Спочатку:
На сторінку книги
— Т-так, — я не впоралася з голосом, він видав мою невпевненість майже одразу. — Буревію, хлопчику, ходімо.
Кінь все ще впирався, але вже не так сильно. Мені вдалося змусити його… та і себе… зробити крок у сад. Потім ще один. І ще.
Крістіан поки мовчав, чомусь посміхався. Але так невпевнено, наче поділяв мої думки з приводу того, що треба було втекти.
— Ви хотіли побачити Бурульку? — спитав чоловік, коли ми з конем зробили кілька кроків вперед і опинилися під гілками перших дерев.
А я тільки тоді згадала про конячку, яку так жодного разу і не провідала зо дня її «продажу».
— Та-а-ак! — зраділа я тому, що знайшлася причина візиту. — Як вона? Не докучає? Я б з радістю припинила обтяжувати вас цим і забрала її, та…
— Вона дуже слухняна і тиха, — Крістіан наблизився до Буревія і простягнув тому руку. Кінь вагався кілька миттєвостей, а потім дозволив себе погладити. Здається, пам’ятав чоловіка, який його доглядав раніше. — Вона порозумілася з іншими нашими кіньми. Все добре, Емілі. Не варто хвилюватися. Ходімо, я покажу, де вона.
Я зробила крок за Крістіаном. Другий. Третій.
Дивилася йому в спину і… не витримала.
— Я тут не через Бурульку, — видихнула я, замружившись.
І за мить відчула на собі погляд лорда Шерве. Розплющила одне око і упевнилася у цьому. Чоловік озирнувся до мене і дивився з цікавістю, скинувши густі темні брови, які підкреслювали біляве волосся.
— Тоді чому ви тут, Емілі?
Він спитав це так просто, наче нічого не чекав.
— Через вас, — прошепотіла я, відрізаючи собі шлях назад. — Через те, свідком чого ви вчора були. І через те, що ще нещодавно ви казали мені, що я вам подобаюся…
— А тепер ви заручені, — помітив Крістіан, опустивши погляд на мить. — Мої вітання, леді Браер.
— Ні! — я зробила крок йому назустріч. — Ви все не так зрозуміли, Крістіане! Тобто так, я тепер заручена, майже. Але… це брехня.
— В якому сенсі? — Крістіан перехопив мій погляд. Між темними бровами з’явилася зморшка, якої мені кортіло торкнутися, надавити, змусити її зникнути.
— Ці заручини — фарс, — видихнула я. — Його високість зробив це, щоб захистити мене. Щоб мене силоміць не видали заміж за графа Гувін. Щоб батько не мав влади над моєю долею…
— Але ви тепер заручені, — повторив лорд Шерве.
— І я можу відмовитися від цього, коли захист його високості мені більше не буде потрібен, — додала я, відчуваючи, що Крістіан не розуміє. Що бачить лише поверхневі факти, не чує того, що я намагаюся йому сказати.
— І чому ви зараз кажете це мені? — його питання вдарило мене холодним повітрям. Я на мить забула, як дихати.
— Бо я хочу, щоб ви знали правду, — прошепотіла я, ледь чутно. Голос зрадницьки затремтів. — Бо після вчорашнього я не можу знайти собі місця. Бо коли ви просто зникли з того балу — я зрозуміла…
Зупинилася. Це було занадто. Але вже було пізно — слова вилетіли й зависли між нами, як невидимий міст, небезпечний і крихкий.
Крістіан вдихнув, важко, як людина, що не дозволяє собі вірити. Його рука стислася в кулак, щелепа напружилася.
— Ви не маєте права говорити такі речі, — сказав він нарешті. — Не зараз. Не в такому становищі.
— Я знаю, — я відвела погляд, стискаючи пальці до болю.
Мовчанка знову лягла між нами. Та вона вже не була порожньою — вона була важкою, наповненою емоціями, незакінченими фразами, поглядами, яких ми уникали.
Крістіан зробив крок до мене. Один-єдиний.
— Якщо це правда, — сказав він тихо, — якщо ви самі вірити в те, що говорите... Я хочу вірити в ваші слова так само як в них вірите ви.
Я підняла очі. І в його погляді побачила все, чого боялася й прагнула одночасно.
Його пальці тремтливо торкнулися моєї руки. Повільно, невпевнено, ніби Крістіан боявся, що я щезну, як привид. І я дозволила. Не відвела погляду, не втекла.
