Спочатку:
На сторінку книги
Кілька днів Тимур байдикував без діла. Колеги ввічливо, з подачі шефа, не турбували його навіть дзвінками. Розрахунок був простим: кожен професіонал інколи зморюється від тяжкої праці та переживає кризу. Але ж потім він неодмінно засумує за своєю улюбленою роботою та й повернеться працювати, з особливим натхненням. Та цього разу грамотії-адвокати помилились, бо сумував Буянов лише за Нею... За рученьками, що так щиро обіймали; за оченятами, що танули у ньому; за серденьком, що безоглядно і віддано кохало...
Наразі Тимур відчував себе зачиненим у клітці звіром. Людиною, що власними руками зрубала дерево свого життя. Він рішуче сів у Мазду та скоро опинився під будівлею Кіриного гуртожитку. Буянов увійшов до вестибюля й почекав, поки його зупинить чергова. Але Тимур мав такий вигляд, що жінці й в голову не приходило його чіпати. Вона ж собі не ворог! Якщо до когось завітав столичний депутат чи, не дай Боже ревізор, він сам про це скаже. А краще: нехай іде, куди йшов.
– Я перепрошую, шановна! Не підкажете, як би мені побачити студентку Кіру Корабльову? – тихо спитав Буянов у жіночки, що намагалася його не бачити. Тільки тоді чергова зрозуміла, що Кіра знову кудись вляпалась. Інакше, чого б це нею цікавились представники закону? Вона кумедно виструнчилась та доповіла:
– А Корабльової, шановний пане, наразі в гуртожитку немає. Вона в лікарні. Я Вас проведу до нашої завідувачки. Ганна Василівна завжди на посту!
Буянов пропустив недоречність вислуги, бо почув біду про свою пташку. У радника миттю оніміли ноги, та він спокійно відповів:
– Завідувачка мені без потреби. Кіра у якій лікарні?
– Зараз подивимось. У мене тут все записано, – з розумним виглядом погортала жінка товстий журнал та відповіла: – Ось: десятого квітня, о другій ночі, швидка забрала Корабльову до неврології четвертої лікарні, що на Солом’янській.
Тепер Буянову затьмарилося в очах, наче йому теж була потрібна медична допомога. Та радник стримано сказав:
– Дякую. Наразі це все.
– Шатова, стій! Кому кажу, затримайся! Пану поліціянту необхідна інформація про Корабльову. Відповіси на його запитання, а потім підійдеш до мене, – гучно скомандувала чергова.
Це так вона спиняла високе розмальоване дівча, тих же років, що й Кіра. Та подивилася на Буянова оцінювальним поглядом і ще точніше визначила: звідки припхався до гуртожитку цей гість.
– Уважно слухаю Вас, агенте? Чи краще, пане підполковнику? – пожартувала дівчина.
– Ні те, ні інше, – відповів Тимур і миттю, за його словами, майбутня журналістка упізнала:
– Пробачте, раднику! Але ж я Вас лише телефоном чула. Щиро дякую, що Ви тоді допомогли моєму бойфренду. А Кіра, кілька днів уже в лікарні. Чогось посеред ночі розродилась істерикою. Ну, я їй швидку й викликала. Забрали лікувати. Ви знаєте, я намагаюсь викроїти час, щоб відвідати її. Але нам так багато задають, ніяк не виберуся. Ви, як побачите її, передавайте вітання і нехай швидше одужує!
– Спасибі, Анжеліко, – автоматично відповів Тимур, а дівчина ще більше здивувалась:
– Ну, ні фіга собі! Ви пам’ятаєте: як мене звати? Феноменально! От би Вам до нас у журналістику. Та я перепрошую, треба бігти.
Вона вже опинилася біля стійки чергової, а бідолашний Буянов тяжко зітхнув та подумав, як дівчина неймовірно права. Ось був би він веселим журналістом, тоді злочинний несвіт геть не заважав би їх з Кірою коханню. І ніжна квітка не валялася б наразі у лікарні з нервовим зривом. Але деякі журналісти з цим твердженням не погодяться, адже їх професія теж місцями прямує по краєчку прірви.
Як будь-який інтелігентний чоловік, перед походом до лікарні, Тимур купив букет троянд і фрукти. Він навіть не замислювався над тим, що Кірі ця його «увага», наче кинджал в закохане до нестями кровоточиве серце...
Розсудливий адвокат залишив автомобіль на стоянці біля входу до лікарні та спитав у охоронця: куди йому йти. Вже в парку, по дорозі до корпусу невралгії Тимур натиснув її контакт. З кожним днем на вулиці ставало все тепліше, а на деревах вже з’являлися малесенькі липкі листочки. В повітрі висів чарівний запах зелені й весни, а небо було високе й блакитне.
