Спочатку:
На сторінку книги
За гастрономом, в «наливайці» на Туполєва, гидко тхнуло брудними п’яницями та дешевим тютюном.
– Налий нам ще по одній! – ляпнув по сідницях жінку, що працювала в цьому відстійному закладі Руслан Горін і хрипко розсміявся. Він, думав, що зробив дамі приємно. Але вона звикла працювати тут, адже жила зовсім поруч.
Та не встигла витривала дамочка виконати замовлення місцевої публіки, як до задимленого приміщення увійшов місцевий дільничий.
– Атас, мужики! Сам пан капітан завітав на наш вогник. Привіт, начальнику!
Дехто спокійно привітався, а дехто намагався миттю вислизнути, але дільничий вправно перекрив міцною рукою вихід та відкинув втікача назад.
– Стояти, громадяни алкоголіки! Приготували документи та виклали на столи. Валентино, ти знову до пива сурогату підливаєш? Що ти мені головою киваєш, смердить же за пів кварталу! Люди поруч ходити гидують...
Законослухняні п'яненькі чоловіки дістали зі своїх засмальцьованих рваних кишень документи й виклали на брудні столи.
– Фу! Валю, і чого в тебе так брудно завжди? До цього ж столу державний документ прилипне так, що в руки не взяти, – зморщився звиклий до особливостей закладу капітан.
Жінка схопила брудну ганчірку й почала протирати поверхню. А дільничий згріб паспорти до купи та по черзі передивився їх. Він повернув документи всім назад, але не знайшов сьогодні жодного порушника правопорядку. Тільки одного паспорта не вистачало.
– А твій де? Я що двічі повинен запитувати? – звернувся капітан до Горіна.
– Начальнику! Ти що з дуба впав? Щоб сам Руслан Горін до генделика з паспортом тягався? Та мене ще пів століття за версту впізнавати будуть!
– За запахом? Саме ти мені й потрібен, зірка екрану. Зав’язуй з цією гидотою й пішли! – взяв каскадера за рукав капітан. Але той висмикнув плече та невдоволено гримнув:
– Стапе! Я ще не допив. Куди ти мене волочеш, начальнику? Я сьогодні автографів не роздаю.
– Нічого, у відділенні зміниш трохи свій насичений графік. Тебе там слідак страшенно зачекався, – він знову міцно взяв Горіна за рукав та й повів на вихід. – А ти, Валю, зав'язуй зі своєю бормотухою, бо на фіг точку закрию!
Вже на вулиці, капітан продовжив:
– Горін! От навіщо ти стільки дудлиш? Ти ж лікувався.
– Пане капітане, так горбатого могила виправить! А я ще зі Словаччини горбатий. Впав тоді дуже невдало. Ось з того часу й лікую рани оковитою...
– Фу! Та не дихай тільки в мій бік, бо зараз знудить, – помахав рукою в повітрі капітан і скоро вони підійшли до місцевого відділення поліції.
– Начальнику, ти хоч натякни: за що притягуєш? Я ж нічого не зробив! – дивувався Горін.
– Зараз я тебе здам слідчому і ти йому будеш розповідати де і що «не зробив». А я, від гріха, піду подихаю свіжим повітрям. Як ви взагалі п’єте в таку спеку?
Дільничний радо вручив це страхіття, що колись було відомою на всю країну людиною, та й пішов собі у справах геть. А вже інший капітан ввічливо показав Горіну на стілець і ще кілька хвилин щось писав. Потім не витримав, налив у склянку води й сказав:
– Попийте, будь ласка, а потім почнемо розмову.
Старий каскадер радо проковтнув усю воду, бо сушило його страшенно, протер рота рукавом та мовчки втупився червоними очима в слідчого.
– Горін Руслан Миронович, 1975 року народження, місто Київ. Наразі зареєстрований та проживаєте по вул. Академіка Туполєва 23, квартира 10. Пенсіонер по інвалідності. Я нічого не наплутав?
– Та, ні! Все правильно. Ну, хіба що мої заслуги не перерахували, – гордо сказав п’яниця.
– Зараз перерахую. Вісімнадцятого липня де перебували? Швиденько згадуємо, бо це дуже важливо, – ввічливо говорив з Горіним слідчий.
– Пане капітане, жартуєте? Я вчорашній день не згадаю, все туманом запливло, а Ви мене про липень запитуєте, – спочатку розсміявся алкоголік, але потім почав пронизливо кашляти.
– Та ні! Моя професія не допускає жартів. Ось дивіться, – слідчий розвернув до Горіна ноутбук і запустив запис з дорожньої камери. Але каскадер тільки примружив очі та пожалівся:
– Начальнику, я ж там ні хріна не бачу, в тих ваших коміксах. Окуляри вдома забув. Не беру, знаєте, бо спілкування з друзями інколи буває екстремальним. А оптика наразі дорогуща. Що то Ви мені за кіно показуєте?
– Дуже цікаве кіно, містере Горін. Чи краще паном каскадером називати? А саме вісімнадцятого липня, о 13.30, Ви так вправно неслись по Бориспільській трасі, що спричинили серйозне ДТП. У ньому є постраждалі й загиблі. І рух на величезному шматку міжнародної траси до колапсу довели. Люди на літаки й зустрічі через Вас запізнилися. А Ви кажете: «Нічого не пам’ятаю».
– А! Ви про це? – навіть не відмовлявся від сказаного Руслан. – Ну так, люблю я поганяти на своєму Мерині. Дощ тоді періщив. Та я не знав, що аварія була, – закопилив губу Горін і «включив дурня».
