Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

***

Ранок наступного дня прийшов як і завжди з першими променями сонця. Вчорашній день залишив темний відбиток на моєму настрої. І нехай після сніданку батько більше нічого не казав. Та я допомагала увечері Джозі збирати речі. Вмовляла її не лити сліз, обіцяла, що Гідеон все вирішить. І сама не вірила цим словам. Бо відправити дочку жити у маєток нареченого… це вже удар по репутації родини. А не лише примха.

Сьогодні після обіду вона мала поїхати. Мала полишити дім родини. І від однієї цієї думки у мене все всередині переверталося.

Я вже збиралась виходити зі своєї кімнати, коли дім сколихнув крик.

Різкий, пронизливий. Жіночий.

Штовхнув двері, я кинулася коридором, серце шалено гупало у грудях. Повернула за ріг і побачила відчинені двері до кімнати батька. Звідти лунали кроки, паніка, метушня.

Усе всередині стиснулося від поганого передчуття.

Я переступила поріг і застигла на місці, не в змозі повірити власним очам. Кілька служниць закривали своїми спинами все важливе. Мить. І вони розступилися.

На широкому ліжку, між розкішних подушок і важких простирадл, нерухомо лежав Майлз Браер.

Його очі були розплющені, але застиглі. Шкіра — сіріша, ніж зазвичай, і вкрита ледь помітними фіолетовими плямами, що виступали на шиї, скронях, пальцях.

— Мертвий, — прошепотіла я, сама до кінця не повіривши собі. Служниці здригнулися від мого голосу, а збоку… збоку я почула тихий схлип.

Озирнулася.

Збоку від мене, притискаючись спиною до стіни, стояла бліда Джозі. Вона витріщала очі, притискала долоню до рота. І тремтіла. А в великих сірих очах блищали сльози. Сльози по людині, яка спаскудила їй життя.

Та втішати її я не стала.

Я зробила крок ближче до ліжка і насупилася.

Ці плями на його шкірі. Невеличкі, з нерівними краями… Я знала, що сталося. Та поки сама не вірили.

Отрута.

Я знала, витяжки з яких рослин могли таке вчинити. Ми всі — діти Пряного короля — знали. Бо всі компоненти для такої отрути вирощувалися на наших плантаціях.

Однак чи для приготування отрути купляв ці трави Король Есенцій чи використовував окремо для інших цілей… я не знала.

Що я знала, так це те, що батько не став би самостійно травитися. Не випив би таку суміш за власним бажанням. А так, щоб він не помітив… Тільки якщо змішати цю отруту з алкоголем… Тоді дивного смаку чи запаху не буде.

Служниці металися кімнатою, як розбурхані пташки. Одна намагалася щось пояснити іншій, хтось стояв на колінах і молився, інші просто тупо витріщались на тіло.

Хоч вони і удавали, що діяли… Це було неправдою

Я відступила, повільно вдихнула й рушила геть. У кімнаті я не бачила ані келихів, ані глечиків. Нічого такого, на чому могла б залишитися отрута. Залишалося лише одне місце, де я зможу знайти відповіді — кабінет.

Наблизившись до потрібних дверей, всередині все стислося. Батько ніколи не залишав його відчиненим. Двері завжди замикалося на ключ. Завжди.

Але сьогодні двері були прочинені. Ледь.

Я застигла перед ними на мить, вдихнула та видихнула. А потім штовхнула двері — замок хруснув. Зламаний.

Всередині було темно і тихо. Лише ранкове світло пробивалося через вузьке вікно, кидаючи гострі тіні на письмовий стіл. Стіл, на якому темною баштою виднівся стос паперів, а на самому кутку стояв глечик і срібний келих.

Я повільно простягнула руку, підняла його. Усередині було порожньо, однак аромат вина я вловила. Батько і справді перед сном вживав алкоголь. А це значить, що отрута могла бути додана в нього.

Та хто зламав замок до кабінету? Навіщо?

Я роззирнулася, ковзнула поглядом по паперах, які розсипалися по стільниці. І… застигла

Поміж документів, угод та листів я помітила дивний аркуш паперу. Пожовклий, зім’ятий з одного краю. І на ньому — рядки, написані чітким, розбірливим почерком.

Не батьковим.

Я знала цей почерк. Занадто добре.

Тремтячою рукою я схопила цей аркуш і затамувала подих. Перед очима попливло, та я вчепилася рукою у край стільниці, намагаючись зберегти спокій. І прочитати те, що написала Ребека.

«Якщо ви читаєте це, значить усе вже сталося. Я не пишу, щоб просити прощення. Я не думаю, що вчинила погано. Він на це заслуговував.

Батько був монстром. Для нього ми всі були лише товаром. Його гнів, його плани, його гордість — це все руйнувало нас. Мене. Джозі. Емілі. Навіть Гідеона.

