Спочатку:
На сторінку книги
Через кілька днів Кіра Буянова встала. Звичайна домашня дівчина, у якої є мама й тато та тепла жилетка для сліз, ще довго вважала б себе хворою. Але у Кіри на світі не було жодної рідної душі. І родина, котру вона так дбайливо створювала – знову знищена. А її чарівний і досконалий коханий захисник, тепер лежить геть побитий та недієздатний.
Але ж маленькій пташці не вперше стояти на краї прірви й тому вона почала з найпростішого. Вставала та вперто ходила палатою. Спочатку її хитало й перед очима крутилися темні кола. Тоді Кіра чіплялась за стіну й продовжувала свою самостійну реабілітацію.
Вона повинна, адже поверхом вище, в тому страшному «акваріумі» лежить прикутий до купи медичних жахіть її найдорожчий у світі. А значить потрібно набиратися сил, щоб згодом вилікувати і Його. Повернути ті щасливі прекрасні очі, що випромінюють кохання і відданість лише їй одній. За це маленька колібрі життя віддасть, не роздумуючи.
– Молодець, Кіро! – похвалив її лікар, як зайшов до палати.
– Де там молодець, Костянтине Павловичу? Я ледве рухаюсь і перед очима весь час ряботиння кружляє, – невдоволено сказала дівчина.
– Ну, шановна! Струс мозку це ж не чарка текіли. Потрібен час і все пройде. Ви молода, швидко відновлюєтесь та маєте до того непереборне бажання. І результатами Ваших аналізів я цілком задоволений. Явно йдете на поправку. До речі, щодо лікування Тимура Анваровича у мене до Вас є серйозні питання.
Тепер Кіра забула про ряботиння в очах і втупилась поглядом у лікаря:
– Слухаю Вас, уважно.
– Розумієте, рятувальні процедури постраждалих передбачені фінансуванням Міністерства охорони здоров’я. Але операції з відновлення хребта несуть собою великі фінансові затрати і я повинен дізнатись: на які кошти Ви розраховуєте?
– Віддам все, що маю, Костянтине Павловичу. Гроші в мене є, – миттєво ляпнула Кіра.
– Це добре. Тоді можна планувати серію операцій, що набагато покращать стан Вашого чоловіка.
– Я згодна. Тільки в мене нікому привезти картку з дому. Хоча можу з’їздити на таксі, – окрилено відізвалась пташка.
– Ну-ну! Роз’їздилась вона. Яке таксі? У Вас картка валютна чи гривнева? – спокійно розмірковував лікар.
– Звичайно, гривнева. Я навесні хатинку в селі продала. Тому сплачу все, коли скажете...
– Хвилиночку. Що Ви продали? – засумував травматолог.
– Будинок у передмісті, – знизала плечиками Кіра.
– Я, звісно перепрошую, але про яку суму йдеться? – розумів лікар, що пацієнтка геть далека від дійсності.
– П’ятдесят тисяч гривень, – гордо бовкнула Кіра про свої «мільйони».
– Бідолашна дитино, але ж цього вистачить лише, щоб покрити Ваші нинішні витрати на бинти та пігулки, – розгублено закивав головою медик і щиро шкодував, що в системі все так недосконало та дорого.
– Добре. А скільки треба, щоб поставити Тимура на ноги? – спитала Кіра й точно не розуміла, що вона випала з гнізда на землю, де ходять зовсім інші гроші.
– На ноги, не знаю. Але для усунення початкових проблем з хребтом знадобиться кілька операцій, вартість яких сягне десятків тисяч доларів.
Кіра раніше не відчувала себе панянкою зі старих фільмів. Але від почутого знову втратила свідомість. Ну, а лікар вже стабільно, підставив сильні руки та поклав на ліжко. Він взяв з тумбочки аміак й поводив у неї під носиком. Дівчина прийшла до тями, залізла глибше під ковдру й сказала:
– Вибачте, я ще не зовсім добре сприймаю реальність. А якщо я віддам нирку, на скільки операцій Тимуру вистачить?
Наразі сумлінному лікарю стало ще більш соромно за свою професію, за ціни які диктує сучасна медицина й за те, що саме йому доводиться озвучувати маленькій знедоленій жінці той прайс.
– Кіро, це не варіант. Вам потрібні будуть неабиякі сили для реабілітації та пристосування чоловіка до нового життя. Повірте, це дуже важко. Тому ні про які Ваші нирки й мови бути не може. А що як Ви колись захочете мати дітей? Навіщо ж так ризикувати? Особисто я, категорично, проти.
