Спочатку:
На сторінку книги
Обіцянка виконати замовлення за два дні повисла наді мною сокирою, яка блищала наточеним лезом. На щастя, в мене був цей час і я могла собі дозволити витратити його на магію.
Закрившись у кімнаті, я розклала на столику рослини, які купила у місті, пляшечки та деякі продукти й спеції, які захопила з кухні під невдоволеним поглядом кухаря. Відкрила щоденник прабабусі та попросила в нього заклинання, яке допоможе мені зробити фарбу. До того ж не просту фарбу, а фарбу для волосся. Стійку. Яскраву. Зручну для використання. Усіх кольорів райдуги.
Адже саме таким товаром здивували аристократію у сусідній Фіренії. І я мала перевершити виробників тієї фарби.
За цим заняттям я чула, як батько голосно виганяє робітників, які так і не змогли знайти для нього скарб Хісарії. І як потім батько зривається спочатку на Ребеці, а вже потім і на Джозі. Наступна у цьому ланцюжку мала бути я, та я не виходила зі своєї кімнати.
Я чула, як Гідеон поїхав у місто. І звісно ж першою моєю думкою з цього приводу була — Луїза. Мені залишалося лише сподіватися, що брат прислухається до мене і не дозволить родині де Лое поглинути нашу справу.
Звісно ж я переказала йому слова Луїзи. А от повірив він мені чи ні… Не знаю.
Тряхнувши головою, я зосередилася на магії. Вона відгукувалася не надто швидко. Нагадувала мед, який намагаються витрухнути з пляшки, а він повільно стікає скляними стінками і не квапиться потрапити у посуд. Та тільки варто було схопитися за неї, відчути її на кінчиках пальців, як заклинання втілювалося у щось настільки справжнє, що подих перехоплювало.
До сутінків переді мною стояло вже кілька пляшечок з яскраво-червоною, темно-помаранчевою та блідо-жовтою фарбою. А я втомилася настільки, що потягнулася зі стогоном і встала з-за столу. Треба було б завершити почате, та я зачепилася поглядом за рослини у великому горщику. І щось клацнуло у голові.
— Хісаріє, чи можна виростити рослини швидко? Я хочу магією виростити рослини. Рослини та магія.
Я накидувала щоденнику фрази, сподіваючись, що бодай одна з них спрацює. І за кілька миттєвостей сторінки зашурхотіли, відкриваючись на новому місці.
Щоденник дав мені потрібне заклинання з усіми уточненнями. І мені треба було лише покласти руку на землю та повторити те, що показала мені Хісарія.
Сподіваючись, що на все це вистачить сил, я сіла прямо на підлогу біля горщика з рослинами, опустила долоню поміж стовбуром та паростками й почала читати. Язик згортався у трубочку від слів, які і мала промовити. Магія відгукалася охоче, наче я розгойдала її та змусила слухатися. Я відчувала, як ця тепла сила проходить крізь мене, перетворюється на щось інше і… всмоктується у землю.
Я замружилася, продовжуючи шепотіти слова заклинання, уявляла те, як розквітнуть рослини. Уявляла, наскільки життєдайною є та магія, яку відкрив для мене щоденник. А коли розплющила очі, здригнулася і відсмикнула руку.
Кімнатне дерево почорніло. Листя зсохлося і звернулося у трубочки, по темному стовбуру тягнулися якісь чорні прожилки, наче бруду чи якоїсь хвороби. А земля під ним… вона стала сухою, пористою, неприродньо чорною.
А от паростки, навпаки, почувалися краще. Їхнє листя стало більше, зелені стебла стали товще, міцніше. І їх вкривали малесенькі бутони майбутніх квітів. Зараз важко було сказати, чи всі рослини матимуть червоні квіти. Однак… залишилося вже не так багато часу, щоб це перевірити.
— Вони вбили тебе, — прошепотіла я, торкаючись стовбура кімнатної рослини. — Чи?..
Я насупилася, розглядаючи ґрунт у горщику.
— Вони не просто тебе вбили. Вони вбили землю. На такому нічого рости не буде.
Щоб перевірити свою здогадку, я знову звернулася до магії. Однак цього разу без допомоги щоденника. Цю перевірку я навчилася робити сама. Інтуїтивно.
Знову опустивши долоню у горщик, я спробувала покликати землю, як стихію. Вона завжди відгукувалася. Її можна було відчути. Завжди так було з землею та водою. Інші стихії не відповідали мені. Але тепер… тепер мовчала і земля.
Ці три паростки висмоктали з ґрунту все, вбили землю.
— Що ж ви таке? — прошепотіла я, обережно проводячи пальцем по шипах на зміцнілих листках. — Жодна рослина не може вбити ґрунт. Ослабити, так. Але зробити його зовсім непридатним для життя… Це тому граф незадоволений? Бо батько вбиває землі на півдні своїми плантаціями?
Рослини відповісти мені не могли, навіть якби й хотіли. А я продовжувала водити пальцями по листках рослини, відчуваючи легку слабкість від такої кількості здійсненої магії. Треба було зібратися, повернутися до фарб…
Я кілька разів кліпнула, намагаючись відкинути слабкість.
Кліпнула.
І здивовано зітхнула.
Моя кімната зникла. Зникли рослини та вікно. Я чомусь стояла посеред стайні навпроти загону, в якому знаходився Буревій. І водила пальцем по дерев’яному огородженню.
— Що? Як? — я злякано озирнулася, та у відповідь почула лише тихе фиркання Бурульки.
Я відсмикнула руку від дерев’яної огорожі і подивилася на долоні.
Я ж щойно була у своїй кімнаті. Поралася з рослинами. Насичувала їх магією. Це не могло мені наснитися. Не могло!
Здивування і злість охопили раптово, у грудях почало пекти. Спочатку легко, а потім сильніше і сильніше. Я зігнулася, намагаючись відновити подих. Заспокоїтися. Бо ці емоції не були моїми. Були… але не були. Я не відчувала себе зараз так препаскудно. Точно ні!
Жар з грудей почав перекочуватися на плечі, давити на лікті, обпікати передпліччя, щоб за мить охопити справжнім вогнем мої долоні.
Я злякано верескнула, замахала руками, намагаючись погасити полум’я. Полум’я, яке ніколи не прикликала магією. Навіть не знала, як це робити. І не знала, як це припинити.
— Досить, — прошипіла я, знову згинаючись від пекучого болю в грудях. — Я маю це припинити. Треба заспокоїтися. Треба…
Вогонь не слухав моїх благань. Він танцював на пальцях, охоплював кисті, падав тягучими краплями на земляну підлогу. Коні починали нервово іржати. Хтось почав бити копитами. І це не допомагало заспокоїтися.
У зігнутому стані, я покрокувала до виходу зі стайні. Я не маю лякати звірів. Треба вийти. Свіже повітря допоможе. Допоможе.
Полум’я зірвалося з рук невдоволеною хвилею. Прокотилося землею переді мною і… потрапило на розсипану солому. Пожежа спалахнула миттєво.
— Емілі?! — я почула стривожений голос сестри з вулиці. — Емілі ти тут? Я бачила, як ти босоніж йдеш з будинку.
Перед очима попливло. Я бачила тільки вогонь, він розмився яскравими плямами, а потім з’явилася постать Джозі. Вона закричала. Кинулася до мене.
Я чула, як вона гукає на поміч. Відчувала тільки земляну підлогу колінами та бачила, як вогонь на руках згасає. Вщухає. І сили остаточно полишають мене.
