Раді Вас бачити!

Три дні. Саме стільки часу минуло з останнього свята, що влаштували у королівському палаці.

Кожен день тягнувся, мов туга нитка туману — холодна, липка, безкінечна. Вона обгортала думки, рухи, навіть дихання. Крістіан не з’являвся. Не було ані слів, ані знаків. Я не знала, чи поговорив він із королевою Содії. Чи взагалі наважився.

Доріан теж зник. Жодної записки, жодної згадки. Наче нічого дивного не сталося на тому балу.

Я прокидалася щоранку з тривожним серц***ттям, із дурною надією, що от сьогодні... сьогодні щось зміниться. Хтось прийде. Щось пояснить. А ввечері лягала спати з порожнечею — вона сиділа в мені глибоко, наче камінь, і від неї нудило.

Я ставала різкою, дратівливою, злющою.

Навіть батько помічав мій стан. Але замість підтримки я отримувала лише шпильки та докори. То я дивилась не так, то стояла не там, то Ребека зникла і я винна. Кожне слово — як холодне лезо по шкірі. Він більше не стримувався навіть перед молодшими дочками чи слугами. Говорив вголос, гостро, навмисне принижуючи.

Але одного ранку, за сніданком, коли ми всі сиділи за довгим столом і намагалися зберігати хоч якусь подобу родини, він сказав те, що перевершило навіть його звичну жорстокість.

— Дивно, що Гідеона не було на останньому святі, — мовив він, не звертаючись до когось конкретного. — Невже, корона від нього відмовилась? Не запросила на свято? Га, Емілі, де подівся твій брат?

Майлз Браер подивився на мене — холодно, мов через скло. І з викликом.

— Гадки не маю, батьку, — відповіла я, не зморгнувши. — Тим паче, що саме ви перехоплювали його листи. То чому питаєте мене?

Тиша впала важкою ковдрою. Навіть столове приладдя завмерло над тарілками. Я відчула, як Джозі й Ребека напружилися — погляди сестер стали ще важчими, але я не зводила очей із батька.

Я поясню їм все, коли Гідеон повернеться. Він напише, я знаю. Лист має прийти з Лонтапору зо дня на день.

— Сподіваюся, що він здохне десь під парканом без грошей і титулу, як і має бути з тими, хто зраджує волю батька! — пирхнув лорд Браер, ніби це було щось дріб’язкове. І з тим самим байдужим виглядом почав їсти далі.

Я не змогла нічого сказати. Лише вдихнула, щоб стриматися. Сестри дивляться на мене, я маю стати для них прикладом стриманості.

Але батько не зупинився. Вгамувавши перший голод, він знову зиркнув на нас.

— Джозефіно, сподіваюся, ти вже зібрала речі.

Сестра здригнулася, зморщивши лоба:

— Я… здається, не зовсім розумію вас, батьку.

— Завтра ти вирушаєш до маєтку свого майбутнього чоловіка. Я домовився, щоб про тебе наступний рік піклувався його рід.

Джозі стисла виделку в руці, але мовчала. Її очі — ті, що завжди світилися радістю і дотепністю — зараз виглядали спустошеними. Вона боялась. Але не весілля. А того, що вже не зможе нічого змінити.

І я раптом усвідомила, як усе навколо починає валитися. Потроху. Камінь за каменем. Поглянула на Джозі, яка ледве стримувала сльози. І на Ребеку… Ребеку, яка дивилася в порожнечу перед собою з якоюсь дивною рішучістю. Та тоді я не звернула на це належної уваги. Як і на слова, які вона якось сказала. Про те, що допоможе мені навіть якщо і не буду просити допомоги.

Дарма.