Спочатку:
На сторінку книги
До літака залишалось рівно стільки часу, щоб на нормальній швидкості домчати в Бориспіль, залишити Мазду на платній стоянці та спокійно піти на реєстрацію рейсу до Парижа. Валіза вже стояла біля дверей і веселі молодята збиралися вийти з квартири.
– Котику, а ти вимкнув бойлер? – передбачливо згадала Кіра.
– Навіщо, маленька? Я вимкнув все світло на щитку, тому це зайве, – ніжно посміхався коханій дружині Буянов.
– А, ну тоді все. Посидимо, на дорогу і вперед! – сяяли натхненням смарагдові очі Кіри.
Та не встигла закохана парочка обійнятися в кріслі, як почувся дзвінок від дверей.
– Хто б це міг бути? – здивувалася господиня.
– Сиди, зіронько. Я подивлюся, – поцілував дружину в маківку Тимур.
Він заглянув у вічко й очманів. За дверима стояла Саманта. Буянов широко відчинив двері й весело промовив:
– Донечко? Яким вітром? Звідки ти тут?
Підсвідомо Тимур шукав очима ще й Вікторію, але в коридорі більше нікого не бачив.
– Привіт, татку! – кинулася йому на шию Саманта. – Я? Та з околиці звісно. Ми з мамою вже тиждень як вдома. Ось вирішила зайти...
– Тобто ви назовсім повернулися чи просто Батьківщину провідати? – зітхнув Буянов і серцем відчував щось недобре.
– Тату, а може все-таки впустиш рідну доньку до квартири, чи так і будемо стовбичити на сходах? – незадоволено пожартувала дівчина.
– О, вибач! Звісно, заходь. Я розгубився трохи. До речі, у мене для тебе є гарна несподіванка. Твій тато знову одружений і неймовірно щасливий. Пішли, познайомлю зі своєю обраницею.
Молода дружина підвелася з крісла й схвильовано слухала розмову батька і доньки. Чомусь вона дуже переживала через першу зустріч зі своєю ровесницею-падчеркою. Кіра зробила кілька кроків та привітно посміхнулась.
Всі попередні плітки, в які намагалась не вірити Саманта, наразі підтвердились. Насправді нова дружина батька виглядала навіть чарівнішою, ніж у телефоні. А ще ця парочка разом випромінювала таке шалене щастя, що збурювало неймовірну злість і заздрощі. Та дівчина спокійно простягнула Кірі руку й сказала:
– Дуже приємно познайомитись. Я Сем. Вітаю, тату! Тобто вітаю вас обох. Бачу й твоя «халупа» набула деяких молодіжних змін...
– Дякую, донечко. Дуже сподіваюся, що ви подружитесь. Як мама? – не стримався Буянов.
– Ой, тату, як завжди! Все не так, і всі не ті. Вона у своєму репертуарі, – махнула рукою Саманта й лише тепер побачила біля дверей валізу.
Хтось міг би припустити, що один з пожильців покидає цей затишний дім, але парочка була така осяяна, що дівчина здогадалася:
– Ви звідкись повернулися, чи тільки збираєтесь мандрувати? А я заважаю...
– Нічого страшного, – автоматично глянув на годинника Тимур. – Ми вирушаємо у відпустку. Все добре, ще встигаємо. Хочеш нас провести до Борисполя?
– Ні, тату, дякую. Ви летіть собі, а як облаштуєтесь - набери мене. Тоді й поговоримо. Ну, а після повернення будемо знайомитися докладніше. Щасливої вам подорожі!
Всі разом вони спустилися вниз та розпрощалися біля під’їзду. Сем попрямувала в бік метро, а молодята Буянови сіли до своєї безвідмовної Мазди і рвонули в бік Борисполя.
Звісно розбещена Сем зроду не їздила на метро. І коли батькова Мазда зникла з очей, дівчина повернулася до двору й залізла до старого Мерса. Це дивно, але в гості до тата її супроводжувала мати зі старим дружком Русланом Горіним.
Як для середини липня, сьогодні на вулиці було доволі непривітно. З ночі в місті зарядив сумний осінній дощ, але кажуть, що для подорожі то «на добре»...
Мабуть, саме з цієї причини, щоб вибратися на Бориспільську трасу Буянову знадобилося дещо більше часу, ніж він планував. Тому, як тільки Тимур опинився на ідеально рівній дорозі, почав вичавлювати з авто максимальну швидкість.
Він пам’ятав, що повинен оформити охорону авто, вчасно пройти реєстрацію, а хвилинки нестримно летіли швидше за його Мазду. Буянов водив років з п’ятнадцяти і без перебільшення вважався досвідченим водієм. Тимур знав, що з поставленим завданням точно справиться, а його розумна пташка притихла поруч і не відволікала коханого й словом.
Вони вже подолали більшу частину шляху, коли якийсь дурнуватий «шумахер» стрімко підрізав Мазду справа і Буянов, щоб відвернути зіткнення зі сторони Кіри, автоматично смикнув кермо вбік.
Авто прогнозовано понесло мокрою дорогою, через розподільчу зелень, на зустрічну смугу... Тимур намагався боротися з зіткненнями на зустрічці, а там ще й наближався великий бензовоз.
