Спочатку:
На сторінку книги
— П’ятнадцять срібних монет! — стояв на своєму один з запрошених на імпровізовані торги лордів. — Ця кобила стара, як цей світ!
Я стискала щелепи, спостерігаючи за тим, як між двома аристократами та моїм батьком триває суперечка з приводу Бурульки. Я стояла поряд з тим, що колись називалося стайнями. І мовчала.
Лорд Браер не прогнав мене. Можливо, боявся осуду аристократів. Обидва лорди Шерве теж поки мовчали, спостерігали. А я раз у раз ловила на собі погляди Крістіана, який з’явився так раптово. І так… вчасно.
— Шістнадцять!
— Сімнадцять!
— Вісімнадцять!
Я намагалася дихати рівно, готова у разі чого сама вступитися у цю суперечку. Мій батько теж тепер мовчав, після того, як показав першу кобилу для продажу.
— Тридцять золотих, — спокійний голос Крістіана Шерве пронісся гірським вітром і змусив всіх замовкнути.
Лорд Браер здивовано поглянув на молодого лорда:
— Не пам’ятаю, щоб запрошував вас, лорде…
— Шерве, — Крістіан не зніяковів, прямо поглянувши на мого батька.
І я клянуся! Майлз Браер зблід.
— Коні — наша з батьком справа. Тому дивно, що ви не запросили нас, лорде Браер. І все ж, тридцять золотих. — Крістіан повернувся до інших учасників торгів. — Ваші ставки, лорди.
Ставок не було. Чоловіки, які не були готові віддати за Бурульку і золотої, змовчали, потупили погляди.
— П-продано, — видихнув голова дому, а я відчула на собі його невдоволений погляд.
Навіть не здивуюся, якщо він вирішить, що це я їх запросила.
— Наступний кінь досить молодий, — батько махнув конюху, щоб той привів білого жеребця. Раніше я каталася на ньому, та після кількох падінь пересіла на Бурульку.
Тато продовжував розхвалювати звіра. Розповідав про його батьків, наголошував на чистокровності…
— Він не чистокровний фіренієць, — глухий голос Браяна Шерве перервав батька. Чоловік пройшов вперед, зазирнув коню в очі і похитав головою. — У чистокровних очі повністю чорні. І ноги мохнаті. Якщо тільки ви не наказували стригти їх, то це метис.
Обличчя батька вкрили червоні плями.
— Плачу десять золотих, — промовив старший лорд Шерве, продовжуючи роздивлятися коня. — Тільки через добрий вік.
— Одинадцять, — почувся невпевнений голос одного з запрошених лордів.
— Двадцять, — обрубив батько Крістіана. — Це остаточна ціна.
— Продано, — зітхнув Майлз Браер.
Подальші торги проходили у такому ж ключі. Торговець кіньми ставив під сумніви кожне твердження господаря, і називав ціну, яку перевищувати ніхто з присутніх не хотів. Та все ж таки, це явно були не ті гроші, які батько хотів отримати з сьогодняшнього заходу.
Цікаве трапилося, коли конюх спробував підвести до глядачів Буревія.
Варто було відв’язати його, як кінь брикнувся, тряхнув головою і встав на задні ноги, відкинувши конюха.
Я кинулася до звіра, не замислюючись.
— Тихіше, хлопчику! — я скинула руки перед тим, хто гарцював на задніх ногах. Передні копита зі свистом розсікали повітря. — Тихіше! Отак. Все добре. Добре. Ти чуєш мене?
Масивні передні копита з силою опустилися на землю. Буревій нахилив голову вбік, наче намагаючись роздивитися мене.
«Чую. А ти мене чуєш?»
Я відступила на крок від несподіванки.
Цей голос! Той самий, що і тоді!
Я струснула головою. Цього не може бути. Я не можу чути голос коня… У коней не буває голосів! Адже так? Так?!
— Леді Браер, дозвольте мені, — конюх підскочив до мене, вклонився. І поквапився до Буревія, який дивився тільки на мене.
