Спочатку:
На сторінку книги
– Пішов геть! Дістали вже ці п’яниці й наркомани, – гримнув чоловік, скидаючи пакет зі сміттям до бака.
Осінній вечір був дуже незатишним. Дмухав сирий пронизливий вітер, а сполохана тінь кинулася навтьоки. Та в напівтемряві хазяйновитий житель висотки зрозумів, що то дитина й машинально схопив її за рукав.
– Стій, кажу! – капюшон, під вітром, злетів з русявої голови й Тимур побачив дівчинку: невисоку, струнку, з величезними переляканими очима.
Вона хотіла вирватись, але сили були нерівні, а ще від неї зовсім не тхнуло вулицею. Навпаки, дитина пахла ромашковим шампунем та навіть під світлом дворового ліхтаря можна було помітити, що дівчинка дуже вродлива.
– Пустіть, будь ласка, я більше ніколи сюди не прийду! – намагалося вирватись дівча. – Я ж нічого не зробила!
– Хто ти? Що робиш біля сміттєвих баків так пізно? Тобі що дня не вистачає збирати макулатуру? – обурювався житель висотки.
– Та не збирала я макулатуру. Просто шукала щось поїсти.
– Ти що бездомна? – здивувався Тимур, а ще подумав про те, що вона повинна гарно співати. Навіть зараз, коли дитина була страшенно перелякана, її голос звучав мелодійно.
– Так! Ні... – перестала сіпатися незнайомка з ароматом ромашки.
– Тобто сама ще не визначилася? Втекла від батьків за коханцем у велике місто, а він кинув? – адвокат Буянов чомусь раптом пригадав фільм «Красуня» з Джулією Робертс.
– Ні! Відпустіть, я піду, – трохи заспокоїлась дівчина відчуваючи, що цей чоловік не становить для неї загрози.
– Та як же відпустити, коли голодна? Я наполохав і ти не встигла знайти нічого в смітнику. Тим більше, що наші «постійні клієнти» вже досконало все вигребли. Ці інтелектуали слідкують за баками, чітко по розкладу. Пішли, в мене залишився шматок піци. Зігрієшся й поїси...
– Дякую, я не можу, – хотіла забрати руку дівчина, але Тимур притримував доволі надійно так, щоб не втекла.
– Чого це? Мене побачила й перехотіла? Ходімо. У шлунка сорому немає, а мозок якось переживе, – прочитав нотацію адвокат і рипнувся до свого під’їзду.
– Та не піду я лякати Ваших дітей. Ще й дружина, посеред ночі, такій гості не зрадіє. Навіщо Вам неприємності, шановний? – після цих слів Тимур нізащо не відпустив би дівча без пізньої вечері.
«Дійсно, бездомні наразі стають все більш виховані. Це вже навіть цікаво!» подумав він і посміхнувся:
– Не біда. Моя дружина й діти далеко звідси, тому не образяться. Пішли-пішли. Руки он, як у жабеняти, холодні.
Дівчинка мовчки знизала плечима та згодилась, адже при слові «піца» вона навіть здригнулась, а чоловік все ще завбачливо тримав її за рукав куртки.
В ліфті він, знову й знову, вивчав «не бездомну» та вже розумів, що перед ним не дитина. Як на його професійний погляд, красуні з-за сміттєвих баків було років вісімнадцять або навіть трішки більше. Просто від такого життя вона тендітна, наче колібрі. Ось чому в пітьмі він сприйняв її за бездомного доходягу.
У передпокої гостинний хазяїн допоміг неочікуваній гості зняти куртку й подав капці.
– Тут ванна кімната. Мий руки та прямуй до кухні, за стіл, – замкнув він двері й хотів, за звичкою, кинути ключі на столик, але передумав і сховав до кишені. При цьому жесті дівчина прилипла всім тілом до дверей та знову затремтіла.
– Що ви збираєтеся робити? Я кричатиму... – її прекрасні смарагдові очі збільшилися вдвічі й було видно, як шалено пульсує під кофтинкою перелякане серце.
– Хто ж тебе так налякав у настільки короткому ще житті? Я не ґвалтівник, дуже мені це треба! Йди помий руки, а я піду каву зварю, – кинув чоловік ключі на стійку й тоді дівча згодилося піти вмитися.
Тимур вже наливав до чашок каву, коли в кухні з'явилася красива юна принцеса з-за сміттєвих баків, і тихо сіла на вказане місце. По яскравих очах дівчини було видно, що аромати піци й кави будять в ній первісні інстинкти. Навіть якби вона дуже постаралась, то нізащо не змогла б втримати у собі страшенного голоду й бажання накинутись на кусочок сирної насолоди та зігрітись ароматним напоєм.