Дивно, та громіздкий транспорт не розтрощив, а навпаки призупинив нестримний рух Мазди, хоч і добре розідрав бік легковика. Розуміючи наслідки, Буянов прикрив собою вагітну дружину і встиг прошепотіти: «Не бійся, кохана. Я з тобою...»
Далі їх авто перевернулося й полетіло шкереберть до дерев. Майже всі автомобілі в тому місці почали тиснути на гальма й поступово зупинилися. Деякі водії хрестилися, розуміючи, що нічого хорошого в тому авто не відбувається. А ще кожен знав, що будь-хто з них може опинитися на місці тих нещасних. Наразі жвава харківська траса більше нагадувала стоп-кадр з фантастичного фільму, де хтось зупинив час.
...Дощ періщив, а на місце жахливої ДТП продовжували прибувати спеціальні служби. Дорожня поліція спочатку перекрила все, але згодом дозволила протилежній лінії руху на низькій швидкості відновитися.
Карети швидкої, поліція й рятувальники заполонили місце події та виконували свою стандартну цілодобову роботу. Вірна Тимурова Мазда не вибухнула, а лише скуйовдилась, наче сама злякалася автотрощі.
Рятувальники поволі діставали зсередини скривавлені, нерухомі тіла потерпілих. Мініатюрна гарненька жінка застогнала й почала захлинатися від болю. Їй відразу одягли маску та вкололи щось заспокійливе. Кіру поклали на ноші й забрали до однієї зі швидких.
А з чоловіком все було набагато гірше. Він не приходив до тями і його тіло виглядало настільки спотвореним, що зрозуміти: живий він чи ні – становило проблему. Якийсь верткий маленький лікар кинувся до тіла та скомандував колегам:
– Чого ви стовбичите? Негайно підженіть сюди реанімобіль!
– Та навіщо його марно тягнути, Степановичу? Здається водію він вже ні до чого, – спокійно відповів колега й почув від старшого бригади у відповідь відбірний мат.
Літературною мовою та фраза могла звучати десь так:
– Це ж яке місце наразі заважає тобі перетнути розподільчу смугу? Миттю, давай! Мужик міцний, може ще й виживе...
Можливо стараннями того шустрого медика чи велінням Господа, Тимур Буянов ще дихав. Його професійно зафіксували на ношах та почали шукати хоч якесь серцебиття й перевіряти тиск.
Правда, все це наразі більше нагадувало боротьбу пір’їнки зі штормом. Та інколи трапляються відважні люди, що намагаються вистояти в подібній боротьбі. Тільки у цій страшній битві адвокат Буянов відстоював уже не чиюсь честь або свободу, а власне життя.
Можливо у нинішньому міжпросторовому стані він згадає про свій сильний характер, залізну волю та величезне бажання жити й кохати... Боже, допоможи йому у тій моторошній боротьбі!
В дощову погоду кількість аварій та медичних операцій, що усувають їх наслідки, по місту збільшується в рази. Але сьогодні роботи у медиків було аж занадто.
Зрозуміло, що серед тієї звичної роботи на двох різних операційних столах за життя маленької вагітної жінки та міцного смаглявого чолов’яги - боролися дві різні бригади хірургів.
Легенди про можливості та вміння столичних медиків вже давно сягнули інших континентів, але ж при всьому бажанні, наявності обладнання та розуму - творити чудеса то пріоритет вищих сил...
Тому зміна у клініці продовжувалась, а про молодят Буянових згадував лише молодший персонал та й то за чашкою кави, в кімнаті відпочинку.
– Ніно, ти поставила крапельницю дідові з сімнадцятої? – спитала медсестричка у колеги.
– Звісно поставила. А горщик та повна жінка вже вміє сама діставати з-під ліжка?
– Ой, я тебе прошу! Якби ж вона менше жерла, то й рухалася б краще. Дістане, коли знадобиться... Каву ще будеш? Дощ сьогодні, наче в жовтні припустив.
– Ага! І роботи нам додав. Як думаєш: виживе той напівмертвий мулат?
– Та який мулат, Ніно? То наш відомий киянин. Я його неодноразово по телику бачила. Просто він смаглявий, – продовжувала розмішувати цукор в чашці дівчина.
– В сенсі, відомий? Актор чи що?
– Ні, адвокат. А та крихітна жінка - його молода дружина. Плаче, бідна, навіть заспокійливі не допомагають, – співчувала медсестричка.
– Так він же поки живий, чого вона плаче? – дивувалась інша. Дійсно в цій галузі люди черствіють, навіть не помічаючи того.
– Та поки живий. Але ж у них ще й дитинки не стало. Мабуть, вперше хотіла народити...
– Тю! А навіщо їй це сказали? – дивувалась напарниця.
– А ти як думаєш? По-перше, зобов’язані. Та й потім: вона ж не головою стукнулася, пам’ятає все.
– От біда! Ну, знайде собі іншого мужика та й народить. Знаєш: чула я від хірургів, як з операційної йшли, що той адвокат довго не протягне, – зізналася медсестричка Ніна. – Ну, наливай кави, поки ще когось не підвезли.
