Спочатку:
На сторінку книги
Через пів року, з першими променями весняного сонця, Кіра зателефонувала до Зарічанської сільради. Вона була готова підписати угоду про купівлю-продаж бабусиної хати з сусідами зліва, що вперто цього чекали. Але голова сільради сказала, що й тут не все так просто. Начебто, кількома місяцями раніше до неї завітав ще один претендент на спадок.
– Хто? – щиро здивувалась Кіра, адже ніяких інших родичів вона не мала.
– Сказав, що він позашлюбний син твого дідуся, тобто твій дядько і звідний брат твого покійного тата. Показував якісь фото та натякав, що теж має повне право на спадок. Тому тут потрібно розбиратись.
– Вибачте, але ж старі фото – це не документи. Та й не було у мого дідуся більшого кохання, ніж бабуся. Не міг він ніде залишити нащадків. Тьотю Таню, скоріше за все, то якийсь аферист, – добродушно сказала відповідальній жінці Кіра.
– Ну, аферист не аферист, а просто дозволити продаж я тепер не маю права. Тому, Кіро, збирайся та приїзди. Він тут недалечко, в нашому районі проживає й з’явиться відразу.
Настирлива й розумна дівчинка Кіра Корабльова вже давно вирівнялась у навчанні та знову отримувала відмінні оцінки, адже гризла свою науку вперто й завзято. До гамірного гуртожитку вона поступово звикла. Так було навіть ліпше тому, що між веселих студентів, ніяка сволота їй не загрожувала. Звісно, у такого прекрасного створіння мала б бути купа залицяльників серед небритих юнаків, але Кіра їх миттю відшивала й далі натхненно працювала над отриманням професії журналістки.
Вона навіть сподівалася, що за виручені від продажу хатинки кошти, зможе купити собі щось таке ж крихітне, як те нещастя на Борщагівській. Та на шляху до мрії маленької пташки знову стояли перепони. І тоді вона згадала про візитку одного відомого адвоката, котрий минулої осені врятував її від голоду та холоду у власному дворі. Кіра завжди знала: де й що в неї лежить. Але наразі чомусь ніяк не могла знайти той ламінований папірець.
– Ти щось шукаєш? – весело запитала в неї сусідка по кімнаті, бо ще ніколи не бачила у Кіри на ліжку такого розгардіяшу. Дівчина викинула зі своєї половини шафи майже все збіжжя та потрібного не знаходила.
– Так, Ліко. Шукаю, але думаю, що вже не знайду.
– А що саме в тебе пропало? Я можу в хлопців запитати. Ти ж знаєш: якщо взяли, то обов’язково віддадуть. Крадіїв серед наших немає, – перевдягалась Анжеліка для походу до нічного клубу.
– Ой, тут на мою хату в селі знайшовся ще один власник, треба розібратися. Тільки я думаю, що він аферист. А шукаю візитку. Був у мене контакт хорошого юриста та кудись зник...
Ліка миттю кинулась до своєї нижньої тумбочки. Одним рухом вивернула звідти все на підлогу та дістала журнал Бурда. Потрусила його об підлогу й звідти випала Кірина власність.
– Ось це ти шукаєш? – як ні в чому не бувало, сказала дівчина. – Якось ця візитка випала в тебе з блокнота. А мені на той час конче потрібна була допомога адвоката, для хлопця. І знаєш, той дядько дійсно красний. Він нам допоміг, навіть без грошей...
– Ліко, як ти могла? Ти використала мої зв’язки, без будь-якої згоди? Ну, який з тебе буде журналіст, якщо допускаєш подібне? – обурилася Кіра.
– Хороший буде журналіст! Той, що сенсації шукатиме. Хіба ти не знаєш, що в нашій майбутній професії, можна користуватись чим і ким завгодно, аби тільки досягти поставленої мети? – випалила дівчина та вже чіпляла на груди якісь дивні прикраси.
