріччя подарував йому перший телефон, тому брат тепер постійно намагався бути зі мною на зв’язку. Він занадто прив’язний до мене. Я раніше цього якось не помічала, а коли почала дорослішати, все зрозуміла.

Мама поїхала від нас, коли Костусю було п’ять рочків. Я стала для нього і нянею, і мамою, і подружкою. Всюди і завжди він зі мною. Тато його постійно сварить. Каже, що чоловік повинен зростати самостійним і не триматися за жіночу спідницю.

Думки про родину зігрівали мене. Страшенно хотілось якомога скоріше опинитися вдома.

Коли ми в’їхали на територію будинку, я вистрибнула на вулицю швидше, ніж джип встиг зупинитися. У вікнах палало світло. Значить, ще ніхто не ліг спати. Швидко піднявшись сходами, я штовхнула вхідні двері і одразу потрапила у міцні обійми Костуся.

— Леруня! — почула я радісний крик.

— Привіт, котику! — я провела долонею по волоссю брата. — Чому босоніж бігаєш?

— Та не холодно ж! — він радісно подивився на мене. — А ти засмагла!

— Трохи. І волосся моє вигоріло.

Макс мовчки відніс мій багаж у кімнату.

— А тато де? — спитала я у брата.

— У себе в кабінеті. Сердитий.

— Ходімо, розвеселимо його.

Тихенько піднявшись на другий поверх, ми пройшли коридором. Двері, які вели до татового кабінету, були останніми. Обережно постукавши, я прочинила їх і побачила тата. Він, як завжди, сидів за письмовим столом і зосередженим поглядом дивився у екран комп’ютеру. В руках тримав якісь папери.

— Привіт, — я просковзнула до кабінету, а Костусь одразу за мною.

— Золотце! — насуплене обличчя тата одразу пом’якшало. На вустах виникла радісна усмішка. — Ти вже приїхала! — тато підвівся з-за столу.

Мені всього лише двадцять чотири, але я, як і колись у дитинстві одразу охоче кинулась у широкі теплі обійми батька.

— Ти пахнеш сонцем, доню, — прошепотів він і провів долонею по моїй спині. — Засмагла. Сподіваюсь, відпочила?

— Та як сказати, — я розірвала обійми і сіла у татове глибоке шкірне крісло.

— Тільки не кажи, що ви знову посварились.

— Ні, все було чудово. І мамин чоловік мене не ображав, але… — я знизила плечима. — Ми майже рік не бачились. Я ж отримала спеціальність художника-ілюстратора. Як остання дурепа взяла з собою альбоми і портфоліо, щоб мамі показати. Вона навіть не подивилась. Всі ці два тижні тільки про те і казала, що з Деном збирається от-от підкорити Кіліманджаро, — я важко зітхнула.

Так, мені було відомо, що я давно не маленька дівчинка, але образа на матір досі не відпускала мене.

— Доню, не сердься на неї, — м’яко попросив тато.

Костусь всівся на диван, що був розташований у кутку кабінету і почав у щось грати на телефоні.

— Вона про нього навіть не спитала, — тихо зізналась я, вказавши поглядом на брата. — Як так можна?

— Не знаю. Не знаю, доню! — тато сховав руки у кишенях домашніх штанів і глибоко зітхнув. — Така вона вже людина. Завжди сконцентрована на собі. Постійно женеться за гострим відчуттями. Її вже не змінити. — Він присів на край столу. — Нічого. Після виборів ми обов’язково кудись втрьох поїдемо, добре? Можна до моря. Хочеш, влаштуємо мандрівку Нілом? Чи взагалі кудись до засніжених гір Скандинавії. Що скажеш?

Тато у нас завжди оптимістично налаштований. І його цей настрій інколи страшенно заразний.

— Кожен із варіантів звучить чудово, — я усміхнулась.

— От і добре, — тато поцілував мене в чоло. — Зараз допрацюю і повечеряємо, добре?

— Гаразд.

Ми смачно повечеряли. Я вручила татові і Костусю сувеніри, які привезла з Лос-Анджелесу. Братові — справжній ковбойський капелюх. Батькові — мініатюрну статуетку Оскару. Він обожнює фільми і всілякі такі церемонії.

Вже пізно ввечері, коли я готувалась у себе лягати спати, до мене зазирнув Костусь. Він був переодягнений у піжаму, а на голові досі красувався ковбойський капелюх.

— Можна мені з тобою? Одному лячно.

— А чого боятися? Ми ж вдома. Сюди жодне чудовисько не залізе.

— Знаю. Але все одно страшно.

— Залітай, — я відкинула ковдру і відсунулась, щоб звільнити трохи місця для молодшого брата.

Костусь швидко вмостився у мене під боком, а капелюха почепив на узголів’я ліжка.

— Я люблю тебе, Леруню, — пробурмотів брат. — Я завжди тебе захищатиму.

— Засинай вже, захиснику, — я поцілувала брата в чоло і перевернулась на інший бік.

Здалось, що я щойно заплющила очі, як зі сну мене висмикнув оглушливий звук. Я підстрибнула і не одразу зрозуміла, це сон чи вже ні. Намацавши пальцями нічник, я ввімкнула його. Костусь теж вже прокинувся.

— Що це було? — налякано спитав він, притулившись до мене.

— Не знаю.

Я прислухалась і цієї миті прогриміла ціла низка дивних звуків, які нагадували постріли. Почувся дзвін розбитого скла і склалось таке враження, що стіни нашого будинку здригнулись.