Спочатку:
На сторінку книги
У навчальному корпусі було тихо й порожньо, бо ще йшли заняття.
– Корабльова, де ти вештаєшся цілих дві доби? Ми тут всі тебе зачекалися. Ти тільки не переживай, але телефонували з твого Зарічного. Бабця в лікарні померла, а крім тебе її нікому ховати. Тому йди до свого керівника та оформляй короткострокову відпустку. Проблем не буде, я розпорядився. Отже ж біда за бідою в тебе взагалі! – перше, що почула дівчина в коридорі вишу від декана кафедри журналістики та знову розплакалась.
Складалося таке враження, що невідома сила загартовує це дитя, щонайменше, для якоїсь міжзоряної місії. А як іще можна схарактеризувати все те, що відбувається з юною студенткою Кірою Корабльовою? Залишалось лише сподіватись, що окрім неї самої тепер немає нікого в світі, хто ще міг би зіпсувати їй життя. Але й жодної рідної людини на землі у бідолашної теж не залишилося! Кіра протерла свої красиві очі, гордо підняла гарненьку голівку та й пішла виконувати наказане.
Селяни поспівчували дівчинці й дещо допомогли. По традиції таких місць, літні жінки зібрали продукти та накрили поминальний стіл. Місцевий батюшка відспівав стареньку односелицю, не дуже дорого, та й поховали її у могилці разом з чоловіком, тому місця шукати не довелося. Так і залишилась Кіра в неповних дев’ятнадцять літ повною сиротою.
На чистеньку хатинку миттю знайшлися охочі покупці та й Кіра бажала швидше продати місце сумних спогадів. Звісно, треба почекати: чи не з’являться інші спадкоємці. Але наскільки дівчині було відомо, таких охочих не знайти. Та вона вже нікуди не поспішала. Просто повернулась до столиці та й поринула з головою в навчання. Зрозуміло, що через події останнього місяця, майбутня журналістка дуже відстала і потрібно було докласти неабияких зусиль, щоб наздогнати та піти далі в необхідній для неї науці.
Після життя в поганенькій, але окремій квартирі, Кірі дуже важко було зосередитись на навчанні в кімнаті з сусідкою. До Ліки весь час приходили хлопці з гітарою, колою та перезаписували пісні. Наразі дівчині було вже не до блогерства. Тут хоч би якось почитати конспекти та не нахапатись негативних оцінок і тому Кіра частенько тепло вдягалася й зависала у великому парку, біля КПІ.
Якось вона засиділась допізна на лавці та не відчула, як до неї підсів незнайомець.
– Студенточко, привіт! – пробубнів неприємний голос і вона підняла голову.
– Привіт. Вибачте, мені вже потрібно йти, – почала складати вона книжки, але дядько не збирався прощатися з красивою співрозмовницею.
– Куди ж ти? Зажди! Хіба нам не знайдеться про що поговорити? – міцно схопив її за руку невідомий. Добре, що на Кірі було пальто, бо якби він отак вчепився влітку, то залишилися б ще ті синці. Дівчина намагалася вирватись, але сильний залицяльник не відпускав її. – Ти дивись яка гаряча!
– Будь ласка, відпустіть! Що Ви від мене хочете? – билась в його руках Кіра й, тим самим, лише розбурхувала апетит збоченця.
– Дивачка! А що хочуть від таких, як ти? Звісно, здійснення мрій. А для такої гарної – у мене бажань ціла купа.
Кіра пронизливо закричала та він здавив їй горло і маленька пташка захрипіла, хоча до них уже мчали два поліціянти. Один відходив нахабі гумовою палицею по спині, а інший замкнув його руки в наручники.
– Ворушись, Отелло хрінів! Дівчино, Ви в порядку? – запитав поліціянт, а Кіра потерла шию й зітхнула:
– Дякую, що допомогли. Так, я в порядку. Лише цікаво: чому я маю ім’я «вічної біди»?
Друга біда жила в гарному сучасному будинку, серед поважних сусідів, в затишку й теплі. Але з кожним прожитим днем адвокат Буянов відчував все більшу пустку в своїй самотній душі. В квартирі стояла німа тиша, нагальних справ не було, тому він вирішив зателефонувати дружині.
Краще так, ніж бачити на екрані її розмальоване обличчя. Бо після того, що він дізнався від їх власної доньки, дивитися в очі Вікторії було гидко. Так, ця жінка народила йому двох дітей та прожила з ним у шлюбі двадцять років. Але наразі знайшла собі молодого стриптизера й навіть не приховувала того сорому. Тимур почув її награно веселий голос і скривився:
– Привіт, коханий! Чого тобі?
