Раді Вас бачити!

Перед операцією коханого – Кіра Буянова пішла до місцевої каплички. Її скоріше за все й збудували на території лікарні саме для таких випадків. Дівчина поставила свічечку «за здоров’я» свого єдиного й тихо опустилась перед розп’яттям на коліна.

Життя маленької Кіри Корабльової й до цього було перенасичене похованнями, іконами та молитвами. Але сьогодні вона чомусь дивилася на Ісуса Христа й думала про дивні речі. Їй здавалося, що вона Марія Магдалина, а той худенький чоловік на хресті то її нещасний Тимурчик, якого доля покарала лише за те, що він був добрим та справедливим.Звісно, Кіра плакала. Не кожній жінці, за ціле життя, знадобиться й половина її сліз. І зовсім не тому, що пташка народилася плаксивою. Дивно, як взагалі її прекрасні очі витримували таку кількість сліз? Хоча дехто вважає, що таким чином очі промиваються та стають здоровішими. Прости, Господи, подібних розумників!

Ну, а в операційній уже йшла серйозна підготовка до роботи відповідальної та важкої. І не тому, що на столі лежатиме доволі відома в місті людина. І геть не тому, що операція проплачена в повному обсязі й наперед. Просто такі унікальні процедури несуть собою величезну відповідальність, адже являються стартом до одужання або спричиняють смерть.

Тепер зовсім безпорадна та збентежена пташка сиділа на стільці під самими зачиненими дверима операційної й не бачила навколишнього світу. Вона склала долоньки до купи та вже навіть не молиться. Кіра подумки перебралася туди, де над столом чаклують кращі з кращих, щоб вирішити їх з Тимуром долю.

Взагалі люди, котрим за двадцять, бездумно бавляться часом та зовсім не помічають його плинності. Але для юної дружини Тимура Буянова час сьогодні був вбивцею! Кожна прожита дівчиною хвилина здавалася вічністю й тягнулася наче найдовша у світі отруйна гадюка. Та вона згодна чекати скільки завгодно, нехай навіть пройдуть роки.

Сумарно в операційній хірурги дійсно проводять роки, хоч для окремо взятої операції професіоналам інколи достатньо й десяти хвилин. Тільки не сьогодні! Але маленька колібрі терпляче чекала.

Та ось за дверима почулися кроки й Кіра встала на ватяні ноги. Це момент істини: житиме вона далі чи ні? А таку звістку потрібно прийняти стоячи. Спочатку повз неї мовчки пройшов стрункий сивий чоловік, наче не помітив і Кіра зрозуміла, що її життя закінчилось.

Далі пробігли дівчата, виносячи якесь медичне обладнання й тільки потім вийшов Костянтин Павлович. Вона не бачила виразу свого обличчя, але й так ясно, що воно випромінювало смерть. А лікар взяв її за обидві руки й посміхнувся:

– Спокійно, дівчинко. Буде жити твій суджений! Професор так ще ніколи не старався. Він бачив, як ти тут залипла та всю операцію провів майже мовчки. Завжди гримає на медсестер та дещо відволікається. А сьогодні концентрувався понад можливості, але понівечену частину хребта Тимура Анваровича зліпив наче чарівник та дав прогноз, що з часом адвокат Буянов зможе повернутися до нормального життя. Тільки радіти ще зарано!

Кіра вислухала його без єдиного слова, а потім кинулася лікарю на шию й ледве не задавила його своїми дитячими обіймами.

– Так, зупинись! А то від щастя інфаркт у свої двадцять отримаєш або мене скалічиш. Хоча з цих обіймів я зрозумів, що ти готова до виписки. Тепер піди поїж та поспи, бо на тебе страшно дивитися.

– Я хочу його бачити, Костянтине Павловичу! Я хочу його бачити... – заклинило бідолаху.

– Кіро-Кіро! Раз, два, три, – травматолог поклацав пальцями у неї перед очима й додав: – Ну, ти ж доросла й розумієш, що чоловік ще кілька годин проспить. А потім відновлювальні процедури й ліки. Щоб повернути й адаптувати Тимура Анваровича до навколишнього середовища необхідна ціла система. Ну, а завтра вранці, якщо все буде добре, я дозволю тобі оте «хочу бачити», розумієш?

– Розумію. Але до завтра, при здоровому глузді, я просто не доживу. Можна мені подивитися на нього крізь скло? – наче молилась Кіра.

– І знову: НІ! Пацієнт знаходиться в спеціальній палаті інтенсивної терапії. А на його місці вже лежить зовсім інший постраждалий, – пояснював лікар.

– Тобто Він помер на тому столі, а Ви не хочете мені відразу казати? – перейшла до істерики пташка.

– Кіро! Або ти заспокоїшся, або я викличу психбригаду. Чого це ти перестала мені довіряти? Якщо я сказав, що живий і повинен іти на поправку, значить так воно і є. Тільки потрібно бути послідовними, – тяжко зітхнув травматолог і дістав з кишені якісь пігулки. – На прийми одну та йди спати. Не треба мені тут зомбі, що блукає по відділенню. Ковтай кажу!

Кіра змирилася й проковтнула снодійне. В палаті попила води та скоро мирно заснула у своєму звичному і страшенно набридлому ліжку.

Те, що наразі їй снилося звісно можна вважати маячнею божевільної. Адже вона тримала на руках свою дитинку: рум’яну й веселу. Хлопчик радісно сміявся й обіймав її.