— Емілі, — голос Крістіана був низький, майже хрипкий, — я не той, хто має право вимагати чогось від вас. Але... якби обставини були іншими…
— Ці обставини — брехня, — пер***ла я, забувши, як дихати. — І ви маєте це знати, бо я не хочу робити вам боляче. Бо…
Я не знайшла слів, не змогла сформулювати їх у речення.
Крістіан мовчав. Та в його очах спалахнула надія, приглушена болем. І щось ще. Щось, чого я не могла зрозуміти.
— Обставини є не тільки з вашого боку, Емілі, — чоловік повільно провів пальцем по моїй долоні, змусивши здригнутися від приємного відчуття. — Та я роблю все, щоб вони зникли.
— Які обставини? — я скинула брови. Здавалося, що тема розмови змінилася, а я цього не помітила.
— Я обов’язково вам про них розповім, — пообіцяв Крістіан і озирнувся до маєтку. Відступив на крок, перервавши свій дотик до моєї руки і знову поглянув на мене. — Та не зараз. Я вдячний вам за правду, Емілі. Це багато для мене значить, правда. Та зараз…
Я нарешті побачила те, що змусило його відступити. У вікні другого поверху виднілася постать старшого лорда Шерве.
— Мені вже час, — зрозуміла я, теж зробила крок назад. — Дякую, що вислухали мене, Крістіане.
Він лише кивнув.
Я ще мить стояла, ніби сподіваючись, що він скаже щось іще. Але Крістіан мовчав. Його постать знову стала стриманою, гордливою. Він знову став тим лордом Шерве, з яким я познайомилася на Святі Див.
І я пішла, повела за собою Буревія. Не озирнулася жодного разу, хоча дуже хотіла цього. Хотіла ще раз побачити чоловіка, з яким не знала, як себе поводити. Який змушував мене відчувати себе винною через ті слова кронпринца вчора.
— Я зробила те, що мала, — бурмотіла я собі під ніс, поки тягла Детійську верхову через головну площу Ардашти. — Зробила те, що мала. Це не було дурістю. Не було.
Наступне, що трапилося, змусило мене різко зупинитися і знайти поглядом крамничку з травами. Одну з тих, яка належала моїй родині.
А трапилося те, що…
«Ти зробила все правильно».
Цей голос. Він знову пролунав у мене в голові. Змусив здригнутися і роззирнутися. Та окрім Буревія поряд нікого не було. Повз проїхала невеличка карета, вдалині гуляла пара аристократів, прикриваючись від сонця різнокольоровою парасолькою. Але на цьому все. Не було нікого, хто б міг звернутися до мене. Підтвердити мої думки.
— Ходімо, хлопчику, — видихнула я, повернувши до крамниці. — Час вже приготувати собі ліки проти тих рослин. А то вже таке ввижається, жах!
«Ліки тобі не допоможуть».
Я озирнулася, відчуваючи на собі чийсь погляд. Та поряд знову нікого не було. А я чітко розуміла, що втрачаю глузд.
Страх обійняв мене кригою. По шкірі поповзли сироти. Мерзенні, гидкі.
— Леді, у вас все добре? — веселий голос став для мене рятівною ниточкою, за яку я вчепилася всією своєю увагою.
До мене від краю дороги квапився молодий чоловік у чорному плащі. Він скинув каптур і широко посміхнувся.
Звичайний молодий чоловік: вузьке обличчя, високі вилиці, яскраво-зелені очі та трошки кривуватий ніс. Єдиним, що було незвичне в його зовнішності — світле сріблясте волосся. Не сиве, а наче вкрите тонким шаром блискучої платини.
— Так, все добре, — я струснула головою.
— Вам краще або сісти на коня, або триматися ближче будівель, — незнайомець продовжував широко посміхатися, простягнув мені руку. — Точно все добре? Не складно попросити допомоги, якщо вона потрібна.
— Ні-ні, все добре, — я чемно нахилила голову, руки незнайомця не торкнулася. — Дякую за турботу, лорде?..
Він не назвався, продовжуючи посміхатися, промовив:
— Тоді будьте обережніше, леді. Наступного разу мене може не виявиться поряд.
Я тільки кивнула, озирнулася і застрибнула у сідло Буревія. Цей незнайомець мав рацію в одному — я маю бути обережнішою. Люди та карети — їх тут багато. І якщо хтось донесе батьку, що я була тут…
— Голоси тварин дуже схожі на людські, чи не так? — почулося з-за спини.
Я здивовано озирнулася у сідлі. Але незнайомця з платиновим волоссям там вже не було. Він зник, наче був привидом.