– Ліко, скоріше за все, я ті лекції пропустила. Бо ніколи не чула від викладачів такої дурниці. Дай сюди! – неприродно, як для неї, скрикнула Кіра й вихопила у сусідки з рук візитку Буянова.
– Та бери. Подумаєш, яка вдячність! Я ж могла й не віддавати. Хм! – дуже яскраво підмалювала губи сусідка та вискочила, грюкнувши дверима кімнати.
А Кіра сіла посеред гармидеру на ліжко й попестила долоньками візитку. Вона миттю згадала торішній холодний вечір, коли зустрілася з адвокатом біля сміттєвих баків. Посміхнулась від думок, як добрий чоловік нагодував її, вислухав, залишив у своєму домі на ніч. Нічого непристойного не пропонував, лише допомогу в розв’язанні кримінальної пригоди. Але вона відмовилася та пішла, а тепер знову його побачить. Ще й дурнувата Анжеліка влізла зі своїм проханням, але ж він допоміг. Великої душі чоловік – цей старший радник юстиції Буянов.
Телефонувати Кіра соромилась, але треба було й вона наважилась.
– Алло! Слухаю Вас, – вперше в житті почула вона голос Тимура з телефону. Та після всього, що він тоді для неї зробив, дівчина впізнала б його в будь-якій інтерпретації.
– Вітаю, Тимуре Анваровичу! – скромно привіталася Кіра.
– Кіро, це ти? Привіт! – миттю впізнав її чоловік і дівчині здалося, що він зрадів. А ще вона відчула, наче їх перша зустріч була вчора, тому обоє пам’ятають кожну мить.
– Так, я. Відразу перепрошую за свою подругу, вірніше сусідку по гуртожитку. Вона в мене трішки нахабна і вкрала Вашу візитку та скористалась. Мені так незручно за це, що передати не можу, – плуталася наразі Кіра в словах, не розуміючи від щастя чи від сорому?
– Та перестань. Подумаєш, штраф за перевищення швидкості. Я звісно такими дурницями не займаюсь. Перенаправив їх до кого треба та й забув відразу. А ти тільки через це телефонуєш, чи знову щось трапилось? – адвокат Буянов був занадто проникливим і розумним, а ще він так лагідно з нею говорив, що у Кіри навіть дихання перехопило.
– І так і ні. Я, звичайно, хотіла б сказати, що це дзвінок ввічливості, але не можу. Пробачте, Тимуре Анваровичу, в мене до Вас справа, – щиро відповіла дівчина й почула, як він радісно зітхнув.
– Прошу, тільки не кажи, що тебе знову хтось образив. Нехай твоя справа буде доброю.
– Ні, зі мною справді все добре. Я живу в гуртожитку, а тут всі однакові. І з навчанням порядок. Але майже відразу після нашої зустрічі померла бабуся і тепер я хочу продати її хату. Та знайшовся чоловік, що теж претендує на спадок. Я прохаю Вашої поради, пане Буянов. Тільки для цього треба зустрітися, хоча б на кілька хвилин, – виховано доповіла Кіра.
– Господи, і чому тебе життя так не любить, бідолашну? Звичайно, я готовий зустрітись. Тільки й у мене прохання: не називай мене так шанобливо, наче старого діда. Ми ж домовились, що друзі. Коли ти хочеш побачитись? – на диво м’яко говорив він.
– Сьогодні до кінця дня я вільна. Скажіть, будь ласка, куди мені під’їхати? – пропустила його зізнання в дружбі Кіра, адже відчувала в собі таке тепло, якого ще ніколи не знала.
– Та не треба нікуди їхати, бо ще кудись влізеш. Десь через годину, я сам під’їду до вашого корпусу. Тільки номер гуртожитку скажи, – продовжував пестити її добрим голосом чоловік, а дівчина танула від невідомих почуттів і вже прикидала: що одягне на зустріч зі старим знайомим. Хоча не такий він уже й «старий»...