Ну, не був він аж настільки пропитим і дурним, щоб не побачити у дзеркалі заднього виду, як після його крутого віражу срібляста Мазда злетіла у повітрі та увірвалася на зустрічну смугу. А як не вліпилась у бензовоз, то покотилась, наче дзиґа у кювет. Тільки ця тварюка навіть не зупинилася!
– Громадянине Горін, ви затримані за підозрою по статті 286, частини друга й третя Кримінального кодексу, поки що на сорок вісім годин. Ви можете звернутися до свого адвоката, якщо такого маєте. Бо в ДТП постраждав наш колега і навряд чи хто з шанованих адвокатів візьметься Вас захищати. Але державний захисник, Вам звісно буде наданий. Писати зізнання будете?
– От халепа! Казав я тій дурисвітці, що не треба! А вона: «Полякай його, Горін!» Ось і долякалися. А хто там загинув? – добродушно вимовив каскадер. – Пане капітане, а можна ще трішки водички? Сушняк страшенний мучить.
Слідчий подав йому ще склянку води та суворо додав:
– А з цього місця, будь ласка, детальніше! Хто така «вона»? Ім’я, прізвище...
– Та куди ж детальніше? Баба одна була страшенно зла на свого колишнього, що він собі молодуху завів. Одружився та живе щасливо, а в неї за душею тільки спогади й сум. Віка Краснова, однокласниця моя, попрохала полоскотати нерви тому франту з адвокатури. Ну, я й погодився трохи поганяти за ним, по старій пам’яті. Та Бог свідок, пане слідчий, я не хотів, щоб аж так все вийшло, – жадібно допивав воду Руслан Горін.
– Тобто маємо щиросердне зізнання та ще й замовницю кримінального злочину, так? – зрадів молодий слідчий швидкому розкриттю.
– Виходить, що так. Все життя мені жінки перекосячили. Якось Буянов мені ледь морду за Віку не набив. Та я тоді частіше за нього по телику маячив, – по-дитячому констатував старий пияка. А слідчий вже поклав перед ним папір і ручку.
– Пишіть зізнання та детально вкажіть всі дані замовниці злочину.
– Слухайте, от чого Вас тільки в тих академіях навчають? Ну, я ж кажу: колишня замовила! Буянова Вікторія Євгеніївна, в дитинстві Краснова. Вона ще зі школи шалавою була, хоча розумною. В універі навчалась. Там і здибала свого Буянова. Дітей наробили, а потім силу силенну ліжок облазила, доки її розумник невинних захищав! Я взагалі не розумію: чого вона з Англії назад приперлася? Згадала про Тимурчика й почала йому претензії пред'являти. Капітане, я Вам чесно скажу: всі баби навіки дурні! А от писати наразі я не зможу. Руки тремтять та й очі не бачать. Ви напишіть, що треба, а я підпишу. Дайте мені ще водички та відправляйте до камери. Голова розколюється, а там у вас прохолодно, я з радістю відпочину. Оце розповів і легше стало. Ну, не хотів я того, що сталося! Якщо чесно - бачив звісно в новинах я ту «кашу» на трасі. То виходить Буянов живий? – поцікавився Горін й жадібно допив воду.
– Так. Але моліться Богу, щоб ваша стаття не перекваліфікувалася у 115-ту. Черговий! Забери цього до камери, – скомандував слідчий і почав гуглити адресу Вікторії Буянової.
Не краща за свого дружка, Віка сиділа вдома та пила вже котрий день. Саманта засмагала з друзями десь на Дніпрі, а матір залишила на самоті думати над скоєним.
Купа недопалків нагромадилася в попільничці на підвіконні й жінка розмірковувала та згадувала все, що сталося. Спочатку вони з Горіним разом пили, але вісімнадцятого липня Саманта попросила підвезти її на зустріч з батьком.
На диво, того дня Горін ще не набрався й вони всі разом поїхали до будинку Буянова. Геть випадково, солоденька парочка молодят відлітала на курорт. І Віку наче чорт поплутав!
Вони з донькою таки спустилися в метро, а Горіна попрохала «трохи полякати зрадника» та провести до аеропорту. Але старий п’яниця перестарався і до вечора репортаж з Бориспільської траси розлетівся телеканалами міста.
Не дуже переймаючись за долю постраждалих Вікторія хильнула та поперлася доводити свої права на власність колишнього. Але до помешкання адвоката Буянова її звісно не пустили й дамочка повернулася додому ні з чим та вирішила більше не підтримувати стосунків з п’яницею Горіним.
У двері хтось постукав. Дзвінка в батьківській хрущівці давно не було й Віка зраділа, що може зірвати гнів на неочікуваному гості. Вона навстіж відкрила двері й побачила гарненького лейтенанта-поліцейського.
– Дільничий інспектор Дзюба. Ви Вікторія Буянова?
– Так пане лейтенанте, я. Прошу, заходьте, – погасила в попільничці сигарету Віка.
Хлопець переступив поріг та продовжив:
– Тоді збирайтесь. Я повинен доставити Вас на розмову до слідчого.
– А з якого приводу? З моєю донькою все в порядку? – згадала, що вона мати Вікторія.
– Певно, що так. Бо я до Вас зовсім в іншій справі. Паспорт захопіть, будь ласка.
– Боже правий, яких тільки поліціянтів тепер у нас роблять! І вихований, і красень з усіх боків... – намагалася загравати нещасна, але її чомусь напала гикавка й Віка пішла попити води. – Така спека на вулиці, пане дільничий.
Їй так захотілося звабити поліціянта, котрий прийшов арештувати її та не знала, що до свого занедбаного дому потрапить геть нескоро. І доля «нагородить» її новими враженнями у казенному домі.