Я звільнила нас усіх. І себе теж. Нарешті. Тепер Джозі вільна. Вона нікуди не поїде, бо угоди про її і мої заручини — обидва екземпляри — більше не існують. Я їх знайшла.

Нехай Гідеон посяде місце голови. Він зможе. Я вірю в це. А я…

Я ніколи не була частиною цього світу. Я не леді, це брехня, в яку всі ви вірили. Я не хочу цього більше. Я йду туди, де не треба вдягати маску щодня. Де я зможу дихати.

А ще я хочу вибачитися перед Емілі. Зранку я поїду до лорда Шерве. Я скажу йому, що ти хочеш повернути свого коня.

Якщо все вдалося , то я вже залишила за спиною столицю. Бурульку буду доглядати, обіцяю.

Прощавайте і будьте щасливі. Ваша сестра, Ребека»

Я стояла посеред кабінету, стискаючи аркуш, який з кожним прочитаним рядком ставав важчим. Повітря стало густим, як сироп. Погляд затуманився. Ребека. Вона… втекла, як колись і погрожувала. І цього разу — це остаточно.

Я опустилася в батькове крісло, дивлячись на недопите вино. Все сталося надто швидко. Надто раптово.

І від розуміння того, що зробила Ребека, мене починало нудити.

Це я старша! Я мала захищати її та Джозі! Це я мала зупинити батька! А тепер… тепер моя сестра стала вбивцею, а я… я їй чомусь за це вдячна.

День тягнувся, як у тумані. Після виявлення тіла до маєтку викликали міську варту. Вони приїхали швидко, мов шуліки на запах смерті. Писар занотовував усе до найменших дрібниць, слуги відповідали розгублено, а Джозі не могла вимовити й слова. Вона сиділа у кріслі в батьковій кімнаті, змертвіла, наче сама стала частиною цього страшного ранку.

Коли приїхав лікар, довелося показати листа. Без нього нас могли б звинуватити у всьому. Лікар довго мовчав, читаючи, а потім лише кивнув: отрута з алкоголем — сильна й підступна. Те, що залишилося в глечику, підтверджувало написане.

Ребеку оголосили в розшук. І на цьому все.

До вечора все вщухло. Ми з Джозі сиділи одна навпроти одної у східній вітальні, нам подали заспокійливий чай, а за відкритим вікном чутно було пісні цвіркунів.

Дивлячись на те, як Джозі охоплює долонями чашку і намагається знайти в ній бодай якусь підтримку, я не втрималася:

— Все буде добре. Якщо ти через батька…

— Він це заслужив, — пробурмотіла вона та відставила чай, навіть ковтка не зробивши. Звела на мене погляд великих очей і тихо додала. — Я більше за Ребеку хвилююся. За її голову нагороду оголосили. Як вона тепер буде? Вона ж тепер вбивця… Як їй з таким тягарем на плечах?

Я видихнула на цих словах. Я боялася, що Джозі не зможе пережити смерть батька. Навіть з огляду на те, що і як він чинив. Однак… Моя сестра виявилася сильнішою, ніж я гадала.

— Вони не знайдуть її, — промовила я та зробила ковток гарячого чаю. — Ребеку завжди важко було шукати, навіть з магією. Повір, я знаю про що кажу.

Джозі здригнулася від моїх слів, охопила плечі руками і прошепотіла:

— Вона… врятувала нас. Мене, тебе…

— І себе, — додала я. — Вона не пропаде. Ти ж знаєш нашу сестру.

— О так, — вперше за день на обличчі Джозі з’явилося щось, що нагадувало посмішку. Сумна, крихка, але щира. — Сподіваюся, ми ще з нею колись побачимося.

— Вона рано чи пізно скучить, — запевнила я її. — І напише нам.

Ми сиділи вдвох, мовчки пили чай, наче це могло змити бодай частину того, що пережили сьогодні.

Повз вітальню, приглушено, пройшли дві служниці. Їхні кроки шаруділи по килиму, а слова, які вони шепотіли одна одній, долинули до мого слуху наче з туману — спершу нерозбірливо, а тоді чіткіше.

— Чула новину? Знову біля Південної Детії пірати корабель потопили.

— Не вперше ж… Там рідко хто плаває.

— Кажуть, то був наш корабель. З Ретільванії. Срібне… чи то вітрило. Чи щось таке…

— Бідні люди. Пірати ж нікого живим не лишають. Тільки якщо у рабство.

Срібне вітрило.

Чашка вислизнула з моїх рук і впала на мармурову підлогу, розлетівшись на безліч гострих друзок. Тонкий дзвін скла пронизав простір, і все довкола завмерло.

Джозі здригнулася, наче прокинулася зі сну.