Наче чекав відповіді. Чекав її від мене.
— Я тебе чую, — прошепотіла я, дивлячись коню в очі.
Це було так дивно. Так неправильно.
«Геть! Ніхто мене не торкнеться! Геть!»
Кінь відскочив від конюха, зафиркав, морда вкрилася білою піною.
— Відійдіть, — я сама не впізнала свій голос. Він пролунав так твердо. Так дзвінко. І чоловік послухався. — Буревію, заспокойся!
Кінь застиг на місці, дивлячись тільки на мене. Він важко дихав, великі ніздрі роздмухувалися, як від сильного вітру. А в очах блищав… страх.
— Підійди, — твердо промовила я. — До мене, хлопчику. Все добре. Ніхто тебе не образить.
Буревій ще мить стояв на місці. А потім зробив невпевнений крок. Один. Другий. Третій. І зупинився. Зупинився на відстані простягнутої руки.
Я торкнулася долонею його морди вперше. Провела по м’якій шовковистій шерсті.
— Він обрав собі господаря, — пролунав голос лорда Шерве за моєю спиною. Лорда Шерве старшого. — Як людина, яка більшу частку свого життя присвятила коням, скажу — він більше нікому належати не буде. Це не та порода.
І тільки тоді я згадала, що тут взагалі відбувається. Варто було чужому голосу пролунати за спиною, як щось змінилося. Мене наче силою висмикнуло з якогось марення.
Марення? Ті трави та їхній вплив на мене? Можливо… Інакше я ніяк не можу пояснити те, що мені щойно почулося.
Я ще трохи потримала долоню на морді коня і повернулася обличчям до лордів.
Батько виглядав похмуріше, за грозову хмару. Інші ж лорди… інші лорди дивилися на Буревія з побоюванням. І тільки Крістіан посміхався. А от його батько… Мені не вдалося зрозуміти, про що він міркує. Бо обличчя старшого лорда Шерве не зображало жодної емоції.
— Це мій кінь, — промовила я, поглянувши на купців. — Мій батько, звісно, може це заперечити. Та ви самі все бачили. Якщо бажаєте спробувати з ним вдачі — прошу, підходьте. Однак я не надаю вам жодних гарантій.
Бажаючих не виявилося. А посмішка на вустах Крістіана стала ще ширше.
На тому торги закінчилися. Буревій залишався. А от з Бурулькою я мала попрощатися.
— Вона все ще ваша, Емілі, — промовив Крістіан, коли я зупинилася біля самої слухняної й самої доброї кобили, яку зустрічала.
Простягнула до неї руку і відчула м’який ніс, що тикається в долоню.
— Я викуплю її у вас, лорде Шерве, — пообіцяла я, поглянувши на чоловіка. — І заплачу за кожен день, який вона проведе у ваших стайнях. Я даю слово.
— Емілі, — він насупив темні брови, — це не має сенсу. Як я вже сказав…
— Ви багато чого сказали, Крістіане, — я струснула головою, поглянувши на нього. — Сьогодні ви мені допомогли, я не можу це знецінювати. Я дуже вдячна. Та ви зникли після того, що сказали мені на прогулянці. Після того, як я відповіла вам. Ви не з’явилися на заході короля, хоча до цього не пропускали жодного. Ви мене уникали?
Крістіан примружився, нахилив голову, роздивляючись моє обличчя:
— Жоден лорд не зізнається у тому, що злякався. І я не буду.
— Це вже зізнання, — помітила я, скинувши брови.
А він посміхнувся:
— Так і є. Ви мене вловили на цьому, леді Браер.
— Настільки, що можу чекати на пояснення? — вточнила я, звузивши очі.
— Настільки, що я можу сказати лише одне — я не просто уникав вас, Емілі. Зараз я намагаюся зробити дещо таке, що може змінити багато доль. І нехай це звучить надто зухвало, я розумію, що кажу. Якщо мені все вдасться… Якщо…
— Емілі! — голос батька вдарив батогом по спині. Я здригнулася й озирнулася.
