Спочатку:
На сторінку книги
Не кожної травневої ночі можна побачити на небі такі яскраві зорі, якими зараз сяяли очі донедавна самотнього й нещасного столичного адвоката Тимура Буянова. Він мчав по швидкісній смузі Житомирської траси до Києва й загадково посміхався.
Мабуть, щоб не розплескати ні краплі з завойованого кількома хвилинами раніше щастя, він знайшов негучну приємну мелодію та інколи краєчком ока милувався чарівною пташкою, яка сьогодні може стати його Долею...
А Кірі, на відстані, передавався шалений стукіт його гарячого серця і вона тихенько мліла від невідомого раніше блаженства. Це було так приємно: ще не знати, що чекає попереду, але сподіватись на щасливі відкриття. Адже поруч з нею найдобріший чоловік на землі, а ще він їй здається рідним.
Вже в місті, коли треба було обирати подальший шлях, Тимур несміливо запитав:
– Я можу запропонувати тобі свій дім і товариство вже сьогодні? Ти не відповіла мені.
– Так, я хочу згадати, як затишно було у тебе вперше. Може тому, що то твій дім, – зізналася Кіра й Тимур, від насолоди, ледве не втратив контроль над авто.
– Дякую, моя маленька пташко! Дуже хочу, щоб дозволяла лише мені так називати тебе, – це було схоже на якесь дивне змагання: хто витримає більше щастя?
Скоро вони опинилися біля висотки Тимура й він грайливо заглянув до її личка та запропонував:
– Я голодний і хочу піцу, а ти?
– А я хочу все те, що ти запропонуєш, – по-дитячому довірливо глянула вона в очі Буянову й від її слів Тимур готовий був зомліти. Він зроду не пам'ятав, щоб котрась із жінок мала над ним таку могутню владу, як Кіра.
Адвокат обережно взяв її за руку і парочка зайшла до ароматного кіоску замовити їжу. Звичайно голод давався взнаки, адже зранку вони займалися паперами у Зарічному, а потім перейшли до розв'язання особистих питань. Тому тепер, окрім гастрономічного, обоє відчували інший нестерпний голод та тільки посміхалися й очікували на дещо неймовірне.
Ось нарешті дівчина подала їм ароматну теплу коробку та уважний Буянов знову уточнив:
– Ми ж нічого не забули, правда?
Але Кіра лише знизала плечиками й не розуміла: чого він хоче. Тоді Тимур пояснив:
– Даруй за мою нерішучість. Якщо чесно, то я боюся йти додому...
– Тоді не йди, – здогадалася розумниця.
– Не можу. Піци дуже хочеться. Ну, не на вулиці ж її куштувати. Все. Я готовий, пішли!
– Добре, – погодилася гостя та відчувала як від хвилювання і в неї трясуться ніжки.
Закохані піднялися на поверх і зайшли: він додому, а вона – до прихистку добра та майбутнього щастя. Тимур поклав коробку і ввічливо допоміг з одягом. Потім замкнув двері й кинув ключі в передпокої. В цю мить вони обоє згадали, як в ніч знайомства скривджена пташка злякалася його зачинених дверей.
– Ти більше не боїшся мене? – посміхнувся окрилений чоловік.
– Ні. Я поважаю тебе і щиро вірю в неймовірну людяність та доброту твоєї душі, – серйозно відповіла на його загравання Кіра та пройшла до затишної кухні Буянова.
– Дякую. Але наразі в мене є геть непристойна пропозиція. Кіро, хочу відсвяткувати продаж твого будинку пляшечкою колекційного сухого. Тобі ж уже є вісімнадцять? – танув у її оченятах Тимур.
– Ти бачив сьогодні мій паспорт, але я можу принести. Він у коридорі, в сумці, – відгукнулась на його жарт Кіра. – Я готова відсвяткувати.
– Та я давно про Вас, панянко, все знаю. Прекрасна, ніжна, розумна, а ще така жадана... – захлинувся бажаннями чоловік.
– Не треба! Перехвалиш, – відмахнулася Кіра та грайливо нагадала: – Пане адвокате, піца холоне.
– Перепрошую, мадмуазель! – дістав хазяїн з холодильника пляшку Піно Нуар та налив потроху у високі келихи. Потім сів навпроти, як колись, та пристрасно додав: – Хочу випити за нашу зустріч! За ту, найпершу. За сьогоднішню і всі-всі, які чекають на НАС у житті.
Кіра згідно кивнула й сріблястий дзвін додав урочистості моменту. Далі зголодніла парочка швиденько «приговорила» піцу, але вино залишились недопитим, адже навіть повітря тут було п'янким. Тепер Буянова геть перемкнуло на ввічливість і він запитав у Кіри:
– Можна тебе поцілувати? Я чекав цього дня цілих пів року.