– А хіба я зможу? Десь читала, що втрачена перша дитинка перекреслює наступні вагітності, – миттю вчепилася в іншу важку тему нещасна колібрі.
– Господи, де Ви таке читаєте? Я не гінеколог та бачив тільки деякі Ваші аналізи, але про дурниці з минулих часів геть забудьте. То комуністична пропаганда вела розмови про моральність, якої при них точно не спостерігалось. А щодо фінансування операцій Тимура Анваровича думати треба швидко й настирливо.
– Добре. Я зрозуміла. У нас ще є квартира, нова гарна. Власник її звісно Тимур, але як дружина на лікування, я маю право її продати? – спокійно розмірковувала Кіра.
– А жити Ви де збираєтесь? – наче екзаменував на витривалість пацієнтку лікар.
– Костянтине Павловичу, але ж Ви сказали «жити». А якщо Тимур не зможе, то й мені життя не потрібне. Тому, думаю, будемо орендувати. Або повернемося до мене в село. Там хати дешеві й мене всі знають, – все впевненіше казала про страшні речі маленька дівчинка й викликала у досвідченого лікаря справжнє захоплення.
«Мабуть, не вперше цій крихітці мандрувати світом біди?» - думав наразі він.
– Добре, зараз я принесу Ваш телефон. Всі інші речі все одно непридатні, а гаджет зберігся. Ви зможете зателефонувати друзям адвоката. Я вважаю, що їм саме час підключатися, – знову допоміг порадою медик.
Кіра зітхнула та розуміла, що ні про яких друзів свого коханого вона й поняття не має. Ну, бачились вони на концерті Стінга з якимось молодиком, з колишньої роботи та й по всьому. Тому наразі дівчина почувалась геть безпорадною.
– Вибачте, що довго Вас затримую, Костянтине Павловичу, але ми одружились зовсім нещодавно і в моєму телефоні немає зв’язків Тимура. А можна взяти його айфон? – щиро зізнавалася поки єдиному спільнику бідолашна.
– Кіро, я б з радістю! Та все, що залишилось від айфона адвоката Буянова – то кілька шматочків пластику. Я звісно пошукаю сім-карту, але скоріше за все вона знищена. Згадайте хоча б, як називалася фірма, де останнім часом працював Тимур Анварович, – розійшовся з допомогою медик.
– Лікарю, я не знаю! Тимур пішов від них, щоб працювати у нас в КПІ, поруч зі мною. Він хотів вберегти нашу родину від кримінального світу і тому кинув все. Ось і вберіг... – Кіра не витримала й залилася сльозами, а лікар взяв її за руку й гримнув:
– Все-все, перестала! Тобі сльози шкодять. Потім будеш жаліти себе. Зараз потрібно вистояти. Піду погуглю. Добре, що адвокат Буянов не голка в скирті сіна, а скоріше скабка в... Може щось і знайду.
– Знаєте, лікарю, я думала звернутися до його колишньої родини, але чомусь боюся. Мені здається, що вони не дуже хороші. За кілька годин до аварії він познайомив мене з донькою. Вона посміхалась та очі були недобрі. Так мені здалося, – озвучила Кіра свої думки, а медик продовжував дивуватися її розуму й недитячій мудрості.
– Тут ви праві, Кіро. Не треба наразі змішувати все до купи. Часто минулі стосунки не приносять користі сьогоденню. Піду пошукаю, а Ви йдіть на обід. Можна самостійно, я не проти. Починайте повертатися до реального світу. Хоча, бачу, що від реальності Ви й не відривалися.
Обід у лікарняній їдальні з часів царя Гороха не змінився. Та ніхто ж не каже, що мало чи несмачно... Але, дійсно, страшенно несмачно! Всі ті недосолені та недоперчені страви завжди більше схожі на якусь однорідну гидоту, а їсти треба, бо без їжі людина жити не може. Кіра поїла, що дали та й пішла до палати.
Скоро повернувся лікар і був доволі оптимістично налаштований.
– Ось тримайте. Добре бути відомим. Адвокатська контора «Корсун і син» на Набережно-Хрещатицькій. Там Ваш чоловік успішно пропрацював майже сім років. Думаю, ці допоможуть. Грошей, звісно не дадуть, але юридична допомога Вам наразі теж потрібна. Піду працювати. Коли що - я в ординаторській, – поклав лікар трішки подряпаний телефон Кіри, чиюсь зарядку та листочок з контактами.
«Господи! Як добре, що на світі ще є розумні та чуйні люди. Раніше я їх майже не зустрічала. Звичайно, першим завжди буде мій Тимурчик. Але ж і цей дядько теж намагається допомогти» - думала маленька пташка та вже забивала номери до свого телефону.
