Раді Вас бачити!

***

До заміського маєтку графа Гувін ми приїхали, коли сонце вже починало потрохи хилитися до обрію. З Гідеоном ми встигли обговорити і мій магічний дар, і скласти теорії, чому я нічого зі вчора не пам’ятаю, та навіть перемити кістки батьку.

Брату вдалося дізнатися не надто багато за час, поки я збиралася. Навіщо барон Браер покликав робітників, залишалося загадкою. Однак, це було не найбільшою його загадкою, тому я не так сильно переймалася. 

До моменту, коли карета повернула з широкої дороги, ми вже все обговорили й обидва визирнули у віконця, бо подивитися тут було на що.

Карета проїхала повз відкриті ковані ворота, які вказували, що ми скоро будемо на місці, та в’їхала у парк скульптур. Виточенні з каменю жіночі постаті, чоловічі обличчя, фігури звірів та істот, які вже ніколи не з’явиться у світі. Я проводжала цей кам’яний парк поглядом, сподіваючись, що зможу роздивитися кожну зі скульптур колись у майбутньому.

А карета везла нас у бік велетенської кам’яної споруди. Можливо, саме так у минулому виглядали древні храми, які будували на честь богів. Товсті колони підтримували частину другого поверху, квадратні вікна коридорів не мали скла чи рам, залишаючись отворами у квадратній скелі, яку комусь спало на думку перетворити у будинок. Та не сама структура маєтку утримувала погляд. 

Цей храм стояв на пагорбі над невеликим широким водоспадом. Чи то штучним, чи природнім — важко було сказати. Однак з кожним подихом я все гучніше чула гуркіт води, що падав вниз — у велике озеро, огороджене гострими кам’яними брилами.

— Як тут гарно, — прошепотіла я, стискаючи в пальцях шторку. — Хотіла б я тут залишитися на кілька днів, щоб все роздивитися.

— Свято Див тому так і називається, що кожного року граф може здивувати навіть тих, хто бував у нього не один десяток разів, — посміхнувся Гідеон, проводжаючи поглядом дерева, стовбури яких переплітали червоні квіти. — Хоча… може твоє бажання і здійсниться, сестро.

— Про що ти? — спитала я, не в змозі відірватися від водоспаду, який ми щойно проїхали. Коні потягнули карету дорогою на пагорб до маєтку.

Гідеон мовчав занадто довго і я все ж таки озирнулася.

— Батько сказав дещо таке, що тобі не сподобається, — промовив брат і скривився. 

Я скинула брови, наполегливо дивлячись на нього.

— Здається, він розглядає кандидатуру графа у ролі твого майбутнього чоловіка.

На мить завмерши, я вивчала обличчя Гідеона поглядом, а потім розреготалася.

Перед моїм внутрішнім поглядом стояв нещодавній танець з графом на першому святі року. Чоловік він був приємний, однак вже у віці. Здається, його друга дружина померла під час пологів рік тому. І після цього у суспільстві довго ходили чутки, що граф не може оговтатися від цього горя.

— Він не шукає собі дружину, — видихнула я, намагаючись заспокоїтися. — А якщо і шукає, то нехай сам батько за нього і виходить. Я буду вирішувати сама.

— Але, Емілі…

Здавалося, брата зачепила ця ситуація.

— Слухай, — відмахнулася я. — Граф до мене не залицявся. Те, що батько чогось хоче — сам нехай це і втілює. А я зроблю все, щоб цей його задум провалився. Не хвилюйся. Ходімо веселитися.

Останні мої слова припали на момент, коли карета зупинилася біля широких кам’яних сходів. Біля маєтку було людно. Простір освітлювали великі смолоскипи, прикріплені до кам’яних колон, що стирчали з землі вздовж дороги.

— Тебе не злякав цей його план? 

— Брате, якби кожен план нашого батька втілювався у життя, ми б вже мали власне королівство і стільки грошей, що їх зберігати було б ніде. Після смерті мами в нього мало що виходить. Саме тому найбільшою нашою проблемою зараз є та плантація, а не план батька видати мене заміж за багатія з сивиною. Ходімо. Сьогодні я хочу святкувати.

Гідеон полегшено видихнув і штовхнув двері карети. Щоб за мить опинитися біля моїх, відчинити їх та подати руку:

— Леді Емілі, дозвольте вітати вас на Святі Див.