Лорд Браер стояв надто близько, пропалював поглядом Крістіана і мене.
— Що таке, батьку? — я скинула підборіддя, поглянувши на нього.
— Вертайся в дім. Негайно.
— Я не закінчила бесіду. Це буде образливо для мого співрозмовника. Може бажаєте долучитися до розмови, батьку?
Я бачила ті червоні плями, які знову почали вкривати його худе довге обличчя. І розуміла, що граю з полум’ям. Однак перемога у долі Буревія запаморочила мені голову. І зараз я мала хоробрість так йому відповісти.
— В дім, — тремтячим від люті голосом повторив він.
Не знаю чому, але я чекала, що Крістіан щось скаже. Заступиться. Однак минали миттєвості, а нічого не відбувалося.
— Лорде Шерве, — я кивнула йому, — я маю йти.
— Ще побачимося, леді Браер, — чемно відгукнувся він так само схиливши голову.
А я ще раз подивилася на Буревія, якого повернули до коней родини, і поквапилася у будинок. В очікуванні на новий вибух люті голови дому.
***
Ардашта — столиця Ретільванії.
Темна невелика карета повільно повзла вузькими боковими вуличками столиці. У середині знаходилося двійко чоловіків. Вони дивилися у різні вікна, не звертаючи один на одного уваги.
Та з кожною миттю напруга усередині карети ставала дедалі відчутнішою.
— Ти надто нестриманий, — голос старшого лорда пролунав з докором.
— Я сам несу відповідальність за свої дії та рішення, — холодно відгукнувся той, що був молодше. — Я знаю, що роблю.
— Ні, не знаєш, — старший нарешті відвернувся від вікна і поглянув на того, кого кликав своїм сином. — Та я розумію тебе. Я був трохи старшим за тебе, коли зустрів жінку, яка полонила моє серце. Одним поглядом, одним рухом. Мені вистачило всього миті, щоб закохатися.
— І що ти зробив? — Крістіан повернувся до співрозмовника. — Як ти показав їй свої почуття?
— Ніяк, — чесно відповів той. — Вона дізналася про мої почуття набагато пізніше. Коли її доля вже була визначена. Коли їй загрожувало вже набагато менше небезпек. Коли вона сама могла керувати своїм життям.
— Ти запізнився, — звузивши очі, промовив той. — Якби ти вчинив інакше, доля твоєї коханої могла скластися краще. Вона б не пізнала горя та втрат, які її спіткали.
— І не отримала б багато того, чого б я не зміг їй дати, — хитнув головою чоловік, якого всі знали, як Браяна Шерве. — Я не міг їй тоді дати всього, на що вона заслуговує. Як і ти не можеш дати цього леді Браер. Тобі варто припинити ці зустрічі, якщо не хочеш розбити і їй, і собі серце. У вас нічого не вийде. Ти маєш це розуміти.
Крістіан примружився:
— Я розумію те, що вихід можна знайти з будь-якої ситуації. І моя не найгірша. Я вже написав листа матері.
— Що ти зробив? — голос Браяна здригнувся.
— Я хочу почути її думку. Я хочу обговорити з нею все, щоб зменшити наслідки.
Старший лорд підтис губи. Він не мав права вказувати. Не мав права змушувати чи підвищувати голос. Зараз він міг бути лише радником, як колись. Лише спостерігачем. І помічником, у разі проблем.
Та все одно не змовчав.
— Ти коїш дурниці, Джеймсе.
— Крістіан, — холодно відповів той, а в блакитних очах спалахнуло невдоволення. — Зараз мене звуть Крістіан. Ти сам мені це сказав, коли я почав бодай щось розуміти.
Старший чоловік заплющив очі та відкинувся на м’яку спинку сидіння. Ця суперечка ні на що не знайшла б впливу. Яким би ім’ям він не звернувся до цього молодого чоловіка, до його розуму він би не достукався. Тому що його розум і серце зараз полонила одна молода леді з яскравим рудим волоссям і дзвінким сміхом.