– Привіт, Віко. Взагалі-то нічого, я просто хотів спитати про дітей. Тому й телефоную, – у Буянова сьогодні зовсім не було настрою для зайвого лицемірства.
– Ха! Ти ще пам’ятаєш, що в нас двоє дітей? Хоча, судячи з грошових переказів, не забув. Дякую! – від спілкування з тим жиголо, Вікторія ставала все нестерпнішою.
Адвокат тяжко зітхнув та продовжив:
– Тобто гроші ти отримуєш від мене, а спиш з іншим? Віко, чому стриптизер? Що на все Сполучене Королівство не знайшлося більш достойної людини?
– Буянов, от чому ти завжди такий нудний? Скільки пам’ятаю: все бу-бу-бу... Це в тебе вічне покликання: захищати різних покидьків та вагітних повій. А з ним я життю радію! – запевнила дружина і Тимур не витримав:
– Знаєш, я тут подумав: якщо вже тобі такий бридкий, то розлучімося! Бо бути чоловіком настільки багатогранної особи стає якось незручно.
На іншому кінці зв’язку спочатку притихли, а потім Тимур почув непідробний щасливий сміх:
– Та з радістю, Буянов! Я ж тут залишуся назавжди й ти мені не потрібен. Висилай папери, все підпишу. Тільки б тебе більше не бачити й не чути. І гроші залиш собі. Теж мені розкіш! Едик працює, Сем уже закінчує навчання, а мій Чарлік за виступ має стільки бабок, що тобі й не снилося мати від своїх злодюг.
– Віко, я батько. Тому гроші дітям надсилатиму й надалі. Це не обговорюється. Але в мене запитання. Так, з цікавості. А тобі не гидко спати з тим, ким користуються інші жінки? Чи тобі байдуже, аби фунти приносив? – не стримався Тимур, хоча страшенно бажав припинити цю гидку розмову.
А вже майже колишня дзвінко розсміялася й додала:
– Ти, Буянов, як був селюком, так ним і здохнеш. Це – Європа, дурню, вільний світ! Тому кожен заробляє, як йому хочеться. І ти правий: мені абсолютно байдуже, хто і як любить мого жеребчика. Я навіть пишаюся, що він такий затребуваний. Тому зав’язуй зі своїми нотаціями й готуй папери. Здихаюся тебе й заміж за нього вийду!
– Добре, Вікторіє. Я тебе почув. Розлучимося й будеш вигулювати свого песика по Лондону. Як Саманта, готується до дипломної? Я ж місце їй тут готував хороше, – сумно зітхнув адвокат.
– Слухай, Буянов, ти до лікаря звернись. Бо зі своїми кримінальними дружками вже геть розум втратив. З якого б це дива дитина попхалася туди? Хіба я для цього все кинула та виховую її як справжню англійську леді? Не переймайся, придбає дівчинка європейський диплом і без тебе. Бережи себе, раднику!
Вікторія кинула слухавку й Тимур чомусь подумав: «Господи! Яку леді може виховати, на своєму прикладі, така мати?»
Чоловік поклав слухавку та порожнім поглядом дивився у стіну. Так, колись він приїхав до Києва навчатись і робив це з великим натхненням. Любив ризик, набирався досвіду та, з часом, став популярним столичним адвокатом.
У гарному сучасному будинку купив квартиру і мріяв, що колись вона наповниться сміхом його внуків. Завжди старався, щоб родина ні в чому не мала скрути. Та й дружину він жалів і беріг, хоча знав, що вона його ніколи не кохала. Любила хизуватися його славою і безглуздо витрачала кошти.
А коли Саманта закінчила школу, Тимур знайшов вихід на престижний Лондонський університет та влаштував доньку вивчати міжнародне право. Дуже сподівався, що після повернення кровиночка продовжить його справу.
Старший син навчання не любив. Але бармен з нього був справний. Якось він поїхав в гості до сестри, та й зачепився працювати у місцевому пабі. Саме тоді Тимур відправив дружину, щоб нарозумила сина повернутись.
А вийшло все зовсім навпаки. Безвідповідальній Вікторії сподобався шопінг на берегах Темзи й вона сама вже мріяла залишитись у Сполученому Королівстві назавжди. Адвокат вирішив не чинити спротиву. Якщо дітям там ліпше – він їм не ворог.