Я вже не чула її. Серце калатало в грудях, як шалене. Срібне вітрило… Корабель Гідеона. Мій брат. Мій… єдиний брат…

— Стійте! — я рвучко підвелася і кинулася в коридор, наздоганяючи служниць. Мій голос луною рознісся в коридорі. — Як ви сказали, називався корабель?!

Вони зупинилися, розгублено повернувшись до мене. Молода дівчина з тацею в руках, старша — з мітлою, обидві перелякані, не від мого питання, а, мабуть, від того, що побачили в моїх очах.

— Я… не знаю точно, леді Емілі, — пробелькотіла старша. — Таке ім’я казали… Срібне Вітрило… Люди з гавані сьогодні в столицю приїхали. Наче до міського голови. Бо це корабель королівський був. Кажуть, пішов на дно. Пірати напали зненацька…

— Ніхто не вцілів? — мій голос хрипів, став глухим, майже не схожим на мій власний.

— Так пірати ж…, — прошепотіла друга.

Мене хитнуло. Стіни ніби наблизилися, повітря згустилося.

Я повільно повернулася до вітальні, перехопила переляканий погляд сестри.

— Емілі, що трапилося?

Я не відповіла. Лише подивилася на неї. Усе в мені кричало. Але я мовчала.

— Емілі?

Сльози не текли. Вони застрягли десь глибше, у самому серці. Там, де щойно обірвалося щось важливе й тепле.

— Джозі, — я тихо сіла на місце, не в змозі зрозуміти, куди мені сховати очі. — Ти маєш дещо знати. Про Гідеона.

Я розповіла їй про лист з Лонтапору, про академію і кляті книги. Про те, що він поїхав, взявши з мене обіцянку мовчати. Що сьогодні вартовим я брехала, ніби-то старший брат скоро зайде до них, щоб обговорити деталі події. А потім промовила те, у що поки не хотіла вірити.

Бо не можна в один день втратити одразу кількох членів родини. Просто не можна!

Джозі слухала мою плутану розповідь і з кожною миттю ставала все блідішою. В очах навпроти знову з’явилися сльози.

— Вони ж можуть помилятися, Емілі? — тихо спитала вона, а я помітила з якою силою сестра втискає нігті у свої долоні.

— Можуть, — тихо підтвердила я. — Якщо це помилка, то ми скоро про це дізнаємося. Гідеон, якщо дістався берегів Лонтапору, напише листа…

— А якщо це правда? — це питання вдарило мене. Однак Джозі трималася з останніх сил. — Якщо його дійсно вбили пірати?

— Я…, — голос надломився. — Я не знаю, Джозі. Я… справді не знаю.

Мені не хотілося вірити в ті чутки, які принесла нам випадкова розмова служниць. Я навіть уявляти не хотіла, що це може бути правдою.

— Треба йти спати, — тихо промовила сестра, підвівшись першою. Вона виглядала шокованою і зламаною. — Сьогодні треба спати. Емілі.

Вона кивнула мені. І не чекаючи відповіді, поквапилася геть. Я чула, як швидко вона підіймається сходами. Як зачиняються двері у її кімнату. Можливо, я б могла почути і її схлипи, та стіни приглушали їх.

Я ж ще якийсь час простояла на місці, відчуваючи себе спустошеною та розбитою. А потім повернулася і вийшла з вітальні. Повільно покрокувала до сходів, упевнена, що не зможу навіть очей заплющити, не то що заснути. Повітря в коридорі здавалося холоднішим, ніж зазвичай.

Та вже на середині сходів я зупинилася. Раптово щось змінилося.

Пульс магії зрушив повітря. Ледь вловимий, мов вітерець, що пройшов по шкірі. Такий знайомий — і геть чужий водночас. Я завмерла, дивлячись униз, у напрямку головного входу. Магічний прояв, який я відчула… був мені знайомим. Я вже знала, хто творив таку магію.

І не повірила сама собі.

Я повільно зійшла кількома сходинками вниз, і чим сильніше наближалась до дверей, тим виразніше ставало це дивне тремтіння у повітрі.

Моє серце забилося швидше.

Я ступила до дверей — і перш ніж пальці торкнулися бронзової ручки, щось у мені вже знало, що буде далі.

Я відчинила.

На порозі стояв чоловік. Його високий силует був огорнутий темним плащем, вологим від нічного туману. Обличчя ховав глибокий каптур, але навіть у півтемряві я побачила, як срібно-платинове волосся вибивається з-під нього, м’яко сяючи у світлі ліхтаря ззовні.

Ми мовчали кілька секунд. Він не робив кроку вперед. Лише дивився на мене з-під тіні.

А потім повільно зняв каптур.