Маленькими ковточками хазяїн теплої оселі попивав каву і ввічливо чекав доки красуня, тремтячими від холоду руками, подужає шматочок піци. Періодично, щоб запити, вона виховано протирала пальчики серветкою, а Тимура вже просто розбирала цікавість: хто перед ним? Ну, не схожа вона на вуличну посіпаку!
Наразі дівчинка з’їла свій шматок, але в коробці ще залишився один великий кусень.
– Доїдай, якщо хочеш. Мені то буде зайвим, – жартома показав на підкачане тіло чоловік.
– Ні, дякую. Я вже не можу. Другий день тільки на воді з бюветів живу. Мабуть, тому й зсохлася, – теж пожартувала чи може пожалілася гостя, що вже зігрілася за столом.
– Ну, тепер розповіси: що з тобою сталося? – не відставав від неї Тимур.
Від підлоги з підігрівом йшло дбайливе тепло, а дівчина хоч і була ще доволі напруженою, та вже часто кліпала довгими віями, щоб не заснути.
– Немає чого розповідати. Дякую за частування. Перепрошую, можна я вже піду? – хотіла піднятися вона, але розумний дорослий чоловік, що теж мав доньку, миттю похитав головою й відповів:
– Та куди ж ти підеш посеред ночі? Ще скривдять десь...
Більше він не встиг нічого сказати, бо гостя залилась гіркими сльозами й адвокат зрозумів, що її вже скривджено.
– От тобі й маєш. І чому у вас жінок з теплом і затишком завжди дружать сльози?
Він підвівся та налив з глечика прохолодної джерельної води й подав тій, що здригалась від ридань.
– Тримай! І розкажи все, що з тобою зробили. Я не лікар, а лише адвокат та кажуть, що непоганий. Тому, в усякім разі, зможу дати пораду.
Тимур повернувся на своє місце, навпроти й застиг у чеканні. Скоріше за все, дівчині не було чого втрачати, а може вона дійсно відчула тут добро й тому протерла свої мокрі смарагди та тяжко зітхнула.
– Не знаю: навіщо воно Вам, пане, але розповім. Все одно ми більше ніколи не побачимось, то чом би й ні? – міркувала вголос заплакана красуня та почала:
– Я не бездомна і не побираюсь. Навпаки, я студентка другого курсу факультету журналістики, з КПІ. Народилася в Харкові, але маму ніколи не бачила. Вона померла, народжуючи мене. А тато, мабуть, не хотів залишатись серед смутку і тому перебрався до своїх батьків, сюди в передмістя.
Він був художником і дуже любив малювати пейзажі. Але почав багато пити й минулого року його не стало. Втопився п'яним у річці. Я тоді вже вступила до політеху і в мене ще залишались дідусь з бабусею. Донедавна. Три тижні тому не стало й дідуся.
Гроші в мене були, бо я багато перекладаю українською, а ще веду власний блог. Тому й жила не в гуртожитку, а в орендованій готельці. Вона крихітна, але працювати й навчатись в тиші краще. Та бабуня захворіла і я вирішила залишити окреме житло й повернутись до гуртожитку, щоб заробленим допомагати їй.
Зателефонувала брокерці, з якою вкладала угоду. Але вона сказала, що приймати житло повинен господар і скинула фото. Я його і в телефоні злякалась, а коли прийшов – почав качати права. Вимагав доплату за знищені меблі. Та вони в нього такими й були. Навпаки, я їх навіть трішки відмила.
А потім... Він накинувся на мене й зґвалтував. Я задихалася й думала, що помираю, але схопила вазу та стукнула його по голові. Здається, я його вбила. Саме тому вже дві доби ховаюсь, бо скоріше за все, мене розшукує поліція. А я не хочу до тюрми, та й бабуся без мене пропаде...
Дівчина виконала прохання господаря дому і розповіла все як на духу. А потім знову обхопила голівку обома руками й залилась гіркими сльозами. Її маленьке тіло здригалося й досвідчений адвокат не знав: що йому наразі робити? Адже заспокоювати дівчину обіймами він не мав жодного права. Ось тільки Тимур розумів, що виносячи сьогодні сміття, він знайшов біля під’їзду чужу велику біду. І усвідомлював, що навіть без виконання адвокатської присяги – нізащо не залишить все, як є.
Звичайно, незнайомка могла все це вигадати, але як професіонал, Буянов відчував в її словах чистісіньку правду. Тому зараз просто терпляче чекав кінця дівочої істерики.
