Спочатку:
На сторінку книги
І знову, після грозової ночі, вранішнє літнє сонце піднялось над горизонтом та почало невтомно зігрівати своїм теплом людей землі. А лікарняний день був таким же нудним, як і всі попередні: аналізи, пігулки та гидка їжа.
Але в другій половині дня до Кіри завітали відвідувачі: симпатична худорлява дама і ввічливий товстун. Вони виявилися батьками того веселого юнака, котрого щасливі Буянови зустріли на концерті Стінга, у Палаці спорту.
Це було подружжя Корсунів – Жанна і Вадим. Вони поводилися так, наче знали Кіру дуже давно. Прості й добродушні люди нанесли їй купу смаколиків та навіть подарували симпатичного халатика, щоб вона не ходила до їдальні обгорнута старим медичним халатом.
Адже у дівчини, після автотрощі, геть не залишилося одягу. Звісно вона не пам’ятала, як її скривавлену роздягли для огляду, а потім начепили коротеньку лікарняну сорочку. Все інше, змокле від їхньої з Тимуром крові, відновленню не підлягало й пішло на смітник.
Як ця статна жінка здогадалася, що Кірі потрібен одяг? Скоріше за все дбайливий лікар, у розмові з Корсуном попрохав про звичайні, але дуже необхідні для маленької пацієнтки речі.
Ось і тепер чужа тітка поводилася доволі дивно. Вона подарувала Кірі новенького гребінця й навіть допомогла з зачіскою, а її чоловік відразу пішов шукати Костянтина Павловича. Жанна сиділа поруч на ліжку, тихенько гладила дівчину по голові та вела розмову:
– Знаєш, Кіро, я навіть не уявляла, що Тимур знайде десь таке диво. Ти зовсім не схожа ні на кого з його колишньої родини. Від тебе віє добром. Розкажи: як ви зустрілися?
Кіра розповідала та знову плакала. Чомусь з нею, за компанію, плакала й Жанна. Ох ці жіночі сльози! І де вони їх стільки беруть? Та раптом пані Корсун взялася за розум і попрохала:
– Дитино, ти поїж, а потім ще поплачемо. Треба їсти, щоб бути сильною. Скажи, що тобі купити з одягу? Я привезу. На вулиці просто пекло. Тобі більше сподобається сарафан чи маєчка з шортами? Хоча при такій статурі все підійде, як на лялечку.
– Жанно, навіщо ж купувати? Одяг у мене є. Просто він весь вдома у Тимура, тобто у нас... От якби Ви знайшли час, щоб відвезти мене туди, я була б Вам страшенно вдячна, – витирала слізки Кіра.
– Добре, поїси та дядько прийде й відразу поїдемо. За квартирою також наглядати треба, – підказувала Жанна.
– Навіщо? Вона на сигналізації. Тому, думаю, там все в порядку. А ще привезу банківську картку. Там у мене трішки грошей за дім є. Знадобляться хоч якось за лікування Тимура платити, – довірливо розмірковувала Кіра, а ділова доросла жінка дивилася на цю нещасну малу та мріяла вже про таку невістку. Тільки звісно не настільки безталанну... Не дай Боже!
– Дитино, ти про гроші наразі думай менше за все. Тобі треба швидше одужувати, щоб Тимура підтримувати. Та й ми вважатимемо за честь допомогти вашій родині. Наш Андрійко вас як побачив, заспокоїтися не міг. Казав: «Мамо, якщо колись знайду собі таку гармонійну половинку, як Тимур Анварович, тільки тоді й одружусь». Він у нас ще зовсім дитя, але зрозумів усе правильно.
– Дякую, Жанно! Я звісно мала, але вже стільки поганих людей бачила. Та до вас відразу довіру й неймовірну вдячність відчуваю.
На цих одкровеннях їх і застукав Вадим Корсун. Він повернувся до палати Кіри зосередженим та страшенно схвильованим. Звісно так на чоловіка подіяла картина за склом, де його давній товариш виглядав зовсім ніяким.
А ще адвокат перекинув на рахунок лікарні необхідну суму, котру зібрали співробітники агенції. Наразі Тимур вже міг розраховувати на першу операцію. І якщо вона пройде успішно, йому не знадобиться весь час спати.
Зрозуміло, що одне хірургічне втручання тяжку проблему не вирішить, але ж він зможе бачити, чути, спілкуватись. Тобто, хоч під препаратами, та виглядатиме живим. А поруч з коханою жінкою у нього обов’язково з’явиться стимул для швидшого одужання.
– Жанно, а чому ти голодну дівчину своїми байками від їжі відриваєш? – сумно накинувся на дружину Вадим. – Я думав, що Кіра вже підкріпилась і ми можемо з’їздити до них додому, щоб людина могла прийняти нормальний душ та взяти собі все необхідне. А вони сидять і розмовляють!
Тепер жінки подивились одна на одну й навіть дещо посміхнулись.
– Ну, ти дивись які ці чоловіки! Прийшов, накричав, але ж має рацію, як завжди, – закохано глянула Жанна Корсун на людину, з якою провела разом десятки років.