Його очі були темно-смарагдовими, глибокими, ніби в них жили ліси, які ніколи не бачили людей. Вилиці високі, риси обличчя — різьблені, мов з білого каменю. Але найперше, що я побачила — те, від чого в грудях щось стислося, — були його вуха.

Вуха, які при перших наших двох зустрічах були звичайними. Не привертали жодної уваги. Які лише здавалися такими через те, що він ховав їхню справжню форму магією.

А тепер вони були справжніми. Витонченими, подовженими. Ельфійськими.

— Привіт, Емілі, — спокійно, майже тихо промовив він. Його голос був теплим, глибоким, як осінній вечір. — То що, тобі потрібен друг?

Кінець

Анна Мінаєва
Місто трьох королів

Зміст книги: 73 розділа

Спочатку:
Розділ 1.1
1743635820
196 дн. тому
Розділ 1.2
1743681600
196 дн. тому
Розділ 1.3
1743714000
195 дн. тому
Розділ 1.4
1743696000
196 дн. тому
Розділ 2.1
1743713850
196 дн. тому
Розділ 2.2
1743720765
195 дн. тому
Розділ 2.3
1743726241
195 дн. тому
Розділ 2.4
1743800400
194 дн. тому
Розділ 2.5
1743795258
195 дн. тому
Розділ 2.6
1743832800
194 дн. тому
Розділ 3.1
1743886800
193 дн. тому
Розділ 3.2
1743887085
193 дн. тому
Розділ 3.3
1743937200
193 дн. тому
Розділ 3.4
1743973200
192 дн. тому
Розділ 4.1
1744023600
192 дн. тому
Розділ 4.2
1744059600
191 дн. тому
Розділ 4.3
1744102800
191 дн. тому
Розділ 4.4
1744113600
191 дн. тому
Розділ 4.5
1744146000
190 дн. тому
Розділ 5.1
1744264800
189 дн. тому
Розділ 5.2
1744351200
188 дн. тому
Розділ 5.3
1744524000
186 дн. тому
Розділ 5.4
1744610400
185 дн. тому
Розділ 6.1
1744696800
184 дн. тому
Розділ 6.2
1744869600
182 дн. тому
Розділ 6.3
1744956000
181 дн. тому
Розділ 7.1
1745042400
180 дн. тому
Розділ 7.2
1745128800
179 дн. тому
Розділ 8.1
1745215200
178 дн. тому
Розділ 8.2
1745301600
177 дн. тому
Розділ 8.3
1745474400
175 дн. тому
Розділ 9.1
1745560800
174 дн. тому
Розділ 9.2
1745647200
173 дн. тому
Розділ 9.3
1745733600
172 дн. тому
Розділ 10.1
1745820000
171 дн. тому
Розділ 10.2
1745906400
170 дн. тому
Розділ 10.3
1746079200
168 дн. тому
Розділ 11.1
1746165600
167 дн. тому
Розділ 11.2
1746252000
166 дн. тому
Розділ 11.3
1746260131
166 дн. тому
Розділ 12.1
1746338400
165 дн. тому
Розділ 12.2
1746424800
164 дн. тому
Розділ 13
1746511200
163 дн. тому
Розділ 14.1
1746684000
161 дн. тому
Розділ 14.2
1746770400
160 дн. тому
Розділ 15.1
1746856800
159 дн. тому
Розділ 15.2
1746943200
158 дн. тому
Розділ 15.3
1747029600
157 дн. тому
Розділ 16.1
1747116000
156 дн. тому
Розділ 16.2
1747288800
154 дн. тому
Розділ 17
1747375200
153 дн. тому
Розділ 18.1
1747461600
152 дн. тому
Розділ 18.2
1747548000
151 дн. тому
Розділ 18.3
1747634400
150 дн. тому
Розділ 19.1
1747720800
149 дн. тому
Розділ 19.2
1747893600
147 дн. тому
Розділ 19.3
1747980000
146 дн. тому
Розділ 20.1
1748066400
145 дн. тому
Розділ 20.2
1748152800
144 дн. тому
Розділ 21.1
1748239200
143 дн. тому
Розділ 21.2
1748242800
143 дн. тому
Розділ 21.3
1748253600
143 дн. тому
Розділ 22.1
1748325600
142 дн. тому
Розділ 22.2
1748498400
140 дн. тому
Розділ 22.3
1748584800
139 дн. тому
Розділ 23
1748671200
138 дн. тому
Розділ 24.1
1748757600
137 дн. тому
Розділ 24.2
1748844000
136 дн. тому
Розділ 25.1
1748930400
135 дн. тому
Розділ 25.2
1749103200
133 дн. тому
Розділ 25.3
1749213925
132 дн. тому
Розділ 26.1
1749189600
132 дн. тому
Розділ 26.2
1749213938
132 дн. тому
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу куплену книгу!