Буянов довго слухав з трубки знайомий діджингл, але Кіра йому не відповідала. Тоді Тимур попрямував до входу приймального відділення. Там йому видали накидку, бахіли й дозволили пройти до восьмої жіночої палати.
Як всі нормальні люди, радник терпіти не міг аромату лікарень. Через свою гидку професію він часто бував у багатьох з них, але навіть дорогі приватні клініки все одно навіювали смуток та пахли смертю.
Тимур постукав до вказаної палати й обережно заглянув всередину. В одному з кутків він побачив Кіру. Вона байдуже обіймала подушку обома руками та звісно розуміла, що після дзвінка Буянов з’явиться сюди. Тому мовчки підвелася, тугіше зав’язала пояс на довгому халаті й вийшла в коридор.
Дівчина була бліда й змучена, але прекрасна. Тимур поклав «дари» на підвіконня і прошепотів:
– Прости мене, маленька... Я найдурніший ідіот на світі, адже не повинен був відштовхувати тебе через те, чого іще не сталося. Я не можу жити без тебе, дихати нічим. Прошу, поїхали зі мною додому і більше ніколи не будемо розлучатися. А там, що Бог пошле!
Кіра стояла, потупивши чарівний погляд у підлогу й не говорила ні слова. Тоді Тимур не витримав і намагався опуститися перед нею на коліна.
– Не треба... Тут підлога брудна. Не знаю, що тобі здалося, але ти дійсно зробив мені дуже боляче. Та я не вмію ображатися на тебе, бо кохаю неймовірно і піду слідом куди завгодно, – тяжко зітхнула вона.
– О, Господи, моє ж ти диво! Зараз... Я швиденько папери підпишу та поїдемо додому. Будь ласка, йди збирайся. Я сам тебе вилікую. Сам скалічив і зцілювати буду сам. Як же я за тобою скучив, янголе мій небесний!
В одну мить очі Буянова змінилися до невпізнанності й засяяли тими божевільними вогнями, що запалила в ньому Кіра. Він навіть спробував доторкнутися до її блідого личка, але потім схопив лікарняні «дари» і кинувся до чергового лікаря писати відмову.
Сьогодні Тимур застосував увесь свій професійний шарм, щоб Кіру відпустили без будь-яких питань. Звичайно з них взяли купу відписок, аби убезпечитися від наслідків. Можна подумати, що ті пігулки могли допомогти від смертельного болю, що завдає поранене Кохання!
Назарі тихенька Кіра сиділа поруч зі своїм збентеженим водієм, а Буянов мчав приблизно так, як нещодавно з Зарічного. Він знову дуже поспішав та пристрасно зітхав, поглядаючи на свій скарб. Всередині у Тимура вирували відразу радість і біль, а ще він повірити не міг, що його благородна крихітка пробачила й запаморочливе щастя повертається до них.
Вдома Тимур поводився приблизно так, як у холодний вечір минулої осені, коли вперше привів її у свій дім. Не накидався зі зголоднілими поцілунками та обіймами, не виголошував промов, просто був підкреслено уважним.
Він допоміг Кірі зняти пальто й ботильйони, посадив у крісло, а сам увімкнув теплу підлогу та побіг наповнювати для своєї пташки пухнасту ванну. Після гидкої лікарні Кіра не відмовилася полежати серед ніжних пахощів знайомої кімнати.
А Тимур почав готувати стіл на честь повернення красуні. Правда, у ці кілька днів він забув про їжу і в його великій холодильній шафі «миша повісилась». Але зараз щасливий адвокат наспівував мелодію, що почув з мобільного своєї пташки та здається вже щось задумав. Він таємниче посміхнувся й чемно постукав до ванної кімнати:
– Крихітко моя! Без тебе їжа мені не потрібна була й тому в холодильнику пустка. Та наразі я відчуваю голод звіра. Дозволиш мені спуститися за нашою піцою? – блаженно зиркав він на гострі плечики, що виднілися з-під густої пінки. Вигляд своєї прекрасної жінки будив у Тимурі такі сильні первісні інстинкти, що одночасно лякали й заворожували його.
– Так, сходи. Я теж голодна. А можеш ще дещо зробити для мене? – обережно спитала Кіра.
– Що завгодно, моя пташинко! – збуджено затремтів голос Буянова.
– Хочу твою яєшню з беконом і корнішончиками... Пам’ятаєш?
– Так, кохана! Зараз все буде... Ти відпочивай. Я миттю, – перехопило подих у Тимура, а всередині вже плескалося щось солодке й гаряче.