– Ось такі ми з Буяновим обидва! Все, Кіро, одягайтеся, персик в руки та поїхали. Справ багато, часу мало, треба діяти, – підганяв жінок Вадим. – Пішли, моя говірлива! Нехай дитя збереться. Кіро, ми чекаємо на Вас в коридорі.
Вони вийшли, а в Кіри болюче стислося серце, коли дивилася цим щасливцям вслід. Ні, вона ніколи й нікому не заздрила та наразі просто щиро раділа за них. Бувають же такі дива на світі! Розумні та добрі люди мають все, про що тільки можна мріяти і навіть допомагають їм з Тимуром. Бо вони були щасливі лише мить, а нещасними можуть залишитися навіки... Все! Нічого пестити себе жалощами. Дядько Корсун правий, треба діяти.
На шляху до будинку Буянових нові знайомі розмовляли так, наче дуже давні. Вже біля свого під’їзду Кіра подивилася на сміттєві баки й не стрималась:
– Жанно, Ви питали: де саме ми з Тимуром познайомились? Ось тут. Біля цих баків він вперше схопив мене за руку, щоб не відпустити вже ніколи. Це прозвучить дивно, але для нас з Ним то найкраще місце на землі.
– Боже, як романтично! – похитала головою Жанна і вони втрьох зайшли до парадного входу.
Побачивши Кіру, консьєржка піднялася з широкого вікна та покликала:
– Перепрошую... Пані Буянова, з вісімдесят п’ятої, так?
– Так! – неохоче відізвалась Кіра й розуміла, що наразі почує запитання про Тимура, але жінка сказала зовсім інше:
– Мені незручно Вас зупиняти, але ж я повинна доповісти. Це якраз на моїй зміні відбувалося. Три дні тому, приїхала колишня дружина Тимура Анваровича і влаштувала цілий спектакль. Кричала, що всіх нас звільнить, якщо миттю не відчинимо для неї квартиру чоловіка. Вона, скоріше за все не в курсі, що помешкання на сигналізації. Та й взагалі: з якого це дива? У голови нашого ОСББ є дублікати ключів, але ж тільки для надзвичайних випадків. Вона так розходилася, що довелося поліцію викликати. Тільки вони й змогли втихомирити даму під шафе.
Жанна Корсун пригнічено похитала головою й уточнила:
– А з помешканням Буянових наразі все добре?
– Звісно, пані! Інакше навіщо б я тут сиділа? Мені пожильці гроші платять за те, щоб все було на своєму місці. Та я зобов’язана доповісти.
– Дуже дякую! – зітхнула Кіра. Вона б хотіла ввічливо назвати жінку, але хоч вбийте, не пам’ятала її імені.
Нагорі Кірі чомусь стало страшно заходити до помешкання без Тимура, але її нинішні страхи лежали в реанімації центральної лікарні, тому вона гостинно посміхнулась:
– Прошу, заходьте...
Корсуни увійшли до колишнього напівпорожнього парубоцького житла адвоката Буянова і не впізнали його. Кругом так затишно та приємно. З’явились нові меблі й гарні дизайнерські штори. Оселя просто випромінювала тепло й щастя своїх господарів.
– Як у вас хороше, Кіро! Це не лестощі, а чиста правда, – не стрималася Жанна. – Тепер я точно знаю, що Тимур одужає. Хто ж відломиться повернутися до Вас у це гніздечко?
– Жанно! – присоромив її за довгий язик чоловік. Але було вже пізно, бо Кіра почула про «гніздечко» та залилась гіркими сльозами. – От що ти робиш, жінко? Кіро, не крайте душу і йдіть у своїх справах, а ми зачекаємо.
Звісно так Вадим Корсун натякав на те, що у них теж є багато справ, а час не гумовий. Бідолашна перепросила та миттю кинулась прийняти душ. Але там вона теж ридала, бо не було в домі місця, де Кіра не пам’ятала б їх неймовірно ніжного кохання.
Тим часом у вітальні Жанна Корсун зойкнула та приречено сіла на улюблений диван молодят.
– Вадику, я про таке подумала, що навіть страшно стало...
– Жанно, не починай! – відмахнувся її адвокат, але уточнив: – Це ти про що зараз?
– Та про нашу спільну родинну відповідальність за все, що сталося. Адже дурнувата Віка сиділа собі в Лондоні й поняття не мала про нове щастя свого Тимура. А потім Андрійко побачив їх на концерті й з того понеслось! Ти сказав мені, я тій ненормальній та ще й фото скинула. Бажала постібатися за наші з нею негаразди, а зробилося он що. Виходить, це ми накликали трагедію молодятам Буяновим? – не часто ця залізна леді виглядала так, як зараз!
– Жанно, а у всесвітньому потопі теж ми винні? Яке відношення має дурість Віки до аварії на Бориспільці, скажи, будь ласка? – намагався логічно мислити Корсун.
– Ой, не знаю, Вадику! Але ж я дуже рідко помиляюся...