– А я все життя, – відповіла вона і Тимур блаженно полонив довгождані пухкі вуста красуні солодким поцілунком.
Він пестив її шовкові губи та боявся відсторонитися хоча б на мить. Як колись від холоду й страху, так тепер від довгоочікуваної втіхи Кіра знемагала в його лагідних обіймах і це було схоже на чарівний сон. З деяких пір вона часто уявляла щось подібне, але насправді воно виявилося набагато магічнішим і дорогим. Ось Тимур зміг відділитися від солодощів та прошепотів:
– Восени ти хвалила мій диван, але я завжди хотів запросити тебе до спальні.
– Тимуре Анваровичу! Якби ж Ви тільки знали: як давно я мрію побачити інтер’єр Вашої спальні, – ховала божевілля за жартами маленька колібрі й ще більше зводила адвоката з розуму.
На це готовий до будь-яких промов радник юстиції не знайшов потрібних слів. Він просто обережно підхопив свою Кіру на руки та радів, що вона дозволила продовжити безумство. В спальні опустив її на шовкову білизну, котру дбайливо постелив вранці, сподіваючись на диво й прошепотів:
– Якби я міг зупинити час назавжди, то зробив би це зараз, щоб милуватися тобою вічно...
А дівчина простягнула до Буянова обидві руки й попросила:
– Зупини час трішечки ближче до мене. Я теж чекала занадто довго, щоб навіть не мати змоги доторкнутися.
Тимур покірно опустився поруч і заплющивши очі блаженно слухав стукіт її серденька.
– Я ще ніколи не був таким схвильованим та по-дитячому щасливим, – зізнався він. – Ти надихаєш мене забути про цілий світ. Дякую, моя ніжна пташко!
Далі говорити він вже не міг, бо в його руках була та, котру Тимур сподівався оберігати решту свого земного шляху. Господи! Навіщо людині даються такі почуття, від яких не хочеться повертатися в реальність?
Дорослий і досвідчений чоловік наразі потопав у її розгублених смарагдових очах та готовий був розплакатися від неймовірного блаженства. Тут і зараз народжувалися мрії, яких він навіть уявити не міг. Та замість своїх, побачив сльози в очах Кіри й злякався:
– Чому ти плачеш, янголе небесний? Я щось не так зробив? Образив?
– Не ти! Це я винна перед найдорожчим. Чому таке божественне дійство я не змогла подарувати тобі першому?
Кохана дівчина плакала через те, чого вже ніколи не виправити. Гидкий покидьок відібрав у них можливість перших ласощів кохання, але ж цього вже не змінити. Жінки навіщось згадують минуле в геть невідповідний момент. А Тимуру потрібно заспокоїти її та пояснити, що вона невинна. Буянов обійняв свою вірну пташку й заговорив:
– Прошу, не плач. Я не можу бачити твої страждання в такий чарівний для нас обох момент. Звісно я бажав би знищити ту тварюку власноруч, хоча б законно. Але ти не дала мені такої можливості. Та я поважаю твій вибір - забути. Ось і забудь! Знаєш скільки я бачив таких? Вони завзяті з беззахисними жінками та дітьми, а як почують вирок та знають що на них чекає, тоді плазують і молять про милість. І немає в тебе переді мною жодної вини. Ти ж не винуватиш мене в тому, що був одружений. То яке я маю право вимагати від тебе недоторканності, наче дикун якийсь? Тому не край свою святу дитячу душу і просто кохай мене завжди.
Від його промови розчулена Кіра прикрила очі, пригорнулася ще ніжніше й запитала:
– А може всі мої нещастя були для того, щоб я зустріла Тебе? Я й досі не вірю, що заслуговую на такого прекрасного чоловіка.
– Це я не вірю у кришталеву чистоту в своїх обіймах та дуже боюся прокинутись, – лагідно торкався губами її личка Тимур.
– Тоді не будемо прокидатися. Цей сон для нас обох божественний і рятівний. Я кохаю Вас, адвокате, всім що є в мені. Хочу дихати з тобою одним повітрям та слухати найдобріше в світі серце, скільки житиму на землі, – щиро промовляла юна жінка, а Буянову здавалося, що він чує райські пісні...
– Господи! Пташко моя рідна, чим я зможу віддячити тобі за врятовану від порожнечі душу? Як згадаю, що міг не вийти на вулицю тоді та не зустріти тебе у дворі, мені дуже страшно. Кохаю і віддам тобі все життя, до останньої краплинки, – знемагав від солодких почуттів юний сорокарічний чоловік.