А потім з’явився Тимур, неймовірно гарний і жаданий. Він лагідно обіймав красиву карооку дівчинку та називав її «донечкою». Кіра посміхалась уві сні та навіть не розуміла, що марить щастям, яке в неї життя вже відібрало й невідомо чи подарує знову?

Новий ранок видався дощовим. Знову гримав грім і всі люди ховалися від шаленої літньої зливи. Дерева гнулись до землі та нагадували день їхньої зустрічі. Хоча сьогодні теж день їхньої зустрічі. Другої, доленосної у житті! Кіра вмилася, причесалась, одягла вже улюблений халатик і помчала до ординаторської, але Костянтина Павловича там не було. Вона чіплялася до персоналу відділення, аж доки не побачила лікаря.

– Медсестри зателефонували мені й сказали, щоб вгамував хвору, бо вони не можуть працювати. Це так? – посміхнувся він.

– Доброго ранку, лікарю! Саме так. Я більше не можу чекати. Ведіть мене до Тимура або викликайте психбригаду, – серйозно говорила йому Кіра та здавалося була готова до будь-чого, тільки б швидше побачити свого чоловіка живим.

– Бачу, ти гарно підготувалася. Молодець! – похвалив її лікар. – Пан Буянов довго блукав серед інших світів і йому приємно буде бачити усміхнену та позитивно налаштовану дружину.

– Що Ви, Костянтине Павловичу, я геть не вмію прикидатися. Але якщо для одужання Тимура потрібно весь час посміхатись, я робитиму це день і ніч, – впевнено випалила Кіра.

– Пощастило чоловікові! – не стримався слуга Гіппократа та повів Кіру до ліфта. Десь на поверсі він перепитав її: – Готова? Тоді пішли.

Лікар прочинив двері й бідолашна, змучена очікуванням пташка, побачила своє земне диво. На високому ліжку, знову серед купи якихось дротів лежав її Коханий. Без своєї звабливої борідки Тимур змінився та дуже схуд.

Кірі страшенно хотілося кинутися до нього в обійми, але ж вона розуміла, що спричинить цим жахливий біль. Тому просто мовчки підійшла ближче до ліжка.

– Я вийду на декілька хвилин, – зітхнув лікар та пішов до дверей, адже не важко було помітити: як вони дивляться одне на одного.

Кілька хвилин подружжя мовчало. Так здавалося зі сторони та насправді, поглядом, вони розмовляли про все відразу. Очі випромінювали стільки щастя й болю та неймовірно прекрасних слів, які ще не придумали ні чаклуни, ні поети...

В красивих карих і смарагдових очах стояли сльози. Тимур спробував підняти долоню, але не зміг керувати рукою й тоді прошепотів:

– Привіт, моя колібрі! Як довго я тебе не бачив... А ти така прекрасна.

Пташка кинулася до рідної руки й обережно взяла у свої обійми:

– Я дуже чекала зустрічі з тобою, Коханий мій. Неважливо, в якому світі. Головне аби бути разом.

– У цьому, маленька моя... Він непоганий. Адже зустрілися ми саме тут. Не плач, тобі не можна... З нашою крихіткою все в порядку? – Тимур Буянов ще був на краї прірви, а вже цікавився їх дитинкою. Що вона йому наразі повинна сказати? Добити, чи збрехати? Адже Кіра ще ніколи й подумки не обманювала його.

– Все добре. Тепер головне, щоб ти одужав, єдиний мій, – вона збрехала! Та дивлячись у кохані очі дівчина розуміла, що заради нього готова вбити, не те що збрехати хоч сто разів.

– Я радий... – вдруге спробував потягнутися до її живота Буянов, але застогнав і полишив поки пестощі насправді вже відсутнього нащадка.

Від втрати свідомості Кіру знову врятував Костянтин Павлович. Він рішуче зайшов до палати й наказав:

– Все, молодята! У вас попереду ціле життя. Перепрошую, Тимуре Анваровичу, але до Вас просяться спеціалісти, а Кіру я забираю. Вона вчора дуже перехвилювалася, чекаючи під операційною. Тому їй треба відпочивати.

Буянов ствердно кивнув і було зрозуміло, що його світлий розум та доброта не постраждали в автотрощі. Кіра позадкувала до дверей спиною та все продовжувала поринати в глибину Його очей.

– Лікарю, а нам дозволять побачитися перед сном? – відверто спитала ще в палаті пташка.

– Думаю, це можливо. Одужуйте, пане Буянов! Ваша дружина неймовірно сильна жінка, пощастило Вам з обраницею, – почула комплімент Кіра і смертельно злякалася, що лікар може сказати правду про дитинку.

Вона вибігла в коридор та знову кинулася зі сльозами медику на шию:

– Костянтине Павловичу, він питав про дитинку. А я не змогла... Не за себе боюся, за Нього. Він так маленького хотів. Можна я скажу пізніше?

– І знову, молодець! Ти дійсно мудра, не по літах, жінка. Правильно зробила, нехай Тимур Анварович спочатку накопичить сил, а там вже якось розберетесь. Тільки зав’язуй ти з цим мокрим ділом, бо я халат сушити не встигаю! – намагався розрадити жартом медик.

Вона так чекала, так просила у Бога і людей зустрічі з найдорожчим. А тепер побачила і стала ще сумнішою, адже їх об’єднує неоціненна втрата.